1

www.stiftung–evz.de http://www.mestovstrechi.info/ua/

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВІСНИК ЧЕРВЕНЬ 2013 РІК

13.06.2013 р. у приміщенні центральної Нововолинської бібліотеки відбувся захід «Година-спомин. Кенгір. Слово болю і гордості».

На даному заході були присутні жителі міста, учні нововолинського коледжу, а також учасники центру «Довіра» для жертв тоталітарних режимів.

Вступне слово мала директор бібліотеки Кухарук Світлана Іванівна, яка навела історичні дані про Кенгірське повстання.

Своїми думками поділилася також соціальний працівник центру «Довіра» Бойко Ірина Зосимівна, яка працює з літніми людьми, жертвами тоталітарних режимів,

збирає спомини про їхнє нелегке минуле. Учасники заходу переглянули фільм

про Кенгірське повстання в Казахстані у радянських таборах каторжних робіт. Аматорський гурт «Співуча надія», що функціонує при центрі «Довіра» виконав пісні, присвячені темі заходу: «Летіла зозуля», «Єднаймося люба родина».

А найбільше вразила усіх розповідь Чеховець Анастасії Григорівни, учасниці проекту для жертв тоталітарних режимів у ВОБФ «Карітас-Волинь», яка була

очевидицею подій під час Кенгірського повстання. Чеховець А. Г. – уродженка с. Деречин Іваничівського р-ну з малих літ була

закохана у Волинський край. Та не судилося юнці замріяно зустрічати світанки й зачаровано милуватися заходом сонця, бігати на побачення.

Вона була зв’язковою УПА. За це сиділа під слідством у Луцькій тюрмі 9 місяців і терпіла допити слідчих. Після суду була відправлена на Кенгір на 25 р. каторжних робіт. 19-річною дівчиною працювала на каменоломнях рила котловани, а також на цегельні треба було вивезти тачкою 5 тисчя цеглин в день. Отримуючи в день лише баланду, замість супу, і кусочок хліба захворіла.

16 травня 1954 р. почалося повстання і тяглося до 26 червня 1954 р. Сумну історію повідала Анастасія Григорівна про винищення каторжників, і як за табором екскаватор копав величезну яму, могилу для них. Згодом до цієї ями вивозили самоскидами тіла каторжників, що загинули під час придушення повстання. Смерть йшла за нею по п’ятах, що здавалась неминучою. Анастасія весь час молилася Богу і Божій матері, і це врятувало її під час придушення Кенгірського повстання. Вона не вмерла, щоб сьогодні розказати правду, і житиме доти, доки не розповість цю правду нащадкам.

Коли прослухали оповідь про земний шлях Анастасії Григорівни Чеховець – важко зрозуміти як могла ця тендітна жінка стільки витримати, вистояти і сьогодні

ГОДИНА – СПОМИН. КЕНГІР. СЛОВО БОЛЮ І

ГОРДОСТІ

2

свідчити про ті далекі і страшні події Радянської України. Переживши репресії, поневіряння, вона лишилась вірною собі, своїй країні, яка не захистила її колись, за любов до якої заплатила здоров’ям. Вона й далі живе і вірить у неї.

Захід був цікавий. Усі присутні подякували Чеховець Анастасії Григорівні за цікаву розповідь, побажали здоров’я та довгих років життя.

Соціальний працівник центру «Довіра»

у ВОБФ «Карітас-Волинь» м. Нововолинськ,

Бойко Ірина

Справжній інтелігент – це людина, що ошляхетнює середовище в якому перебуває, намагається зробити світ кращим, світлішим, а людей – добрішими і мудрішими. Така думка мимохідь не покидає людину, що

знайомиться з пані Ольгою, спілкується з нею або ж слухає її спомини.

Працюючи в рамках програми “Місце зустрічі: діалог ”, часто зустрічаєш унікальних і цікавих людей, молодість яких було віддано боротьбі за волю і незалежність, за світлі ідеали самостійної, соборної української держави, вписуючи своєю кров’ю одну за одною найславетніші й найдраматичніші сторінки історії національно-визвольних змагань

Ольга Юхимівна Грицюк – типовий представник тієї кращої частини української волинської інтелігенції, яка завжди носить у серці Бога й Україну, яка ніколи не відступає від української ідеї.

Їй було лише 14 літ, коли у 1942 році вступила в ОУН у своїх рідних Іваничах, аби допомагати новоствореній на теренах Волині УПА. Вона разом з мамою допомагала повстанцям усім, чим могли : одягом, харчами, бинтами із старого полотна, яке збирали по селам.

Попри важкі втрати, українська армія продовжувала збройну боротьбу. Двічі була організована спроба звільнення від німців та поляків рідне селище, яка закінчилася поразкою, оскільки сили були нерівні. На початку березня 44-го року ті під натиском радянських військ пішли самі.

З одного боку стало краще, з іншого – гірше. Червоні партизани ходили по хатах і шукали бандерівців. Але патріоти не здавалися. Попадали під арешти, за тим – у кадебістські каземати, але продовжували боротьбу. Але молодіжне крило УПА, до лав якого входила Ольга Юхимівна, продовжувало свою національно-визвольну боротьбу, вважаючи радянську владу окупаційною.

У 1946 році пані Ольга вступила у Володимир-Волинське педучилище, працюючи у підпіллі зв’язковою. Через два роки , вагітну на п’ятому місяці жінку ( роком раніше вона вийшла заміж ) , заарештували. Її зрадили і видали владі. З новонародженою донькою відправили в далеку Мордовію. Крихітку не дозволили залишити батькам.

Я – ДІВЧИНА ВОЛИНЯНКА, НЕСКОРЕНА ПОВСТАНКА

3

Суд відбувся в місті Луцьку. “25 років концтаборів за статтею 54/11” – вистрілом у скроню пролунав вирок для молодої жінки. Це покарання за любов до Вітчизни, свого народу. І почалися митарства Ольги Грицюк – нелюдські умови, непосильна праця, знущання, побої, холод і голод. Але як і інші в’язні, вона не скорилася, вороги не зламали її. У концтаборі суворого режиму, де патріотів утримували, ніби зеків, із особливими номерами, вибитими на плечах уніформи, пані Ольга втратила донечку Лесю. Дитина не витримала етапування в табір, захворіла через систематичне недоїдання і неналежний догляд, нелюдські умови.

У той час її батько, засуджений новою владою на 10 років таборів, відбував покарання за полярним колом – у Комі АРСР. Мама – вивезена на спец поселення в Іркутську область великого і “необ’ятного” Радянського Союзу, де місця вистачило всім. Не було його лише борцям за волю на рідній батьківській землі. Жінка за довгих сім з половиною років пройшла табори Комі, Колими, Красноярська. Але вона не скорилася, вороги не зламали її. Не поставили на коліна.

Після смерті Сталіна по таборах хвилею масово прокотилися повстання через нелюдські умови утримання та праці – люди не могли і не хотіли більше терпіти нелюдських умов, “заліків” – 110-150% норми, коли рахували день за два або три. Втрутилися світова громадськість, правозахисники. Ув’язнених почали звільняти. І у 1955 році Ольгу Грицюк, котру чоловік із таборів так і не дочекався, повернулася додому. Через три роки з її батьків зняли обвинувачення, і вони також повернулися у рідне містечко.

Тяжко згадується їй минуле, боляче, зі слізьми на очах. Сибірська земля вся посипана кістками в’язнів. У Комі – вічна мерзлота. Як то було страшно, коли мертву людину просто присипають мерзлим груддям. А скільки там впало людей нашої нації! Якби всіх українців перевезли, кого в Сибірі закопали: в Мордві, Колимі й на Соловках, то був би цвинтар на весь світ. Але їх не перевезуть, і скільки їх – ніхто не знає… Влада угноїла сибірську землю українськими кістками.

Нова влада не те, що будинок їхній знищила, навіть прописувати відмовилася. Час від часу родину викликала й тероризувала місцева влада, залякувала, вимагала повернутися до Іркутська. Але ті стояли на своєму і нікуди не погоджувалися виїхати. Чиновники врешті решт залишили їх у спокої.

Вони знову звели будинок у рідному селищі. Пані Ольга вдруге вийшла заміж, народила доньку Раю. Працювала на місцевому цукровому заводі, залізничній станції. Пізніше, коли батьків не стало, переїхала жити у місто Нововолинськ, влаштувалася на шахту № 3, вийшла на пенсію.

Проте вона не така людина, щоб на заслуженому відпочинку лежати на дивані перед телевізором. Для неї завжди на першому місці – користь для громади.До недавнього часу Ольга Юхимівна була активним членом братства УПА. Нажаль сьогодні вона дуже хворіє – дали взнаки роки таборів і важкої праці. Але завжди вона з радістю вдома у себе приймає гостей – однодумців, колег, молодь, членів місцевої Станиці Пласту – всіх тих, кому не байдужа доля України.

Минуле з часом іде у небуття. Але поки живе така людина, котра пережила цей святий і прекрасний, чорний та нестерпний період життя і становлення нашої нації та народу, доти його через свою свідомість і серце пронесе кожен із сучасників. І навчиться любити свою країну так, як її любила і любить попри усі сьогоднішні негаразди учасники національно-визвольної боротьби. Так, як Ольга Юхимівна Грицюк.

Коли писалася стаття, у Ольги Юхимівни стався інсульт, її паралізувало і відняло мову. Доглядає матір донька Раїса. Але хочеться вірити, що загартована

4

тяжкою долею, вона обов’язково подолає важку хворобу, подолає усі негаразди, бо вона – українка, тобто непоборна і буде боротися до останнього подиху.

Віта Сєргєєва соціальний працівник

проекту "Організація діяльності центру "Довіра" для жертв тоталітарних режимів"

у м. Нововолинськ

Гуляк – Бурда Агафія Якимівна, 1925 р.н. Заходжу в бідне помешкання одинокої жінки.

Волонтери проекту «Діалог поколінь» часто відвідують її. Вона любить як хтось до неї прийде просто погомоніти. Як координатор проекту, заінтригована їх розповідями, вирішую почути і побачити пані Агафію особисто.

«Дякую, я нічого не потребую. Пенсія маленька, але я їм мало. Хіба що – візок чи рама для пересування по хаті, гумовий пояс для грижі та теплий светерок. Оце й усе.

5 років була в Німеччині. Коли німці забирали, в аусвайсі додали роки, щоб мати більше робітників, а я була ще дитиною» . Говорить енергійним голосом, добре пам’ятає події. За якусь хвилину починає важко дихати. Мусить відпочити. «Як почалася війна ,не минуло два тижні - Польща впала. Ми жили в с.Кубах (тепер Польща). Село було велике, українське, дуже мало було поляків. Прийшли

німці. Вибирали дітей на господарство. Тоді додали мені років. Поставили на господарство, де були свині. Багато свиней.

Треба було їх годувати. Давали варену картоплю. А полонені наші хлопці копали глибокі рови. Голодні були. Я часом кидала їм тої вареної бульби, що для свиней. Помагала хлопцям вижити. Хтось побачив, доніс. Мене арештували. Кинули в камеру тюрми і забули. Майже чотири дні без їжі і пиття. Я геть заніміла. Коли заглянув хтось і

поставив миску баланди, я навіть голови не повернула. Не будеш їсти?- спитав. Попросила лиш папір і ручку написати листа. Дивно, але приніс і навіть кинув лист, бо дійшов і мої друзі просили мене випустити. Мене перенесли в тюремний шпиталь. Там було семеро в камері. Чехи, поляки, рускі. Німець викликав мене. Підпиши, що їдеш на господарство в Німеччину. Там тепер буде твоя родина. Не підписала. Сама тепер дивуюся, що відповіла йому різко і виразно: я українка і німкою не буду. Назад в камеру. Камеру відкривав ключами хорват. Добрий був. Часом крадькома приносив щось поїсти. Одного разу всіх повантажили в поїзд і в тюрму до Відня. Там багато нас було. Тісно. Спали на підлозі. Оберталися всі разом. Потім був Аушвіц. Освєнцім. Дали дерев’яні капці і одяг в паси. Щодня гнали на роботу під звуки оркестри, яка грала маршові мелодії. Там на полі ми носили каміння. В обід давали зупу з брукви. Час від часу робили дезинфекцію. Німці дуже боялися зарази. Потім вивезли в Німеччину на воєнний завод. Барак, в якому нас поселили, не опалювався, дуже був холодний. Цех був

НОМЕР В'ЯЗНЯ ОСВЄНЦЕМУ

86053…

5

довжелезний. Підчас роботи в’язнів, вздовж цеху ходила жінка-німка і наглядала.. Майстром цеху був Людвіг. Він приносив здому зупу. І як німка-наглядач їшла в другий бік, за цей час, сховавшись за столом мені вдавалося трохи хлепнути тої зупи, яку Людвіг крадькома підпихав мені. Жінка та була ще перекладачкою. Табір був оточений колючим дротом під струмом. Хлопці почали готувати підкоп під дротами. Прозвучало 50 гудків. Це був умовний сигнал, що за 50 км. ідуть американці. Німці загнали нас в пусті вагони і повезли в Чехословаччину в Прагу. Між нами було багато хворих. Чехи помістили їх в лікароню. Чехи добре до нас віднеслися, нагодували яйцями, молоком. Тим, що не в лікарні сказали: - ви свобідні, ідіть, куди хочете, ми не маємо можливості вас тримати . Ми ішли пішки в сторону України через Мадярщину. Мадяри були вредні. Навіть води нам жаліли. Ми хотіли митися по дорозі – не давали. У мене вже давно не було менструації. Поділилася тим з старшими. Казали, що німці підсипали якийсь порошок, щоб зникла менструація. Потім мені вернулося. Ідучи ми довідалися, що рускі роблять облави і вивозять на Сибір. Ми в селі Павлове. Шльонск. Родина поляків прийняла мене як рідну. Залишили в себе. Звідтам написала листа батькам. Одержали. Не вірили, що я ще жива. Рускі робили облави. Забирали мужчин, які потім невідомо куди зникали. Люди почали будувати схрони. Наші сусіди теж викопали схрон. Рускі приходили. Все перевертали. Шукали бандерів. УПА було вночі, а ті – вдень. Зайшов руский солдат. Дай водкі. Мала тільки одну пляшку. Питаюся «у тебя мать есть?. І у меня єсть. Як забереш горілку чим буду хвору матір натирати? » Задумався. Віддав пляшку. Москалі всюди гнали самогонку. Прийшли поляки, гнали нас геть з батьківських хат. 5 років була я в Німеччині. Багато пам’ятаю. І між ними були добрі люди. Тяжким і страшним було наше життя.»

Леся Крип’якевич, координатор проекту «Діалог поколінь»

Були щасливі три місяці після шлюбу. Після того прийшла розлука на все життя. Вони більше не зустрічалися, хоч знали, що живі . Живою була любов в їх серцях. Це герої України Катруся Зарицька - донька визначного математика професора Університету Зарицького, яка була зв’язковою генерала Романа

Шухевича, членкинею розвідувальної групи ОУН і Михайло Сорока – провідний діяч ОУН.

Обидвоє були ув’язнені на довгі терміни. У в’язниці в Катрусі народжується син Богдан, якого якимсь дивом вдається передати на волю, замотавши у лахміття.

Виховують Богдана Сороку дідусь і бабуся в професорській родині у Львові. Б.Сорока – визначний український графік, член Спілки художників України.

І ось у Львівській філармонії в програмі «Віртуози» 29 травня 2013 року у відбувається концерт маестро світової слави, професора класу скрипки з далекої Америки Соломії Сороки, доньки Богдана і Люби Сороків. Щоб пережити це чудо Божого плану, невелика група в кількості 21 особи з Фонду св.. Володимира, задіяних в проекті «Діалог поколінь», організує участь в

ПЛОДИ КОХАННЯ У ЧАСИ ВІЙНИ

6

цьому концерті. В групу входять волонтери і люди старшого віку, які пережили війну, репресії та своїм життям утвердили незалежність.

Після концерту відбулася захоплююча зустріч поколінь, яка в кожному серці залишила віру в майбутнє України.

Координатор проекту «Діалог поколінь» Леся Крип’якевич

9 червня цього року група екскурсантів, що входять до основної групи здійснили подорож за маршрутом Львів – с. Потелич - с. Деревня - Львів. Село Потелич, що недавно відсвяткувало 500-ліття Магдебурського права, має давню і цікаву історію.

З новітньої історії нас цікавили події Другої світової війни. Тут, між хребтами Розточчя відбувались жорстокі бої, полягло багато воїнів з обох величних сторін. З моменту розвалу СРСР, коли доступ до села став можливим (тут була прикордонна зона) німецькі організації, що займаються могилами своїх співвітчизників, почали працю над створенням меморіалу. Робота триває багато літ, продовжується і сьогодні. Сільська рада віддала значну площу в оренду на 50 літ. Створений великий меморіал. На обелісках виписані імена усіх, чиї військові жетони збереглися. Тому сюди перезахоронюють німецьких солдатів, похованих в інших місцях Галичини. У цій великій справі

допомагають громадські організації України, вчителі сільських шкіл і просто небайдужі люди. Другою темою нашої екскурсії було вшанування пам’яті величного громадянина, патріота, поета, публіциста, священика Мар’яна Шашкевича. В церкві с. Деревня відправили панахиду. Приємно зауважити, що відправляли отці православної і греко-католицької конфесій. В цьому і селі відвідали новостворений музей Мар’яна Шашкевича. В с. Потелич оглянули рідкісну пам’ятку архітектури, дерев’яну церкву 1560 року, збудовану з брусів з’єднаних клинами без єдиного цвяха. В церкві збереглися розписи стін, фарби зберігають чіткість і яскравість зображень до сьогодні. Це майже 500 літ.

Маршрут Львів – с. Потелич - с. Деревня - Львів.

Цвинтар німецький у Потеличі

Таблиця на цвинтарі у Потеличі

7

Організатор екскурсії Адріяна Огорчак Координатор проекту Леся Крип’якевич

Все починалось з грому небесного, Такого жорстокого, такого нечесного.

І мама мовчазно-бліді, мов стіна… І тато поволеньки кажуть: «Війна»…

Минають роки, відлітають у вічність. Але не згасне в пам'яті людській великий подвиг і велика трагедія нашого

народу в 1941-1945 років. Дівно відшуміли бої, заросли травою окопи. Але не маємо ми права забути про тих, хто відвоював країну у ворога, хто зберіг мир. Саме з такою метою учасники проекту «Клуб спілкування поколінь «Осінь життя» продовжують збір живих історій учасників або свідків воєнного лихоліття. При підтримці німецького фонду «Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє» вони мають змогу не тільки зібрати історії, свідчення, а й винести їх на великий загал, друкуючи в районій газеті «Менщина». Зовсім мало залишилось серед нас відважних учасників бойових дій, остарбайтерів, в'язнів канцтаборів. Стареньки, посивілі, немічні вони з молодечим азартом згадують кожну годину перебування в пеклі війни. Давнє лихо їм й досі болить, Дуже ниють пробиті осколками рани…

Зустріч з Рачек Надією Степанівною відбулась у день її 90-річчя. Приймаюси вітання, подарунки і квіти, вона не стримала сльозу. В її житті була страшна блокада Ленінграду. «Моя молодість пройшла в блокадному Ленінграді, серед вибухів, смертей, в тяжкій непосильній роботі». Згадує ті роки з особливим болем и словами: «Всі мої мрії поховала війна».

А остарбайтер Білець Олександр павлович згадує: «працював на двох хозяїнів. Три дні на одного, а чотири на іншого. Не «зобіжали» (читати ображали) вони мене, їли за одним столом. Але туга за домівкою була нестерпна. Та після звільнення потрапив не додому, а на фронт, хоч і був молодий».

За червень місяць учасники проекту відвідали 16 учасників війни. Неможливо позбутися жахливої думки: коли піде у вічність останній з цих літніх людей, що залишиться після них? Залишить світла пам'ять завдяки тій роботі, яку проводять учасники проекту.

Не стирається пам'ять, до тих днів повертаємось знову, Коли в день лихоліть прогреміло це слово – Війна.

Це крізь роки із нами, забути не маємо права, Бо немало життів зруйнувала й забрала вона.

Керівник проекту «Клуб спілкування поколінь «Осінь життя»

Колесник Наталія Макошино

Пам'ятаємо. Славимо.

Вшановуємо.

8

Дорогий подарунок отримали в’язні концтаборів і гетто м. Хмельницького, Вінниці та Запо- ріжжя напередодні річниці початку Великої Вітчизняної війни. Товариство Максиміліана Кольбе з німецького міста Фрайбург виділило кошти в сумі 130 тис. грн. на їх оздоровлення в санаторії «Хмільник», що на Вінничині, яке

і відбулося з 2 по 14 червня. Організували і ми учасників нашої цільової групи: в’язня концтабору

«Бухенвальд» Панаса Сторожука, «Дахау» Івана Шведа, «Ноєнгамме» Івана Крижанівського та в’язня дитячого ізоляційного табору Борисів, що в Білорусі Олександра Бондарєва. Вони в числі інших 18 осіб цієї особливої групи пройшли медичне обстеження та отримали повноцінне санаторно-курортне лікування, яким такий багатий санаторій «Хмільник».

Адже він знаходиться у мальовничому куто-чку Вінниччини, де є все, що необхідно для лікування, реабілітації й відпочинку: уніка-льні за своїм складом радонові мінеральні води, великі поклади цілющої торф'яної грязі,

сприятливий клімат, чисте високоіонізоване повітря, близькість річки й великих лісових масивів. Це все позитивно вплинуло на наших відпочиваючих. Як і відвідування концертів Павла Зіброва, екскурсії до Жіночого Свято-Троїцького монастиря селища Браїлів, на ме-моріал жертв нацизму м. Хмільник, зустрічі зі школярами м. Вінниці та провідними вінницьким ЗМІ та журналістами.

Це не перший подарунок шанованих німецьких друзів. Два роки тому вони вже були з візитом на Поділлі, коли привезли по 250 Євро кожному в’язню добровільних пожертв німецьких громадян.

Ще довго будуть з вдячністю згадувати в’язні нацизму з Хмельниччини керівника товариства Максиміліана Кольбе Вольф-ганга Герстнера, Дануту Конечни і всіх,хто долучився до цієї благодійної справи. Зок-рема голову Вінницької юдейської релігій-ної общини Ісаака Новоселецького та кері-вника місцевого осередку Міжнародного фонду «Взаєморозуміння і толерантність» Василя Чеховського. Окрема подяка волонтерам Товариства, а це Ута Кригер і Валентина Яковле-ва, які спеціально прилетіли з Німеччини в м. Хмільник, щоб допомагати стареньким в побуті.

Доречно нагадати ім’я Максиміліана Кольбе для тих, кому воно ще не відомо, ім’ям якого названо це Товариство. Народився він у польському місті Здунська Воля у 1894 р. Начався у Львові і Римі. У 1918 р. став священиком. Неподалік Варшави заснував величний монастир Непокалянув, до в роки війни переховував біженців та відкрив підпільну радіостанцію, яка розвінчувала ідеологію нацизму, за що потрапив до концтабору Освенцім.

Наприкінці липня 1941 один ув'язнений з барака Максиміліана наважився на втечу. За законом, що існував в Освенцімі, після цього кожного десятого з барака

ДОРОГИЙ

ПОДАРУНОК

9

відправляли в камеру смерті. Жереб упав, зокрема, на ув’язненого Францішека Гайовні-чека. Коли той закричав від відчаю, Максиміліан Кольбе вийшов і сказав: «Я католицький священик. Я бажаю померти за цю людину. Я старий, а у нього дружина і діти». Максиміліан Кольбе запахований до лику святих у

1982 році. На церемонії був присутній Францішек Гайовнічек, чиє життя врятував Кольбе.

Папа Римський Іван Павло II оголосив його «святим покровителем такого важкого ХХ століття». Як святий він є покровителем в'язнів усіх країн і рухів на підтримку життя, а також жур-налістів. Пам'ять про нього відмічається 14 серпня.

Керівник проекту «Діалог – шлях до взаєморозуміння»

Володимир Кухар, м. Хмельницький

Студенти МНАУ, волонтери МОГО «Творити добро» відродили зв'язок між поколіннями своїми візитами та допомогою людям похилого віку. Продовжуючи реалізацію проекту «Поєднання

інтересів молоді та людей похилого віку», по програмі «Місце зустрічі: діалог», фонду «Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє». У відділенні соціально-побутової адаптації Заводського району відбувалися дні спілкування та зустрічі з людьми похилого віку, в’язнями концтаборів, де студенти відчули на собі біль тих часів і намагались згладити ті тяжкі спогади допомагаючи їм, проводячи різноманітні заходи,

арт – терапії, в’язання, вишивання, користування новітніми технологіями та багато іншого, а вони в свою чергу скромні та непримітні на перший погляд похилі люди, але красою свого ніжного серця зачарували молодь і не перестають дивувати та надавати поради, які вкрай необхідні нам.

Остання зустріч «Пишаюсь високим званням-робочий» відбулась з Героєм Соціалістичної Праці, Почесним громадянином міста Миколаєва - Малим

Михайлом Олександровичем, де він розповів студентам і

ЗВ'ЯЗОК

ПОКОЛІНЬ

10

похилим людям про свій трудовий та життєвий шлях. Цей захід спонукав до спогадів громадян похилого віку і став прикладом для молодого покоління.

Вже доброю традицією стало відвідування людей похилого віку, як у будні дні, так і у свята. Тому із великою радістю волонтери МОГО «Творити добро» подарували теплі слова вітань іменинникам!

А 22 червня з нагоди дня День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни відбулося покладання квітів до меморіального комплексу на честь героїв-ольшанців та надання адресної допомоги людям похилого віку.

Керівник проекту Віта Твардовська МОГО «Творити добро», м. Миколаїв

В рамках проекта «Разом сивими стежками минулого» в городском еженедельнике «РИО-Плюс» открыта рубрика «Место встречи – Диалог», где мы продолжаем серию повествований о судьбах земляков, прошедших горнило невольничьего ада. В памяти Виктора Михайловича Кобузенко (второй слева)

осталась картина, как длинную колону людей под дулами автоматов гнали на вокзал. Под выстрелы и лай собак их загоняли в вагоны, и над всей территорией, прилегающей к вокзалу Алчевска (в то время Ворошиловска), стояли людской плач и крики. Всех отправляли в Германию, и никто не знал, как сложится дальше судьба – живы будут или не вернутся на родную землю.

После нескольких дней, проведенных в безвестности во временном лагере на

территории бывшего педучилища, куда по доносу под дулами винтовок полицаев попала вся семья – бабушка, Витина мама, две её сестры и он, семилетний мальчик, - тревога нарастала. Говорили разное, даже предполагая, что расстреляют. Шел август 1943 года. Никто не мог подумать, что за несколько дней до освобождения города от фашистов всех этих людей угонят в трудовые и концентрационные лагеря Вермахта. Долгая голодная дорога в заполненном людьми товарном вагоне, где находились женщины, дети изматывала. Питались, чем придется. Наконец – конечная остановка, опять собаки и выстрелы. Сразу же по прибытии людей грузили в большие машины и везли, как оказалось, в концлагерь Дахау. Здесь всё было наполнено страхом.

Виктор Михайлович вспоминает баню, где проходили так называемую санобработку. Перед глазами картина: дети, обнажённые женщины, их много, все в страхе ожидают своей очереди в ледяной душ.

Дальше – темный барак, двухъярусные нары. В детской памяти плохо отпечатались дни, проведенные в Дахау. Не помнит, чем кормили, как прошло время, проведенное за колючей проволокой. Помнит только у всех в глазах страх и ужас.

ПРОШЛИ

ГОРНИЛО АДА

11

Виктор Михайлович Кобузенко считает, что им с мамой повезло. Они оказались в числе украинских невольниц, которых разобрали немецкие бауэры. Украинок ценили за трудолюбие и считали, что они хорошо знают, как обрабатывать землю. Мама выполняла всё, что поручали хозяева, а Витя пас коров. В хозяйстве их было девять, был и другой скот, а также собаки и кошки. Пожилые хозяева кормили не плохо, не обижали, поселили в маленькой комнате на чердаке. Не наказывали, не унижали. Вспоминается такой случай. Хозяин дал Вите фашистский значок, увидев это, мама прикрикнула на сына. Мальчик выбросил значок в траву, а одна из коров, как, впоследствии, оказалась, его проглотила и через время погибла. Разделывая тушу, хозяин нашел злополучный значок в желудке животного, но, позвав Витю, лишь погрозил пальцем.

Всё закончилось в конце апреля 1945 года, когда оставались считанные дни до долгожданной Победы. Бывших невольников собрали на большом аэродроме, разбили на группы для отправки домой, погрузили на открытые платформы. Никто людей не кормил, питались, чем придется, но все были счастливы оттого, что едут домой, что закончилась война и, впереди ждет мирная жизнь.

Перед глазами теперь уже ветерана до сих пор стоит огромное количество разбитой техники на полях, ещё не захороненные трупы. Ужасали картины катастрофы, происшедшей на территории стран, где кровавым плугом прошлась война.

Всё это в прошлом, как и то, что ожидало семью Кобузенко в родном городе. Голод, холод, разруха были ничто в сравнении с тем, сколько несправедливых упреков и преследований за то, что были в фашистской неволе, пришлось пережить. Время тогда было жестокое и беспощадное. Всех, кто невольно попал в рабство к немцам, обвиняли в предательстве. Это было несправедливо, но, слава Богу, всё обошлось, маму и родственников не отправили в советские концлагеря.

Виктор Михайлович Кобузенко неохотно вспоминает эти моменты, но всё, что произошло – страницы его судьбы и судьбы страны, которые вряд ли когда-нибудь забудутся.

Совет ветеранов Алчевска Руководитель проекта «Разом сивими стежками минулого» Н.Горбенко.

12

У червні в межах проекту „Місце пам”яті” тривала програма з „усної історії” , розпочалися репетиції документальної вистави, завершується формування матеріалів для друку календаря. А ще в процесі роботи над проектом народилася традиція: не тільки молоді

волонтери, але й учасниці проекту – союзянки поважного віку, активно відвідують інших учасниць проекту, союзянок ще поважнішого віку, яким стан здоров”я не дозволяє залишати межі своєї оселі. І часто жінки, які самі давали інтерв”ю, вже намагаються опанувати навики роботи з методикою „усної історії”, диктофоном та фотоапаратом, щоб і собі зайнятися збором матеріалу для проекту. Тобто, процес ресоціалізації іде дуже активно і успішно – розмов про болячки в організації більше не чути.

Оскільки від самого початку проекту значне місце в розповідях займають різні форми товариського життя 30-х – 40-х років ХХ століття, то й у червні розмови крутилися довкола можливості реконструювати традиційні купальські забави – якими вони були кілька десятків років тому. Більше того, реконструйоване свято вже вирішили презентувати в клубному форматі молоді міста. Команда реконструкторів має вікові межі від 18-ти до 82-х років. Важливо, що в процесі роботи вся ця група людей рефлексує над багатьма речами, про які мало хто замислюється у повсякденному житті. Рефлексії найрізноманітніші: що є першоосновою язичницького свята Купала, традиції свят родючості в праісторичні часи, як купальські традиції корелюються з християнством, як мають почуватись ті, хто став предметом „збиток” у ніч на Івана, як ставились до народних традицій в 30-і – 40-і роки ХХ століття, чи так вже їх дбайливо зберігали і дотримували, як вплинуло об”єднання України на відзначення народних традицій, і багато-багато іншого.

І, звичайно ж цілу хвилю спогадів викликала дата 22 червня. Спогади різні – хтось мав тоді 6 років, хтось – 11, комусь страшенно подобалися літачки – як іграшкові. Хтось з острахом розглядав зброю, добуту старшими братами під час

військових дій. Згадували дитяче сприйняття каральних акцій, особливо показових, голод в неврожайний рік, сімейні проблеми в родинах де були дорослі чоловіки – хто в яку армію потрапить, піде кудись по своїй волі, чи, не маючи вибору, потрапить у ворожий табір. Хто, врешті, є ворогом у цій ситуації, і, головне, як вижити? Бо жити все ж хотілося.

Ще один результат роботи проекту – запрошення від органів місцевого самоврядування до реалізації міської програми сімейного виховання – на предмет „уживання” в одній родині різних поколінь, налагодження діалогу між представниками

різних вікових груп, форми і методи виходу з кризи стосунків, вибудовування партнерства між поколіннями. Саме досвід союзянок, які під час роботи проекту

ГАРЯЧА ПОРА

13

активно спілкуються і співпрацюють з молоддю, став головним пунктом зацікавлення для учасників програми. Проблеми, для вирішення яких створена програма, пройшли випробування на „полігоні” проекту „Місце пам”яті”: часто молоді волонтери проживають у родинах, де хтось один, або обоє батьків перебувають на заробітках, а дітьми піклується дідусь чи бабуся. Таких родин у місті Калуші – близько 24% від загального числа всіх сімей. Подолання кризи стосунків, проблема контакту поколінь, партнерські засади спілкування – про ці речі складно говорити теоретично, а практичний досвід перевірений саме у проекті „Місце пам”яті”. І якщо до порад психолога старше покоління ставиться зазвичай скептично, то до поважних дам, які вміють ефектно подати свій досвід, змушені ставитися з повагою і прислухатися. Участь у програмі дуже корисна і для самих союзянок: події зовнішнього життя мобілізують сили, пам”ять, покращується самооцінка, є мотивація до активізації подій Союзу українок.

Події проекту, де постійно взаємодіють різні вікові групи з різним специфічним досвідом стали фактичним продовженням союзянської традиції лібералізації підходів до виховної роботи. Традиції, втраченої ще в далекому 1939 році. Також фіксується поява інтересу до нових методів неформальної та інформальної освіти у стосунках з молоддю. Більше того, союзянки старшого покоління згадали давні часи, коли Союз українок був найбільш ліберальною українською громадською організацією і викликав невдоволення інших організацій, більш консервативних, які позиціонували СУ як феміністок.

Словом, проект німецького фонду розворушив величезну кількість українських проблем.І за це йому – велика вдячність різних поколінь калуської „союзівки”.

Люба Липовська, керівник проекту „Місце пам”яті” Калуська філія Союзу українок

Організатор програми:

Всеукраїнська благодійна організація «Турбота про літніх в Україні»

Адреса: 02100, Київ, Бажова, 2, 23 Веб-сайт: www.tlu.org.ua

Видання здійснюється в рамках

програми «Місце зустрічі – Діалог» за

фінансування Фонду «Пам’ять, відповідальність і

майбутнє» (Німеччина) Веб-сайт: www.stiftung–evz.de,

http://www.mestovstrechi.info/ua/ Виконавець випуску:

Макошинська селищна благодійна організація «Нащадки Аратти»

вулиця Свердлова, 4 смт Макошино Чернігівська область 15652