Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут повітряного і космічного права та масових комунікацій

Кафедра українознавства

ГУМАНІТАРНА ОСВІТАВ ТЕХНІЧНИХ ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Випуск 18(частина II)

Збірник наукових праць

Київ — 2009

3

ЗМІСТ

Мовознавство

Тетяна АНДРЕЄВАСемантико-синтаксична структура речень з двовалентними предикатами тотивності . . . . . . . . . . . . . . . . .

Інна ДЕМЕШКОМорфонологічна структура дієслівної основи і її реалізація в словотвірній системі української мови . . . . . . .

Тетяна ДЯЧУКАвіаційна термінологія української мови: стан дослідження, генетична характеристика . . . . . . . . . . . . . .

Ірина ЖИТАРДиференційні ознаки вставлених і вставних конструкцій:порівняльний аспект . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Віталія ЗЕЛЕНЬКОМова драматичних творів Лесі Українки: лінгвокультурологічний та когнітивний аспекти . . . . . . . . . . .

Ганна ЗВЯГІНАОсобливості функціонування вставних і вставленихконструкцій у повістях Григора Тютюнника «Облога» та «Климко» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наталія ІОВХІМЧУКСимволіка номінацій водного простору в українській народній пісні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Олена КАДОЧНІКОВАФункціонування сполучників між компонентами складних речень з семантико-синтаксичними відношеннями пояснення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ольга КИРИЛЮКВплив компонента-зооназви на цілісну фразеологічну семантику . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

УДК 378ю4(477) — 009 + 37.017ББК ч481.302я43

Г945

ISBN 966-7773-70-1Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах:

Зб. наук. праць Інституту повітряного і космічного права та масо-вих комунікацій Національного авіаційного університету. — К. :Університет «Україна», 2009. — Вип. 18. (частина II) — ___ с.

Збірник входить до переліку фахових видань, затверджених ВАК України

(Постанова Президії ВАК України від 15.01.2003 року, протокол №1-05/1).

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного авіаційного університету

(протокол №___ від «___» _________ 2009 р.)

У збірнику вміщені наукові праці викладачів, докторантів тааспірантів з питань мовознавства та літературознавства.

Для науковців, викладачів вузів, гімназій, учителів середніх шкіл,студентів.

Бібліографія в кінці статей.

УДК 378ю4(477) — 009 + 37.017ББК ч481.302я43

ISBN 966-7773-70-1 © Національний авіаційний університет, 2009

© © Університет «Україна», 2009

Редакційна колегія: д-р філол. наук, проф. Гудманян А. Г., д-р філол. наук, проф. Дубина М. І., д-р філол. наук, проф. Єрмо-ленко С. Я., д-р філол. наук, доц. Межжеріна Г. В., д-р філол. наук,проф. Ожоган В. М. (заст. відп. редактора), д-р філол. наук, проф.Погребенник В. Ф., д-р філол. наук, проф. Семенюк Г. Ф., д-р філол.наук, проф. Сологуб Н. М., д-р філол. наук, проф. Януш Я. В.,канд. філол. наук, доц. Вакуленко Т. О., канд. філол. наук. проф.Акмалдінова О. М., канд. філол. наук, доц. Литвинська С. В.,канд. філол. наук, доц. Харченко С. В. (відп. секретар), д-р філол.наук, проф. Шинкарук В. Д. (відп. редактор), канд. філол. наук,доц. Шостак О. Г., канд. філол. наук, доц. Ясакова Н. Ю.

Адреса редколегії: 03058, Київ, просп. Космонавта Комарова, 1,Національний авіаційний університет, Інститут повітряного і космічногоправа та масових комунікацій, корпус 1, к. 416.

Сл. тел.: (044) 406–71–69

4 5

Василь ШИНКАРУКСтруктура і семантика модусних категорій . . . . . . . . . . . . . . . .

Ядвіга ЯНУШВідображення словесно-художньої практики українських драматургів-класиків кін. XIX — поч. XX ст. в словнику української мови (в 11 томах) . . . . . . . . . . . . . . . . .

Михайло ЮРКІВМорфологічний статус модальних слів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Світлана ЯРЕМЕНКОПубліцистичний стиль української мови: парадигмастановлення в контексті історії літертаурної мови початку ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Світлана БЕРНАЦЬКАЧастки як суб’єктивно-модальні форми реченнєвої структури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Літературознавство

Оксана ВЕКУАВибір і зрада (на матеріалі драматичної поеми Ліни Костенко«Сніг у Флоренції») . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Надія ГАЄВСЬКАФольклористичні збірки М. Максимовича . . . . . . . . . . . . . . . . .

Олена ГАЄВСЬКАТема України в творчості російських письменників українського походження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вікторія ГУДЗЕНКОДо витоків новелістики Василя Портяка: традиції і новаторство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Юрій КОВАЛІВФеномен жіночої прози в українській літературі початку ХХІ ст. (на прикладі творчості Євгенії Кононенко) . . . . . .

Наталія КОВТУНКонцепт як ключове поняття когнітивної лінгвістики, його відмінність від поняття і значення . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Валентина КОНДРАТЮКЛексико-граматичні особливості вираження неозначеної кількості іменником в сучасній українській мові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Марія ЛИЧУКСистемні відношення синтаксично нечленованих речень із граматичними реченнями та висловленнями . . . . . . . . . . . . .

Ірина МАРИНЕНКОАдвербіативи у художньому мовленні Аркадія Любченка . . . . . .

Оксана МАЧАКСполучникові засоби зв’язку предикативних частин складнопідрядних інтенсивно-допустових речень . . . . . . . . . . .

Тетяна МИСЛИВАСловесно-художня практика письменника і словник . . . . . . . .

Світлана МІРОШНИК, Алла ДАВИДЕНКОТермінологія наукового й ділового мовлення . . . . . . . . . . . . . .

Василь ОЖОГАН, Юлія ЯКУНКІНАСтруктура й семантико-валентний потенціал предикатівделімітативності з префіксом по- . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наталія ПАВЛИКІВСЬКАЗ історії української псевдонімії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Юлія ПРИЧИНЕНКОАсиметрія нерозчленованих складнопідрядних речень займенниково співвідносного типу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тамара СЛОБОДИНСЬКАПро текстотвірну функцію мовної категорії таксису . . . . . . . . .

Світлана ХАРЧЕНКО, Катерина КОЗУБЕНКОСемантико-синтаксична структура речень спонукальної модальності з погляду мовної норми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ганна ШВЕЦЬВивчення системи відмінювання в українській мові зі студентами-іноземцями . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

6 7

МОВОЗНАВСТВО

Тетяна АНДРЕЄВА, канд. філол. наук

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ З ДВОВАЛЕНТНИМИ ПРЕДИКАТАМИ ТОТИВНОСТІ

Одним із найвагоміших теоретичних принципів внутрішньогорозмежування простого речення є виокремлення формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного та комунікативногорівнів. У центрі семантико-синтаксичної структури перебуваєпредикат, який, залежно від свого валентного потенціалу, ви-значає оточення в кількісному та якісному планах. В українсь-кому мовознавстві ідеї типології речень та їх структурнихкомпонентів, проблеми зумовленості структури речень валент-ністю дієслів знайшли свою реалізацію у працях І. Вихованця,К. Городенської, Н. Іваницької, М. Плющ, О. Леути, Т. Ма-сицької та ін. Наразі принципи організації речень із тотивни-ми предикатами недостатньо вивчені, вимагають детальногоаналізу.

Пропонована стаття присвячена дослідженню закономір-ностей формування семантико-синтаксичної структури реченьна основі валентності тотивних предикатів. Метою нашоїрозвідки є аналіз семантико-синтаксичної структури речень іздвовалентними предикатами тотивності. Досягнення постав-леної мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) з’ясуватисемантичну наповненість двовалентних тотивних предикатів;2) визначити основні типи речень із двовалентними предиката-ми тотивності.

Трикомпонентні структури, що утворюють тотивні й тотив-ні сепаратні предикати, представлені двомісними дієсловамирізних лексико-семантичних груп.

Окрему групу предикатів дії становлять дієслова, що маютьстосунок або ставлення до певного об’єкта (арештувати, бла-гословити, відвідати, всиновити, допомогти, запросити,навідати, навістити, найняти, перемогти тощо), напр.:Голова колгоспу з бригадирами відвідали Макара Остапови-ча Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати

Валентина ЛАВРІНЧУКТеоретичне осмислення ідеї народності у критичній спадщині М. Костомарова . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Світлана ЛИТВИНСЬКАП’єса Олексія Коломійця «Завтра — Помпея»: особливості поетики твору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наталія ЛУПАКМузичність літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття . . . . . .

Дар’я МІЩЕНКОІнтерпретаційні моделі образу Дон Кіхота в українській літературі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .Лілія ОЖОГАНSub divo і перед обличчям вічності: метафізичні запитування прози Михайла Грушевського . . . . . . .

Володимир ПОГРЕБЕННИКМіж традиціоналізмом і сецесіонізмом:фольклоризм поезії Сильвестра Кричевського . . . . . . . . . . . . . .

Наталія ЩУРЖанрові моделі соцреалізму в драматургії Я. Мамонтова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Михайло ГЕРАЩЕНКО, Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКАСистема реферативних видань України та її місце у вітчизняному документознавств . . . . . . . . . . . . . . .

8 9

ках і в жовтому брилі Володимир Винниченко); Вона навітьне пригадає, як Загнибіда опинився біля неї (Панас Мирний).

Дієслова на позначення рухів, виконуваних неактивнимиучасниками дії (частинами тіла, предметами) репрезентуютьокрему групу двомісних тотивних сепаратних предикатів про-цесу: блимнути, блиснути, брязнути, брякнути, гупнути, ка-латнути, кліпнути, тіпнути, моргнути, мотнути й под.,напр.: Раптом білка мотнула хвостиком і, опинившись надругім дереві, зникла у зелених вітах (Олесь Досвітній); Гуп-нула [Наталя] дверима так, що аж стіни задрижали (ЮрійЗбанацький).

До двовалентних дієслів А. П. Загнітко зараховує дієслова,що є носіями «категоріального значення взаємності / реципро-ка» [4; 287]. Вони характеризуються формально-семантичноюрепрезентацією обох аргументів — суб’єкта (лівого) і об’єкта(правого), показником якого виступає елемент –ся. З-поміж та-ких дієслів вирізняємо двовалентні тотивні: домовитися, по-миритися, об’єднатися, здибатися, запізнитися, зустрітисятощо, напр.: Під Бурштином, на Покутському шляху, впершевіч-на-віч стрівся з козацтвом (Роман Іваничук); Вартовіжиття ясного, об’єдналися тоді круг Олега Кошового патріо-ти молоді (Микола Упеник). У зазначених дієсловах спостері-гаються «активний і пасивний процеси» одночасно.

Двомісні тотивні предикати програмують, окрім лівобічноїсубстанційної синтаксеми, поєднання з однією з правобіч-них — об’єктною, інструментальною або локативною, щовпливає на розширення обсягу семантико-синтаксичної струк-тури речень із двовалентними предикатами, надає їм необхід-ної семантичної повноти.

Залежно від семантичних класів предикатів розрізняютьрізні семантичні варіанти об’єктних синтаксем: об’єкт дії, об’єктстану, об’єкт процесу, об’єкт локативного предиката дії [6; 7].

Об’єктна синтаксема продуктивно функціонує в усіх сти-лях української мови. Зв’язком сильного керування пов’язаніоб’єкти дії при перехідних дієсловах, що визначає центр функ-ціонування об’єктних синтаксем. Функціонування об’єктноїсинтаксеми в пасивних конструкціях та при неперехіднихдієсловах становить периферійну зону її вживання.

Реченням із полівалентними тотивними предикатами влас-тиві різні суб’єктно-об’єктні відношення: об’єкт змінює місцерозташування під впливом суб’єкта; суб’єкт звертається дооб’єкта; суб’єкт впливає на волю, почуття об’єкта; суб’єкт

кукурудзу (Остап Вишня); Дяк запросив гостей до столу…(Борис Левін).

Невелика кількість двомісних тотивних предикатів нале-жить до дієслівних предикатів розумової діяльності, які пов’я-зані з інтелектуальною сферою людського буття (відгадати, за-бути, згадати та ін.), напр.: Я без тебе давно сон відгадала(Олесь Донченко); — Ви згадали давні літа? — майже пошеп-ки запитала жінка (Михайло Стельмах).

З-поміж предикатів-дієслів мовлення можна назвати такідвовалентні дієслова як гукнути, кликнути, похвалитий под., напр.: Гафійка гукнула подругу (Петро Козланюк); Нечекаючи до п’ятої години, Юхим кликнув Саранчука й пішлина зміну тим двом (Андрій Головко);

Окремі тотиви, що в складі лексики української мови функ-ціонують на позначення мовленнєвої діяльності, завжди прог-рамують лівобічний валентний компонент. У разі ж додатково-го поширення, що конкретизує, додає нових відтінківназваним компонентам, вони мають двовалентну реалізацію —відкривають ще одну валентну непредикатну позицію (буркну-ти, перейти на шепіт), напр.: Поручник неохоче буркнувжовніру: — Метнись і повідом коло про послів (Валентин Че-мерис); Настя перейшла на шепіт (Володимир Малик).

Незважаючи на те, що розширена валентна рамка не влас-тива предикатам процесу, незначна кількість таких одиницьздатна відкривати дві позиції в реченні.

Окрему групу двомісних предикатів процесу та стану ста-новлять дієслова почуттєвого стосунку до особи: захопитися,пожаліти, сподобатися і под., напр.: Ольга не на жарт захо-пилась Іваном (Петро Колесник); — Чим ми їй не сподобали-ся? (Роман Федорів).

Дієслова емоційно-психічної сфери на зразок зрадіти, роз-сердитися, скучити репрезентують ще одну групу двоміснихтотивних предикатів процесу, напр.: — Вже й скучила замною… (Іван Нечуй-Левицький); Потім сказав: — Я на теберозсердився: ти лиха жінка… (Станіслав Тельнюк).

Серед предикатів процесу невелика кількість одиниць міс-тить релятивну сему просторової локалізації, яка на семанти-ко-синтаксичному рівні вимагає заповнення відповідним ком-понентом. Такі двомісні дієслова позначають буття, існуванняподії, місцеперебування суб’єкта: залишитися, з’явитися, за-явитися, опинитися, поселитися, розташуватися та ін.,напр.: Надвечір на подвір’ї з’явився наймач в білих комірчи-

10 11

родового, напр.: І доктор, здригнувшись хвилюванням, зуст-рів її пильні, допитливі, наядині очі (Володимир Винниченко);Одного разу копачі знайшли багато алмазу і под.

Двовалентні тотивні дієслова сприйняття наткнутися,натрапити, нарватися, наразитися, наштовхнутися та ін.містять сему «несподівано зустріти когось / щось». Валентнеоточення таких дієслів подібне до оточення перехідного дієсло-ва зустріти: до складу синтаксичної одиниці, окрім предика-та, входять суб’єктна та об’єктна синтаксеми, напр.: Недалековід поліцейської управи несподівано наткнувся на Любинсь-кого (Микола Сиротюк); І ось тут натрапили вони на орду,що підступала до Сірка (Іван Шаповал); Натовп ніби нара-зився на невидиму стіну (Валентин Чемерис).

Дію, внаслідок якої змінюються відношення між суб’єктомі об’єктом, передають дієслова арештувати, благословити,відвідати, розлучитися, навідатися, найняти, перемогти,провідати, усиновити тощо. Об’єктна синтаксема при такихдієсловах переважно виражається іменниками-назвами осіб,зрідка — назвами конкретних предметів, напр.: Засновникдервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове війсь-ко (Роман Іваничук); Учора одвідав мене Саша Фадєєв (Олек-сандр Довженко).

При перехідних дієсловах, що означають дію, від якої пред-мет, на який вона скерована, не зазнає змін (визначити, приду-мати, замислитися, навести тощо), функціонує об’єктна син-таксема розумової діяльності. Здебільшого така синтаксемазаповнюється абстрактними назвами, рідше — назвами осіб чипредметів, напр.: Ось тому отаман і замислив похід до Кода-ка Валентин Чемерис); І тільки по розривах зенітних нарядіву небі Вихор визначив її [ескадри] напрямок (Василь Кучер).

У функції суб’єкта розумової діяльності, що позначає вико-навця активної дії, найчастіше виступає іменник на позначен-ня особи, напр.: Тут тихий слідчий навів приклад навітьз біблії, коли Христос простив розкаяного розбійника… (ІванБагряний).

При неперехідних дієсловах подякувати, допомогти, посо-бити, віддячити та ін. функціонує об’єкт допомоги, подяки,який може виражатися іменниками-назвами особи або деяки-ми особовими займенниками. Основне вираження об’єкта до-помоги, подяки — форма давального відмінка, напр.: Подяку-вав [сирота] за хліб і сіль І за науку добрим людям (ТарасШевченко); Я радо допоможу тобі й собі! (Семен Скляренко).

сприймає об’єкт органами власних відчуттів; об’єкт викорис-товується суб’єктом й под.

З-поміж найрізноманітніших суб’єктно-об’єктних відно-шень, проаналізованих А. П. Загнітком [3; 30–32], у реченняхз двомісними тотивними предикатами спостерігаємо трансфор-мативні, фактитивні, перцептивні, емотивні відношення.

Двовалентні тотивні предикати дії передбачають наявністьсуб’єктних синтаксем у функції суб’єкта конкретної фізичноїдії, суб’єкта розумової, інтелектуальної діяльності, суб’єктамовленнєвої діяльності.

Суб’єкт дії у реченнях з двомісними тотивними предиката-ми переважно вживається у формі називного відмінка:Я знайшла камінь, я знайшла камінь княгині! (Іван Кочерга).

У реченнях з двовалентними тотивними предикатами типо-вим семантичним варіантом об’єктної синтаксеми виступаєсинтаксема у функції об’єкта тотивної дії. Нею переважно ке-рують перехідні дієслова, що означають дію, спрямовану без-посередньо на якийсь предмет. Об’єктну синтаксему вирізняєширока семантична диференціація: на позначення назв конк-ретних, не існуючих поза людською діяльністю об’єктів і по-нятійних ситуацій реального світу можуть виступати всі лек-сико-граматичні розряди іменників та займенників, напр.: Мийого уже відчислили з семінарії (Микола Сиротюк); Ніхто недогадавсь, що він найняв музики для однієї Мотрі (Іван Не-чуй-Левицький).

Об’єктна синтаксема може поєднуватися як з перехідними,так і з неперехідними дієсловами. Показовими в цьому кон-тексті є положення, викладені в одній з наукових розвідок мо-вознавцем З. М. Терлаком [8].

Об’єкт мовленнєвої діяльності, що також функціонує приперехідних дієсловах, заповнюється здебільшого іменникамивсіх лексико-семантичних груп, окрім речовинних назв, тазайменниками (особовими, вказівними, неозначеними), напр.:— Чому ж ви москаля не кликнули? (Улас Самчук); Екзаменскінчився добре, ректор похвалив їх і зараз послав їх з дияко-ном у бурсу (Михайло Чабанівський).

Перехідні дієслова зустріти, знайти сполучаються з імен-никами-назвами осіб, власними назвами, назвами конкретнихпредметів, абстрактними назвами та займенниками (більшостірозрядів). Такі дієслова передають відношення, при якихсуб’єкт відчуває потребу в об’єкті. За винятком основного, зна-хідного відмінка, об’єктна синтаксема може набувати форми

12 13

Дієслівні предикати виринути, залишитися, з’явитися,заявитися, опинитися, поселитися, розташуватися та ін.вказують на місцеперебування суб’єкта, тобто мають власне-локативне значення. У реченнях вони відкривають дві позиціїсубстанційних синтаксем: суб’єкта локативного стану, якийвиражається іменниками (назвами істот та предметів) або зай-менниками, та об’єкта, на позначення якого вживаються імен-ники з предметно-просторовим значенням (власні та загальніназви) та особово-вказівні займенники.

Основним морфологічним виявом суб’єкта є називний від-мінок, однак можлива реалізація й родовим відмінком, напр.:Пізніше заявилась княгиня (Семен Скляренко); Весь двір ото-чив високий мур, а в середині його з’явилося багато меншихцерков… (Михайло Старицький).

Об’єктні локативні синтаксеми при двовалентних тотивнихдієсловах найчастіше уживаються у формі родового відмінказ прийменниками з (із), коло, напр.: І вже аж через три рокиз’явився він живий з полону (Олександр Довженко); На-зустріч із сутіні виринула людина, а за нею ще кілька тіней(Іван Багряний).

Локативні синтаксеми можуть функціонувати також і у фор-мі орудного й місцевого відмінків, сполучаючись із приймен-никами на, під, у, напр.: Аж ось одного дня з’явилися на селімало не коло кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підки-нені (Володимир Винниченко); У найближчому містечку роз-ташувався полк (Олесь Гончар).

Третім семантичним варіантом суб’єктної синтаксемиє синтаксема у функції суб’єкта процесу при двовалентних то-тивних предикатах. Носій процесу неактивний, але ця «інерт-ність» зумовлена його природою. Процесуальний суб’єкт по-збавлений вольового начала, тому й не може бути каузаторомподії, але змінюється завдяки притоку енергії. «Напівпасив-ність» таких суб’єктів [7; 35] зближує їх з виконавцями випад-кових дій.

Двовалентні тотивні предикати процесу охоплюють емоцій-но-психічні процеси та локативні процеси. Відповідно, виок-ремлюємо суб’єкт емоційно-психічного процесу та суб’єкт про-цесу локативності.

Лівобічна субстанційна синтаксема у функції суб’єкта про-цесу виражається назвою істоти, правобічна — у функції об’єк-та процесу — назвою істоти чи неістоти, іменники з абстракт-ним значенням також можуть виступати в цій функції.

Другим варіантом суб’єктної синтаксеми є синтаксемау функції суб’єкта тотивного стану, пасивний характер якоїпідкреслений кореляцією з часовою ознакою «статичності».Суб’єкт стану фігурує як «носій ознаки», протікання чи під-тримка стану цілком визначаються зовнішньою щодо суб’єктасилою. Пасивність суб’єкта стану зумовлена наявністю семи«некерованості», що дало підстави кваліфікувати як суб’єктистану, так і суб’єкти процесу «пацієнтами» [9; 118; 1; 41].

Залежно від семантики предиката виокремлюємо суб’єктемоційно-оцінного ставлення до об’єкта та суб’єкт локативно-го стану.

Дієслова на зразок вразити, уподобати, захопитися, пере-вірити, повірити й под. передають позитивне/ негативне став-лення суб’єкта до об’єкта, напр.: Я так захопилась краєвида-ми… Який у вас чудовий край (Олександр Корнійчук).

Денотат предикатів стану — внутрішній світ живої істоти —визначає лексичне наповнення позиції суб’єкта лексемамиантропологічного й, рідше, зоохімічного характеру й особови-ми займенниками: «суб’єкт, що відчуває» є першим елементомструктури ситуації стану [2; 324], напр.: Молодого Радюкавразили дідові жарти (Дмитро Міщенко).

Відмінкову форму вираження суб’єкта визначає морфо-логічна природа предиката стану. Називний відмінок виступаєосновним виявом суб’єктної синтаксеми в реченнях з двоміс-ними тотивними предикатами стану, напр.: Я зачинив хвірт-ку на гак, перевірив замок на сараї, примкнув сінешні двері,повернувся до вітальні (Володимир Дрозд).

Онтологічна природа стану конституює відсутність вольо-вої активності суб’єкта, його пасивність як одну з його основ-них ознак, що визначає непрямий відмінок суб’єктива. До мор-фологічних проявів суб’єктної синтаксеми належить і родовийвідмінок, напр.: Мене захопила тайна зображення, що тампід тиньком? (Роман Федорів).

До структури композицій з двовалентними тотивними пре-дикатами стану входить також об’єктна синтаксема, у роліякої можуть виступати іменники та займенники найрізно-манітнішого лексичного значення: іменники-назви осіб, істот,конкретних предметів, абстрактних назв, збірних та речо-винних назв тощо, напр.: Коли ти повірив мені раз, повірі вдруге: злагода можлива (Дмитро Міщенко); Його чомусьособливо уподобали для відпочинку київські медики ... (ЮрійМушкетик).

14 15

Правобічну позицію при названих предикатах заповнюєінструментальна синтаксема, що виражається орудним відмін-ком, напр.: — Ні, не бачив, — кліпнув зморшкуватими повіка-ми Мирон, очі його посмутніли і теж пішли у засідку (Михай-ло Стельмах); — Як бачиш — він, — хитнув головою Ненко(Володимир Малик).

Отже, лівобічні й правобічні компоненти двомісних тотив-них предикатів дії виражаються субстанційними синтаксема-ми у функції суб’єкта й об’єкта розумової, інтелектуальноїдіяльності; суб’єкта й об’єкта мовленнєвої діяльності; суб’єктай об’єкта конкретної фізичної дії.

Структуру речень з двомісними тотивними предикатамистану формує трикомпонентна структура, що включає преди-кат стану та два іменникових компоненти: суб’єкт й об’єктемоційно-оцінного ставлення до об’єкта та суб’єкт і локатив.

Двомісний тотивний предикат процесу прогнозує наявністьоблігаторних суб’єкта й об’єкта емоційно-психічного процесу;суб’єкта й локатива, в окремих випадках — інструментальноїсинтаксеми.

Література

1. Андерш Й. Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зі-ставленні з українською. — К., 1987. — 192 с.

2. Вольф Е. М. Состояния и признаки. Оценки состояний // Семантичес-кие типы предикатов. — М., 1982. — С. 320–339.

3. Загнітко А. П. Система і структура граматичних категорій дієслова. —К., 1990. — 74 с.

4. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. —Донецьк, 1996. — 437 с.

5. Кутня Г. Двомісні семантико-синтаксичні структури з предикатамипроцесу в сучасній українській мові: Вісник Львів. ун-ту. Сер.: Філол. —Львів, 2004. — Вип. 34. — Ч. 1. — С. 125–133.

6. Ледней О. Ф. Об’єктні синтаксеми в структурі простого речення: Авто-реф. дис. ... канд. філол. наук / Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. —Одеса, 2003. — 19 с.

7. Семантические вопросы словообразования. Производящее слово / Подред. М. Н. Янценецкой. — Томск, 1991. — 273 с.

8. Терлак З. М. Об’єктні безприйменникові конструкції із знахіднимвідмінком у сучасній українській мові в порівнянні з російською //Вісник Львів. ун-ту. Серія філол. — Львів, 1979. — Вип. 11. — С. 77–82.

9. Чейф У. Л. Значение и структура языка. — М., 1975. — 482 с.

Дієслова на зразок зрадіти, образитися, помилитися, пере-конатися тощо виражають відношення з позитивною або нега-тивною оцінкою, напр.: Таки образився на мій невдалий жарт ...(Василь Шевчук); Отаман зрадів тим обіймам — адже вони да-вали можливість виграти трохи часу ... (Михайло Старицький).

Оскільки емоційно-оцінний процес може спрямовуватися якна особу, так і на предмет, у функції об’єкта процесу вживають-ся іменники (назви істот та неістот) та особові або вказівні зай-менники, напр.: Ти, Дімі, може, й справді образився на мене? —спитала Аглая (Микола Хвильовий); А тепер я сам про його ве-ликий розум переконався (Андрій Чайковський). Інваріантнимвираженням об’єкта виступають знахідний та давальнийвідмінки, напр.: Пішов би я в Україну, пішов би додому, там бимене привітали, зраділи б старому (Тарас Шевченко).

Окремі двомісні емоційно-психологічні предикати можутьфункціонувати без об’єктних поширювачів, незаміщена пози-ція об’єкта для них є органічним явищем, напр.: Зраділи лю-ди, що такий урожай (Остап Вишня). У такому випадку, привтраті семи об’єктності, акцент переноситься на перебіг «про-цесу» (наприклад, його завершення), увага фокусується назміні емоційно-психічного стану людини [5; 127].

З-поміж двомісних тотивних предикатів процесу необхідновиокремити семантичну групу на позначення фізіологічнихпроцесів людей: спалахнути, зблиснути, загорітися тощо.Особливість цих одиниць полягає в образному (метафорично-му) вживанні, у формуванні усталених метафоричних сполук,у яких М. Я. Плющ убачає реалізацію об’єктної функції імен-ника у формі орудного відмінка, напр.: Його очі спалахнулитугою (Василь Шевчук); — Спаси й помилуй, — зблиснула ко-ротким спалахом думка... (Дмитро Міщенко).

До периферії дієслів руху і процесу належать дієслова блим-нути, блиснути, брикнути, брякнути, ворухнути, кліпнути,махнути, моргнути, мотнути, рипнути, хитнути та ін., щомають семантику надання об’єктові повторюваних рухів. На-звані дієслова зараховуємо до тотивних сепаратних. Суб’єктнасинтаксема при таких двовалентних дієсловах передається імен-никами на позначення людей, напр.: Рудий незадоволено ворух-нув бровами й повів Зіньку (Андрій Головко); — Бач, туманякий! — замість відповіді махнув перед себе батіжком Кізка(Євген Кротевич). Інколи в позиції суб’єкта виступають іменни-ки — назви тварин, пор.: Недалеко від печери крикнула сполоха-но сова, вдарила крильми, сколихнувши тишу (Іван Пільгук).

16 17

характеристик, аглютинативності в словотворенні, моделю-вання словопороджувального механізму сучасної українськоїмови в словниках інтегрального типу (Н. Ф. Клименко, Є. А. Кар-піловська); принципи внутрішньої організації слова, зокремапитанням структурної організації відіменних дієслів і суфік-сальних іменників із демінутивним значенням, проблеми сло-вотвірної мотивації в процесі формування дериватів, законо-мірності реалізації морфонологічних явищ в українськомусловотворенні (К. Г. Городенська, М. В. Кравченко); характе-ристику морфонологічних альтернацій у системі парадигміменників (Л. І. Комарова); морфонологічні модифікації в сис-темі словозміни іменників (Л. О. Кондакова), у процесі сло-возміни дієслова (І. В. Козленко); морфонологічні процеси присловозміні і словотворенні прикметників сучасної українськоїлітературної мови (Л. В. Асіїв).

На сучасному етапі дослідження словотвірної морфонологіїукраїнської мови простежується тенденція опису формальнихознак мовних одиниць із погляду системно-структурної лінг-вістики. М. Ю. Федурко, з’ясовуючи роль морфонологічногочинника у формуванні відіменникових словотвірних гніздшляхом виділення моделей морфонологічної взаємодії словот-ворчих морфем у структурі похідних, виявила різновиди мор-фонологічної структури відіменникових словотвірних гніздв українській мові [5; 3]. Проте підхід, що ґрунтується на до-слідженні морфонологічної структури словотвірних гнізд, неадекватний, щоб з’ясувати суть морфонологічних явищ, сфор-мулювати морфонологічні правила, виявити інвентар і функціїнайбільш регулярних морфонологічних моделей.

Метою наукової розвідки є дослідження синхронного описуморфонологічних трансформацій девербативів субстантивноїзони. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання та-ких завдань: 1) з’ясувати особливості морфонологічної струк-тури дієслова і її реалізацію в словотвірній системі українськоїмови; 2) встановити структурні типи морфонологічної структу-ри дієслова; 3) визначити основні концепції витлумачення сло-вотвірної парадигми; 4) установити типологічні ознаки дери-ваційних парадигм дієлів.

Твірна основа дієслова при поєднанні із формантом реалі-зується в своїх варіантах. Опис морфонологічної структуридієслова дає можливість з’ясувати фонологічну організаціюдієслівної основи, здійснити класифікацію дієслівних основ закласами, структурними типами і підтипами в залежності від їх

АнотаціяАндреєва Т. Семантико-синтаксична структура речень з двовалент-

ними предикатами тотивності У статті визначено типи семантико-синтаксичної структури речень,

породженої двовалентними тотивними предикатами, якісний і кількіснийсклад лівобічних і правобічних непредикатних синтаксем, закономірностіїхньої реалізації.

SummaryAndreeva T. Semantical-syntactic structure of the sentences with biva-

lent predicates of totiveness.Types of semantic and syntactic sentence structures determined by two-valen-

cy totive predicates are explored in the paper; the qualitative and quantitativecomposition of left located and right located non-predicative syntaxemes isdescribed, as well as their realizational regularities.

Інна Демешко,канд. філол. наук, доцент

МОРФОНОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ДІЄСЛІВНОЇ ОСНОВИ І ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В СЛОВОТВІРНІЙ СИСТЕМІ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Словотвірна морфонологія як окрема лінгвістична дис-ципліна виокремилася порівняно недавно, але досить швидкостала однією з інтенсивно досліджуваних галузей мовознавчоїнауки. У коло важливих питань сучасної описової морфоно-логії дослідники висувають перегляд деяких наукових понять,систематизацію словотвірних одиниць на нових концептуаль-них засадах. Це засвідчують праці С. М. Толстої [1991, 1998],В. П. Русак [1990, 2004], І. В. Козленко [1992], C. М. Єлдінової[1994], С. Л. Асіїв [1995, 1997], І. Б. Іткіна [1998], М. В. Пано-ва [1999], М. Ф. Алефіренка [1999], В. А. Дибо [2000, 2006],О. О. Лукашанця [2001], О. Г. Антипова [2002], С. О. Крилова[2004], М. Ю. Федурко [2005] та ін.

В україністиці досить плідними виявилися дослідженняморфонологів у функціональному аспекті, зокрема теоретичніпроблеми морфонологічного опису (П. П. Коструба, В. О. Гор-пинич); питання класифікації морфемної і словотвірної струк-тури дериватів української мови, закономірності комбінатори-ки афіксів, валентних властивостей морфем, їхніх позиційних

морфонологічних характеристик. Доцільно зазначити, що вив-чення морфонологічної структури дієслова дає можливістьрозкрити закономірності організації віддієслівних похіднихі встановити умови реалізації морфонологічних процесів у тво-ренні девербативів в українській мові. Морфонологічна струк-тура дієслова становить співвіднесення варіативної частини ос-нови дієслова і незмінної. Елементи дієслівної основи, котрізазнають змін під впливом ініціалі форманта, сигналізуютьпро можливі морфонологічні зміни (усічення (утинання), кон-сонантні, вокалічні альтернації, нарощення суфіксальної мор-феми, модифікації наголосу) у віддієслівному похідному.

Дієслово як лексико-граматичний клас слів характери-зується стійкістю формальної організації і динамічністю, якапроявляється у варіантах морфонологічних структур дієслівноїоснови: садú-ти — сáдж-енн(я), сад-íнн(я) та ін.; ходú -ти —хóдж-ен(ий), ход-я’ч(ий), хід, ход-(á), ходь-б(á), хóдж-енн(я),ход-íнн(я), ход-óк, хід-нúк та ін.

Оскільки український дієслівний корінь — відкрита струк-тура, тому у творенні похідних іменників у всіх випадках від-бувається усічення дієслівної фіналі, також на межі морфемможуть відбуватися й інші морфонологічні явища (консонант-ні альтернації, (вокалічні — у кореневій морфемі), модифіка-ція наголосу. Таким чином, кожен блок морфонологічної мо-делі потребує окремого опису.

Передумовою морфонологічних трансформацій повинно бутиуявлення про варіації фонемного складу морфеми. С. М. Толс-тая зазначає, що практично неможливо оперувати повними ря-дами альтернантів, маніфестуючими варіантність кожної мор-феми, тому, як правило, морфонолог має справу з мінімальноповторюваними в окремих рядах ланками, частіше всього па-рами фонем, які і називаються чергуваннями [4; 72].

У словотвірній морфонології віддієслівних похідних (зок-рема іменників) сильніше виражені консонантні зміни, оскількиморфемне варіювання зумовлене впливом кінцевої приголосноїфонеми у морфемі. Наголошуючи на тому, що морфонологічніявища не індивідуальні, а системні, регулярні, прогнозовані,можна переконатися на прикладі консонантних альтернацій.

Для девербативів із значенням опредметненої дії на –ен’н’-характерні такі консонантні чергування: (в//вл) (132): вúпра-вити — вúправлення, замóвити — замóвлення, обновúти —обнóвлення; (б//бл) (47): оздóбити — оздóблення, заглúбити —заглúблення, дробúти — дрóблення; (п//пл) (56): щепúти —

18 19

щéплення, закріпúти — закрíплення; (м//мл) (34): усвідóми-ти — усвідóмлення, офóрмити — офóрмлення; (ф//фл) (3):графúти — грáфлення; розграфúти — розгрáфлення; (д//дж)(163): відсадúти — відсáдження, відродúти — відрóдження,заощáдити — заощáдження; (ст//шч) (71): хрестúти —хрéщення, чúстити — чúщення; (т//ч) (43): сплатúти —сплачення, присвятúти — присвя’чення; (к//ч) (17): при-ректú — прирéч ення; підсвітúти — підсвíчення; (г//ж) (13):зберегтú — зберéження, застерегтú — застерéження,(з//ж) (11): відобрaaзити — відобрáження, понúзити — пони-ження; (с//т) (6): плестú — плетéння, переплестú — пере-плéтення.

Для ВДІ із значенням опредметненої дії на –ін’н’– характер-ні наступні консонантні альтернації: (р//р¢) (40): варúти —варíння, творúти — творíння, пáрити — парíння; (д//д¢)(28): садúти — садíння, кадúти — кадíння, щадúти —щадіння; (л//л¢) (16): хвалúти — хвалíння, смалúти —смалíння, в’я¢лити — в’ялíння; (с//с¢) (13): гасúти —гасíння, косúти — косíння; (з//з¢) (10): везтú — везíння,грúзти — гризіння; (с//д¢) (8): вестú — ведíння, пря¢сти —прядíння; (с//т¢) (9): плестú — плетíння, цвістú — цвітíння,мастúти — мастíння; (т//т¢) (7): квітувaaти — квітíння,світúти — світíння, пéстити — пéстíння; (н//н¢) (6):женúти — женíння, дзвонúти — дзвонíння, гнáти — гонíння(OO//о); (м//мл¢) (3): томúти — томлíння, кормúти —кормлíння, сурмúти — сурмління; (в//вл¢) (2): прáвити —правлíння, поживúти — поживлíння; (б//бл¢) (1): скоблúти —скоблíння; (г//ж) (1): берегтú — бережíння.

Консонантні альтернації характеризуються систематичнимизакономірностями: кожний приголосний чергується не з будь-яким приголосним, а з певними приголосними або з декілько-ма приголосними (губний + л). Так, для девербативів із значен-ням опредметненої дії на –ен¢н¢– характерні консонантніальтернації типу Р//Рl, С//С. Оскільки суфікс –і¢н¢– належитьдо розряду палаталізуючих, то він викликає консонантні аль-тернації твердих передньоязикових із м’якими типу С//С¢.

Необхідно враховувати, що консонанти /б/, /п/, /в/, /м/,/ж/, /ч/, /ш/ перед суфіксами –ін¢н¢–, –іль, –ій, –іж зазнаютьлише часткової палаталізації і реалізуються в комбінаторнихваріантах. Для віддієслівних похідних субстантивної, ад’єк-тивної та вербальної зон на –ен¢н¢–, –ен– характерні консо-нантні альтернації (Р//Рl, С//С): замóвити — замóвлення,

замовлений, захистити — захищення, захищений, а післяприголосних /л/, /н/, /р/, /с/, /ж/, /ч/, /ш/ перед суфіксом–енн–, –ен– не відбуваються консонантні альтернації: перед-бáчити — передбáчення, передбачений, а для віддієслівнихпохідних субстантивної та ад’єктивної зон на –ін¢н¢–, –ій, –іль,–іж — С//С, рідше С//С.

Дослідження морфонологічних моделей, за якими відбу-вається пристосування віддієслівних іменників на –ен¢н¢– дословотвірних умов, дозволяє виділити морфонологічно гомо-генні парадигми, що представлені шістьма різновидами мор-фонологічних моделей [1].

Аналіз морфонологічних моделей, за якими відбуваєтьсяпристосування девербативів на –ін¢н¢– до словотвірних умов,представлені чотирма різновидами морфонологічних моделей [2].

Аналіз девербативів субстантивної зони дає підстави виді-лити такі морфонологічні моделі: Ун + Ас (ходúти — ходíння,видавáти — видавéць, стріля’ти — стрілooк), Ун + Р//Рl +Ак (оздóбити — оздóблення, оздорóвити — оздорóвлення),У + С//С¢ + Ас (гудíти — гудóк, палúти — палíй, свистíти —свистýн), У + С//С¢ + Аф (рíзати — різьбá ), Ун + С¢//С + Ак(обороня¢ти — оборóнець), У + V//V + Ап (вихóдити — вúхід),У + С//С¢ + Ап (зав’язáтись — зáв’язь), Ун + Ас (колóти —колýн), Ун + К//CC + Ак (розпектú — розпéчення).

Доречно зауважити, що морфонологічна модель носитьбільш узагальнений характер, ніж дериваційна модель. Змінина морфемному шві відбуваються при взаємодії кореневої(оснóвної) морфеми із суфіксальною за наявності відповіднихумов, які становлять морфонологічну позицію. Для деверба-тивів характерні лише неелементарні морфонологічні моделі(ґрунтуються на двох і більше змінах).

При морфонологічному моделюванні необхідно враховува-ти не тільки структуру, а й семантику мотиватора. Так, дляінхоативних дієслів (становлення дії), твірні основи яких непе-рехідні дієслова, можуть бути паралельні основи перехіднихдієслів: пор. молодíти — молодíння, омолодúти —омолóдження; білíти — білíння, білúти — бíлення.

Аналізом установлено, що морфонологічну структуру від-дієслівних похідних необхідно досліджувати з використаннямморфонологічних моделей. Зміни на морфемному шві відбувають-ся при взаємодії кореневої (оснooвної) морфеми із суфіксальноюза наявності відповідних умов, які становлять морфонологічнупозицію. Суб’єктами морфонологічних трансформацій частішевиступають суфіксальні морфеми.

20 21

Дія форманта на твірну основу певною мірою залежить відйого фонологічної структури. Так, якщо ініціаль суфікса скла-дається з голосної переднього ряду /і/, то відбуваються консо-нантні альтернації С//С (палаталізація приголосного мотива-тора), а якщо /е/ — консонантні альтернації Р//Рl, Т//CC (пор.возити — возіння, платити — платіж, свердлити —свердлій; поглибити — поглиблення, зумовити — зумовлен-ня, усвідомити — усвідомлення, скріпити — скріплення,розграфити — розграфлення; коптити — копчення).

Новим етапом у дослідженні проблем словотвірної морфо-нології стало дослідження морфонологічних моделей тризон-них, двозонних і однозонних словотвірних парадигм дієслів.Оскільки словотвірна парадигма якнайповніше відображає де-риваційний потенціал певної частини мови або лексико-грама-тичних розрядів слів як твірної бази. Дериваційна парадигма,виконуючи прогностичну функцію в словотворі, дає мож-ливість проаналізувати системи девербативів, десубстантивів,деад’єктивів, денумеративів, депрономінативів і виявити де-риваційний потенціал кожної частини мови. Парадигматич-ний принцип сприяє виявленню типових і конкретних сло-вотвірних парадигм девербативів, дослідженню дериваційногопотенціалу вершинних дієслів парадигми, виявленню морфо-нологічних моделей віддієслівних дериватів субстантивної,ад’єктивної і вербальної зон, встановленню національних спе-цифічних рис парадигмотворення. Уможливлює розв’язанняцієї проблеми основоцентричний підхід, який дає змогу виявитисловотвірну потужність слів різних частин мови, зокрема діє-слова. На сучасному етапі здійснення морфонологічного аналі-зу доречно проводити з опертям на словотвірні парадигми,з метою виявлення словотворчого потенціалу, дериваційноїспроможності твірних різної частиномовної належності.

У сучасній лінгвістиці відомі різні підходи щодо витлума-чення поняття «словотвірна парадигма». Поширеним і основ-ним є підхід, згідно з яким словотвірна парадигма — сукупністьпохідних одиниць, утворених від тієї самої основи на одномуступені деривації і виступає складником словотвірного гнізда(Е. Хемп, Л. Дюрович, О. М. Тихонов, О. А. Земська, В. В. Ло-патин, І. С. Улуханов, Н. Ф. Клименко, Є. А. Карпіловська,В. В. Грещук, З. О. Валюх, Р. І. Мальцева, М. І. Капраль,М. С. Василевський та ін.).

Досить поширеним є семантичний критерій витлумаченнядериваційної парадигми. Представники даного підходу

(Р. З. Мурясов, Р. С. Манучарян, Г. П. Циганенко, В. В. Волков,В. В. Казмін, М. Ф. Скорнякова, А. Ш. Алтаєва, К. Бузашшіо-ва) поняття словотвірної парадигми пов’язують із поняттямсловотвірної категорії.

О. М. Тихонов (прихильник монопарадигмемного підходу)надає перевагу ієрархічності словотвірного гнізда, послідовно-го підпорядкування в ньому одних одиниць іншим, вважає, щоцю властивість гнізда найкраще відображає термін «словотвір-на парадигма» [3; 3–13], поділяючи думку тих мовознавців,які кваліфікують словотвірну парадигму як набір похідних,що мають одну й ту саму твірну базу і перебувають на одномуступені деривації.

Таким чином, у сучасній лінгвістиці використання поняття«словотвірна парадигма» ґрунтується на концепціях, які вра-ховують функціональне навантаження твірної основи як осно-вого засобу вияву типології словотвору.

Характерно, що типологічною ознакою дериваційних пара-дигм дієслів є їхнє внутрішнє структурування за частиномов-ними зонами девербативів. Словотвірні парадигми дієслова бу-вають три-, дво- та однозонними. Для віддієслівних похіднихпродуктивною є тризонна типова словотвірна парадигма. Де-вербативи структуровані вербальною, субстантивною таад’єктивною зонами: прáвити1 (керувати) — прáвити-ся, праву-вáти, прáвл-яч(ий), правл-íнн(я), правú-тель, прáви-льн(ий),за-прáвити, на-прáвити, по-прáвити, у-прáвити; правувáти —по-правувáти; напрáвити — направля¢ти, напрáвлен(ий),напрáвл-енн(я); упрáвити — управля¢ти, управл-íнн(я);прáвити2 (виправляти, випрямляти, лагодити) — прáвлен(ий),прaaвл-енн(я), прáв-к(а), правú-л(о), правú-лк(а), правú-льник,правú-льн(ий), в-прáвити, вú-правити, до-прáвити, за-прáви-ти, пере-прáвити, під-прáвити, по-прáвити, роз-прáвити, с-прáвити, у-прáвити; вú-правити; впрáвити — впрáвитися,вправл-я¢ти, впрáвл-ен(ий), впрáвл-енн(я); вú правити —вúправитися, виправл-я¢ти, вú правл-ен(ий), вú правл-енн(я),випрáв-н(ий); запрáвити — запрáвитися, заправля¢ти, за-прáвл-ен(ий); перепрáвити — переправл-я¢ти, перепрáвл-ен(ий),перепрáвл-енн(я); підпрáвити — підпрáвитися, підправл-я¢ти,підпрáвл-ен(ий), підпрáвленн(я); попрáвити — попрáвитися,поправл-я¢ти, попрáвл-ен(ий), попрáв-(а), попрáвл-енн(я),попрáв-ин(и), попрáв-к(а); розпрáвити — розпрáвитися, роз-правл-я¢ти, розпрáвл-ен(ий), розпрáвл-енн(я);

22 23

прáвити3 (здійснювати молебень) — прáвити-ся, прáвл-енн(я), від-прáвити.

Двозонні словотвірні парадигми дієслів представлені вер-бальною і субстантивною зонами: віддáти (виділити тепло) —віддавáти, віддáч(а); глядíти — гля’-нути, вú-глянути, до-гля’нути, за-гля’нути, на-гля’нути, о-гля’нути, пере-гля’ну-ти, під-гля’нути, по-гля’нути, гля’діти-ся, гляд-aaч, глядii-нн(я), в-глядíти, ви-глядíти, до-глядíти, за-глядíти,в-глéдіти, до-глéдіти, з-глéдіти, за-глéдіти, зо-глéдіти, на-глéдіти, о-глéдіти, об-глéдіти, по-глéдіти.

Однозонні словотвірні парадигми дієслів представлені вер-бальною зоною: допрáвити (лагодити) — допрáвити-ся;мóвкнути — в-мóвкнути, з-мóвкнути, за-мóвкнути, по-мóвкнути, при-мóвкнути. Необхідно зазначити, що префік-сальні дієслова представлені вербальною та ад’єктивною абовербальною та субстантивною зонами: примóвкнути — при-мовкá-ти, примóвк-л(ий); вúв’язати — вúв’язати-ся, вив’я¢-зувати, вúв’яза-н(ий); додавáти (матем.) — додавáти-ся, до-давáнн(я); виглядáти — виглядáти-ся, вúгляд, вигля’д-ин(и),виглядáнн(я), попо-виглядáти; вúдати (одружити) — вида-вáти, вúдати-ся, вида-нн(я’) (вік для заміжжя).

Аналізуючи формальні модифікації морфем, необхідно роз-різняти альтернації, що мають як парадигматичний (варіантиморфем), так і синтагматичний (сполучуваність морфем) ас-пект, а усічення належить до морфонології слова, що виступаєзасобом організації морфемної послідовності (синтагматичнийаспект) в межах основи мотивованого слова. Для всіх деверба-тивів загальна морфонологічна операція — усічення дієслівноїфіналі, яка нерідко поєднується з іншими морфонологічнимиопераціями.

Опис словотвірної морфонології віддієслівних дериватівдоцільно починати зі встановлення альтернантів мінімальнихморфонологічних сегментів. Визначення функціональнихкласів приголосних дає можливість встановити загальні мор-фонологічні умови, спрогнозувати та описати економним спо-собом поведінку приголосних при поєднанні з будь-яким фор-мантом, оскільки не кожна фонема чергується з будь-якоюфонемою мови: в альтернаціях перебувають певні фонеми, ут-ворюючи закриті ряди. Необхідно зауважити, що кожен членальтернації виступає аналогом змінного сегмента морфа і пев-ної морфонологічної позиції (палаталізації, депалаталізації,амбівалентної). Досліджуючи морфонологічні особливості

віддієслівних похідних, можна виділити морфонологічно реле-вантні ознаки кореневих (оснooвних) та афіксальних морфем.Цілком очевидним є те, що для кореневих (оснooвних) морфемхарактерні такі морфонологічно релевантні ознаки: 1) на-лежність до певної частини мови; 2) фіналь кореневої(оснooвної) морфеми; 3) фонологічна маніфестація контактноїзони. До ознак суфіксальних морфем, що впливають на морфо-нологічну структуру похідних, належать: 1) закріпленість зачастиною мови; 2) структура форманта, переважно ініціаль;3) зміна акцентних позицій.

Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що дія форман-та на твірну основу певною мірою залежить від його фонологіч-ної структури. Так, якщо ініціаль суфікса складається з голосноїпереднього ряду /і/, то відбуваються консонантні альтернаціїС//С (палаталізація приголосного мотиватора), а якщо /е/ —консонантні альтернації Р//Рl, Т//CC (пор. ходити — ходін-ня, возити — возіння, платити — платіж, свердлити —свердлій; поглибити — поглиблення, зумовити — зумовлен-ня, усвідомити — усвідомлення, розграфити — розграфлен-ня; коптити — копчення). Отже, загальною умовою реаліза-ції морфонологічних змін є якість кінцевої фонеми дієслівноїоснови.

Для дієслівної основи характерним є те, що вона можезакінчуватися як голосною, так і приголосною фонемою. Так,фіналь дієслівної основи може бути представлена 10 приголос-ними і 5 голосними фонемами: 3 передньоязикові /з/, /с/, /р/:вез-ти, гриз-ти, вес-ти, плес-ти, брес-ти, дер-ти, тер-ти;губними /б/, /п/, /в/: шкреб-ти, греб-ти, скубти, плив-ти,рев-ти; середньоязиковою /j/: й-ти, знай-ти, перей-ти; заднь-оязиковими /к/, /х/: товк-ти, пек-ти, рек-ти, тек-ти; глот-ковою /г/: біг-ти, мог-ти, берег-ти;

переднього ряду /і/, /и/: леті-ти, сиді-ти, брязкоті-ти,булькоті-ти, жи-ти, води-ти, вироби-ти, хвали-ти; задньогоряду /у/, /о/, /а/: бу-ти, ду-ти, тану-ти, гляну-ти, моло-ти,поло-ти, населя-ти, м’яти, слуха-ти, єдна-ти, вибира-ти.

Інші фонеми (22 приголосні і голосна /е/) не використову-ються при побудові дієслівної основи. Враховуючи комбіна-торні сполучувальні особливості фінальних фонем дієслівноїоснови, можна виділити 4 типи фонемосполук на приголосну(С1ГС, С¢1ГС, ГС1С, С¢) і 9 — на голосну (Г1СГ, Г1С¢С, С1СГ, С1СГ,С¢1СГ, С1С¢Г, С¢1С¢Г, СГ, С¢Г, Г).

24 25

Таким чином, дієслівні основи класифікуються за 13 струк-турними типами. Фонемна характеристика структурних типівмає певні відмінності в інвентарі фонем, а також в можливостяхкомбінаторики фонем. У препозиції кінцевої приголосноїфіналі дієслівної основи можуть реалізуватися всі голосні і 18 при-голосних фонем. Не формують фіналь дієслівної основи на при-голосні передньоязикові свистячі /з/, /з¢/, /дз/, /дз¢/, /ц/,/ц¢/, шиплячі /ш/, /дж/, /ч/, передньоязикова м’яка /н¢/,задньоязикові /ґ/, /х/, глоткова /г/ і губна /ф/.

Усі класи приголосних представлені лише перед /а/, перед/и/ — лише передньоязикові тверді і губні, перед /і/ — перед-ньоязикові м’які, шиплячі і губні. Обмеження в побудовідієслівної основи має фонема /ф/ перед /и/ та фонеми /дж/,/ц/, /ц¢/, /к/, /х/, /г/ перед /а/.

Таким чином, важливим етапом морфонологічного аналізує вивчення морфонологічної структури дієслова. Дослідженняпоказує, що дієслово в українській мові має чітко вираженіструктурні особливості представлені 13 типами. Таким підхідсприяє формулюванню морфонологічних правил в системі сло-вотворення девербативів, зокрема формулюванню регресивнихправил вибору дієслівної основи і прогресивних правил виборуформанта, а із врахуванням цих правил побудовані морфоно-логічні парадигматичні моделі, котрі репрезентують словотво-рення дієслова в українській мові.

Аналіз морфонологічних особливостей девербативів даєможливість зробити такі висновки:

1. Вивчення морфонологічної структури дієслова дає змогувиявити морфонологічні типи, підтипи, установити функціо-нальну морфонологічну класифікацію приголосних за типамипалаталізації і депалаталізації.

2. На зовнішній вигляд девербативів впливають такі механіз-ми: усічення дієслівної фіналі, консонантні і вокалічні альтер-нації, нарощення суфіксальної морфеми, модифікація наголосу.

3. Кожна конкретна морфонологічна трансформація у фо-немному вияві кореневих (оснooвних) та афіксальних морфемпри їх взаємодії відбувається за наявності певних умов. Харак-тер дії форманта на похідну основу залежить від його фоноло-гічної структури.

4. Словотвірна парадигма ізоморфна морфологічній пара-дигмі і становить упорядковану мікросистему похідних оди-ниць одного ступеня творення, об’єднаних спільною твірноюосновою і протиставлених словотворчими формантами.

26 27

дослідження морфонологічних особливостей типових і конкретних сло-вотвірних парадигм девербативів.

Ключові слова: словотвірна морфонологія, девербативи, консонантніальтернації, типові і конкретні словотвірні парадигми, морфонологічніпозиції, морфонологічні моделі.

Summary Demeshko I. Morphonological structure of verbal basis and its realiza-

tion is in the word-formation system of Ukrainian The morfonologic structure of the verb is analyzed and the structure types of

the verb stem are described in the article. Different linguistic points of viewaccording usage of paradigmatical principle for research of morfonologic peculi-arities of typical and concrete derivative deverbative paradigms are considered.

Key words: word-building morphonology, deverbatives, consonant alterna-tions, morfonological classes of consonant, typical and concrete derivative dever-bative paradigms, morfonological position, morfonological models.

Тетяна Дячук,канд. філол. наук

АВІАЦІЙНА ТЕРМІНОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ, ГЕНЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Науково-технічна термінологія охоплює сукупність лек-сичних мікросистем, пов’язаних з технікою та виробництвом.До її складу зокрема входять автодорожна, будівельна, вугіль-на, геодезійна, гідротехнічна, гірнича, деревообробна, полігра-фічна, електротехнічна, залізнична, зварювальна, кінотехнічна,машинобудівна, металургійна, механічна, паперова, радіотехніч-на, суднобудівна, текстильна й інші групи термінів. Одну з мікро-систем технічної термінології становить авіаційна термінологія.

Мета нашого дослідження — проаналізувати стан вивчен-ня авіаційної термінології української мови, а також дати ге-нетичну характеристику авіаційним термінам.

Варто зазначити, що окремі групи науково-технічноїтермінології української мови уже розглядалися мовознавця-ми, зокрема об’єктами аналізу науковців була лексика музична,друкарська, видавнича, сільськогосподарська, сільськогоспо-дарського машинобудування, пожежно-технічна, прядильно-ткацька тощо. Специфіці науково-технічного терміна присвя-тили свої дослідження зокрема І. І. Ковалик, Н. Ф. Непийвода,Т. В. Михайлова, Г. Ф. Ракшанова та ін.

5. Об’єднання девербативів в автономні блоки (зони) в ме-жах словотвірної парадигми дає можливість виявити морфоно-логічні характеристики й адаптацію віддієслівних дериватів.

6. Для дослідження морфонологічних особливостей типо-вих і конкретних словотвірних парадигм девербативів доціль-но використовувати парадигматичний принцип.

Вивчення особливостей морфонологічних моделей при опе-раційному підході дає змогу визначити механізм вибору ото-чення і модифікацію мотивата під впливом форманта.

Умовні скорочення С//С¢ — консонантні альтернації передньоязикових приго-

лосних, P — клас губних, P//Pl перехідне пом’якшення губ-них приголосних, К — клас твердих задньоязикових, Т — кластвердих передньоязикових; CC — клас шиплячих африкат;У — усічення дієслівної фіналі, Ун — усічення наголошеноїдієслівної фіналі, А — зміна наголосу (п — префіксальний,к — кореневий, с — суфіксальний наголос; ф — флексійний).

Література

1. Демешко І. М. Морфонологічна адаптація віддієслівних іменників на -нн(я), -енн(я) в сучасній українській літературній мові // Науковийвісник Херсон. держ. ун-ту. — Серія «Лінгвістика»: збірник науковихпраць. — Вип. ІІІ. — Херсон, 2006. — С. 29–34.

2. Демешко І. М. Типологія морфонологічних моделей девербативів на -інн(я) в сучасній українській мові // Наукові записки. — Вип. 75 (1). —Серія: Філологічні науки (мовознавство). — У 5 ч. — Кіровоград, 2008. —С. 206–210.

3. Тихонов А. Н. Проблемы составления гнездового словообразовательногословаря современного русского языка. Курс лекций. — Самарканд, 1971. —387 с.

4. Толстая С. М. Морфонология в структуре славянских языков. — М.,1998. — 318 с.

5. Федурко М. Ю. Морфонологія відіменникового словотворення в су-часній українській мові: автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. — К., 2005. — 36 с.

Анотація Демешко І. Морфонологічна структура дієслівної основи і її ре-

алізація в словотвірній системі української мови У статті проаналізовано морфонологічну структуру дієслова і виявлено

структурні типи дієслівних основ. Проаналізовано різні лінгвістичні пог-ляди щодо доцільності використання парадигматичного принципу для

28 29

монографії «Склад і структура термінологічної лексики ук-раїнської мови» (К., 1984). У цій праці автори намагалисядослідити джерела технічної термінології, дати лексико-се-мантичну характеристику термінам, проаналізувати способитворення всіх технічних термінів узагалі. Зрозуміло, щоавіаційна термінолексика бралася до уваги епізодично.

Окремі аспекти становлення авіаційних термінів досліджу-вала Л. Ф. Верхулевська.

Чи не першою спробою привернути увагу мовознавців довивчення цієї групи спеціальної лексики, обговорити пробле-ми авіаційної термінології на загальноукраїнському рівні ста-ла конференція «Нагальні проблеми вивчення авіаційноїтермінології», що відбувалася на базі Київського міжнародно-го університету цивільної авіації у 1999 році.

Коротко розглянемо ретроспективу становлення авіаційноїсправи в загальносвітовому масштабі, адже, зрозуміло, щоавіаційна термінологія постала і розвивалася разом з появоюта розвитком авіації (фр. аviation, від avis — птах).

Термін авіація багатозначний. Під авіацією розуміють ор-ганізацію (службу), що використовує для польотів різно-манітні апарати, важчі за повітря, а також цим терміном нази-вають науку, яка ґрунтується на фізиці, математиці,аеродинаміці, газовій динаміці, аеронавігації, визначає засобиі принципи літання на апаратах, важчих за повітря. З початкуХХ ст. розвиваються аеродинаміка, теорія польоту, наука проміцність літальних апаратів, теорія двигуна та ін. У процесірозвитку авіаційної науки виникли нові її галузі: теорія ракет-ного руху, космонавтика.

Хоча багато істориків авіації вважають, що ера повітропла-вання почалася з експериментальних польотів братів Мон-гольф’є (Франція), тобто з кінця ХVІІІ ст. (1783р), протез принципами підняття в повітря легких літальних апаратівбули знайомі ще в давнину. Так, «Всемирная история авиа-ции» [3; 8] констатує, що повітряний змій було винайденов Китаї в ІV — ІІІ ст. до н. е., а одним з найбільш ранніх писем-них свідчень того, що люди пробували піднятися в повітря наштучних крилах, є китайський рукопис «Цяньханьшу»(«Історія ранньої династії Хань»), датований І ст. н. е.

Про переміщення людини в повітрі йдеться в біблійнихоповіданнях, цій темі також присвячено чимало фольклорнихтворів різних народів світу. Первісний пласт української ду-ховної культури — фольклор також містить чимало творів на

Що ж до становлення авіаційної термінології українськоїмови, на жаль, на сьогодні відсутні комплексні дослідженняретроспективи та сучасного етапу становлення цієї групитермінів, терміни не відокремлені від професіоналізмів,авіаційні терміни від науково-технічних, не розробленідефініції, відкритим залишається питання про авіаційнийтермін взагалі.

На відміну від авіаційної термінології української мови,авіаційна лексика й термінологія російської мови досліджува-лася як російськими, так і лінгвістами — представниками рес-публік колишнього Радянського Союзу. Першим досвідом вив-чення авіаційної лексики російської мови вважають статтюЛ. В. Успенського [19]. Авіаційній термінології російської мо-ви присвячені статті М. В. Новикової, Е. Б. Фігон, З. У. Бори-сової, Т. Б. Горохової, а також низка дисертаційнихдосліджень, зокрема М. М. Москальової, Л. Б. Ткачова1 та ін.

Варто відзначити, що в Україні були захищені дисер-таційні роботи, присвячені авіаційній термінології, проте, нажаль, у них розглядалися лексико-тематичні групи авіаційноїтермінології російської мови. Наприклад, у Києві 2000 рокуподала своє наукове дослідження на здобуття ступеня кандидатафілологічних наук М. М. Бондарчук «Структурно-семантичніпараметри російської авіаційної терміносистеми (макрополе«рух літального апарата»)». Прикметно, що це дослідженнябуло виконане на кафедрі української та російської мовКиївського міжнародного університету цивільної авіації підкерівництвом завідувача кафедри української і російської мов,кандидата філологічних наук, доцента З. У. Борисової.

Фрагментарно авіаційна термінологія української мовирозглядалася в кількох колективних монографіях.

Так, у монографії «Історія української мови. Лексика і фра-зеологія» (К., 1983), присвяченій висвітленню історії форму-вання лексики і фразеології української мови з найдавнішогочасу до 80-х років ХХ ст., у 65 параграфі йдеться про виробни-чу лексику і термінологію ХІХ — поч. ХХ ст., зокрема зга-дується, що авіаційна термінологія почала формуватися на по-чатку ХХ ст.

Спробу проаналізувати разом кілька лексичних мікросистемтехнічної термінології вперше здійснили автори колективної

1 Правда, дисертаційна робота Л. Б. Ткачова присвячене дослідженню походженнята утворення авіаційних термінів англійської мови.

30 31

Землі М. Решетнєв, перші начальники космодромів В. Вознюк(у Капустиному Яру) та О. Нестеренко (на Байконурі).

Крім названих імен, можна згадати Ю. Кондратюка (Олек-сандра Шаргея), О. Засядька, Д. Григоровича та багатьох інших.

На жаль, варто ще раз наголосити на тому, що, попри ви-датні досягнення наших співвітчизників, авіаційна терміно-логія української мови не розроблялася, не досліджувалася.

Як відомо, будь-яка галузева термінологія, у тому числі йавіаційна, існує у двох вимірах — у сфері фіксації та у сферіфункціонування. До першої відносяться спеціальні, терміно-логічні словники, збірники рекомендованих термінів, дер-жавні стандарти на конкретні галузеві термінології. Ця сферає наслідком свідомого втручання в процес термінотворення.Саме в ній робляться спроби реалізувати всі вимоги, яким по-винна відповідати «ідеальна» термінологія, що має бути поз-бавлена омонімії, багатозначності, синонімії насамперед у ме-жах однієї терміносистеми. Царина фіксації, на думкумовознавців, — це сфера статики, це зупинений на якийсь часживий процес для надання йому потрібного порядку [4; 158].

Словників, у яких представлена авіаційна термінологія, небагато. Найбільш фундаментальний словник початку ХХ ст. —«Словник технічної термінології (загальний) (проект)» інж.І. Шелудька та інж. Садовського (К., 1928. — 588с.). Крім ць-ого словника, авіаційні терміни трапляються і в інших словни-ках того періоду, зокрема І. Л. Жигадла [14], В. Дубровського[7], М. і Л. Дармороси [5].

Серед сучасних особливо варто відзначити словники, укла-дені за участю викладачів кафедри українознавства Націо-нального авіаційного університету. Це перекладні російсько-українські словники, зокрема двотомний словник авіаційнихтермінів Н. М. Кириченко й В. В. Лободи [10], словник термі-нів з авіоніки Л. Г. Скуратівської та Л. Ф. Верхулевської [13],а також інші словники, які укладалися в НАУ, — [1, 2, 12].

Приємно відзначити, що сьогодні українською мовою напи-сана низка держстандартів на авіаційні терміни та визначен-ня, зокрема [6].

Складнішу картину конкретно-галузевого термінотворенняі терміновикористання становить царина функціонування, декожен термін існує в текстах, що є жанрово-стилістичнимирізновидами мови науки, — у монографії, навчальномупосібникові або підручникові, статті, рефераті, науково-попу-лярному нарисі, а також у живому мовленні. Тут терміни не

цю тему, зокрема казки, наприклад, казка «Летючий кора-бель» та ін.

Однією з перших давньоукраїнських писемних згадок проприлад, який тримається в повітрі й був важчий за ньоговміщено в оповіданні Нестора-літописця, що датується ХІІ ст.Тоді Олег — князь Новгородський і Київський — здійснивпохід на Візантію, до Царгорода. Щоб узяти місто, спорудивповітряні паперові змії: «І велів Олег своїм воїнам зробити ко-леса та поставити на них кораблі. І з попутним вітром підняливони паруси і пішли зі сторони поля до города» [9; 7].

В Україні перше знайомство з повітроплаванням відбулосяпорівняно рано, ще в 1792 році (офіційна наука вважає почат-ком ери повітроплавання 1783 р.), коли комерсант Мароновичпіднявся над Львовом (у той час це була Австро-Угорщина) наповітряній кулі, стартувавши з амфітеатру місцевого звіринця[15; 59]. Через чотири роки здійснив свій перший нічний політнад Львовом піротехнік Терц.

Серед українців є багато розробників авіаційної справи, ви-нахідників, що внесли визначний вклад у розвиток льотноїсправи.

В. С. Савін у книзі «Авиация в Украине» пише: ««Із Київсь-кого товариства повітроплавання вийшла найбільша в Росіїкількість авіаційних конструкторів. У перші десятиліття ХХ ст.(за період з 1909 по 1912 рр.) київськими ентузіастами булостворено біля 40 різних типів літаків — більше, ніж у будь-якому іншому місті російської імперії» [15; 29].

Серед визначних українських винахідників варто згадатитаких: Ø Схему сучасного космічного корабля в тюремній камері

розробив М. Кибальчич — син священика з невеличкогомістечка Короп (нині районний центр Чернігівської області).Ø Одним з найвидатніших авіаційних конструкторів світу

в 1930-і роки ХХ ст. був І. Сікорський. Ø Заклав основи вищого пілотажу П. Нестеров.Ø Генеральний конструктор ракетно-космічних систем, осно-

воположник радянської практичної космонавтики С. Корольов.Ø Генеральний конструктор ракетно-космічного моторобу-

дування В. Глушко, творці надпотужних ракет М. Янгельі В. Челомей.Ø Керівник проектів автоматичних польотів на Венеру, до

комети Галлея В. Ковтуненко, головний конструктор навіга-ційних, геодезичних, військових і геостаціонарних супутників

32 33

5. Дармороси М. і Л. Словник техничної термінології. — К., 1926.– 290 с. 6. ДСТУ 3432 — 96 Авіаційна наземна техніка: Терміни та визначення. —

К., 1997. — ІІІ, 19 с.; ДСТУ 3589 — 97. Системи та комплексиавіаційного обладнання. Надійність та експлуатація: терміни та визна-чення. — К., 1998. — ІІІ, 27 с.; ДСТУ 3590 — 97 Авіаційна техніка. Умо-ви польотів літальних апаратів. Терміни та визначення. — К., 1998 —ІІІ, 12 с.; ДСТУ 4091 — 2001. Авіаційна метерологія. Терміни та визна-чення основних понять. — К., 2002. — ІІІ, 17 с.

7. Дубровський В. Російсько-український технічний словник. — К.,1925. — 70с.

8. Інж. Шелудько, інж. Садовський. Словник технічної термінології (за-гальний) (проект). — К., 1928. — 588 с.

9. Киевский институт инженеров гражданской авиации (1933–1993):Очерк истории / А. Ф. Вовчик, В. Н. Гребенников, И. П. Челюканов идр..; отв. ред. П. В. Назаренко. — К., 1994. — 578 с.

10. Кириченко Н. М., Лобода В. В. Російсько-український словникавіаційних термінів: У 2 томах. — К., 2004. — Т. 1. — 2004. — 519 с.; Т 2. —2004. — 447 с.

11. Москальова М. М. Терминосистема авиационной лексики и особеннос-ти ее презентации в иностранной аудитори. — М., 1998. — 18 с.

12. Російсько-український словник спеціальних термінів з технологіїавіаційних пально-мастильних матеріалів: Навчальний посібник. — К.,2003. — 73 с.

13. Російсько-український словник-довідник термінів і словосполучень завіоніки. — К., 2002. — 360 с.

14. Російсько-український словничок реместв, професій та підприємств /Склав І. Л. Жигадло. — Х. — 24 с. (рік невідомий, після 1921).

15. Савин В. С. Авиация в Украине. — Х., 1995. — 264 с.16. Словник іншомовних слів / за ред. О. С. Мельничука. — К., 1974. — 776 с.17. Склад і структура термінологічної лексики української мови. — К.,

1984. — 194 с.18. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. —

К., 2000. — 680 с.19. Язык и мышление // Успенский Л. В. Материалы по русскому языку лет-

чиков. — М., 1936. — VІ –VІІ. — С. 163 — 217.

АнотаціяДячук Т. Авіаційна термінологія української мови: стан досліджен-

ня, генетична характеристикаУ статті робиться спроба проаналізувати сучасний стан дослідження

авіаційної термінології української мови, а також дати генетичну характе-ристику авіаційним термінам. Унаслідок проведеного аналізу автордійшов висновку, що дослідження авіаційної термінології носить епізо-дичний, фрагментарний характер; авіаційна термінологія української мо-ви комплексно ще не вивчалася. За походженням більшість авіаційнихтермінів — це генетично чужомовний матеріал, тобто слова запозичені,найбільше серед яких латинського походження.

позбавлені парадигматичних явищ — омонімії, полісемії, си-нонімії. У цій сфері вони поводять себе як звичайні слова, атермінологія — як лексика з усіма властивими їй законами се-мантичного розвитку, щоправда, у специфічних для терміно-логії формах вияву [17; 109].

Щодо сфери функціонування можна зауважити, що відсут-ня достатня кількість наукових видань українською мовою(журналів, газет, підручників, посібників, словників тощо заавіаційними спеціальностями, тому що українська мова неє мовою ІКАО — Міжнародної організації цивільної авіації(від англ. ICAO — International Civil Aviation Organization), щовстановлює міжнародні норми цивільної авіації та здійснюєкоординацію її розвитку з метою підвищення безпеки та ефек-тивності. Робоча мова ІКАО — англійська.

Як уже згадувалося, у радянський час ні довідкові видан-ня, ні навчальна література, ні спеціальна наукова літератураз різних галузей авіаційної науки не видавалися українськоюмовою. На сьогодні можна з приємністю відзначити, що чима-ло підручників, де функціонують авіаційні терміни, уже опуб-ліковані державною мовою у Харкові (наприклад, українськоюмовою написані підручники для студентів вищих навчальнихзакладів таких авторів, як: В. С. Кравцов, Я. С. Карпов,М. Л. Федотов), у Києві, автори — викладачі НАУ — М. С. Ку-лик, А. П. Купрін, Г. М. Зайвенко, Г. А. Волосович, А. Д. Хиж-ко, В. М. Казак, В. П. Гусинін, А. В. Гусинін та ін.

Підсумовуючи, доречно зауважити, що сучасна українськаавіаційна термінологія продовжує розвиватися, поновлювати-ся, вдосконалюватися відповідно до розвитку науки, техніки,виробництва. Завдяки цьому ця термінологія є відкритою, не-замкненою системою, що на сучасному етапі розширює свійфункціональний статус. Можна твердити, що в основній своїйчастині авіаційна термінологія відповідає вимогам міжнарод-них стандартів та наукового спілкування.

Література

1. Англо-російсько-український тлумачний словник / В. П. Бабак (уклад.). —К., 2007. — 327 с.

2. Бабак Б. Словник авіаційної термінології. — К., 2009. — 96 с.3. Всемирная история авиации / Г.А. Соболева, Ю.В. Рычкова. — М.,

2002. — 512 с.4. Даниленко В. П. Русская терминология. Опыт лингвистического описа-

ния. — М., 1977. — 246 с.

SummaryDyachuk T. Aviation terminology of the Ukrainian language: the state

of research, genetic characteristicsThis article attempts to analyse the current state of research aviation termi-

nology of the Ukrainian language and to provide the genetic characteristics ofaviation terms. As a result of the analysis conducted by the author it is concludedthat the study of aviation terminology is episodic, fragmented, aviation terminol-ogy of the Ukrainian language is not comprehensively studied. Originally, most ofaviation terms are genetically foreign material, which are words borrowed fromforeign languages, including most of Latin origin.

Ірина ЖИТАР,аспірантка

ДИФЕРЕНЦІЙНІ ОЗНАКИ ВСТАВЛЕНИХ І ВСТАВНИХКОНСТРУКЦІЙ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

Наукова проблематика, пов’язана зі вставленими та встав-ними конструкціями, давно перебуває в центрі уваги в роботахбагатьох мовознавців. Досить тривалий час у лінгвістиці встав-лені конструкції розглядалися у складі вставних слів і речень,оскільки вставлені конструкції мають деякі спільні ознаки зівставними конструкціями: ізольованість в структурі речення,інтонаційну відокремленість, другорядну, уточнювальну, до-поміжну роль в реченні, специфічну інтонацію. Проте в остан-ні десятиліття у працях мовознавців знаходимо розмежуваннявставних і вставлених конструкцій (Б. Кулик, Л. Кадомцева,А. Анікін, А. Прияткіна та ін.). Загальну характеристикувставлених конструкцій містять роботи Б. Кулика, Л. Кадом-цевої, Т. Колосової, І. Вихованця, А. Загнітка, В. Кононенка,Г. Козачук, З. Олійник, О. Антонюк, О. Семотюк, С. Байдусь табагатьох інших.

Актуальність пропонованої розвідки зумовлена потребоюрозмежування двох типів синтаксичних одиниць — вставле-них і вставних конструкцій. Мета дослідження — з’ясуватидиференційні ознаки, притаманні вставленим і вставнимконструкціям.

В українському мовознавстві, за спостереженнями А. За-гнітка, вперше про особливий різновид «втручених речень»згадує у своїй «Граматиці руського язика для школъ середніх»О. Огоновський (1889) [7; 48].

34 35

У «Граматиці руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґарт-нера (1914 р.) у розділі, присвяченому синтаксису («склáдні»),про «вставні/вставлені» мова не йде, хоч вставлені конструкціїчасто використовуються в ілюстративному матеріалі, наприк-лад: В минувшости (і в способі можливім) можна виразитилише рід і число… (с. 112); … речення головні є самостійні, а ре-чення побічні є членами (частями) иньших речень (с. 114);Подвійне питанє (стягнене реченє побічне) є підметом … (с. 120).Коли ж йдеться про використання дужок, науковці зазнача-ють: «Скобки служать для вилучення мимохідних додатків(виділення наше. — І. Ж.); для таких вставок маємо проте тризнаки: запинку (,), павзу (–) і скобки» [19; 170]. Отже, Ф. Ґарт-нер і С. Смаль-Стоцький не виділяють вставлені конструкції,але звертають увагу на їх пунктуаційне оформлення тафункціональну характеристику.

Не диференціює «вставні/вставлені» також й І. Нечуй-Ле-вицький, який у «Грамматиці української мови» (1914 р.) зга-дує про «вводні слова». Якщо ж таке «вводне слово» являє со-бою «чужомовне ціле речення инчої особи або взяте од инчогопісьменика, вставляється всередині, тоді воно ставляється абомеж двома пружками або в скобках, і такі чужословні реченняможна викинуть, не порушуючи тями й змісту написаного»[13; 28], тобто серед «вводних слів» він виділяє окремий різно-вид, який вимагає особливого пунктуаційного виділення.

В. Сімович об’єднує в одне синтаксичне явище вставленіі вставні конструкції. Так, у своїй «Граматиці української мо-ви» (1918 р.) він розглядає тільки «вставні слова (речення)»,дає їм детальну характеристику. Серед цієї групи авторвиділяє «слова, що подають пояснення, висновки» [18; 382].А в правилах використання розділових знаків (уживання ду-жок) В. Сімович говорить про типову функцію вставленихконс-трукцій (хоч так ці конструкції не називає) — «щоб пояс-нити якесь слово иньчим, більш зрозумілим», «у вставних ре-ченнях, але більших, таких, що своїм змістом то суперечатьиньчим, то роз’яснюють їх» і як приклад наводить вставленеречення: І гавкає Рябко, щоб часом москалї [а їх тодї було до-хріна на селї], щоб москалї, мовляв, не вбрались до комори[18; 58]. У такий спосіб, не виділяючи вставлені конструкції,В. Сімович уже визначає найважливіші функції, які вони ви-конують у реченні.

У роботі М. Грунського та М. Мироненка «Розділові знаки»(1929 р.) йдеться про пунктуаційне оформлення вставних

речень (хоч серед прикладів наводять і вставлені. — І. Ж.), проякі автори говорять, що вони «ніби вставлені в середину речень… і ніякого граматичного зв’язку з ними не мають» [6; 69]. Од-не з правил, яке регламентує використання дужок, уміщує пе-релік характеризувальних рис вставлених конструкцій:«у дужки часто беремо окремі слова й словосполучення, що по-яснюють незрозумілі або маловідомі слова й поняття, а та-кож різні уваги, підзаголовки, в п’єсах ремарки (виділення на-ше. — І. Ж.) тощо» [6; 70]. М. Грунський та М. Мироненкоу своїй роботі визначають вставні (і вставлені) речення як такі,що не мають граматичного зв’язку з членами речення.

Схожі погляди мав О. Синявський. Не розмежовуючивставні і вставлені одиниці, він ставить в один ряд з приклад-кою, відокремленими словами та дієприслівником, кваліфіку-ючи їх «як ніби відірвані від речення члени», проте інколи, яквважає науковець, їх буває складно відрізнити «від звичайнихчленів простого речення» [17; 303]. Своєрідність вставних сліввиявляється у виразних випадках, проте часто вони збігаютьсяз членами речення. Для більшого підкреслення вставного зна-чення (під значенням дослідник розуміє функцію. — І. Ж.)у відповідному реченні, вони беруться у дужки. Ці специфічнірозділові знаки засвідчують незв’язність вставних слів із ре-ченням як його членів, «поясняльне значіння їх або як уваг«між іншим» тощо» (виділення наше. — І. Ж.) [17; 305]. Отже,лінгвіст констатує: незважаючи на те, що вставні (вставлені —І. Ж.) одиниці часто збігаються з членами речення і їх важковідрізнити, вони виділяються в реченні тим, що мають пояс-нювальне, доповнювальне значення або ж мають характер ми-мохіть висловленого зауваження.

Продовжує лінгвістичну традицію щодо нерозмежуваннявставлених і вставних одиниць у своїх працях з українськогота російського мовознавства Л. Булаховський. Не виділяючивставлені конструкції серед вставних, мовознавець зазначає,що конструкції, які в реченні виділяються дужками, маютьконкретне функціональне призначення. Такі конструкції вто-ринного характеру вставляються в середину іншого реченнядля доповнення, уточнення, коментування основної частинивисловлювання [2; 54; 1; 400–401]. Таким чином, у своїх пра-цях науковець визначає семантику вставлених одиниць.

Ю. Шерех і Д. Кислиця у своїй роботі «Граматика українсь-кої мови» вставлені конструкції розглядають у межах встав-них і зараховують до «слів, граматично не пов’язаних з речен-

36 37

ням». Вставлені конструкції у цій роботі термінологічно виз-начаються як «вставлені речення». Однак автори вказуютьтільки на їхні графічні ознаки — виділення їх «рисками абодужками» [21; 38–39]. У цій праці вперше з’являється термін«вставлені речення». Очевидно, праця Ю. Шереха і Д. Кислицістала поштовхом до подальших ґрунтовних досліджень, якізмінили лінгвістичну традицію і які стала основою для розме-жування таких синтаксичних явищ як вставні і вставленіконструкції.

Так, через неповних двадцять років, у 1965 році з’являєть-ся двотомна праця Б. Кулика «Курс сучасної української літе-ратурної мови», у другій частині якої визначено вставлені оди-ниці як одиниці, що «виражають додаткові повідомлення чипобіжні асоціативні зауваження, вказуючи на якісь деталі чинові факти, що не були передбачені в перший момент форму-вання думки» [12; 174]. Зрештою він і ввів у науковий обіг тер-мін «вставлені конструкції».

Кількома роками пізніше у своїй розвідці про ускладненеречення в поемі І. Котляревського «Енеїда» Л. Рогозін розгля-дає вставлені слова і речення як засіб ускладнення речення[15; 161]. Вставленими реченнями дослідник уважає здебіль-шого двоскладні, поширені, що поєднуються з основним текс-том безсполучниковим зв’язком.

Підставою для розмежування вставлених і вставних конс-трукцій стали модальність та семантичні особливості розгля-дуваних явищ. Вставлені конструкції, на відміну від вставних,не мають модальних значень, не вказують на джерело повідом-лення чи на зв’язок і послідовність висловлюваних думок, неє засобами вираження ставлення мовця до висловленого ним,одним словом, не виконують притаманних вставним функцій,а натомість вносять в речення такі додаткові повідомлення абопобіжні асоціативні зауваження, що доповнюють, уточнюють,розвивають зміст висловлюваної думки, інформуючи про якісьнові деталі чи факти, які не були передбачені у процесіпервісного формування смислового плану речення [12; 175; 5;44; 10; 349].

Л. Кадомцева зазначає, що вставлені речення виступаютьяк ширша і менш однорідна порівняно зі вставними структура-ми синтаксична конструкція як у плані змісту, так і в планісинтаксичної будови [8; 231].

На відмінність між вставними і вставленими компонента-ми вказує І. Вихованець [3; 191–193]. На думку дослідника,

якщо основою функцією вставних компонентів виступаєфункція вираження значення суб’єктивної модальності (такікомпоненти здійснюють вказівку на ставлення мовця до вис-ловленого ним), то призначенням вставлених конструкційє внесення в речення побіжних зауважень або додатковихповідомлень, якими розриваються безперервні синтаксичнізв’язки, наявні в реченні. Далі дослідник констатує, що від-мінності між цими двома репрезентантами позаграматичнихзв’язків у реченні лежать також і в класифікаційній площині:вставні одиниці за семантичними та формально-граматичнимипоказниками поділяють на певну кількість груп; вставленіж компоненти зі структурного та семантичного погляду утво-рюють необмежену кількість, що робить неможливою суворуїх систематизацію. Вставлені конструкції виступають своєрід-ними носіями спонтанної, непідготовленої заздалегідь інфор-мації або доповнення до основної думки, втіленої в реченні.Прагнення мовця зробити повідомлення про щось побіжне абододаткове знаходить свою негайну реалізацію в мовленнєвомупроцесі, що певною мірою призводить до порушення моноліт-ності синтаксичних конструкцій.

Вставні конструкції — лексикалізовані одиниці, у мовлен-ні функціонує певна визначена кількість таких одиниць.В процесі мовлення вставні одиниці відтворюються, на відмінувід вставлених, які створюються під час мовленнєвого акту.Використання вставлених компонентів детермінується їхньоюкомунікативною спрямованістю: вони використовуються якодиниці, що вміщують додаткові супровідні зауваження, до-повнення чи коментарі до змісту основного речення. З семан-тико-психологічного погляду наявність вставлення спричи-няється намаганням мовця яскравіше підтвердити висловленудумку за допомогою нових варіантів специфічних уточнень,спостережень, оцінок, сприймань, зіставлень тощо. Будь-якісмислові навантаження вставлень, зазвичай, мають ситуатив-ний характер. Внесення додаткової інформації (пояснення, зау-важення тощо) підказується ситуацією, в якій відбувається мов-лення, а також психологічним ходом думки суб’єкта мовлення.

Схожих поглядів дотримується А. Загнітко. Принциповавідмінність між вставними і вставленими конструкціями, надумку лінгвіста, лежить у площині співвідношення між об’єк-тивною і суб’єктивною модальністю. Дослідник констатує пов-ну маркованість вставних компонентів суб’єктивною модаль-ністю та кореляцію вставлених одиниць з об’єктивною

38 39

модальністю: «вони постають носіями додаткових об’єктивнихсмислів, репрезентують окрему пропозицію» [7; 48].

Вставне слово, словосполучення або реченням, на думкуМ. Каранської, «виражає власний погляд мовця на сказаненим самим у реченні й тому вирізняється в будові речення інто-нацією та паузами, не вступаючи в звичайний зв’язок члена ре-чення (звідси й на письмі виділення розділовими знаками,найчастіше комою)» [9; 141]. Виступати носієм «власного пог-ляду мовця» — це означає втілювати один з аспектів поняття«модальності» — семантичної категорії, призначення якої —виражати «відношення змісту висловлення до дійсності абосуб’єктивну оцінку висловлюваного» [4; 338]. Хоч передаватимодальність можуть дієслівні форми і категорії, інтонаційнівидозміни, вважає О. Пономарів, проте вставні слова найбіль-ше підходять для відтворення цієї граматичної категорії[20; 206]. Погоджується з цією думкою В. Шинкарук, який,аналізуючи і подаючи засоби реалізації модальності, на першемісце ставить спеціальний лексико-граматичний клас слів і па-ралельно з ним — функціонально близькі до них словосполу-чення і речення; ці засоби звичайно «посідають у складі вис-ловлення синтаксично автономну позицію і функціонуютьу ролі вставних одиниць» [22; 68].

Поряд із виконанням функції модальності у плані внутріш-ньо-синтаксичної структури речення вставні компоненти ви-конують також і суб’єктивно-оцінну функцію. Конкретизаціясемантики вставності відбувається у відповідних класифіка-ційних групах вставних компонентів: 1) вставні конструкції —носії: а) гіпотетичної модальності (може, можливо, мабуть,певно, напевно, ймовірно); б) констатуючої модальності (зви-чайно, зрозуміло, справді, безумовно, безперечно); в) пере-повідної модальності, (як говорять, як кажуть, як то кажуть,за висловом …); 2) вставні конструкції — носії суб’єктивно-оцінних значень, зокрема: а) емоційної оцінки повідомлювано-го в реченні факту (на лихо, як на лихо, на жаль, як на зло, нарадість); б) інтимізуючо-контактуючого значення (вживають-ся для активізації бесіди) (чуєте, знаєте, бачите, скажімо, по-годьтесь); в) передають логічну впорядкованість мовлення,виділеність основної інформації, підкресленість висновку, ре-зультату (наприклад, нарешті, приміром, до речі, крім того,з одного боку).

Отже, вставні компоненти — це носії суб’єктивної модаль-ності, вони «виявляють ставлення мовця до висловлюваної

ним думки і передають різні модальні значення (можливості,впевненості, вірогідності, сумніву тощо)» [11; 84]. Інакше ка-жучи, виконання вставними слова і словосполученнями мо-дальної функції полягає в тому, що вони позначають ставлен-ня мовця до інформації, яку несе основне речення.

Як зазначає М. Каранська, суб’єктивна модальність, щовноситься в речення вставним компонентом, на зміст реченнявпливає здебільшого частково, проте зрідка трапляється так,що вживання вставного компонента докорінно змінює основнудумку: скажімо, якщо з речення Ти мене, кохана, проведеш дополя, я піду — і, може, більше не прийду (М. Рильський) вилу-чити вставне слово «може», замість висловленого сумнівногоприпущення одержимо цілковите заперечення [9; 142].

Зміст вставлених конструкцій характеризується надзви-чайною різноманітністю; в основне речення вони вносять усіможливі повідомлення, що сприяють його розумінню. Встав-лені конструкції допомагають розкривати висловлювану думку,і якщо б основне речення мало іншу організацію, вони моглиб стати самостійними реченнями. О. Семотюк вважає, що длявставлених конструкцій, які вживаються у художньому стилімови, характерні такі функції: а) пояснювально-уточнюваль-на; б) обставинна; в) довідково-відправна; г) доповнювальна;ґ) характерологічна; д) переплетення мови автора і мови персо-нажа; е) модально-оцінна [16; 179–180]. Але цей перелік неє вичерпним.

Формальна близькість та відсутність граматичних зв’язківз основним повідомленням (членами речення) детермінувалирозгляд вставних і вставлених конструкцій у межах одногофункціонального класу компонентів, за допомогою яких уск-ладнюється просте речення. Водночас розмежування вставле-них і вставних конструкцій необхідно здійснювати на рівнісмисловому та модальному: не пов’язуючись з реченням ні наформальному рівні, ні на рівні смислу, вставні і вставленіконструкції відрізняються ознакою «наявності/відсутності»модального означення, вказівки на джерело інформації, внут-рішній зв’язок та послідовність інформації. Якщо функціо-нальним призначенням «вставки» є оформлення модальності,така одиницю слід кваліфікувати як вставну, якщо ж семанти-ка «вставки» обмежується лише внесенням додаткової інфор-мації, така структура є вставленою.

Трапляється, що вставлені конструкції, які розриваютьсинтаксичні зв’язки між членами основного висловлювання,

40 41

супроводжуються сильною експресією: Пастка в тому, що ба-гатьох із нас тягне до блиску великих столиць. Так Шевченко(Шевченко!) залишався до останніх днів у Петербурзі — су-мував, тужив, але на Батьківщину, де б його носили на рукахне повертався (З газети); І не подумайте сказати ленінград-цеві чи ленінградці, що, мовляв, і у нас не гірше, а може, навітьі краще, як у вас (це звісно, коли вам захочеться трішечкихвастонуть!) … (Остап Вишня). А. Загнітко вважає, що такіпрояви експресивності, демонстровані вставленими конструк-ціями, ілюструють випадки перетину носіїв «вставності»і «вставленості» у вираженні модально-оцінної функції [7; 49].

Вставні і вставлені конструкції можуть функціонувати водному реченні: На жаль, ся дівчина уміла все її супокійну ду-шу виводити з рівноваги, як-небудь вона за кожний раз по та-ких бесідах (з болем і лютістю заразом) висказувала їй своїдумки (О. Кобилянська). У таких випадках функціональна різ-ноплановість вставлених і вставних конструкцій ілюструєтьсядосить яскраво.

Семантико-синтаксична структура вставленої одиниці мо-же містити модифікатори, серед яких і вставні слова і словос-получення: об’єктивна модальність вставленої конструкціїстає об’єктивно-суб’єктивною: Що сталося в містечку, хтозворохобив цих людей (зворохобило, як я втямив пізніше, са-ме життя), я не знав, не розумів та й не намагався зрозуміти(Ю. Мушкетик); І річ тут не в сміхотворному результаті,який отримав БЮТ у Тернополі (реальний рейтинг блокув області, безперечно, вищий) (З журналу). Вставніконструкції, функціонуючи в межах вставлених конструкцій,можуть підкреслювати побіжний характер вставлення: Най-довше зберігаються заготовки, які містять дубильні речовини(скажімо, кора дуба — до п’яти років), найменше — трави,до складу яких входять серцеві глікозиди (З газети); У випад-ку, коли зонд мічений ферментом (наприклад, периксида-зою), то до такого зонда додають субстрат (наприклад, ор-тофенілдіамін) (З підручника).

Позиція вставлених і вставних конструкцій у реченнях,теж маркована.

Для вставних конструкцій характерні всі позиції, які вонипотенційно можуть займати в реченні: 1) на початку, 2) в сере-дині чи 3) в абсолютному кінці основного речення: Отже, тра-гедія нації починається із загарбання країни ворожою армієюі встановлення над нею зовнішнього контролю (Л. Лук’яненко,

с. 27); Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом са-мих українців (З журналу); Якщо трапиться нагода — помо-же ближньому (в міру, звичайно), не вкоїть гріха не стількичерез страх перед Богом, скільки через те, що ганьбитиме себесам… (Ю. Мушкетик).

Варіанти позицій вставлених конструкцій чітко визначеніструктурно-смисловою організацією основного речення таїхнім функціональним призначенням. Оскільки вставленіконструкції не можуть виражати модальних значень, вказува-ти на джерело повідомлення, вони не займають позиції почат-ку речення; а, вживаючись як засіб уточнення змісту всього ре-чення або ж певного його члена, вживаються в середині абов кінці речення. Адже, розпочавши викладати думки, мовець,цілком природно, не може наперед здійснювати їх уточнення,робити побіжні зауваження щодо них, розкривати те, що зби-рається сказати далі, чи додавати до нього певну додаткову(побіжну) інформацію.

Типовою позицією щодо основної частини простого усклад-неного речення для вставлених конструкцій є інтерпозиція.Вставлена конструкція може не тільки включатися в серединуосновного речення, розриваючи тим самим його на частини; во-на може приєднуватися в його кінці. Вибір однієї з двох визна-чених позицій залежить від того, в який саме момент продуку-вання речення мовець відчуває в такому компоненті потребу.Пор. Досить поширеною є думка про службові функції (інакшеприкладний характер) окремих культурних традицій(З підручника); Не знаю, чим уже викликав її довір’я — не разпотім думав про це (З журналу). У першому реченні вставле-на конструкція пояснює в базовому реченні компонент «прослужбові функції», тому розташовується безпосередньо післянього, у другому — вставлена конструкція стосується всьогобазового речення, тому стоїть у його кінці.

Кінцевої (фінальної) позиція, зазначає Кадомцева, нівелюєзначення вставленості, оскільки постпозиція вставленоїконструкції може призводити до її повного відокремлення[8; 231]: Мова спонукала українця шукати у світі красу, лю-бов, добро, наповнювати ними своє щоденне буття, робили йо-го психічну структуру кордоцентричною, тобто підпорядко-ваною імпульсам серця, а не розуму, відсувала на другий планраціонально-вольові чинники (про це свідчить неповнота осо-бової словозміни в наказовому способі) (З журналу). Пор. мо-дельований варіант речення: Мова спонукала українця шука-

42 43

ти у світі красу, любов, добро, наповнювати ними своє щоденнебуття, робили його психічну структуру кордо центричною,тобто підпорядкованою імпульсам серця, а не розуму, відсувалана другий план раціонально-вольові чинники. Про це свідчитьнеповнота особової словозміни в наказовому способі.

Позиція вставленої конструкції за межами речення трап-ляється рідко: Далі перебувають неозначено-особові та уза-гальнено-особові речення, в яких дія стосується неозначенихчи узагальнених осіб; периферійну позицію займають безосо-бові та інфінітивні речення у ролі головних. (Двоскладні і заз-начені типи односкладних речень можуть виступати у ро-лі головних і в двосуб’єктних конструкціях.) (З підручника);Найвідоміші його твори — «Антигона в Нью-Йорку», «Попелю-ха», «Четверта сестра», «Полювання на тарганів», «Фортін-бас забухав» — не лише забезпечили авторові звання найпопу-лярнішого сучасного драматурга Польщі, а й користуютьсявеличезною популярністю за її межами. (Так, у Молодому те-атрі однією з найцікавіших вистав є його «Четверта сест-ра») (З газети). Винесені за межі речення вставлені конструк-ції можна визначити як вставлені тексти. Межа основноготексту і вставленого тексту може мати різний характер, від чо-го залежить загальна семантична спрямованість останнього.Якщо на межі відсутні якісь модифікаційні засоби, то вставле-ний текст виступає носієм звичайної додаткової інформації,принагідної вставки «між іншим»: Отже, неподільне поділяє-ться! (У даному випадку часове неподільне поділяється надва просторових неподільних) (З підручника). У разі ж наяв-ності сполучника або певного модального слова, семантикавставленого тексту зазнає відповідних смислових чи модаль-них нашарувань. Зокрема, це може бути:

1) значення допустовості (вставлений текст вносить інфор-мацію, яка суперечить тій, що зосереджена в основному тексті):І не видно постаті, навколо якої об’єдналася б еліта, а за неюй «більшість суспільства». (Хоч є постаті, навколо якихоб’єднуються менші або й більші суспільні групи) (І. Дзюба);

2) значення протиставлення (вставлений текст виступаєносієм інформації, що протиставляється інформації, зосеред-женій у попередньому текстовому фрагменті): Але як тількивони [українці] захотіли це зробити наприкінці війни, їх ого-лосили «бандерівцями», почали ловити, катувати, страчува-ти і відвозити в табори. (А «бандерівці», так само, які «петлюрівці», це ті ж самі українці, які не хочуть чужої

влади. Діждавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної волі, вониі проти Гітлера воювали всю війну, але ми це замовчуємо,це нам вигідно так само, як Варшавське повстання 1944 ро-ку) (Є. Сверстюк);

3) відтінок сумніву (вставлений текст передає невпевненістьавтора у смисловій відповідності інформації тій, що наведенав основному тексті): Як Ви гадаєте, чия позиція гуманніша,а поведінка у сфері культури коректніша: тих, хто, будучи«українськомовними», не цурається російської мови й культу-ри, чи тих, хто, будучи «російськомовними», не знає і не хочезнати української мови й культури? (Сподіваюся, Ви не ста-нете заперечувати, що таких багато, в тому числі й в «ан-тикризовій коаліції», у Верховній Раді, в уряді) (І. Дзюба 1);

4) значення констатації співвіднесення з іншим фрагмен-том тексту (інформація, передана вставленим текстом, маркує-ться як згадувана раніше): Того ж дня Сталін зібрав членівПолітбюро й, розповівши нам про повідомлення Шуленбурга,заявив: «Уважатимемо, що дезінформація пішла вже на рівніпослів». (Знову повторюся: антифашист граф Шуленбургбув заарештований у 1944 році за звинуваченням у змовіпроти Гітлера й розстріляний) (Ф. Моргун);

5) значення відсилання (автор за допомогою вставленоготексту відсилає читача до джерела висловленої у попередньомуфрагменті думки): 1914 р. Указ Миколи ІІ про скасування ук-раїнської преси, українського слова, освіти, церкви. (Див. роз-ширений список душіння нашої мови в книзі І. Діяка «Ук-раїнське відродження чи нова русифікація» с. 292–301)(З підручника);

6) значення доречності (вставлений текст позиціонується якносій інформації, що вводиться принагідно («до речі»)): Комсо-мольці, багато хто — «активісти» (я — навіть, один час, до ве-ликого конфлікту з начальством і публічного «бунту», — секре-тар комітету комсомолу інституту, потім «відставлений»),але не кар’єрного типу, швидше схильні до критицизму. (До речі,«бунт», що був «подією» в житті комсомольської організаціїміста Сталіно, полягав у тому, що я всерйоз сприйняв закликХІХ з’їзду партії до критики і самокритики і в доповіді назвітно-виборчій конференції «пройшовся» по директору інсти-туту і парторгу, що пов’язали з якось не відомою мені тоді«ленінградською опозицією», але невдовзі помер Сталін, і длямене все обійшлося). Тож і про Сталіна говорили не тільки з по-божністю, дозволяли собі і «вольності» (І. Дзюба);

44 45

7) значення ствердження через заперечення (наявність за-перечного компонента у вставленому тексті забезпечує йомустверджувальну семантику): Нащадок татарських посе-ленців у Литві, повніше прізвище якого — Туган-Мірза-Бара-новський. (Не дивовижне це для нас явище — в Україні чима-ло знаних діячів мали не «чисто українське коріння»).Перебував на військовій службі (О. Лупейко).

Отже, незважаючи на те, що вставлені і вставні конструкціїє засобами формування простого ускладненого речення, стоятьпоза граматичними зв’язками в реченні, виступають носіямисупровідних «змістів», між ними існують суттєві відмінності:1) основною функцією вставних компонентів виступає функціявираження значення суб’єктивної модальності (такі компонен-ти здійснюють вказівку на ставлення мовця до висловленогоним), а призначенням вставлених — внесення в реченняпобіжних зауважень або додаткових повідомлень; 2) вставленікомпоненти — ширша і менш однорідна як у змістовому, такі структурному плані категорія порівняно зі вставними: якщовставні одиниці позначені відносною стандартністю форми,стабільністю і регулярністю, їх можна перелічити, то встав-лені не мають ні структурних, ні лексичних обмежень, прак-тично вони не обмежені і в синтаксичному поширенні; 3) встав-лені конструкції регулярно не відтворюються, бо є текстовоюкатегорією; 4) вставлені конструкції мають виразнішу порів-няно з вставними інтонаційну виділеність; 5) місце вставленихконструкцій у реченні чітко визначене: вони не займають по-зиції початку речення, а найчастіше розташовується в інтерпо-зиції і значно рідше — у постпозиції, вставні ж можуть займа-ти і пре-, і інтер- і постпозицію.

Вивчення структурних, смислових та стилістичних пара-метрів вставлених конструкцій (у тому числі — і на тлі вставних,що можна кваліфікувати як продуктивний спосіб) позначенезначною науковою перспективою, оскільки функціональнаспецифіка таких конструкцій вміщує потужний стилістичний(текстотворчий) потенціал.

Література

1. Булаховский Л. А. Курс русского литературного языка. — К., 1949. —407 с.

2. Булаховський Л. А. Українська пунктуація (розділові знаки). — К.-Львів,1947. — С. 72.

3. Вихованець І. Р. Синтаксис // Граматика української мови / І. Р. Вихо-ванець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. — К., 1982 . — С. 133–208.

4. Вихованець І. Р. Модальність // Українська мова: Енциклопедія. — К.,2000. — С. 338–339.

5. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. — К., 1985. — 360 с.6. Грунський М., Мироненко М. Розділові знаки. — К.-Харків, 1929. — 112 с.7. Загнітко А. П. Основи теоретичного синтаксису. Ч. 2. — Горлівка,

2004. — 254 с.8. Кадомцева Л. О. Синтаксично ізольовані частини речення // Сучасна

українська літературна мова: Синтаксис. / І. Р. Вихованець, А.П. Гри-щенко, П. С. Дудик та ін. — К., 1972. — С. 224–231.

9. Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови:Навч. посібник. — К., 1995. — 312 с.

10. Козачук Г. О. Просте ускладнене речення // Сучасна українська літера-турна мова: Підручник / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас таін.; За ред. М. Я. Плющ. — К., 1994. — С. 335–351.

11. Кононенко В. І. Вставні слова, словосполучення і речення // Українськамова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 84.

12. Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови: Синтаксис. —К., 1965. — Ч. 2. — 284 с.

13. Нечуй-Левіцький І. Грамматика української мови. Ч. ІІ. Синтаксис. —К., 1914. — 94 с.

14. Огоновський О. Граматика руського языка для школ середнихъ. — Львів,1889. — 288 с.

15. Рогозін Л. Л. Ускладнене речення в поемі І. П. Котляревського «Енеїда»// Синтаксична будова української мови. — К., 1968. — С. 155–163.

16. Семотюк О. Функціональна природа вставлених компонентів в україн-ській мові // Вісник Прикарпатського національного університетуімені Василя Стефаника. Філологія. — Випуск ХV–ХVІІІ. — Івано-Франківськ, 2007. — С. 178–181.

17. Синявський О. Норми української літературної мови. — Львів, 1941. — 363 с. 18. Сімович В. Граматика української мови. — Львів, 1918. — 423 с.19. Смаль-Стоцький С., Ґартнер Ф. Грамматика руської мови. — Відень,

1914. — 202 с. 20. Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К.,

1994. — 256 с.21. Шерех Ю., Кислиця Д. Граматика української мови. Посібник для

гімназій. Ч. ІІ. Синтакса. — 245 с.22. Шинкарук В. Проблема модальності в сучасній українській мові // Мо-

вознавство: Доп. та повідомл. ІV Міжнар. конгр. україністів / Відп. ред.В. Німчук. — К., 2002. — С. 63–69.

АнотаціяЖитар І. Диференційні ознаки вставних і вставлених конструкцій:

порівняльний аспектУ статті розглянуто лінгвістичні характеристики вставлених та встав-

них конструкцій. Вносячи до основного речення додаткову інформацію,

46 47

не передбачену початковим комунікативним задумом, вставлені кон-струкції мають відносно відокремлену будову, специфічну інтонацію(інтонацію відокремленості) і функціонують як маркери ускладненостіпростого речення.

Ключові слова: вставні конструкції, вставні слова, словосполученняі речення, вставлені конструкції, вставлені слова, словосполучення і ре-чення, вставлений текст.

SummaryZhytar I. Different features of the parenthesis and insert components:

comparative aspect. The linguistic characteristics of insert components are considered in this arti-

cle. They are given unexpected additional information by the initial plan in themain sentence. Insert components have separate structure, specific intonation(intonation of isolation) and they operate as indicates of the complicated simplesentence.

Key of words: parenthetic words, word combinations and sentences, interpo-lated words, word combinations and sentences, interpolated text.

Віталія ЗЕЛЕНЬКО,аспірантка

МОВА ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТА КОГНІТИВНИЙ АСПЕКТИ

У сучасній лінгвістиці дослiдження мовної особистостiписьменника як один iз актуальних напрямкiв мовознавствахарактеризується новаторськими підходами. Визначили їх су-часні уявлення про мову як єдність, що базується на чотирьохфундаментальних її властивостях — історичному характеровірозвитку, психічній природі, системно-структурних основах їїбудови, соціально зумовленому характерові виникнення і вжи-вання. При розгляді мовної особистості як об’єкта лінгвістич-ного вивчення враховується взаємодія усіх цих властивостей,тому що особистість — зосередження і результат соціальнихзаконів; вона продукт історичного розвитку етносу; її моти-ваційні нахили, що виникають із взаємодії біологічних спону-кань та соціальних, фізичних умов належать до психічної сфе-ри; особистість створює мову і водночас послуговуєтьсязнаковими, тобто системно-структурними за своєю природою,утвореннями. Внаслідок цього сьогодні вживання традиційних

для лінгвостилістики термінів «ідіостиль», «ідіолект» тіснопереплітаються з таким поняттям як «індивідуально-авторсь-ка картина світу».

Використання поняття «індивідуально-авторська картинасвіту» дає можливість при вивченні мови письменника не об-межуватись тільки традиційним описом формальних засобіввираження значень, а підійти до аналізу мови письменника якавтономної картини світу, яку утворюють ідеї та концептимовної індивідуальності автора, до висвітлення процесівпізнання письменника як представника суспільства певногоісторичного періоду.

Дослідженню мовностильових явищ під антропоцентрич-ним кутом зору, тобто в нерозривному поєднанні мови з мис-ленням, світоглядом, культурою індивіда, присвячені роботиІ. Голубовської, О. Кубрякової, В. Мізецької, М. Полюжина таін. Наукові праці Е. Бартмінського, А. Вежбицької, К. Рахілі-на, М. Блох, С. Воркачова концентруються навколо проблема-тики дослідження концептуально-семантичного простору сло-ва як репрезентанта концептів навколишньої дійсності тадослідження автора як мовної особистості.

Метою пропонованої статті є аналіз особливостей художнь-ого слова Лесі Українки під антропоцентричним кутом зору.Матеріалом дослідження є мова всіх драматичних творів пись-менниці, оскільки саме в них, як вважає більшість літерату-рознавців, талант письменниці розкрився найбільше.

Твори художньої літератури в першу чергу значнийдослідницький потенціал становлять для лінгвокультурологів,внаслідок чого з’явилося поняття «лінгвокультурологічнийаналіз (інтерпретація) тексту». Авторка численних працьз лінгвокультурології В. Маслова так визначає суть даногоаналізу — «це аналіз тексту як явища культури. Аналізуючитекст, інтерпретуючи його, ми надаєм йому статусу феноменакультури. Особливість такого аналізу — антропоцентризм,культурологічна спрямованість, історизм, вивчення культуринації через тексти» [9; 10].

Погоджуючись з тим, що на мовній практиці письменникапозначається історичний контекст, ескізно згадаємо про «кон-текст епохи», в яку були створені досліджувані нами драма-тичні твори і які, згідно з постулатом лінгвокультурологів,потрібно розглядати як продукт тогочасної культури.

Лесі Українка творила у несприятливій для повнокровногорозвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ–ХХ століть.

48 49

Це був час, коли різносторонні політичні обставини перешкод-жали вільному демократичному розвитку українського наро-ду. Царат з його панівною ідеологією великодержавності конт-ролював усі сфери суспільства, в тому числі й мовну.Українська література кінця ХІХ — початку ХХ століття булаписьменством територіально та політично роз’єднаної нації,вона розвивалася в жорстких обставинах утисків і заборонрідного слова. Кращі сили української культури були, в той чиінший спосіб, відторгнуті від неї. Влучним є означення ЛіниКостенко щодо творчості Лесі Українки «Геній в умовах забло-кованої культури» [8]. Леся Українка не могла говорити пропотреби народу відкрито і змушена була вдаватися до алегорій,натяків. На нашу думку, саме це стало визначним факторомтого, що виразною рисою словесної творчості письменниці стаєімпліцитний спосіб реалізації інформації, і як наслідок — ме-тафоричність і символічність образного мислення, в результатіякого маємо значну кількість семантично ускладненої лексики.

Імпліцитність проявляється в першу чергу в «екзотичності сю-жетів» (термін А. Ніковського [11]) творів. Згадаємо, що драматич-на спадщина письменниці характеризується великою хроно-логічною амплітудою і широкою територіальною локалізацією.Час дії — від ХІІ ст. до н. е., коли відбувалась Троянська війна, досучасності письменниці. Географія творів теж надзвичайно широ-ка: Україна («Блакитна троянда», «Прощання», «Лісова пісня»),Росія (майже вся «Бояриня»), Древній Рим («В катакомбах»,«Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан»), Греція («Оргія»),Франція («Три хвилини»), Іспанія («Камінний господар»), Азія(«Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «Кассандра»,«Айша та Мохаммед», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова»),Африка («В дому роботи, в країні неволі»), Америка («У пущі»).

У своїх творах Леся Українка досить вдало передає «аро-мат» кожної зображуваної епохи, за виразом С. Скиби — «во-дить читача глибинами часу з надзвичайною легкістю» [12;13]. М. Зеров зазначав, що «Леся Українка намагалася не по-милятись щодо колориту місця й часу, остерігалася анах-ронізмів і недоречностей» [6; 179]. Матеріальну і духовнукультуру різних народів письменниця передає за допомогоюбагатого лексичного матеріалу. В рамках лінгвокультурногоаналізу тексту, який спрямований в першу чергу на виявленняв мовній тканині творів одиниць з культурною семантикою,кваліфікуватимемо ці одиниці як лінгвокультуреми. У драма-тичних творах письменниці це:

міфоніми та теоніми: Зевес, Аполлон, Афродіта, Мойра, Вес-та, Венера, Юпітер, Церера, Меркурій, пенати, камени, лари;

номени людей: центуріон, вігіли, бестіарії, префект, про-куратор, тетрарх, легат, комонник, алькад, дуенья, гранд,грандеса, донна, сеньйор;

побутовізми: обол, туніка, тога, верета, порфіра, мадриленья,сегідильї, фанданго, перистиль, триклініум ,таблін, гекатомба.

Лінгвокультуремами суто українського простору є варену-ха, тин, побрязкачі, джура, старшина, гетьманівна, братчи-ця, тропак, веснянка, санжарівка, коровайниця, приданка,намітка, кораблик, шнурівка, кунтуш, жупан, супоня.

Проте більшість дослідників драм зазначають, що ті твори,які переносять нас до різних країн і епох, не є історичними засвоєю суттю. М. Євшан так писав щодо тем творів Лесі Україн-ки: «Її переважно античні й чужі теми, особливо в останні ро-ки, не відчужували від України; вглиблюючись у душу старин-ного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем булапри нас, писала навіть про наш час і наші обставини» [5; 160].

М. Зеров теж проводив паралель між «колишнім і сучас-ним» у драмах Лесі Українки: «Її вавилоняни й єгиптяни ма-ють сучасну психіку, а її американська пуща, середньовічнаІспанія, Рим і Єгипет — це тільки більш-менш прозорі псевдо-німи її рідного краю» [6; 179].

Своєрідним кодом до дешифрування драматичної творчостіє рядки з поезії самої Лесі Українки: «І ти колись боролась,мов Ізраель, Україно моя! Сам Бог поставив супроти тебе силуневблаганну сліпої долі…Коли скінчиться той полон великий,що нас зайняв в землі обітованій? І доки рідний край Єгиптомбуде? Коли загине новий Вавілон?» [7; 7–8].

Отже, можна зробити висновок, що функціональне призна-чення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українказ історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в ба-жанні «оживити історію», а в прагненні письменниці художньооб’єктивувати духовну суть філософських і морально-етичнихшукань та політичних проблем свого часу. Така двовекторнаспрямованість досліджуваних нами творів (з одного боку —історична давність зображуваного, з іншого — проекція на су-часність кінця ХІХ — початку ХХ ст.) вимагала використанняспецифічної лексики. Групу лінгвокультурем, за допомогоюяких створюється історичне тло, фон драматичних творів, миуже розглянули. Але є ще група лексем, які служать своєрід-ним поштовхом, приблизним натяком для глядача і читача для

50 51

відтворення спроектованої дійсності кінця ХІХ — початку ХХстоліть. У переважній більшості це лексика імпліцитної семан-тики і для розкодування інформації, що стоїть за нею, вонапотребує мисленнєвих зусиль реципієнта, залучення не лишеближнього контексту, а часто й контексту всього твору і навітьзображуваної епохи. Щодо цього особливо цінним для нашогодослідження вважаємо введені О. Ахмановою поняття «верти-кальний контекст» і «фонові знання» [1; 49]. «Вертикальнийконтекст — це історико-філологічний контекст даного літера-турного твору і його частин»[1; 49]. Фонові знання — «це всясукупність відомостей культурно- й матеріально-історичного,географічного і прагматичного характеру, які передбачаютьсяу носія даної мови» [1; 49].

Ефективність застосування даної термінології при вивченнімовного матеріалу досліджуваних нами творів підтверджує за-уваження О. Ахманової про те, що «неувага до вертикальногоконтексту приводить до нерозуміння тексту, зводить процесчитання, особливо творів класичної літератури, просто до по-верхового сприйняття більш чи менш захоплюючої фабули»[1; 49]. Згадаємо, що таке часто трапляється з драматичнимитворами Лесі Українки, коли читачі не розуміють істинностіінформації, яку прагнула передати нам письменниця, ікваліфікують драми в першу чергу як історичні.

Так, для прикладу наведемо наскрізь метафоризовану про-мову Прісцілли з драматичної поеми «Руфін і Прісцілла»:«… служити двом богам не можна, а надто в ті часи, коли гос-подь свою пшеницю віє серед току великого. Не можу я поли-нуть легенькою половою по вітру погожому в безпечний ти-хий захист тоді, коли зерном важким, достиглим брати моїпокірно ляжуть долі і будуть всі покладені під жорна на мукутяжку, щоб зробитись хлібом тим, що дає життя правдивійвірі» [14; т. 4; 151].

Розуміння істинного смислового навантаження слів у цьомууривку неможливе як без вертикального контексту, так і безфонових знань читача. Лише в світлі всіх сюжетних перипетійдрами і одночасно знань читача взагалі про зображуваний у нійісторичний період, дають можливість зрозуміти, що під віян-ням пшениці «серед току великого» можна вгадати узагальне-не означення всього складного періоду становлення християн-ства як віри, коли воно було ще таємним, переслідувалосьвладою Римської імперії, де традиційно поклонялися пенатам.Прісцілла , ставши християнкою, не хоче в такий відповідальний

ного й індивідуального, загальнокультурного та особистого.Тому будь-який твір словесного мистецтва, якщо він має конк-ретного автора, відображає два плани: один загальнокультур-ний, другий — індивідуально-особистісний. Оскільки ху-дожній твір попри усі особливості своєї природи становитьсинтез цих двох основних планів (тут можна вжити терміни«мовна картина світу» та «індивідуально-авторська картинасвіту»), то другий план, індивідуально-суб’єктивний, власнеі є предметом нашого розгляду.

Індивідуально-суб’єктивний план художнього твору з погля-ду ключових концептів культури має ту специфіку, що конк-ретний автор в силу свого персонального досвіду, власної жит-тєвої практики, пережитих певних катаклізмів, специфікиіндивідуальної аксіологічної структури, а також специфікифілософсько-естетичних позицій і т. д. може замкнутись нав-коло кількох концептів, які в його творчості набувають особли-вої питомої ваги і стають визначальними.

Так, у мові драматичних творів Лесі Українки такими ста-ють найрізноманітніші лексеми, зокрема: воля, свобода, бороть-ба, ворог, кров, мир, розпач, мука. Семантика даних слів прямопов’язана з тогочасними історичними обставинами. Згадаємо,що кінець ХІХ початок ХХ сторіччя був складним періодом.Перша російська революція 1905–1907 рр. дала могутній пош-товх соціальній активності масс, власне, можна говорити пропіковий характер зростання рівня революційної активності натеренах імперії. Для українського народу це був час відчутноїемоційної напруги і одночасно психологічного підйому, викли-каний очікуванням соціальних змін. Болі народу, пропущенічерез призму індивідуально-авторської позиції письменниці,знайшли пряме віддзеркалення в мовній тканині драм. Орга-нічне поєднання загальнолюдського з національним при про-ектуванні проблеми соціального й національного визволеннянародів у загальнофілософське осмислення досягається за ра-хунок вживання великої кількості абстрактів типу гідністьгромадянська, відповідальність, непокірність, смілість, рабо-ліпство, затятість, одвага, героїзм та ін..

Одним із ключових концептів індивідуально-авторськоїкартини світу Лесі Українки є неволя. І. Голубовська, яка ви-вчала українську мовну картину світу в порівнянні з англійсь-кою та китайською, стверджує, що концепт «воля» займаєпревалююче місце в українському культуропросторі [3, 56; 4].Леся Українка осмислює дану категорію в більшості випадків

період бути «половою» , тобто бездіяльною, бо «без діла вірамертва» [14; т. 4; 150], як вважали християни. Під жорнамимаються на увазі тогочасні жорстокі розправи з християнами:їх віддавали на розтерзання диким левам на арені амфітеатруна очах у інших римлян. А у вираз «зерном ляжуть…, щоб зро-битись хлібом» вклалася головна концепція християнськоївіри в те, що після смерті буде воскресіння й інше життя.В рамках же проекції драматургії на сучасність кінця ХІХ —початку ХХ ст. чи не можна назвати «током» тогочасне цьку-вання українських культурних митців і «половою» тих, хто йо-го не витримав? З подібною імпліцитною семантикою вжива-ються загальновживані слова камінь, перегній, хвиля, пуща,багаття, болото, терни, хащі, парості та багато інших лек-сичних одиниць, які в контексті драм набувають соціальнозначущих осмислень.

Дослідити, як на мовному рівні позначилася проекціятворів письменниці на проблеми свого часу, можна також спи-раючись на ідеї А. Вежбицької, викладені у праці «Семантичніуніверсалії і описання мов» [2]. Дослідниця розвиває теоріюключових концептів культури. За її твердженням, кожнакультура оперує певним набором «ключових культурних кон-цептів», які визначають і характеризують кожну епоху з точкизору аксіології, уявлень про оточуючу дійсність тощо[2; 220–226]. На думку дослідниці, кожна культурна епоха мо-же характеризуватися за різними критеріями, у тому числі завідображенням специфічного набору ключових концептів,культурних маркерів, які, в свою чергу, складають семіозискультури. У цьому ключі можна розглядати і художню літера-туру, оскільки вона, як ніякий інший вид та жанр мистецтва,є носієм цих семіозисних специфік. Таким чином, будь-якийхудожній твір чи навіть період у розвитку літератури (культу-ри) можна проаналізувати через призму відображення у нихключових концептів [2; 263].

Категорія «концепт» є основним семантичним поняттямкогнітивної лінгвістики. Представники цієї галузі мовознав-ства стверджують, що ключові концепти культури у художнь-ому творі відображаються концептуально картинні аспектисвідомості автора, відбувається «накладання» загальнокуль-турних ключових понять на індивідуальні, досвід етносу (йогомовно-культурна чи концептуальна картина) накладається насвідомість особи, яка формується в умовах, в атмосфері цієїкультури. І в результаті спостерігається явище синтезу загаль-

52 53

54 55

3. Голубовська І. О. Воля, доля, лихо як семантичні кванти українськогокультурного простору // Мова і культура — К., 2002. — Вип. 5. — Т. 2. —Ч. 1.: Культурологічний компонент мови. — С. 56–66.

4. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу: Монографія,2-е вид, випр. і доп. — К., 2004. — 284 с.

5. Євшан М. Леся Українка // Євшан Микола. Критика. Літературознав-ство. Естетика / Упор. Н.Шумило. — К., 1998. — С. 160–163.

6. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори в 2-х т. — К., 1990. — Т 2.Історико-літературні та літературознавчі праці. — С. 359–401.

7. «І ти колись боролась, мов Ізраель...» [Текст] : Вірш / Леся Українка //Вежа: Літ. часопис. — Кіровоград, 1996. — № 3. — С.7–8.

8. Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури: [Леся Українка] //Літературна Україна.– 1991.– 26 верес.– С. 1.

9. Маслова В. А. Русская поэзия ХХ века. Лингвокультурый взгляд. — М.,2006. — 256 с.

10. Нікітчина Г. Д. Компенсаційний характер свободи особистості драма-тичних персонажів Лесі Українки // Вісник Житомирського педа-гогічного університету. — Житомир, 2001. — Випуск 7. — С. 97–100.

11. Ніковський А. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі Українки./// Українська мова та література. — 2005. — № 7 (18 лютого). — C. 3–8.

12. Скиба С. М. Художній час і художній простір у творчості Лесі Українки:автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філ. наук: спец. 10.01.01«Українська література» / С. М. Скиба. — Кіровоград, 1998. — 17 с.

13. Текст как явление культуры / Антипов Г. А., Донских О. А., Маркови-на И. Ю., Сорокин Ю. А.. — Новосибирск, 1989. — 197 с.

14. Українка Леся. Зібр. тв. : У 12 т. — К., 1975–1979.– Т. 1–12.15. Українка Леся. Поезія. Драматичні твори / Леся Українка. — К., 2008. —

384 с.

АнотаціяЗеленько В. Мова драматичних творів Лесі Українки: лінгвокуль-

турологічний та когнітивний аспектиУ статті розглядається механізм застосування лінгвокультурологічного

та когнітивного підходів до вивчення мови драматичних творів Лесі Ук-раїнки. З’ясовано, що імпліцитна семантика мовних одиниць тафункціонування деяких концептів обумовлюються історико-культурнимиобставинами епохи, в яку були створені дані твори.

SummaryZelenko V. Language of dramatic works by Lesya Ukrainka: linguo-cul-

turological and cognitive aspectsThe procedure of applying linguo-culturological and cognitive methods for

researching language of dramatic works by Lesya Ukrainka is considered in thearticle. The implicit semantics of language units and functioning of some con-cepts are caused by historic-cultural circumstances of the epoch in which theseworks were written.

через антонімічне поняття неволя, бо «як і кожний інший ук-раїнський письменник, вона отримала «у спадок» цілий комп-лекс найрізноманітніших проблем і «неволь» свого народу»[10; 3]. Функціонування лексем воля/неволя чи їх спільноко-реневих слів невільник, вільний, вільна, вільні, невільницьказафіксоване нами у всіх творах, крім діалогу «Прощання». Не-воля осмислюється письменницею в першу чергу як поняттядуховне, а не фізичне, але у різних героїв творів своя неволя.Так, у словах Річарда, головного героя драматичної поеми«У пущі» слово невільник набуває смислу «не буду думати так,як хочуть цього інші»: «Доволі з тебе знать, що я ніколиневільником не стану в себе в хаті» [14; т. 5; 56]. Ця лексемастає контекстуальним антонімом слову вільнодумець, якимпрагнув бути Річард. Про свою омріяну волю він каже так: «Моївсі кревні волі домагались від короля, від церкви, парламенту,а я — від них самих. Така вже кров» [14; т. 5; 56]. Для Оксаниз драматичної поеми «Бояриня» неволею (і знову не фізичною,а духовною) стає чужий край, де її тримає дана під вінцем при-сяга Степану : «Невже й загинем у цій неволі?» [15; 356]. ДляСтепана ж неволею стають його зобов’язання як боярина: «Я,Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязі,мов на шнурку. Ти вільна. Се тільки я в неволі» [15; 363].

Як висновок, можна сказати, що дослідження лексики в та-кому аспекті є одним із найкращих засобів для відтворенняіндивідуально-авторської картини світу. З іншого боку, такийпідхід важливий для розуміння ідейно-естетичного спряму-вання твору, бо «якщо ми хочемо скільки-небудь серйозно зро-зуміти словесний текст, ми повинні побачити його як прояв-лення, відображення всієї культури його творця» [13; 34].

Застосування методів лінгвокультурології при дослідженнімови драматичних творів Лесі Українки показало, що намовній практиці письменника як творчої особистості у цілісно-му літературному процесі позначається історичний контекст іводночас особистість письменника впливає на актуалізаціютих чи інших тематичних груп лексики, структурно-семантич-них різновидів метафор, інших традиційних тропів.

Література

1. Ахманова О. С., Гюббенет И. В. «Вертикальный контекст» как филологи-ческая проблема. / Вопросы языкознания. — 1977. — №3. — С. 47–54.

2. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. — М.,1999. — 776 с.

Ганна ЗВЯГІНА,викладач

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВСТАВНИХ І ВСТАВЛЕНИХ КОНСТРУКЦІЙ

У ПОВІСТЯХ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ОБЛОГА» ТА «КЛИМКО»

Дослідження мови творів письменника у плані виявленняйого індивідуального стилю є одним з актуальних завдань су-часної лінгвістики. Звернення дослідників до нього обумовле-не осмисленням внеску письменника в розвиток українськоїмови, через мову привертається увага до світоглядних позицій.Індивідуальний стиль письменника у мовному аспекті трак-тується як індивідуально-творчий вияв народної мови.

Користуючись живою народною мовою, письменник відби-рає, комбінує мовні одиниці у незвичній сполучуваностівідповідно до свого світобачення, ідейно-естетичних інтенцій,об’єднує ці слова у своєрідну лексичну систему, історично, те-матично й естетично виправдану або створює нові лексеми.

Народність мови не означає, що він її копіює, адже пись-менник, за висловом О. Довженка, більше селекціонер, ніж фо-тограф, єдиним і справжнім творцем мови є народ, а письмен-ник, всотуючи і творчо переосмислюючи мовні скарби,повертає її народові у змінному, «поліпшеному» вигляді [1; 2].

У індивідуальному стилі здійснюється не тільки індивіду-альне використання різноманітних мовних засобів національ-ної мови у нових функціях, що визначені принципами зв’язкучастин чи елементів художнього цілого, не тільки залежнийвід лінгвістичного смаку письменника своєрідний відбір цихзасобів, не тільки власна система комбінації різних стилістич-них серій літературної мови чи різних прийомів художньої мо-ви, не тільки свої навички і принципи композиції літературно-художніх єдностей, не тільки особисте тяжіння до тих чиінших образів та типів, а також до форм їх побудови

Дослідники біографії письменника стверджують, щоповісті Григора Тютюнника «Облога» та «Климко» цілимифрагментами перегукуються з документальними спогадами«Коріння», з них так чи інакше поглядається чи не все ранішечи пізніше написане про дітей війни [6; 236].

Повісті «Облога» та «Климко» в різних аспектах були роз-глянуті Л. Мороз, В. Мельником, П. Загребельним, І. Дзюбою

56 57

(в основному це переказ сюжету, розгляд характерів, порів-няння з автобіографією письменника). Однак спеціальної роз-відки, присвяченої дослідженню особливостей функціонуван-ня вставних і вставлених конструкцій у повістях ГригораТютюнника, немає. Тому пропонована робота є спробою науко-вого осмислення і оцінки ролі вставних і вставлених конструк-цій у формуванні ідіостилю письменника на матеріалі повістей.

Прості речення можуть ускладнюватися вставними і встав-леними словами, словосполученнями і реченнями, які грама-тично не пов’язані з членами речення, хоч надають усьому ре-ченню чи окремим його членам різних смислових відтінків.Виражають додаткові повідомлення або уточнення.

Відсутність граматичного зв’язку з членами речення чиз реченням у цілому зумовлює віднесення вставних і вставле-них конструкцій до «слів, що стоять поза граматичним зв’яз-ком» [8; 143].

За смисловою функцією слова, що будуть досліджуватися,словосполучення і речення поділяються на вставні і вставлені.

Вставні конструкції пов’язуються переважно із загальнимзмістом усього речення, надаючи йому певного відтінку, томувиключення вставних конструкцій нерідко впливає на зміст ре-чення, хоч принципово синтаксичної структури й не порушує.

Вставні слова і сполучення слів у повістях Григора Тютюн-ника за значенням можна розділити на чотири основні групи.

Перша група — це ті, що виражають невпевненість. За кіль-кістю ця група найбільша — 17 одиниць. Серед них: може, ма-буть, здавалося, либонь, очевидно: 1. Іду попід тинами, зази-раю в кожен двір, може, десь не так густо постояльців (7:18).

2. Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти черезтік і ще далі на стернях лежала довга тінь у сизій росі, солод-ко пахло втоптаним у землю набубнявілим житом, що вжевкинулося у ключечки, та сухими мишачими гніздами (7:78),

3. Вчора перед телефоністками ви, здається, виступалив ролі нареченого якоїсь стахановки... — сміявся Калюжний (7:16).

4. Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленоюгрубою, ще тут стояв трухлявий теслярський верстак, накотрому, либонь, давно вже не столярували, й точило, а ма-леньке перехняблене віконце при самій землі заросло пилом іпавутиною так, що ледь сіріло в пітьмі (7:39).

5. Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевид-но, був чехом, боїться якихось партизанів і мало не застреливйого, Климка, зненацька (7:84).

58 59

тю, і, нарешті, автомати з круглими, вичовганими до блискудисками (7:13), 2. Це було в Артилярщині, сусідньому з на-шим селі, де я, відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив своюсамотність, — мабуть, тому, що вперше за дванадцять роківжиття опинився серед чужих людей, а може, то підстреленакачка та мовчазні зів’ялі сади нагнали суму (7:57). Інколиповторюють однакові вставні конструкції для підсиленнявпливу на читача: 1. Мені стало холодно, може, тому, що за-сидівся в санях, а може, тому, що в грудях, тільки-но почаврозказувати, нагло затремтіла якась жижка (7:65).

У розглянутих нами повістях Григора Тютюнника вжитомайже всі групи вставних конструкцій, що виділено в сучаснійукраїнській літературній мові. Хоча кількість вставних слів,вжита на означення певних відтінків, різна. Найбільше тих, щовиражають невпевненість. Оскільки стиль письменника є «ети-ко-естетичною концепцією художнього світу, детермінованоютипом світосприйняття художника, його естетичною свідомістю,що закономірно реалізується у змістовій формі конкретного тво-ру...» [2; 4], то вживання вставних конструкцій є засобом відоб-раження особливостей світосприймання Григора Тютюнника.

Крім вставних конструкцій, які переважно виражаютьсуб’єктивне ставлення мовця до висловленої думки, є щевставлені конструкції. Вони містять додаткові повідомлення,зауваження, бувають поясненням до якогось із членів реченнячи до речення в цілому.

Вставлені конструкції роблять лише побіжні зауваження,додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють змістусього речення чи окремого його члена, а у зв’язку з цим вонине можуть починати речення, тому переважно стоять у сере-дині або в кінці його. Вставлені, як і вставні, конструкції з ос-новним реченням граматичного зв’язку не мають [8; 144].

Вставленими бувають окремі слова, словосполучення,прості і складні речення. Вони приєднуються до основного ре-чення як безсполучниковим, так і сполучниковим зв’язком,а на письмі найчастіше виділяються дужками, рідше — кома-ми або тире. Вставлені конструкції, які містять побіжні заува-ження чи додаткові повідомлення, безпосереднього змістовогозв’язку з основним реченням не мають.

У повістях «Облога» та «Климко» Григора Тютюнникавставлені конструкції виділяються на письмі тире та дужками.Вставлених конструкцій, виділених комами, у повістях Тю-тюнника помічено не було.

Друга група вставних слів та сполучень трохи менша закількістю — 10 одиниць. Вставні слова, що входять до складуцієї групи: правда, звичайно, видно, напевно, певне, щоправдавиражають впевненість. Наприклад: 1. Правда, слив корзинукупила та макітерку полив’яну (7: 8), ), 2. Звичайно, поїду.Хоч до пристанища якогось підвезуть (7:13), 3. На останнійпідводі, що трохи відстала від обозу, скулившись, сидів у пе-редку солдат і, видно, куняв — пілотка зсунулась йому на ву-хо, плечі обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорі,з піднятим коміром шинелю (7:83), 4. То куріла грубка, напев-но, вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий за-лизень сажі (7:19), 5. Він був уже підтоптаний, цей солдат, і,певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло(7:83), 6. Щоправда, в одному ліску над шляхом трапився йо-му в гущавині рясний кущ глоду (7:87).

Третя група за кількістю (8) — це ті вставні слова та сполу-чення слів, які мають значення «джерело думки». Серед них:кажуть, скажи, мовляв: 1. Не служиться, кажуть, попа заб-рано, а другий став на його місце, так безбожник і п’є...Ка-жуть, як батіг загубить, то хрестом божим нагрудним коня-ку поганяє, як налигачем (7:8), 2. А на ноги, скажи, бабі нічогоне треба: т а м стерні немає (7:8), 3. Та не бійся, як умру,а збігай до тітки Насті й скажи: так і так, мовляв, чистасорочка й спідниця бабині в коморі, у зеленій скрині... (7:8).

Четверта група — вставні слова, що передають зверненнядо співбесідника і вживаються з метою привернення уваги дочитача (слухача) (6 одиниць): бувало, було, думаєш, чуєш:1. Бувало, надворі курить, мете, шибки в кригу повбирають-ся, а ми з бабусею пшоно мнемо та пшоняники печемо — наприпічку, щоб дров менше розійшлося (7:7), 2. А вранці, було,хваляться: «Приходив до мене сю ніч твій дідусь і пальцем засобою манив... (7:7), 3. – Ну, то сільрада відповість: так і так,мовляв, немає вашого сина. Думаєш, татові легко буде?(7:14), 4. Приходжу, чуєш, в Опішнє, розпитую (7:8).

Повісті «Облога» та «Климко» Гр. Тютюнника настількинасичені вставними конструкціями, що їх трапляється покілька на одне речення: 1. Солдати (їх четверо: троє молодихі один старший, давно не голений, сумний і, видно, не балаку-чий) вмощуються попід бортами, вбирають голови в плечі,підняті так високо, що погони здимаються дугами, і враз за-синають, а я тим часом розглядаю їхнє причандалля: розклад-ну бамбукову антену, батареї, якісь ящики, обгорнуті повс-

60 61

які поповнюють, уточнюють, розвивають зміст висловлення,вказуючи на якісь деталі чи нові факти, що не були передба-чені в перший момент формування думки» [5; 175].

Речення — найбільш вживана вставлена конструкція. Се-ред них виділяємо односкладні речення: 1. То вже так, самаперед собою виправдовувалась, бо через нього — тепер ужезнаю — не пішла тоді галасвіта (7:23), 2. Я нашвидку завод-жу патефон — щось рипить і бринькає, — розкручую пальцемпластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю до їжі, тут-та-ки на лаві, розуміючи, що від мене вимагають одне — крутитимузику (7:19); двоскладні: 1. Свекор аж помолодшав, усе якісьпісні мугикає та дратвою — він сам швець — витьохкує(7:23), 2. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червонапри світлі заграви павутина — починалося бабине літо, —а на Дніпрі чи вже десь ближче, по сей бік, невлад били гарма-ти, і низько над землею зринали далекі ракети» (7:43); простіускладнені речення: 1. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з об-разами на покуттях — мені чомусь найдужче запам’яталасяфедорівська пресвята богородиця з лагідними очима й дитин-кою на руках (7:7), 2. Я хутенько роздягся біля порога, розмо-тав обмотки — внизу вони змерзлися й тріщали, пострілю-ючи крижинками, — потім підійшов до патефона і заломивмембрану назад (7:19); складні речення: складносурядні:1. Зайшла я до них уранці — сонечко тільки вигулькнуло,а вже й спека — води напитися (7:23), 2. – Кажу, мати плачедень і ніч, дитина оно (при цьому він кивнув на Кирила, а Ме-ланя презирливо посміхнулась) як у воду опущена ходить...(7:30); складнопідрядні: 1. Дядько Марко був бовкуном, і жінки —навіть моя мати, котра, як мені здавалося, завжди дивиласяна людей трохи через плече, — жаліли його (7:33), 2. А Калюж-ний, підмостивши під себе брезентову поштарську сумку (назворотному шляху він мав заскочити «в дивізію», що розташу-валася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту),прихилив мене вільною рукою до себе й сказав... (7:60). Функціо-нування вставлених конструкцій у прозових творах ГригораТютюнника вимагає детальнішого розгляду і неодмінно станеоб’єктом нашого подальшого дослідження.

Інколи у склад вставлених конструкцій входять порівнян-ня або підрядне порівняльне речення: 1. Якось-то косили миз ним за проваллям. Він попереду — косар же був лепський, наять! — а я за ним, хоч теж не давав дядькам собі п’ятиврізать... (7:49), 2. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася,

Найбільш вживаним є такий спосіб виділення як дужки:1. Мордуємося так аж до півночі: я біля патефона (вже й пу-чок не чую), а вони коло горілки (7:20), 2. За тином чорнів са-док, у ньому тихо по-весняному шущукалося чорне гілля (з яр-ка від погорілих танків тяг вітерець), пахло мокримивишнями і нескошеними з осені бур’янами (7:44). Цей спосібвиділення яскраво підтверджує інформаційну додатковістьвставлених конструкцій, факультативність вставлення.

Тире, як спосіб виділення вставлених конструкцій, в повіс-тях письменника є досить вживаним: 1. Влітку я щодня ку-пався в річці й бігав до молотарки обідати — бабуся там кухо-варили, — а взимку ходив у луг пеньки бити, сушняк збирати,мерзлої калини ламать на квашу та пироги й ковзатисяпоміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, як на річці (7:7),2. У передку , на високому рундучкові, сидів дядько в чорномухалаті — його теж звали хлібовозом — і досипав недоспаноїночі, покивуючи головою, а коні йшли самі, бо вони знали доро-гу (7:90). Особливість такого способу виділення полягає у по-казі того, як вставлені конструкції розширюють і збагачюютьзміст висловлення.

Вставлені конструкції, виділені як тире, так і дужками,у розглянутих повістях Григора Тютюнника розміщено якв середині речення, так і в кінці: 1. Студебекери з гарматами —я знаю, це зенітки-сімдесятипятиміліметровки — повільно,горнучи буферами глевкий чорнозем, змішаний зі снігом, пов-зуть за тягачем, а слідом за ними майже по пояс у колії пішкийдуть артилеристи (7:13), 2. Від полудня до вечора вони пере-несли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко,стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (по-душки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я) (7:99). По-зиція вставлених конструкцій у реченні залежить від того,наскільки на часі для автора додатковий коментар.

Вставленими в повістях письменника бувають слова, сло-восполучення, прості та складні речення. Вставленіконструкції, що складається із слова або словосполучення, недуже вживані, але все ж зустрічаються в повістях Тютюнника:1. Отоді й ліпи: «Чи не знайшлося б у вас, тіточко (або дядеч-ко) чогось перекусити?»» (7:10), 2. Не догукавшись Ленки(«Matka! Matka!), вони самі витягли з колодязя води, роздяг-лися догола й, крякаючи по-вутячому, стали митися простопосеред двору (7:42). Такі вставлені одиниці «виражають такідодаткові повідомлення чи побіжні асоціативні зауваження,

повісті (навіть деякі розділи) починаються реченням із цимисинтаксичними одиницями: 1.Іду полем, бур’янищами, раз пораз обминаючи глибокі вирви з-під снарядів, ледь не вщерть на-литі каламутною талою водою — відлига вже третій день, —і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодяз-на корба, а може, потягне звідкись пахучим солом’янимдимом — отак низом, при самій землі, бо в туман завждинизом тягне («Облога», 6), «...Перше, що побачив Климко, ко-ли розплющив очі, — велике, рівно обведене коло червоного сон-ця у вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадува-ти, де він» («Климко», 113).

У повісті «Климко» вставленими є п’ять речень поспіль:1. (Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за пе-реїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очи-ма на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Клим-ка; що часто разом з ним виходить за переїзд і НаталяМиколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивлятьсяна дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі:Зульфат — що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна —що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у го-лодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що тамїх уже чекає Климко — усміхнений, мовчазний і синьоокий.Але його немає... Климко цього не знав. Він знав лише одне:там його ждуть) (7:116). Такого типу тексти належать донадскладних утворень, особливістю яких є поліінформа-тивність, у межах якої вставлена конструкція постає і струк-турно і скмантично ємнішою, аніж основне речення. Об’єктив-ний смисл цього речення пов’язаний з потоком свідомоспрямованих авторських міркувань, що передаються черезпризму ліричного героя.

Досить часто у реченнях вставні конструкції зустрічаютьсяпоруч із вставленими або входять у склад вставлених: 1. Із за-ходу понад старим, певно, ще довоєнним кукурудзищем (з-підснігу тільки деінде стирчали поламані зчорніли стебла)майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здавалосьмені, пахли димом, і сонце прозирало крізь холодну імлу —жовте, похмуре, сліпе (7:56), 2. А втім, він рідко коли зали-шався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, —бувало, що й до ночі, — засиджувалося шкільне хлоп’яче то-вариство — бідові непосидющі висілкові хлоп’яки (7:93). Такепоєднання вставних і вставлених конструкцій є надзвичайноцікавим, оскільки вставні конструкції марковані суб’єктивною

я бачив лише її густе розкошлане волосся, небдало заплетенев одну косу — товсту, пухнасту, такого кольору, як дим про-ти західного сонця, — з позолотою... (7:50).

Були виявлені вставлені конструкції із прямою мовою:1. А божевільна баба Палазя (про неї казали: «На голову незносить») з ріденьким сивим волоссям над верхньою губою тана підборідді, вешталась поміж людьми на косогір’ї і, сваря-чись коцюрбуватим пальцем в обличчя кожному, скреготалапо-сорочачому... (7:33), 2. Далі йшли прилавки, заставлені ми-сочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борош-ном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» — зрадів Климко); сто-яли клунки з картоплею, капустою, буряками (7:105).

Інколи у склад вставлених конструкцій входять числівни-ки: 1. Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Рап-том як гурконе — раз, і вдруге, і втретє...» (7:9).

Було помічено кілька вставлених конструкцій, що закінчу-ються знаком оклику або питання: 1.Роздивився б зблизька —інтересно, які в нього очі? — та й біжи собі на всі чотири бо-ки... (7:7), 2. Я вже хотів виймати черевик — такі недобріжінки мені ще не траплялися! — але в цей час хатні дверівідчинилися, і в них з’явився солдат (7:18). Трапляються в од-ному реченні вставлені конструкції з різними видами виділен-ня: 1. Доки я мулявся біля каші — якби хоч не той Стоволос!— Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плаваловишневе листя та крижинки, хазяйка налила нею великий ча-вун (крига видзвонювала об його вінця) й посунула в піч(7:46), 2. Дід Бочонок — так звала аптекаря вся дітворау висілку й на станції — цілими днями, навіть у неділю, про-сиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно че-рез вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стоявза прилавком, упершись у нього великим животом (7:85).

Які б не були вставлені елементи за своєю структурою:двоскладні, односкладні або такі, що мають форму складносу-рядних, складнопідрядних речень, містять вони пряму мовучи порівняльні звороти, але всі вони є частиною висловлення,особливим способом співвіднесеною з іншими його частинами;вони об’єднані на функціональній основі; з погляду висловлен-ня є факультативною частиною, мають спільний синтаксичнийпринцип, який полягає у свободі включення у складі речення,впливають на інтонаційний малюнок речення.

Вставлені конструкції настільки характерні для уснороз-мовного синтаксису прозових творів Григора Тютюнника, що

62 63

модальністю, вставлені ж конструкції корелюють з об’єктив-ною модальністю. Їхне поєднання в одному реченні змінює од-ноплановість висловлення, поєднання ж їх призводить дозміни модальності вставленої конструкції, чіткіше і виразнішепочинає звучати голос автора.

В основу іншої класифікації покладено функції, що їх ви-конують у реченні вставлені конструкції. Виділяємо, заК. Шульжуком, уточнювальні, пояснювальні та доповню-вальні вставлені одиниці [8; 171]. Уточнювальні конструкціїконкретизують зміст речення: 1. Чоловік, — мабуть, той, щобрав Климків клунок, — довго черкав сірнком, а коли спалах-нув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку і під нимидуш п’ять жінок з якимись пожитками в мішках і кошиках»(7:118), 2. Так зі мною було тільки раз, коли віддав найкращусвою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі,хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: «Знайшов, кому да-рунки дарувать...»» (7:70).

Пояснювальні конструкції пояснюють причину того, щовідбувається в основному реченні: 1. Слідом за ними, голосячи,пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий,без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’янійступці» (7:109), 2. Влітку я щодня купався в річці й бігав домолотарки обідати — бабуся там куховарили, — а взимку хо-див у луг пеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ла-мать на квашу та пироги й ковзатися поміж кущами, де лідчистий, а не в струпах, як на річці» (7:7).

Доповнювальні вставлені речення мають приєднувальнийхарактер і виражають об’єктивну модальність: 1. Він побачивна лаві рівно складену чисту свою одежу, матроску і штани(вилиняли після прання ще дужче, аж побіліли), устав і вдяг-ся» (7:115), 2. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнатиНаталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги,розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чо-мусь порізані, і з них віялося пір’я)» (7:99).

Отже, для стилю Григора Тютюнника характерні такі видиускладнення речень як вставні та вставлені конструкції.Вставні конструкції надають реченням певний смисловийвідтінок. У повістях Тютюнника було виявлено три групивставних конструкцій за відтінками. Перша група — найбіль-ша (17 одиниць). Це ті вставні конструкції, що виражають не-впевненість: може, мабуть, здавалося, либонь, очевидно. Дру-га група — ті, що виражають впевненість: звичайно, видно,

64 65

певне, правда, щоправда, напевне. Вона кількісно менша —10 одиниць. Третя група (8 одиниць) за значенням означаєджерело думки: кажуть, скажи, щоб сказать, як то кажуть, ка-же, можна сказати, мовляв. Четверта група вставнихконструкцій передає звернення до співбесідника і вживаєтьсяз метою привернення уваги до читача (6 одиниць): бувало, бу-ло, думаєш, чуєш.

У повістях Григора Тютюнника вставлені конструкції міс-тять додаткове повідомлення, зауваження, пояснюють членречення чи речення в цілому. Виділяються вставлені конст-рукції тільки тире чи дужками, знаходяться традиційно —у середині чи в кінці речення.

Вставлених конструкцій, що складаються зі слова чи сло-восполучення, небагато (усього 6). Найбільша ж кількість тихвставлених конструкцій, що складаються з речення. Серед ре-чень помічено односкладні, двоскладні, прості ускладнені,складні (складнопідрядні, складнопідрядні), з прямою мовою,з числівниками, окличні речення .

За функціями, що їх виконують вставлені конструкціїу розглянутих повістях Григора Тютюнника, поділяємо такіконструкції на уточнювальні, пояснювальні та доповнювальні.

Повісті «Облога» та «Климко» Г. Тютюнника буквально на-сичені вставленими конструкціями. Їх може бути кілька в од-ному реченні, часто вставлені поєднуються із вставнимиконструкціями. Розглянуті повісті починаються реченнями ізвставленими конструкціями.

Отже, головною особливістю таланту Григора Тютюнникає те новаторське, неповторно-індивідуальне, мистецько-доско-нале, що ставить його у перші ряди світових майстрів но-велістичного жанру. І специфічне вживання вставних та встав-лених конструкцій є складником цього надвичайного таланту.

Література

1. Бибик С. П. Естетичні модифікації народнорозмовності в ідіостилі Г.Тю-тюнника: автореферат. — К, 1994. — 19 c.

2. Бикова Г. П. Індивідуальний стиль В. Cамійленко: автореферат. — К,1998. — 18 c.

3. Дзюба І. Великий людинознавець// Урок української. — 2003. — № 3. —С. 38 — 43.

4. Загребельний П. Неложними устами. — К., 1984. — С. 114–116. — 432 с.5. Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. — Ч. II. — К.,

1965. — 2-е вид. — 283 с.

поетики усних творів у цьому. Актуальними лишаються пи-тання символіки народної пісні у зв’язку з інтересом до пер-шоджерел національної культури.

Метою нашої статті передбачено дослідити символічне зна-чення номінацій водного простору як основної з концептуаль-них частин народної пісні.

Вивчення української фольклорної символіки почалосяв першій половині ХІХ ст. Дослідження щодо цього читаємоу працях М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського,М. Костомарова, О. Потебні.

У роботі «Історичне значення південноруської народноїтворчості» М. Костомаров подав таке визначення, «Символ —це образне вираження моральних ідей через фізичну природу,причому цим предметам надається більш чи менш визначнадуховна властивість» [5; 121].

Вагомий внесок у дослідження системи символічного відоб-раження світу, народної символіки, що її збережено в мові,фольклорі, міфології здійснив видатний теоретик вітчизняноїфілології О. Потебня. Він розумів специфіку усної народноїтворчості як традиційного мистецтва слова, образно-символіч-ної системи відображення дійсності.

Народна пісня, її художньо-образна система привертаютьувагу також сучасних науковців. Цікаві спостереження надмовою народної пісні, зокрема над її символікою знаходимоу працях С. Єрмоленко, О. Дея, В. Кононенка.

Важливо відзначити, що більшість сучасних дослідниківспираються на теоретичні положення, висловлені з цього пи-тання О. Потебнею. Походження, еволюцію фольклорного сим-волу вчений пояснював через закономірності розвитку мови.Оскільки мова не лише матеріал поезії, а й сама поезія, то «сим-волізм мови /…/ може бути названий її поетичністю» [5; 45].

За допомогою художніх словесних образів відображаєтьсяй осмислюється дійсністю. До того ж це відображення є духовно-емоційним, тому що художній образ належить до двох сфер —реальної дійсності та процесу мислення й образотворення. Якзазначав В. Кононенко, «словесний символ лише умовно пере-дає відношення між означуваним і тим, чим він означується,або відповідає тільки одному означуваному, отож мотивує своєзначення не шляхом переносу (точніше, передовсім не черезнього), а через фонові знання, мовні пресупозиції » [4; 3].

Образно-символічна система в текстах художньої словес-ності є тією межею, через яку здійснюється рух свідомості від

66 67

6. Мороз Л. Письменники Радянської України. — К, 1981. — 534 c.7. Тютюнник Г. М. Твори. Книга ІI: Повісті. — К, 1984.– 328 с.8. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови. — К, 2004. — 408 с.

АнотаціяЗвягіна Г. Особливості функціонування вставних і вставлених

конструкцій у повістях Григора Тютюнника «Облога» та «Климко» Статтю присвячено функціонуванню вставних і вставлених конструк-

цій у повістях Григора Тютюнника «Облога» та «Климко». Виділено чоти-ри групи вставних слів за значенням. Розглянуто способи виділення встав-лених конструкцій, місце їх розміщення. Досліджено, що являють собоювставлені конструкції у повістях «Облога» та «Климко». Визначена рольвставних і вставлених конструкцій у формуванні особливостей стилюписьменника.

SummaryZvyagina G. Features of functioning of the parenthesis and inserted

constructions in the stories of Grigir Tutunnic «Obloga» and «Klimko»The article is devoted to functioning of the parenthesis and inserted construc-

tions in the stories of Grigir Tutunnic «Obloga» and «Klimko». Four groups of theinserted words are selected after the value. The methods of selection of the insert-ed constructions, place of their placing, are considered. It is explored, that are theinserted constructions in stories «Obloga» and «Klimko».

Наталія ІОВХІМЧУК, старший викладач

СИМВОЛІКА НОМІНАЦІЙ ВОДНОГО ПРОСТОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ПІСНІ

Система образів-символів українського пісенного фолькло-ру є особливим способом відтворення дійсності. «У лінгвости-лістиці символом називається слово, що має усталені асоціа-тивні зв’язки з відповідним поняттям» [11; 152].

Проблема символу в світовій теоретичній думці віддавнадосліджується як проблема філософії, естетики. Фольклорніж символи і символіка мають власну специфіку як поняттясвітоглядні, формотворчі, стилістичні, що генетично виникли,з одного боку, в первісному стані міфологічного пізнання та по-чатків розвитку мови, а з іншого, — в межах того чи іншогофольклорного жанру, що формувався у різні часи і відобразиврізні етапи народнопоетичного світорозуміння, своєрідність

68 69

Слово-поняття вода нерідко передає почуття безвиході,відчаю, журби; з плином води відходять щасливі дні, наступа-ють тяжкі часи; за водою спливає доля. У весільних піснях го-вориться, щоб лиху долю забрала вода.

Як добра доля, сядай зо мною.А як лихая, пливи з водою [4; 55].

Вода у різних видах застосування відіграє важливу рольу народних віруваннях. До неї в нашого народу завжди булоособливе ставлення, оскільки вона вважається священною.Варто зауважити, що у пісенних текстах значення символівводного простору не завжди збігаються з певними реаліями і незавжди зрозумілі. Наприклад, лексема Дунай у народнопісен-ній мові часто вживається не як географічна назва, а означаєбудь-який більший водний простір і подекуди пишеться з ма-лої букви. Іван Огієнко зауважував: «Як окрема стихія, плодю-ча й родюча, вода була скрізь обожнювана, як море, річка, ко-панка, джерело, криничка, колодязь і т. ін. — це звалося«дунаєм», бо «дунай» — вода взагалі, порівняймо перськеdhuni, don — річка» [7; 40].

Назва Дунай, вода вживається в багатьох піснях, у котрихмає значення межі між своїм і чужим простором. Нещаслива узаміжжі жінка пускає на воду квітку, щоб з чужого краю пода-ти вісточку про себе.

Ой вирву я з рожі квіткуТа й пущу на воду,Пливи, пливи з рожі квітка,Аж до мого роду [12; 83].

Дала-с мене, моя мати, за Дунай, за Дунай,Тепер собі, моя мати, подумай, подумай:Дунаю не перебити, не перебродити,Не буду ж тя, моя мати, вовіки видіти! [8; 56].

Магічна сила води зафіксована в багатьох давніх віруван-нях. У дохристиянські часи будь-яке джерело вважалося свя-щенним, такі животоки ретельно охоронялися, біля них улаш-товували культові обряди, приносили жертовні дарунки.Підземні та зовнішні джерела вважалися такими ж необхідни-ми землі, як кровоносні судини людини. Відтак, «біжуча вода»сприймалась як жива істота [10; 247].

Чиста вода символізує здоров’я, щастя. Епітетне словоспо-лучення каламутна вода означає зраду, хворобу, журбу,прикрість; шумить вода — страждають закохані.

реального до ідеального (у процесі пізнання) і від ідеального дореального ( у творчому процесі) [5; 252]. Категорія символу ви-являє свій зміст і наповнення завдяки активній дії багатьохвласне мовних і головне — позамовних (національних, куль-турних, соціальних, релігійних та інших) чинників. Художнійобраз-символ є чи не найточнішим і найтоншим відображен-ням народних уявлень та знань про простір.

Система образів пісенного фольклору відтворює різні етапиформування народнопоетичного сприйняття простору. Томупостає проблема трансформації символів у пісенних текстах, їхвзаємозалежності з контекстом ритуально-дієвої, етнографіч-ної традиції української культури, розширення і звуженнязначень.

В українських народних піснях найчастіше вживаютьсяномінації на позначення водного простору, зокрема, вода,річка, море.

Відомо, що водопоклоніння довго залишалось у своїй силі.Люди вже після прийняття християнства замінювали вінчан-ня язичницьким обрядом плескання водою. Цей обряд, втра-тивши свою релігійну силу, ще довго зберігався як забава-зви-чай дівчат і хлопців обливати один одного водою. Можнавважати залишками давнього водопоклоніння часті згадки проводу у веснянках і купальських піснях.

Через сад-виноградПо воду ходила,Не судив мені бог,Кого я любила [12; 58].

Вода має також віщу силу, тому по ній і на ній гадали, особ-ливо у свята. Дівчата дивилися у воду й могли побачити свогосудженого. Увечері на Купайла пускали вінки на воду, й кудивінок попливе, в ту сторону дівчина вийде заміж; коли ж непопливе — заміж не піде, а коли вінок потоне — дівчина тогороку помре. Л. Іваннікова писала, що «вінок цієї ночі маєчарівну силу — він знаходить дівчині нареченого. Купальськаніч — апогей розквіту сонячної сили. То ж любові, плодоносноїсили юнаків і дівчат. Тому саме в цю ніч відбувалося шлюбо-вання молоді, обов’язково біля води — тим самим знову ж такивідтворювався той першошлюб» [9; 34]. Як от:

Олюня сплела вінокТа й зразу стала сумноюІ заридала — вінокТихо поплив за водою [14; 158].

Тече вода каламутна,– Мила моя, чогось смутна?– Я не смутна, лем сердита,Бо я зночі була бита [1; 267].

В українських народних піснях символіка води як коханнясвідчить про те, що найчастішими є образи, пов’язані зі спожи-ванням води, питтям, відчуттям спраги тощо. Вислови наноси-ти води, хотіти напитися води означають «кохати». Пісен-ний фразеологізм ходити біля води — символ залицяння.

Ой не ходи коло води, жовтоногий кобче:Єсть у мене кращий тебе — дороженьки топче [13; 60].

В українських народних піснях із видів природньогозібрання вод найчастіше вживаються назви річка і море.

У фольклорі символ ріки безпосередньо пов’язаний з жит-тям людини. Народнопісенний вислів перескочити річку, (по-долати водний простір) має значення єднання закоханих, па-рування, що вважається визначальним етапом життя людини.

Тече річка невеличка,Схочу перескочу,Оддайте мене, моя мати,За кого я схочу [12; 30].

Номінація річка є символом перешкоди, ускладнення в ко-ханні, подолання яких стає перевіркою на силу почуттів.Звідси — постійний народнопісенний вислів перебрести черезрічку, що часто має значення «бути вірним у коханні», «одру-житися». В. Кононенко писав: «Із образом річки пов’язанаідея подолання перешкод (у коханні, створенні сім’ї, з’єднан-ня з рідними тощо). Річка як символ можливої розлуки — а цеодин із найбільш поширених мотивів українських народнихпісень — стає свого роду фоном, супроводом дії» [4; 92].

Нема льоду, нема льоду, нема й переходу,До своєї миленької — хоч по шию в воду!Ой засвіти, моя мила, восковую свічку,Нехай же я перебреду, ей, биструю річку [13; 126].

Лексема річка з прийменником за має значення «далекийпростір», «за межами рідної землі». За річку віддають дівчинузаміж.

Ой я тебе з душі люблю,А за рід не знаю.За річкою, за бистроюТам я жити маю [12; 297].

70 71

Море як водний простір було місцем козацького роздолля.Козаки любили море і згадували про нього навіть після участів походах проти турків:

Турка воювали, то од турка втікали,Та все чистим полем та понад синім морем…[12; 395].

У фольклорі вислів море грає часто супроводжується неве-селими подіями, наприклад, коли людина потрапляє в чужеоточення, й означає швидко рухатися в різних напрямках.У веснянках також використовується цей вислів:

У неділю вранціСинє море грало,Виряджала мати дочкуВ чужу стороночку [8; 67].

Номінація море використовується в українській пісенностіяк носій ідеї безмежного водного простору, свободи, стихійнос-ті. Типові означення слова море — безкрає, синє. Дієслова,з якими поєднується — грати, густи тощо:

На синім морі корабель пливе,Корабель пливе, аж море гуде [2; 128].

Море, котре не приймає бажаючого втопитися, символізуєрубіж між сьогобічним і потойбічним світом.

Ой піду я понад море,Синє море грає,Задумав я топитися,Море не приймає [12; 52].

М.Костомаров вважав, «Утоплення в морі має таку особли-вість, що такого немає там, де говориться про втоплення в річ-ці. У цьому випадку море сприймається у значенні смерті /…/У давнину море було загальним кладовищем: найдавнішимспособом поховання було пускання мертвого на човні по воді.Дно моря — символ загибелі» [5; 151].

Отже, в українському пісенному фольклорі досить пошире-ними є назви водного простору, зокрема, води, моря, річки. Вонимають символічне значення залежно від контексту. Найчастішевиступають знаками межі, небезпеки, тривоги. Стаючи світог-лядними символами, вони в закодованому вигляді передаютьінформацію про гармонію часопростору і неперервність буття.

Література

1. Закувала зозуленька: [антологія української народної творчості]. — К.,1998. — 510 с.

72 73

Олена КАДОЧНІКОВА,аспірантка

ФУНКЦІОНУВАННЯ СПОЛУЧНИКІВ МІЖ КОМПОНЕНТАМИ СКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ

З СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ ПОЯСНЕННЯ

Аналіз пояснювальних значеннєво-граматичних відношеньтривалий час відбувався з урахуванням змісту предикативнихчастин, між якими встановлювався такий тип синтаксичногозначення, і обходив увагою його сполучникове вираження.Розгляд цього питання здійснювався поверхово і фрагментар-но, тож класифікація пояснювальних сполучників, як і типузв’язку, що вони виражають, є досить неоднозначною. До сьо-годні граматисти не дійшли єдиного висновку стосовнофункціонального навантаження розглядуваних сполучників:більшість кваліфікують їх як сполучні засоби паратаксису[3; 175, 4; 349, 9; 630] або як виразники гіпотаксичнихзв’язків [8; 25, 12; 35]. Відсутність ґрунтовних розвідок просполучниковий вияв пояснювальної семантики стала причи-ною того, що дослідники роблять різні висновки про особли-вості та склад цієї категорії одиниць: від двох — тобто (цебто,себто) і а саме [13; 934, 1; 134] до сімнадцяти [2; 5]. Перешко-дою до їхнього адекватного витлумачення стало також поло-ження про те, що «на відміну від слів самостійних частин мовисполучник, насамперед сурядний, позбавлений реального (ре-чового) значення» [5; 3], між тим, як пояснювальний кон’юнк-тив, беззаперечно, тяжіє до семантичних, на що вказувалаВ. Бєлошапкова [1; 79].

За таких умов вирішальним моментом у розв’язанні проб-леми кон’юнктивних засобів загалом і пояснювальних зокремапостає граматичний словник К. Городенської, у якому лінгвіствичерпно окреслює коло та функції сполучників українськоїмови [2]. У роботі широко представлена їхня характеристиказа типом синтаксичного зв’язку та здатністю до вираженняпевного типу семантико-синтаксичних відношень. Поясню-вальні сполучники автор словника диференціює на кілька групзалежно від характеру синтаксичного зв’язку, показникомякого вони виступають, та типу значеннєво-граматичнихвідношень, що вони маніфестують. Загал пояснювальнихкон’юнктивів формують дві групи: сполучники сурядності-

2. Колядки і щедрівки / Упорядкування, вступна стаття, приміткиМ.С. Глушка. — К., 1991. — 239 с.

3. Кондратович О. П. Весілля на Поліссі / О. П. Кондратович. — Луцьк,1996. — 112 с.

4. Кононенко В. І. Символи української мови / В. І. Кононенко. — Івано-Франківськ, 1996. — 272 с.

5. Костомаров Н. И. Славянская мифология. Исторические монографиии исследования / Н. И. Костомаров. — М. : Чарли, 1995. — 686 с.

6. Литературный энциклопедический словарь / Гл. ред. В. М. Кожевни-кова. — М., 1987. — 478 с.

7. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу :[історично-релігійна монографія] / Іларіон Митрополит. — К., 1994. —424 с.

8. Пісні родинного життя / Упорядник, автор вступної статті та примітокГ. В. Довженок. — К., 1989. — 359 с.

9. Символіка світотворення // Українські символи. — К., 1994. — 140 с.10. Скуратівський В. Русалії / В. Скуратівський. — К., 1996. — 734 с. 11. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів

/ За ред. С. Я. Єрмоленко. — К., 2001. — 224 с.12. Українські народні пісні, наспівані Д. Яворницьким. Пісні та думи з

архіву вченого / Упорядкування, вступна стаття, примітки та коментаріМ. М. Олійник-Шубравської. — К., 1990. — 453 с.

13. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К.,1978. — 326 с.

14. Фольклорна веселка. Українські народні пісні з голосу Антоніни Го-лентюк / Упорядник А. П. Панасюк. — К. , 1984. — 208 с.

АнотаціяІовхімчук Н. Cимволіка номінацій водного простору в українській

народній пісніУ статті розглядаються найбільш уживані номінації водного простору в

українській народній пісні та їх символічні значення. З’ясовується понят-тя символу у фольклористиці, лінгвостилістиці.

Ключові слова: символ, пісенний фольклор, номінація, водний простір,символічне значення.

SummaryIovchimchuk N. The symbolity of the names of water space in ukrainian

folk songs.The article is devoted to the problems of the most popular names of of water

space in ukrainian folk songs and their symbolic meanings. it is the mean of thesymbol in folklore science and linguostylistic.

Key words: symbol, song folklore, name, water space, symbolic meaning.

74 75

ба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч роби-ла своє, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будува-ти той курник, бо знала, що в тому немає необхідності: клу-ня он пуста, держи курей хоч тисячу (Г. Тютюнник); Андрійсів, тобто його посадили оперативники, на копчик (І. Багря-ний); Кількох із них я знаю, тобто знав, особисто (Ю. Андру-хович); Ми спали, тобто сестра спала, а я лежав з відкрити-ми очима і думав (В. Коротич) — поліпредикативні одиниціз різними відтінками уточнювального значення: пояснюваль-но-з’ясувальні (1), пояснювально-компенсувальні (2) та пояс-нювально-корекційні (3–4); Відомості про портрети він гли-боко в собі затаїв, а про друкований аркуш зразу ж застосувавдо своїх шістьох оповідань, як практичну вправу, при чому ви-явив, що містять вони 207194 літери, тобто під мірку «відтрьох до шести аркушів» цілком підходять (В. Підмогиль-ний); Задуми оповідань виникали, як правило, під часпоїздок, під час зустрічей з людьми, тобто джерелом цих за-думів було саме життя (І. Семенчук) — кон’юнктив експлікуєпояснювально-уточнювальні семантико-синтаксичні відно-шення. М. Ляпон пояснює відмінності між уживанням цихсполучників, наводячи таку аналогію: тобто з’єднує два «кад-ри», дві картинки, які ілюструють ту саму ситуацію у різнихракурсах, а саме передує набору деталей, що «добудовують»ситуацію, змальовану в загальному вигляді [6; 84].

Розглядаючи явище синонімії кон’юнктивів тобто і а саме,варто визначити, що семантичний потенціал цих сполучниківє різним, оскільки діапазон змістових контактів а саме є знач-но вужчим, адже він не є пристосованим до функціонування уметамовній сфері витлумачення. Коло змістових контактівтобто визначається ширшою семантикою, що виявляється нетільки у його здатності координувати з уточненням, а подеку-ди — й із каузальністю, напр.: Її не можна було назвати кра-сунею, тобто не було в ній ні яскравого колориту, ні тієї лег-кості, що притаманна дівчатам її віку (Ю. Мушкетик) — Її неможна було назвати красунею, бо не було в ній ні яскравого ко-лориту, ні тієї легкості, що притаманна дівчатам її віку.

Ці сполучники (тобто, його стилістичні варіанти цебто,себто, а саме) є ядерними і первинними для вираження семан-тики пояснення. Між тим, здатністю до передачі пояснюваль-ного значення володіють й інші кон’юнктиви.

Маловживаними у сучасній українській літературній мовівиступають поліпредикативні утворення із вторинним

підрядності та підрядності-сурядності [2; 5]. Першу складаютьпояснювально-ототожнювальні тобто, себто, цебто й синоні-мійні їм або і чи; до другої належать пояснювально-виокрем-лювальні зокрема, як-от, як ось, наприклад, приміром, такіяк; пояснювально-з’ясувальні а саме, отже; акцентовано-ви-окремлювальні особливо, насамперед, передусім, надто [2; 5].

Незважаючи на віднесеність цих сполучних засобів дооднієї лексико-семантичної групи, можемо легко простежитивідмінності у їхньому функціонуванні, або, як зазначає М. Ля-пон, відмінності їхніх функціональних профілів [6; 83]. З-поміж усіх виразно диференціюються кон’юнктиви, спеціа-лізовані для вираження певних відношень та такі, що можутьпоєднувати предикативні частини, між якими встановлюють-ся різні відтінки пояснювального значення. Найбільш вузькоюсферою вживання обмежується сполучник а саме, що виявляєчітку закріпленість за структурами із невласне-пояснюваль-ною пояснювально-уточнювальною семантикою, напр.: Тоді,правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотниць-кого правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре руш-ницю і не надто заряджайся сам (О. Вишня); Одного жаліюя нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поліг (Ми-кола Куліш); найбільшу універсальність у вираженні змістово-синтаксичних відношень виявляє кон’юнктив тобто, якийможе слугувати для приєднування пояснювальних компо-нентів із власне-пояснювальним (пояснювально-ототожню-вальним) та невласне-пояснювальним (пояснювально-уточню-вальним, пояснювально-узагальнювальним) значенням,напр.: Чи зуміють в наш час найкритичніший, перед лицемкрайньої небезпеки, об’єднати самих себе, згармонізувати своїзусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства,взаємних чвар, очужілості, розтопити льоди підозрінь, щоцілими горами понаростали між ними за роки всепланетнихпохолодань? (О. Гончар); Передовсім слід зазначити, що романО. Сизоненка занадто прототипічний, коли так можна ска-зати, тобто майже за всіма героями досить легко вгадують-ся і розшифровуються прототипи (П. Загребельний) —складні речення з пояснювально-ототожнювальними відно-шеннями; Тільки мати й вчителька забули в цю мить, що дотаких людей, як Женя, часто приходять таємні друзі — ізпідвалу, горища, покинутого будиночка за стадіоном; ці друзіприходять рідко, а саме, коли ви дома самі й вам хочеться зкимось порозмовляти (В. Близнець); Йонька говорив, що тре-

кон’юнктивом як-от. Вони не становлять продуктивної мо-делі, а сфера їх уживання обмежується текстами художньо-бе-летристичного стилю, іноді натрапляємо на такі конструкціїу розмовному мовленні. Пояснювальний компонент такої оди-ниці характеризується змістовим синкретизмом, поєднуючиу своїй структурі елементи власне-пояснення та компаратив-ності, напр.: А ми знаємо правду слів, промовлених Романом,коли він підвівся над смертю, непіддатний ворожим кулям,як-от і Тиміш у Довженковому «Арсеналі» (М. Бажан); таілюстрації: Ця баба з ґанджою, як-от бувають з ґанджою коніабо корови (І. Нечуй-Левицький).

Окрему групу становлять паратаксичні розділові сполучни-ки або і чи, які за своєю вторинною синтаксичною функцієюможуть наближатися до пояснювальних кон’юнктивів, поєд-нуючи предикативні компоненти, між якими встановлюютьсясемантико-граматичні власне-пояснювальні пояснювально-ототожнювальні відношення, напр.: І почалася «карусель», чикожен ганявся за ворожим літаком по колу, намагаючись зайтийому у хвіст (О. Довженко); Вони, кажуть вам, прозябають,або, по-вашому, ростуть, як та капуста на городі (Т. Шевченко).

Явище синонімії диз’юнктивних і пояснювальних поліпре-дикативних одиниць можна прокоментувати, виходячи зі спо-собу творення цих значень. М. Ляпон зауважує, що поясню-вальні відношення, оформлені за допомогою сполучникатобто, виступають «альтернативою, ускладненою метамов-ним навантаженням» [6; 82]. Очевидно, якщо йдеться про по-яснювально-ототожнювальні структури, що у своєму складімають дві однаково можливі, рівноцінні вербалізації того са-мого явища дійсності, то необхідність вибору найбільш прий-нятної форми вираження мовцем чи адресатом дійсно нагадуєальтернативу, яка, у свою чергу, є підґрунтям для твореннярозділової семантики.

Тотожність зображуваних ситуацій може бути підкресленоза рахунок функціонування поряд зі сполучником вставноїконструкції із значенням переповідної модальності, що міститьвказівку на джерело повідомлення, напр.: І запросив не простотак, а натякнувши, що цей фільм стане першим у серії, яку во-ни подивляться разом. Тобто, як казали в старі часи, запро-шував «з серйозними намірами» (Ю. Мушкетик); Мовнеспілкування людей тісно пов’язане з пізнавальними процеса-ми, тобто, як зазначав російський психолог Лев Виготський,воно є «єдністю спілкування й узагальнення» (Ф. Бацевич).

76 77

Активним у сучасній українській літературній мові є про-цес кон’юнктивації несполучникових елементів, що у реченнівиконують функцію маркерів модальності, тобто вставнихслів. Так, побіжні зауваження про здатність лексеми наприкладвиступати у ролі сполучного засобу знаходимо у І. Вихованця,Н. Слюсаревої [10; 513, 11; 39], а К. Городенська зараховує її доскладу лексико-семантичного класу кон’юнктивів [6; 119–120].Матеріал нашого дослідження переконливо доводить, що слована зразок наприклад, приміром, особливо, насамперед, пере-дусім, надто можуть бути адекватно потрактовані як сполучнізасоби, оскільки виконують всі притаманні останнім функції.Порівняймо речення Починаю боятися, наприклад, таких ре-чей, як раптової мовчанки в кімнаті… (І. Вільде) і Мовчки, ніслова, ніби я говорив щось таке, що давно всім відоме застрашну єресь, наприклад, що Маркс був есером (В. Винни-ченко). Синтаксичні ролі виділених слів у конструкціях різні:у першому випадку — вставне слово, у другому — сполучник.Свідченням вставності виступає семантика логічного впоряд-кування мовлення, притаманна таким одиницям, можливістьвилучення слова зі складу предикативного комплексу без спо-творення його диктумного змісту та його позиція — усерединіпредикативного компонента — у першому прикладі. Аргумен-том на користь кон’юнктивного характеру розглядуваного словау другому синтаксичному утворенні служить його функціону-вання між складниками поліпредикативного комплексу, си-нонімійність до пояснювальних сполучників тобто, а саме танеможливість трансформації складного речення шляхом вик-реслення наприклад з лексичного наповнення конструкції. Та-ким чином, можна стверджувати, що за ним закріплене вира-ження граматичної семантики тотожності як співвіднесеностіцілого і частини, ускладнене відтінком ілюстративності,вибірковості, що є залишком первинної модальної функціїаналізованого сполучника.

Подібну ситуацію маємо й з рештою виділених К. Горо-денською пояснювальних кон’юнктивів. Синтаксична позиціята водночас синонімійність із первинно спеціалізованими дляреалізації метамовної функції сполучниками уможливлює та-ку їх кваліфікацію, напр.: Однак найголовнішим суддею завж-ди, надто (а саме) коли критично складалися історичні обс-тавини, був час (М. Тимошик); А він [Богдан] його поважає…і любить, особливо (а саме) коли татусь співає старих пісень(О. Іваненко); Але то все були лиш «мрії», хоч і вмотивовані

логічно, наприклад (а саме): звільняють з тюрми увечері, щобне йшов чоловік вулицями завидна, а йшов потемну або раним-рано, щоб ніхто не бачив, який він бридкий і змучений (І. Баг-ряний); Бійці охоче зверталися [до Івана Івановича] в питан-нях, що мали для них суто академічний інтерес, приміром (асаме): чи можливе міжпланетне сполучення, з чого робитьсямаргарин та інше (О. Довженко). Від себе додамо, що дореєстру сполучних пояснювальних засобів входять елементина зразок вірніше, точніше, власне, словом, напр.: Андрійвстав, вірніше (тобто), його «встали» оперативники, схопив-ши під руки (І. Багряний); Не дивився тільки Ягельський таАндрій, власне (тобто), Андрій теж дивився, але не в миску,а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тимхлібом, ані тим цукром, лише спостерігав саму процедуру…(І. Багряний); З вікон геть все поскидано на підлогу, повитяга-ло із стін «приколки», на яких висів хліб, і той хліб валявсядолі в бруді, в смітті; позабирано всі мотузки й глечики, поза-бирано всі люльки, шахи та доміно, що їх в’язні не встигли по-ховати та зліквідувати, — словом (тобто), камера справлялавражіння розруйнованого мурашника, в якому клопітливимкомашкам треба все починати заново (І. Багряний).

Подібно до модальних слів, пояснювальні сполучники мо-жуть мати на письмі специфічне оформлення у вигляді пунк-туаційного виділення, що зближує його з модальними слова-ми, напр.: Мав значний вплив на теорії романтиків, зокрема,його ідеї позначилися на творчості Блейка, Кольріджа, Емер-сона, Бальзака, Стріндберга (П. Майдаченко); Архієпископблагословив нас і вів з нами довгу бесіду; себто, він говорив,а ми слухали (Ю. Мушкетик). С. Петруніна стверджує, що«пунктуаційна (та інтонаційна) відокремленість … передбачаєвільне переміщення [кон’юнктива — О. К.] всередині другогочлена конструкції» [7; 17]. Вважаємо, що така думка є цілкомслушною, адже вона пояснює і спорадичне нетиповефункціонування пояснювальних сполучників не на стиковіпредикативних частин, а всередині пояснювального компонен-та, напр.: Та, бачите, потупився Гриня, — дуже цікавлюся, щотам у нас усередині… З чого, тобто, складається наше ядро,з яких енергій? (О. Гончар).

Таким чином, здатністю до репрезентації пояснювальнихвідношень володіють не тільки спеціалізовані сполучникитобто, а саме, але й сполучні засоби, первинна функція якихполягає у передачі паратаксичних розділових відношень, —

78 79

або, чи, а також слова, первинна функція яких — формуванняу структурі речення зони модусу. Деякі пояснювальні сполуч-ники також не позбавлені первинного модального відтінку зна-чення, про що свідчить їхня рухомість у межах приєднуваногокомпонента та специфічне інтонаційне й пунктуаційне оформ-лення.

Література

1. Белошапкова В. А. Сложное предложение в современном русском язы-ке — М., 1967. — 190 с.

2. Городенська К. Граматичний словник української мови: Сполучники —Херсон, 2007. — 340 с.

3. Грамматика современного русского литературного языка / Отв. ред.Н. Ю. Шведова. — М., 1970. — 767 с.

4. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературноїмови. — К., 1972. — Ч. 1. — 270 с.

5. Кручинина И. Н. Стhуктура и функции сочинительной связи в русскомязыке. — М., 1988. — 212 с.

6. Ляпон М. В. Смысловая структура сложных предложений и текст: К ти-пологии внутритекстовых отношений. — М., 1986. — 200 с.

7. Петрунина С. П. Грамматика говорящего и слушающего в сибирскихговорах (на материале парных конструкций): автореф. дис. … докт. фи-лол. наук: 10.02.01. — Томск, 2008. — 29 с.

8. Покусаенко В. К. Синтаксические связи придаточной части сложно-подчиненного предложения // Рус. яз. в шк. — 1962. — № 1. — С. 22–27.

9. Русская грамматика: В 2-х т. / Ред. кол.: Н. Ю. Шведова (гл. ред.) и др. —М., 1982. — Т. 2. — 709 с.

10. Слюсарева Н. А. Синтаксис и морфология в свете функциональногоподхода // Филол. науки. — 1984. — № 5. — С. 36–41.

11. Українська мова: Енциклопедія. — К., 2004. — 824 с.12. Уханов Г. П. Пояснительные конструкции с союзами то есть // Рус. яз.

в шк. — 1961. — № 2. — С. 31–35.13. Vilma Barnetova, Helena Beeliccovaa-Krriizzkovaa, Oldrrich Lesska и др. Рус-

ская граматика-2. — Academia Praha, 1979. — C. 667–1093.

АнотаціяКадочнікова О. Функціонування сполучників між компонентами

складних речень з семантико-синтаксичними відношеннями поясненняСтаттю присвячено аналізові сполучникових засобів експлікації пояс-

нювальних семантико-синтаксичних відношень між предикативними час-тинами складного речення сучасної української літературної мови. З’ясо-вано склад групи пояснювальних кон’юнктивів, виявлено первинні тасполучні засоби, спеціалізовані для вираження семантики пояснення, щоутворилися внаслідок процесу кон’юнктивізації.

80 81

У досліджуваній групі фразеологізмів різні характеристи-ки людського буття здійснюються на основі асоціативних оз-нак, притаманних тваринам, та перенесенням їх на людськудіяльність, тобто спостерігається явище метафоризації або вто-ринної номінації.

На основі аналізу виокремлено поширені асоціати, покла-дені в основу переосмислення: 1) внутрішні якості тварини,особливості поведінки: собаки — вірність, покірність (вірнийяк пес), підступність (потайний Сірко); птаха — прагненнядо волі (битися, наче птах у клітці); зайця — страх (заяча ду-ша); лиса — хитрість, досвід (старий лис), 2) призначення,функції тварини: вола — важка праця (працювати як віл), ри-би — перебування в замкненому просторі (битися, як риба облід), мовчання (мовчати, як риба); коня — тягнути воза (бабаз воза — кобилі легше); собаки — голод (про бродячих собак),холод (собаки переважно перебувають на вулиці, охороняючибудинок), бути битим, перебувати на прив’язі; основні занят-тя: бігати за кимсь, чимось (за кішками, за возом, за старця-ми), гавкати / брехати, шукати кого-, що-небудь; 3) фізичні тафізіологічні якості: собаки — швидкість, нюх (собачий нюх);ведмедя — незграбність (ведмежа послуга); 4) схожість за зов-нішніми ознаками: надутися як сич; 5) особливості розміру:як слон, як муха; 6) схожість у ситуаціях: попастися як мухав окріп, влипнути, як муха в мед (вскочити в халепу), як бджілу вулику та ін.

У результаті перенесення на певний випадок цих асоціаційі формується нова образна номінація. Варто зазначити, щов результаті утворення нової семантики «компоненти ФО недесемантизуються повністю й тому вони певним чином уплива-ють на формування цілісного значення фразеологізму. Такийвплив здійснюється через мотивацію значення внутрішньоюформою. Поняття «внутрішня форма» трактується як образ,що ліг в основу найменування. Ще на стадії вільного словоспо-лучення, яке згодом фразеологізувалося, стрижневе слово ста-новило ядро образу, тобто було основою для формуваннявнутрішньої форми, що уточнювалася сполученням цього сло-ва з якимось компонентом-актуалізатором. Він, у свою чергу,модифікував ядро образними характеристиками, ускладню-ючи її. На стадії метафоризації переосмислювався вже мо-дифікований образ (більш чітка внутрішня форма). Отже,внутрішня форма фразеологізму є переосмисленням синтезувнутрішніх форм слів-компонентів фразеологічної одиниці»

SummaryKadochnikova O. Means of connection in the conjunctive poly-predica-

tive sentences with explanative meaning.The article is considered to the analysis of the explanative conjunctions in the

modern Ukrainian literary language. Contents of the explanative conjunctions isset; main and minor explanative conjunctions which were created in the processof conjunctioning are described.

Ольга КИРИЛЮК,канд. філол. наук

ВПЛИВ КОМПОНЕНТА-ЗООНАЗВИ НА ЦІЛІСНУ ФРАЗЕОЛОГІЧНУ СЕМАНТИКУ

Фразеологізм — це віртуальний знак мови на зразок словос-получення й речення з повним або частковим переосмисленнямкомпонентів, призначення якого — виконання номінативно-експресивної функції [1; 11]. Значний масив фразеологізмівзосереджений на характеристиці особи. Досить часто зовніш-ність людини, її вчинки, особливості поведінки характеризу-ються за допомогою зооморфної семантики, що виникає вна-слідок спостереження над особливостями поведінки тварин.Цей факт свідчить про те, що зооцентризм займає важливемісце в побудові мовної картини світу. Наявність у фразео-логічному масиві значної кількості одиниць з компонентом-зо-оназвою свідчить про те, що «людина зооморфно концепту-алізує та вербіалізує уявлення про іншу людину» [3; 141].

Проблемам дослідження зооморфної семантики присвяченіпраці Г. Россіне, О. Рижкіної, М. Чемерисиної, О. Левченко та ін.

Мета дослідження полягає у визначенні головних зооморф-них характеристик фразеологічного масиву, об’єднаного за на-явністю компонентів апелятивів на позначення видових назвфауни, тобто зоолексем типу птах, собака, ведмідь, лис, лев таін., чи зоонімів (кличок тварин).

Головні завдання: 1) здійснити ідеографічний опис дослі-джуваної групи номенів; 2) визначити роль компонента-зоо-назви чи зооніма у формуванні внутрішньої форми й цілісногозначення фразеологізму; 3) виокремити головні фразеосеман-тичні поля, групи та синонімічні ряди фразеологічних оди-ниць із зооморфною семантикою; 4) дослідити особливостівживання зоонімів у фразеологізмах.

82 83

шкуру — зробитися злим [7; 685], лютий як пес цепний, «со-ром» — очей у Сірка (Рябка) позичити — постійно відчуватисором, негідність свого вчинку [9; 662], продати очі псові —втрачати почуття сорому, втрачати гідність [7; 705], пробігласобака поміж ногами — комусь стало соромно [7; 838], очі біга-ють як у Сірка; «усвідомлення провини» як побий собака [7;839], сидить як пес після макогона [7; 624], «бажання вийтизаміж» хоч за Лиску, аби близько.

До фразеосемантичної групи «риси характеру» входятьфразеологізми, що диференціюються за двома гіперсиноніміч-ними об’єднаннями, — фразеосинонімічні ряди «негативні ри-си» і «позитивні риси». У межах першого вичленовуються си-нонімічні ряди з ідеограмами «настирність, набридливість» —як реп’ях у собачий хвіст [7; 734], бігає як собака за возом,бігати як цуцик за ногами, «лінь» — давати горобцям дулі, щей кіт не валявся (нічого не робити) [7; 169], «підступність» —потайний собака, потайний Сірко [7; 838], «зволікання» —тягти Сірка за хвіст [7; 907], «скандальність, лють» — начеґедзь укусив; визвірився як собака; лається як собака; гри-зуться як собаки; гризуться як собаки за кістку; як кіт з со-бакою; розсердився як пес на блохи; піднебіння чорне як у соба-ки; дивиться як кіт на собаку; огризається достоту наче тойпес; «підлабузництво» лащиться як цуцик; лащиться як соба-ка; як собака в очі заглядає; «безвольність» — ні пес, ні баран[7; 624], «жадібність» — як собака на сіні [7; 839], «брехли-вість» — бреше як Сірко на вітер; брехливий як пес; кидаєтьсясловами як пес хвостом; язик як у собаки хвіст, меле язикомяк собака хвостом; бреше як Сірко на прив’язі, «займатися не-потрібно справою» — на собак брехати, «просити щось, ходитибез толку» — дражнити собак, «відсутність слуху» — ведмідьна вухо наступив; слон на вухо наступив, «недосвідченість» —не бачити смаленого вовка; «прислужуватися» — ходити(скакати) на задніх лапах; «відсутність знань» — ні бе, ні ме, нікукуріку; «нещирість» — крокодилові сльози; «байдужість» —хоч вовк траву їж; «погані вчинки» — знає кішка, чиє сало з’їла.

Порівняно незначну кількість конституентів налічує ФСР«позитивні риси». Тут зафіксовано фразеологізми з семами:«вміння легко схоплювати» — собачий нюх [7; 561], «досвід,розум» — старий лис; як лис; хитрий лис; бути на коні й підконем; битий собака [7; 838]; стріляна птиця (досвідчена),собаку з’їсти [7; 337]; «хоробрість» — не з заячого пуху (сміли-вий), «бути оптимістом» — тримати хвіст трубою, тримати

[8; 8]. Наприклад, у фразеологізмі боятися, як скаженого соба-ки стрижневим є слово боятися, що підсилюється, уточнюєть-ся компонентом скаженого. Таке порівняння на позначенняміри страху (тобто «дуже боятися») пов’язане з уявленням лю-дини про собаку, хвору на сказ. Це і є «внутрішня форма», тоб-то образ, що ліг в основу найменування. На стадії метафори-зації переосмислюється вже модифікований образ, тобто страхперед важкими наслідками зустрічі з такою твариною. У ре-зультаті цього формується фразеологізм зі значенням «бояти-ся у великій мірі, дуже».

До обраного масиву фразеологізмів також належать фразео-лексеми, у яких відсутній компонент-зооназва, але їхнє за-гальне значення пов’язане із зооморфною семантикою (плес-тися у хвості; тримати хвіст пістолетом; опустити крила;ні бе, ні ме, ні кукуріку).

Результати здійсненого аналізу вказують на те, що об’єк-том номінації досліджуваних фразеологічних одиниць стаютьвнутрішні й зовнішні якості людини, характеристики ознак,дій, процесів тощо, що дало підстави виділити такі фразеосе-мантичні поля (ФСП): «людина», «міра, кількість», «характе-ристика явищ і ситуацій», «заперечення ознаки».

1. Фразеосемантичне поле «людина» репрезентоване такимифразеосемантичними групами (ФСГ) «зовнішність», «емоції,почуття», «риси характеру», «соціальний статус», «стосунки».

До ФСГ «зовнішність» належать фразеологізми, що у своїйсемантичній структурі актуалізують інтегральну сему «роз-мір», яка об’єднує два фразеосинонімічних ряди: зі значенням«великий» хоч цуценят бий (повний, деформований ожирін-ням, переважно про обличчя [7; 23], собака не перескочить [7;838], і конем не об’їдеш (про дуже товсту людину) та зі значен-ням «малий, короткий» як собаки обгризли — короткий, зне-важливе значення [7; 839], як собака навсидячки (невеликий).Інтегральна сема «вираз обличчя» наявна у таких фразео-логічних одиницях: надувся, як сич (як індик), зіщулився яксобака побитий, як побитий пес [7; 674], скривився як песпісля макогона [6; 500]. Виокремлено один фразеологізм із се-мою «загальний вигляд» — пуститися на пси — утратити свійколишній вигляд [7; 723].

ФСГ «емоції, почуття» представлена фразеосемантичнимирядами з інтегральними семами «вірність, відданість» — яквірний собака [7; 839], дивитися собачими очима [7; 594],«злість» — підшитий собаками [7; 641], пошитися в собачу

84 85

воті; «дуже радий» радіє, як собака [7; 839], радий, мов собака,який зірвався з цепу [7; 838], бігти як собака на посвист (охо-че з великим бажанням) [7; 839]; «пропасти безслідно, захова-тися» — пропасти як Сірко на базарі (безслідно) [7; 17], як со-бака на ярмарку [7; 839], з собаками не піймати [7; 641];«дуже легко»: як собаці мух ловити, як Сіркові муху з’їсти[2; 66]; «міцно»: триматися як собака за обгризену кістку[7; 839], учепився як Рябко зубами; «дуже багато»: як бджілу вулику; ніде курці клюнути; як собак; як собак нерізаних[7; 715], як собак на бойні, і собаки не їдять [7; 839]; «дуже ма-ло» — як кіт наплакав, і котові на сльози нема; як у котасліз; на заячий скік; «пізно» — у свинячий голос; «сильно ганя-ти когось»: ганяти, як цуцика [6; 759], ганяти, як солоногозайця; «дуже бити» — бити як сидорову козу; «дуже далеко» —де козам роги вправляють, куди ворон і кісток не носить;«щось дуже погане»: як напише писака то й не злиже собака,хоч на собак (на хвіст собаці) лий (дуже несмачно) та інші зна-чення: тремтіти як собака в Пилипівку (дуже змерзнути)[7; 839], дивитися як Сірко на висівки (дуже жадібно) [7; 839],живучий як собака.

Конституенти ФСГ «дуже швидко» організовуються в двасинонімічні ряди «швидко» в значенні «бігти»: й конем не до-женеш; бігти, як собака, спущений з прив’язі (дуже швидко)[7; 839], як собака з ожереду [7; 839], як пес, спущений з припо-ну [7; 542]; і в значенні «загоїтися»: загоїться як на собаці(скоро) [7; 840], засохне як на собаці.

3. У межах фразеосемантичного поля «характеристикаявищ, ситуацій, ознак» виокремлено фразеосемантичні групиіз семами: «даремно, марно» — собаці (псові) під хвіст [7;924], пропасти ні за собаку [7; 839], ні за цапову душу, пітина пси (пропасти даремно) [7; 643]; «бути в незручному стано-вищі, потрапити у важку ситуацію» — як рак на мілині; бити-ся, наче птах у клітці; влипнути, як муха в мед; як собакав човні [7; 839], попастися як муха в окріп; попасти як індикв борщ; як Сірку на перелазі [7; 840]; «занепасти духом» —опустити крила; «узагальнене значення, будь-хто» — і собакане гавкнув (ніхто не згадає) [7; 838], ніякий собака не допоміг[2; 838], усяка собака, кожна собака знає (будь-хто) [7; 839];«непотрібний» — як собаці другий хвіст, як собаці п’ята нога;«погане, важке життя» ?? собаче життя, живеться як собаціна прив’язі, зав’яз як собака в тину, ув’яз як пес на ланцюгу;«пусті балачки, на які не варто звертати увагу» — собака

хвіст пістолетом; «бути добрим» — мухи не зачепить, «від-даність, вдячність» — вірний пес; собака чує, хто його годує.

ФСГ «стосунки» репрезентована фразеосемантичними ря-дами «жити недружно, сваритися» — як кіт з собакою; міжнами дохлий Бобик [5; 70]; чорна кішка пробігла; «зробитищось неприємне для когось» — порвати як Тузик кепку, якСірко куфайку, «зневажати когось» — пинати як собаку, ганя-ти як Бобика [5; 70], кинути як собаці, «звинуватити» —вішати всіх собак [7; 134].

ФСГ «соціальний статус» представлена одиницями з ідеог-рамами «бідність»: пуститися на пси — зубожіти [7; 723],піти собачими стежками, була в Сірка своя хата (про того,хто ніколи нічого свого не має), та «той, що нічого не важить»хвіст собачий [7; 924], та «примітивність» — птах низькогопольоту, «безпосередня вказівка на соціальний статус» —знай, козо, своє стійло; знай, кобило, де брикати; зі свинячимписком та в пшеничне тісто.

2. Фразеосемантичне поле «міра» об’єднує номени із семоювираження найвищого чи найнижчого ступеня інтенсивностівияву ознаки в структурі фразеологічного значення. Усі ціфразеологізми можна співвіднести зі словами «дуже». На-приклад, собачий холод — дуже холодно, багато як собак —дуже багато.

Маніфестація відповідної інтегральної семи в цілісномузначенні фразеологізмів здійснюється по-різному. Тут наявнай конотативна сема собачий, яка, сполучаючись з іменникомуказує на найвищий вияв ознаки з негативним значенням,й оформлення ФО за структурно-граматичною моделлю«прийменник + зооназви» як собак, як собака, як цуцик,«прийменник + прикметник + зооназва» як скажений собаката ін. Рівень ознаки чи дії в зазначених фразеологізмахманіфестується в лексичному наповненні словами-компонен-тами хоч, як, мов.

ФСП «міра» представлене фразеосемантичними групамиз такими ідеограмами: «дуже повільно» — як черепаха; «дужеважко працювати» — як віл; «дуже холодно»: хоч собак в’яжи[7; 166], хоч собак ганяй [7; 188], змерз, як собака [7; 839],змерз як цуцик, собаку не вдержиш [7; 72], собачий холод;«сильна спека» собача спека; «дуже боятися» боятися як ска-женого собаки [7; 839]; «дуже злий»: злий як собака [7; 839],злий як пес санджарівський [6; 500]; «дуже голодний»: голод-ний, як вовк, голодний, як собака [7; 839], собаки виють у жи-

гавка, а вітер несе, собака гавка, а межі йдуть, пси виють,а місяць світить [4; 161]; «не оцінювати ситуацію належнимчином» — лізти як сліпе цуценя в воду; «усьому свій час» — нетоді собак годувати, як на влови йти; «гуляти, бути довговідсутнім» — нагулятися як пес; «працювати без толку» —Сірко у приймах був та й хвоста збув; працюй як коняка, а їжяк Рябко; «отримати по заслугам» — собаці собача смерть[4; 161]; «суть справи, причина» — ось де собака заритий [7;838]; «все сходить з рук» — обтрусився як пес від роси;«взаємна вигода» — собака собаці хвоста не одкусить [4; 161];«отримати по заслузі» — носив вовк овець — понесли вже й вов-ка; «альтернатива» — не один пес Гривко; «небажання зміню-ватися» — а кіт ковбасу уминає, наче й не до нього річ; «пе-ребільшувати» — робити з мухи слона; «однаковість» — усікішки сірі; «зробити необачний вчинок» — купити кота в міш-ку; «досягнення згоди» — і вовки ситі, і вівці цілі; і кози ситі,і сіно ціле.

4. У межах останнього фразеосемантичного поля виокрем-люються вирази із значенням «повного заперечення певної оз-наки чи дії». Сюди належать назви з ідеограмами «не любити»:любити як собака палицю [7; 839], як собака старця, як соба-ка кішку, як собака стару куфайку, як собака камінь, скуча-ти як собака за києм, шаную як собаку рудую; «невільний»:вільний, як собака на прив’язі [7; 839], набігатися як Сірко наприв’язі, розгулявся як Сірко на вірьовці; «не отримати чогось,не досягнути мети»: поживитися як Сірко паскою [7; 810], якСірко макогоном, облизати як собака макогона, лизнув щастяяк пес макогона, вхопити як собака муху, нагнав страху якбеззубий собака, наївся як собака мухою; «неправда»: правдаяк собаки траву їдять; правда як собаки сіно жують; щоб тісобаки так очерет їли; «небагатий» — багатий як пес кудла-тий, багатий як собака на блохи; «недобрий»: лагідний, якскажена собака; «непотрібний, непідходящий» — як коровісідло; як свині наритники; приший кобилі хвіст; потрібнийяк собака в церкві, як з собачого хвоста сито [7; 807]; «недобре»:добре як собаці після ціпа; «негарний»: гарний як пес базар-ний; «несхожий»: схожий, як свиня на коня.

Як видно з дослідження обраного масиву фразеологізмів,кількість одиниць з основним компонентом-зоонімом (клич-кою тварини) є порівняно незначною — у ролі компонента-зо-оніма виступають шість кличок собак (Сірко, Рябко, Бобик, Ту-зик, Лиска, Гривко) та одна кличка кота (Му¢рий — а Мурий

86 87

їсть собі та їсть). Такі назви вживаються в сталих висловахпаралельно зі словами пес, собака. Заміна однієї лексичноїодиниці іншою не впливає на значення фразеологізму, тобтовідбувається синонімічна заміна компонентів. Наприклад,фразеологічні одиниці як пес на базарі і як Сірко на базаріє тільки лексичними варіантами одного фразеологізму, а їх за-міна не впливає на цілісну фразеологічну семантику. Кіноні-ми, що використовуються у фразеологізмах, сприймаютьсямовцем уже як назва будь-якої собаки. Це свідчить про втратуними функції індивідуалізації, притаманної всім власним наз-вам. У деяких джерелах зафіксовано їх написання з маленькоїбукви, що свідчить про перехід власної назви в загальну —явище апелятивації. Тобто в досліджуваних фразеологізмахкіноніми виконують тільки номінативну функцію. У такомувипадку лексеми собака, пес, Сірко, Рябко, Бобик, Тузик, Лис-ка, Гривко сприймаються як синоніми. Це стосується й апеля-тива кіт та феліноніма Му¢рий. Про їх синонімічність свідчитьі наявність синонімічних фразеологізмів: а Мурий їсть собі таїсть та а кіт ковбасу уминає, наче й не до нього річ. По суті,майже в кожному фразеологізмі слова собака, пес або кіт мож-на замінити зоонімом без суттєвого впливу на фразеологічнусемантику. Однак фразеологізми, в основі метафоризації якихлежать не якості чи ознаки тварини, а зовсім інші асоціації, та-ка заміна неможлива. Наприклад, у фразеологічних одиницяхось де собака зарита, собачий холод, собача спека, собачий го-лод, піти на пси, собаками підшитий заміна зооназвикінонімом буде недоречною.

Отже, результати здійсненого аналізу свідчать, що у зна-ченнях фразеологічних одиниць відбилась інформація промісце тварин у картині світу українського народу. Саме фразе-ологічні одиниці демонструють національний підхід довиділення найбільш яскравих особливостей тварини з метоюперенесення їх в основу номінації людини та будь-яких реалійжиття.

Література

1. Баран Я. А. Фразеологія у системі мови: Автореф. дис. … доктора філол.наук. — К., 1998. — 25 с.

2. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Словник фразеологічних синонімів/За ред. В. О. Винника. — К., 1988. — 200 с.

3. Левченко О. Моделі зооморфної метафори у фразеології // Лінгвістичнідослідження: Збірник наукових праць. — Харків, 2005. — Вип. 16. —С. 139–143.

88 89

суттєві уявлення. Система концептів утворює картину світу(світобачення, світосприйняття), в якій відображається бачен-ня і розуміння людиною реальності, її особливий концептуаль-ний «малюнок», на основі якого людина мислить світ. Експлі-кація процесу концептуалізації і змісту концепта доступнав першу чергу лінгвісту, який сам є носієм даної мови. Такимчином, на рубежі тисячоліть на перший план в лінгвістиці ви-ходить проблема ментальності, оскільки концепти ментальнісутності. Вони стоять над такими сутностями, як класифікаціяі категоризація, оскільки вони прагматично орієнтовані.

Термін концепт в лінгвістиці і старий і новий одночасно.В 1928 році С. А. Аскольдов-Алєксєєв опублікував статтю«Концепт і слово», але до середини минулого століття поняття«концепт» не сприймався як термін в науковій літературі. Незважаючи на це та інші виступи С. А. Аскольдова-Алєксєєваз даної теми, питання, порушене ним, так і не почало вивчатись.

С. А. Аскольдов у своїй статті підкреслював, що питанняпро природу концептів, або загальних понять, чи, середнь-овічною термінологією, універсалій, старий. Він, вказуючи назаміщувальну функцію концепта, визначає його таким чином:концепт є мисленнєве утворення, яке заміщує нам в процесідумки невизначену кількість предметів одного і того ж роду[2; 267].

Лише у 80-ті роки в зв’язку з перекладами англомовних ав-торів російською мовою знову виникає поняття концепта. Кон-цепт — термін, що служить поясненню одиниць ментальнихчи психічних ресурсів нашої свідомості і тієї інформаційноїструктури, яка відображає знання і досвід людини. Концепт —оперативна змістовна одиниця пам’яті, ментального лексико-ну, концептуальної системи і мови мозку, всієї картини світу,відображеної в людській психіці.

Розуміння концепта відповідає уявленню про ті смисли,якими оперує людина в процесах мислення і які відображаютьзміст досвіду і знання, зміст результатів всієї людської діяль-ності і процесів пізнання світу у вигляді деяких «квантів»знання.

Зараз в лінгвістичній науці можна визначити три основнихпідходи до розуміння концепта, що базуються на загальномувизначенні: концепт — те, що називає зміст поняття, синонімсмислу.

Перший підхід (представником якого є Ю. С. Степанов) прирозгляді концепта велику увагу приділяв культурологічному

4. Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько-російський і російсько-ук-раїнський фразеологічний тлумачний словник. — К., 1991. — 400 с.

5. Отин Е. Словарь коннотативных собственных имен. — Донецк, 2004. —412 с.

6. Словник фразеологізмів української мови / Уклад.: В. М. Білоноженкота ін. — К., 2003. — 1104 с.

7. Фразеологічний словник української мови / Укл: В. М. Білоноженко таін. — К., 1999. — 984 с.

8. Щербакова Н. В. Фразеологізми з назвами людей у лексичному напов-ненні. — Автореф. дис. ... канд. філол. наук. — Харків, 2002. — 21 с.

АнотаціяКирилюк О. Вплив компонента-зооназви на цілісну фразеологічну

семантику Статтю присвячено вивченню впливу компонента-зооназви та зооніма

на цілісну фразеологічну семантику.

SummaryKyryliuk O. The influence of zooname-component on the integral

phraseological semantics.This paper considers the influence of zooname-component and zoonym on

the integral phraseological semantics.

Наталія КОВТУН,аспірантка

КОНЦЕПТ ЯК КЛЮЧОВЕ ПОНЯТТЯ КОГНІТИВНОЇ ЛІНГВІСТИКИ, ЙОГО ВІДМІННІСТЬ

ВІД ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ

Вивченню природи концепта, його суті, відмінності від су-міжних понять в когнітивній лінгвістиці приділяється важли-ве значення. Усю пізнавальну діяльність людини (когніцію)можна розглядати як розвиваючу уміння орієнтуватися у світі,а ця діяльність поєднана з необхідністю ототожнювати і розріз-няти об’єкти: концепти виникають для забезпечення операційцього виду. Звідси виходить, що формування концептів пов’я-зане з пізнанням світу, з формуванням уявлень про нього.

До кінця ХХ століття лінгвісти зрозуміли, що носій мови —це носій певних концептуальних систем. Концепти — менталь-на сутність. В кожному концепті зведені воєдино принципововажливі для людини знання про світ і разом з тим відкинуті не-

аспекту, коли вся культура розуміється як сукупність кон-цептів і відношень між ними. Відповідно, концепт — це основ-на ланка культури у ментальному світі людини. Він представ-ляє концепти як частину європейської культури «в момент їхвідгалуження від європейського культурного фонду і фону».Вони займають центральне положення в колективній мовнійсвідомості, а тому їх дослідження стає надзвичайно актуаль-ною проблемою. В. Н. Телія також вважає, що «концепт — цете, що ми знаємо про об’єкт у всій його екстензії» [9; 81]. Притакому розумінні терміну «концепт» роль мови другорядна,він є лише допоміжним засобом — формою омовлення згусткукультури.

Другий підхід до розуміння концепта (Н. Д. Арутюнова таїї школа, Т. В. Булигіна, А. Д. Шмельов і ін.) семантику мов-ного знаку представляє єдиним засобом формування змістуконцепта. Подібної точки зору дотримується Н. Ф. Алефірен-ко, котрий також виокремлює семантичний підхід до концеп-та, розуміючи його як одиницю когнітивної семантики.

Прихильниками третього підходу є Д. С. Лихачов, О. С. Куб-рякова та ін. вважають, що концепт не безпосередньо виникаєіз значення слова, а є результатом зіткнення слова з особистимі народним досвідом людини, тобто концепт є посередникомміж словами і дійсністю.

Концепт, згідно з О. С. Кубряковою, — це оперативна зміс-товна одиниця пам’яті ментального лексикону, концептуаль-ної системи мозку (lingva mentalis), всієї картини світу, відоб-раженої у людській психіці.

Аналізуючи концепт, Кубрякова вважає за доцільне вико-ристання в когнітивній лінгвістиці понять фону і фігури, котрівикористовуються в психології при описі сенсорно-перцептив-них процесів. Протиставлення фону і фігури пов’язане з осмис-ленням людиною себе як частки цілого, себе (фігури) на певно-му фоні (середовища, простору) і таке ж розуміння і всіх іншихтіл/речей у світі. Таким чином, вона наголошує, що в основімови і її категорій лежить наочний, тілесний досвід людини іщо тільки через звернення цього досвіду людина виходить убільш абстрактні сфери і будує свої уявлення про неспостере-жуване безпосередньо.

О. Кубрякова моделює один із головних принципів людсь-кого пізнання — принцип контейнера, котрий одночасно є і го-ловним принципом як семіотичного, так і когнітивного підходудо мови. Вона пропонує назвати його принципом оберненості

90 91

позиції спостерігача. Його суть полягає у тому, що при розглядібудь-якого об’єкта у світі і всесвіті вибір перспективи його роз-гляду може бути змінений, причому позиція спостерігача можезмінитися на протилежну. «Простором всесвіт… охоплює менеі поглинає; думкою ж я охоплюю його», — цією фразою Б. Пас-каля можна проілюструвати твердження О. С. Кубрякової.

За її думкою, якщо мова відображає особливе бачення сві-ту, то й відображення у ньому позиції спостерігача (чи свідомеабстрагування від неї) відповідає загальній суб’єктивностівідображених і закріплених у мові концептів. Неможна не по-годитися з цим твердженням, тому що одне і теж яви-ще/дія/об’єкт може бути описане по різному, з використанняммовних засобів, тому з’являється можливість відобразитив описі різні деталі, якості, ознаки. Разом з тим, синонімія —явище уявне, оскільки за кожною альтернативною лексемоюстоїть індивідуальна концептуальна структура.

Визначення значення через концептуальну структуру є, надумку Кубрякової, новим підходом до поєднання значенняі знання.

Цікава теорія концепта запропонована Ю. Д. Апресяном,вона ґрунтується на таких положеннях: 1) кожна мова відобра-жає певний спосіб сприйняття і організації світу; вираженів ньому значення складаються в певну єдину систему погля-дів, свого роду колективну філософію, котра нав’язується мо-вою усім носіям; 2) притаманний мові спосіб концептуалізаціїсвіту частково універсальний, частково національно специфіч-ний; 3) погляд на світ (спосіб концептуалізації) «наївний» у то-му сенсі, що він відрізняється від наукової картини світу, алеце не примітивні уявлення [1; 39].

Багато вчених, які розуміють концепт в широкому смислі,поділяють думку про те, що основними складовими концепту-альної системи є концепти «близькі семантичним частинам мо-ви» — концепти об’єкта і його частин, руху, дії, місця і просто-ру, часу, ознак [5; 21].

Загальним для даних підходів є твердження безперечногозв’язку мови і культури; розходження обумовлене різним ба-ченням ролі мови у формуванні концепта. Об’єкти світу стають«культурними об’єктами» лише тоді, коли уявлення про нихструктурується етномовним мисленням у вигляді певних«квантів» знання, КОНЦЕПТІВ.

Цей термін хоч і міцно утвердився в сучасній лінгвістиці,до цих пір не має єдиного визначення, хоча дослідженням

92 93

зберігання і передачі знання; 3) концепт має рухомі кордониі конкретні функції; 4) концепт соціальний, його асоціативнеполе обумовлює його прагматику; 5) це основна ланка культу-ри. Відповідно, концепти утворюють світ у голові людини, ут-ворюючи концептуальну систему, а знаки людської мови коду-ють у слові зміст цієї системи.

Відсутність єдиного визначення пов’язане з тим, що кон-цепт володіє складною, багатомірною структурою, що включаєокрім понятійної основи соціо-психо-культурну частину, якане стільки мислиться носієм мови, скільки переживається їм,вона включає асоціації, емоції, оцінки, національні образиі конотації притаманні даній культурі.

Не вдаючись до загальних коментарів наведених визначень,візьмемо робоче визначення концепта: це семантичне утворен-ня, відзначене лінгвокультурною специфікою і тим чи іншимчином характеризує носіїв певної етнокультури. Відображаю-чи етнічне світобачення, концепт маркує етнічну мовну картинусвіту і є цеглиною для будування «будинку буття» (по М. Хай-дегеру). Але в той же час — це деякий квант знання, що відоб-ражає зміст всієї людської діяльності. Концепт не безпосе-редньо виникає із значення слова, а є результатом зіткненнясловарного значення слова з особистим і народним досвідомлюдини.

Відповідно, концепт багатомірний, у ньому можна виділи-ти як раціональне, так і емоційне, як абстрактне, так і конк-ретне, як універсальне так і етнічне, як загальнонаціональне,так і індивідуально-особистісне.

Концепти у свідомості людини виникають в результатідіяльності, досвідного пізнання світу, соціалізації, а точніше,складаються з: а) його безпосереднього чуттєвого досвіду —сприйняття світу чуттєвими органами; б) предметної діяль-ності людини; в) мисленнєвих операцій з уже існуючими в їїсвідомості концептами; г) із мовного знання (концепт може бу-ти повідомлений, роз’яснений людині у мовній формі); д) шля-хом свідомого пізнання мовних одиниць.

Будь-який концепт вбирає у себе узагальнений зміст певноїкількості форм вираження в звичайній мові, а також у тих сфе-рах людського життя, які визначені мовою і немислимі без неї,це результат поєднання словарного значення слова з особистимі етнічним досвідом людини. Концепти, на думку Д.С. Лихачова,виникають в свідомості як відгук на мовний досвід в цілому. Су-купність потенцій (можливості домислювання, «дофантазування»)

концептів плідно займаються Н. Д. Арутюнова, А. Вежбицька,О. С. Кубрякова, В. Н. Телія, Р. М. Фрумкіна і ін.

Період утвердження даного терміну в науці пов’язанийз певною невизначеністю його застосування, розмитістю кор-донів, поєднанням з близькими за значенням чи/або за мовни-ми формами термінами.

У зв’язку з цим виникає питання про уточнення визначен-ня терміну концепт.

Приведемо найбільш відомі і цікаві визначення концепта.А. Вежбицька розуміє під концептом об’єкт із світу «Іде-

альне», що має ім’я і відображає культурно-обумовлене уяв-лення людини про світ «Дійсність» [3; 149].

Д. С. Лихачов під концептом розумів «свого роду алгеб-раїчне вираження значення, яким людина оперує у своїй пись-мові мові» [6; 28–37].

Р. М. Фрумкіна визначає концепт як вербалізоване понят-тя, відрефлектоване в категоріях культури [10; 3–29].

З точки зору В. Н. Телія, концепт — це продукт людськоїдумки і явище ідеальне, а відповідно, притаманне людській сві-домості взагалі, а не тільки мовній. Концепт — це конструкт,він не відтворюється, а «реконструюється» через своє мовневираження і позамовне знання.

Ось ще декілька визначень:Ø концепт — термін, що служить поясненню одиниць мен-

тальних чи психічних ресурсів нашої свідомості і тієї інфор-маційної структури, яка відображає знання і досвід людини;Ø концепт — оперативна змістовна одиниця пам’яті, мен-

тального лексикону, концептуальної системи і мови мозку,всієї картини світу, відображеної у людській психіці;Ø концепт — культурно відзначений вербалізований

смисл, представлений в плані вираження цілою низкою своїхмовних реалізацій, що утворюють відповідну лексико-семан-тичну парадигму, одиниця колективного знання, що має мов-не вираження і відзначена етнокультурною специфікою;Ø концепт визначає також знання референтної ситуації.Таким чином, поняття концепта прийшло з філософії і логі-

ки, але в останні 15 років він переживає період актуалізаціїі переосмислення.

Різні визначення концепта дозволяють виділити його наступ-ні ознаки: 1) це мінімальна одиниця людського досвіду в йогоідеальному уявленні, що вербалізується за допомогою словаі має польову структуру; 2) це основна одиниця обробки,

94 95

них у ході компонентного аналізу лексики. Треті вважають,що аналіз лексичних систем мов може привести до виявленняневеликої кількості «примітивів» (типу дехто, дещо, річ, місцев дослідженнях А. Вежбицької), комбінацією якої можна опи-сати далі весь словарний склад мови. Відому компромісну точ-ку зору поділяють ті вчені, котрі стверджують, що частинаконцептуальної інформації має мовну «прив’язку», тобто спо-соби їх мовного вираження, але частина цієї інформації предс-тавляється у психіці принципово іншим чином, тобто менталь-ними репрезентаціями іншого типу — образами, картинками,схемами.

Для утворення концептуальної системи необхідно уявитиіснування деяких вихідних, або початкових концептів, з якихпотім розвиваються всі інші [8; 143], [7; 32]. Концепти якінтерпретатори смислів весь час піддаються подальшому уточ-ненню і модифікаціям. Вони являють собою цілком реалізова-ну сутність тільки на початку свого з’явлення, але потім, вияв-ляючись частиною системи, потрапляють під вплив іншихконцептів і самі видозмінюються. Та й сама можливістьінтерпретувати різні концепти у різних відношеннях свідчитьпро те, що і число концептів і число змісту багатьох концептівбезперервно піддаються змінам. «Так як люди постійно пізна-ють нові речі в цьому світі, і так як цей світ постійно змінюєть-ся, — пише Л. В. Барсалоу, — людське знання повинно матиформу, яка б швидко пристосовувалася до цих змін»; тому ос-новна одиниця передачі і збереження такого знання повиннабути також достатньо гнучкою і рухливою.

Отже, концепт — це «поняття занурене в культуру» (заН. Д. Арутюновою і В. Н. Телія). Він володіє емотивністю, ко-нотаціями, має «ім’я»/«імена» у мові. Предметом пошуківв когнітивній лінгвістиці є найбільш суттєві для побудови всієїконцептуальної системи концепти: ті, котрі організовують самконцептуальний простір і виступають як головні рубрики йогочленування.

Будь-яка спроба осягнути природу концепта приводить доусвідомлення факту існування цілого ряду суміжних понятьі термінів, таких як поняття і значення.

Проблема їх диференціації — одна із складно вирішуванихі дискусійних у теоретичному мовознавстві нашого часу. Цепояснюється тим, що при аналізі концепта ми маємо справуз сутностями плану змісту, що не дані досліднику в безпосеред-ньому сприйманні, говорити про їх якості і природу ми можемо

у словарному запасі як окремої людини, так і мови в ціломуД. Лихачов визначає як концептосферу.

Концепти як результати мисленнєвої діяльності повиннібути вербалізовані. Проте чи повністю вони можуть бути опи-сані? Ю. С. Степанов стверджує, що в усіх духовних концептахми можемо довести свій опис лише до певної межі, за якою ле-жить деяка духовна реальність, яка не описується, а лише пе-реживається.

У когнітивній лінгвістиці не тільки не існує єдиного визна-чення концепта, але немає й відповіді на багато інших питань,наприклад, на питання про те, як виникають концепти (окрімсамих узагальнених моментів процесу виникнення смислів),скільки їх в кожній мові і культурі та ін. Дослідники вважа-ють фундаментальними різні концепти та їх кількість. Кон-цепти можуть бути особистими (каляка-маляка — про щосьстрашне), віковими (щастя, радість), загальнонаціональними —душа, воля і загальнолюдськими — мир, війна, батьківщина.

Духовна культура народу також складається з операцій ізцими концептами.

Національний концепт цілком загальна, максимальноабстрагована, але конкретно репрезентована ідея «предмета»в сукупності усіх валентних зв’язків, відзначених національ-но-культурною маркованістю.

Відповідно, мова поєднує людей у націю/етнос через кон-цепти.

Концепти можуть класифікуватися за різними ознаками.З точки зору тематики концепти утворюють, наприклад,емоційну, освітню, текстову та ін. концептосфери. Класифіку-ючись за своїми носіями концепти утворюють індивідуальні,мікрогрупові, макрогрупові, національні, цивілізаційні, за-гальнолюдські концептосфери. Можуть виділятися концепти,що функціонують у тому чи іншому виді дискурса: наприклад,педагогічному, релігійному, політичному, медичному і ін. Самдискурс може розглядатися одночасно як сукупність апеляційдо концептів і як обширний концепт, існуючий у свідомостіносіїв мови.

Вважається, що найкращий доступ до опису і визначенняприроди концепта забезпечує мова. При цьому одні вчені вва-жають, що в якості простих концептів варто розглядати кон-цепти, що представлені одним словом, а в якості більш склад-них — ті, які представлені в словосполученнях і реченнях.Інші вбачали прості концепти у семантичних ознаках, виявле-

від дієслова «зачати», тобто буквально означає «поняття, за-чаття». Проте зараз стали достатньо чітко диференціюватитерміни «поняття» і «концепт», оскільки це хоч і однопоряд-кові, але не рівнозначні поняття. Якщо поняття — це сукуп-ність пізнаних суттєвих ознак об’єкта, то концепт — менталь-не національно-специфічне утворення, планом змісту якогоє вся сукупність знань про даний об’єкт, а планом вираження —сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних і ін.).Але концепти — це не будь-які поняття, а лише найбільшскладні, важливі, без яких важко собі уявити дану культуру.Відповідно, концептами стають тільки ті явища дійсності, якіактуальні і цінні для даної культури, мають велику кількістьмовних одиниць для своєї фіксації, є темою прислів’їв та при-казок, поетичних і прозаїчних текстів. Вони є свого роду сим-волами, емблемами, які визначено вказують на текст, ситуа-цію, знання, що їх породили. Вони є носіями культурноїпам’яті народу.

Є й інші відмінності: поняття включає суттєві і необхідніознаки; концепт же — і несуттєві ознаки. У порівнянні з кон-цептами поняття мають більш просту структуру: у структуріпонять переважає змістова складова і присутні не всі компо-ненти, що представлені у структурі концепта. Концепт оточе-ний емоційним, експресивним, оціночним ореолом — це той«згусток» уявлень, понять, знань, асоціацій, переживань,котрі супроводжують слово і висловлюване ним поняття. Кон-цепти — предмет емоцій, симпатій і антипатій, а інколиі зіткнення різних думок.

Крім того, число лексичних одиниць, що є концептами, об-межене, тому що не будь-яке ім’я-значення явища чи предме-та є концептом. Ю. С. Степанов концепт і поняття вважаєтермінами різних наук: поняття вживається головним чиномв логіці і філософії, тоді як концепт є терміном у математичнійлогіці, а в останній час закріпилось також у науці про культу-ру (культурології) і лінгвістиці. Звідси їх неминуча та небажа-на інтерференція.

Між концептами і поняттями немає непрохідного кордону:при певних умовах поняття можуть переходити в концепти.

Розглянувши різні точки зору на проблему, ми приходимодо висновку, що зазвичай терміном «концепт» позначаютьзміст поняття, розглядаючи даний термін («концепт») як си-нонім терміну «смисл». В деякому значенні синонімом «понят-тя» є термін «значення». Тоді значення слова — це той предмет

лише на основі непрямих даних. Крім цього когнітивна лінг-вістика — наука молода і це хвороба росту.

У вирішенні цієї проблеми скільки дослідників — майжей стільки ж точок зору. Ще у 1990 році Ю. С. Степанов писав:«Понятие (концепт) — явище того ж порядку, що і значенняслова, але розглядається воно в іншій системі зв’язків; значен-ня — у системі мови, поняття у системі логічних відношеньі форм, досліджуваних як у мовознавстві так і в логіці».

За останні десять років багато у розумінні цього питаннязмінилось. Концепти — це посередники між словами і екстра-лінгвістичною дійсністю і значення слова не може бути зведеневинятково до концепта. «Концепт значно ширший, чим лек-сичне значення» — така одна із точок зору на співвідношенняконцепт-слово, висловлена вперше С. А. Аскольдовим [2; 270,275]; згідно ще однієї точки зору, висловленої Д. С. Лихачовим,концепт співвідноситься зі словом в одному із його значень. Своюприхильність до даної точки зору В. П. Москвін пояснює наступ-ним чином: «такі характеристики як наявність синонімів,внутрішня форма і сполучуваність, відносяться не до слова в ці-лому, а до окремого його лексико-семантичного варіанту».

Доцільніше було б, напевно, говорити про концепти якспіввідносні зі значенням слова поняття. Значенням слова стаєконцепт, «схоплений знаком» [4; 4–21]. В цьому сенсі важкопогодитися з думкою А. Вежбицької, що значення у певномувідношенні незалежні від мови. Хоча в науці існувала і більшрізка точка зору, що виводила значення за межі лінгвістикиі пояснююча його як категорію немовну по своїй природі, щоє однією із функцій мислення, тобто сутністю немовною.

Відносно незалежні від мови саме ідеї і концепти, і не ви-падково, що тільки частина їх знаходить свою мовну об’єкти-вацію. Відношення між концептами і значеннями у зв’язкуз цим достатньо складні: так, у сполучників і та але навряд чиможна постулювати значення, проте концепти що стоять за ни-ми достатньо зрозумілі (поєднання, протиставлення). Точнотак же можна припустити, що у всіх людей є загальне уявлен-ня про те, як реагує людина на контакт з об’єктом, що впливаєна неї своєю температурою, проте значення зафіксовані у сло-вах типу опектися, згоріти, тепло, жар, відображають лишепевну частину даного концепта і є залежними від мови.Відповідно, концепт — це перш за все знання, а не значення.

За своєю внутрішньою формою слова концепт і поняттяоднакові: концепт є калькою з латинської conceptus «поняття»

96 97

98 99

тільки ним, а охоплює весь зміст слова: и денотативний, і конототивний,що відображає уявлення носіїв даної культури про явище, яке стоїть засловом у всьому різноманітті його асоціативних зв’язків.

SummaryKovtun N. Cognitive linguistics concept. The difference between con-

cept and meaning. The essence of concept and the difference between concept and similar

meanings were studied in this article. The concept is the most important phe-nomenon of cognitive linguistics. It means conception, however, it is not exclu-sively a conception, but it covers all meanings of a word: both denotative and con-notative meaning reflecting native speakers’ view on a phenomenon standing fora word in a variety of its associative bonds.

Валентина КОНДРАТЮК,старий викладач

ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИРАЖЕННЯ НЕОЗНАЧЕНОЇ КІЛЬКОСТІ ІМЕННИКОМ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Будь-яку з форм руху матерії завжди можна проаналізува-ти і описати у відношенні до кількості. Вивчення якіснихі кількісних особливостей предметів, явищ, процесів має вели-чезне значення для науки і практичної діяльності, адже воноє необхідним для пізнання кардинальних змін у розвитку при-роди і суспільства, для правильної класифікації явищ, дослі-дження закономірностей розвитку об’єктивного світу тощо.Мова є своєрідним посередником між свідомістю і дійсністю,адже в значенні слів закріплено досвід пізнання кількості.Кількісні характеристики об’єктивного світу пізнаються черезвимірювання та обчислення. Предмети можуть бути дискрет-ними, однорідними, такими, що піддаються рахунку. Але вод-ночас існують явища і речовини, аморфність, неозначеність,нескінченість чи неоднорідність яких не дає змоги визначитиїх кількість. Конструкції з неозначено-кількісними лексемамишироко вживаються як в усному, так і в писемному мовленні.У мовознавстві дослідження одиниць з неозначено-кількіснимзначенням може бути важливим для лексики, морфології, длярозуміння низки синтаксичних процесів, пов’язаних зі зміноюзначення слова, адже потрапляючи в речення більшість

чи ті предмети, до котрих це слово застосовано відповідноз нормами даної мови, а концепт — це смисл слова.

Завершуючи розмову про відмінність даних термінів, зро-бимо деякі висновки. Так концепт і поняття — два паралель-них терміна: вони належать різним наукам: поняття —термін логіки і філософії, а концепт — математичної логіки,культурології, лінгвокультурології, когнітивної лінгвістики,хоча за своєю внутрішньою формою вони схожі. Концепт і зна-чення також не знаходяться у взаємооднозначній відповіднос-ті. Концепт являє собою відносно стійкий і стабільний когні-тивний зліпок з об’єкта дійсності, він пов’язаний зі світомбільш безпосередньо, ніж значення. Слово ж своїм значеннямзавжди представляє лише частину концепта. Проте отриматидоступ до концепта краще за все через засоби мови, через сло-во, речення, дискурс.

Література

1. Апресян Ю. Вибіркові труди. Т. 2. Інтегральний опис мови і системналексикографія. — М., 1995. — 239 с.

2. Аскольдов С. Концепт і слово // Російська словесність: Антологія / За.ред. В. Н. Нерознака. — М., 1997. — С. 267–280.

3. Вежбицька А. Мова. Культура. Пізнання. — М., 1996. — С. 149.4. Кубрякова О. Пам’ять і її роль в дослідженні мовної діяльності // Текст

в комунікації. — М., 1991. — С. 4–21.5. Кубрякова О. Проблеми подання знань у сучасній науці і роль лінгвісти-

ки у вирішенні цих проблем // Мова і структура подачі знань. — М.,1992. — С. 21.

6. Лихачов Д. Концептосфера російської мови // Російська словесність:Антологія. — М., 1997. — С. 28–37.

7. Павільоніс Л. Філософія мови: проблема смислу // Питання філософії. —1976. — № 3. — С. 32.

8. Павільоніс Л. Проблема смислу. — М., 1983. — С. 143.9. Телія В. Російська фразеологія. Семантичний, прагматичний і лінгво-

культурологічний аспекти. — М., 1996. — С. 87.10. Фрумкіна Р. Концептуальний аналіз з точки зору лінгвіста і психолога

// Науково-технічна інформація. — 1992. — Серія 2, № 3. — С. 3–29.

АнотаціяКовтун Н. Концепт як ключове поняття когнітивної лінгвістики,

його відмінність від поняття і значенняУ статті досліджується походження концепта, його сутність,

відмінність від суміжних понять. Концепт — найважливіший феноменкогнітивної лінгвістики, він включає в себе поняття, але не є вичерпним

похідних лексичних значень трансформуються в значення не-означено-малої або неозначено-великої кількості, тобто такаконструкція має вплив на лексичне значення слова. Дослі-дження речень з неозначено-кількісними словосполученнямидає змогу простежити закономірності їх формування, щосприяє збагаченню системи синтаксичних моделей українсь-кої мови. На відміну від числівника, який презентує точнукількість чи порядок при лічбі і є своєрідною, лексично і гра-матично обмеженою групою слів, кількість яких не попов-нюється, неозначена кількість в українській мові може бутивиражена майже усіма самостійними частинами мови — сло-вом або словосполученням, фразеологізмом тощо. Склад такоїлексики постійно зростає, дослідження її може бути корисниму вивченні лексико-граматичних зв’язків, засобів їх вираженняі т.п. Надзвичайно цікавими лексеми з неозначено-кількіснимзначенням можуть бути для стилістики, адже зазвичайконструкції з такими словами стилістично забарвлені, несутьпевне емоційне навантаження, чим пояснюється частота їхвживання залежно від стилю мовлення.

Кількісні відношення, об’єктивні і конкретні за своєю сут-тю, на практиці можуть пізнаватися як точно, так і приблизно(або неозначено). Це зумовлюється дією об’єктивних і суб’єк-тивних факторів — просторово-часовою віддаленістю пред-метів чи явищ, їх характером, цілями і завданнями, які ста-вить перед собою дослідник.

Категорія кількості не є єдиним нероздільним поняттям,вона містить декілька субкатегорій, змістова різниця яких неможе не проявлятися в різних способах мовного вираження.Багатоплановість кількісної реальності зумовлює і багатопла-новість пізнавального процесу та мовного позначення. Середмовних засобів вираження кількості виділяються, з одного бо-ку, актуалізатори точної кількості, а з іншого — актуалізаторинеточної (приблизної або неозначеної) кількості.

Означена кількість пізнається через обчислення і вимірюван-ня й знаходить своє вираження в мовних номінаціях, що фіксу-ють результати пізнання в точних і неточних оцінках. Вивченнямовних номінацій кількості в українській мові є досить цікавимі важливим, адже дає можливість виділити основні типиномінації вказаного значення і визначити місце іменників середлексичних засобів вираження неозначеної кількості.

В українській мові неозначена кількість виражаєтьсярізнорівневими мовними засобами. На граматичному рівні ка-

100 101

тегорія неозначеної кількості чи не найширше представленаіменником. Повнозначні словесні знаки трьох типів номінації —предметів, дій та ознак, за визначеням Г. А. Уфімцевої, є сутокласифікаційними розрядами мовних знаків з лексичного пог-ляду. Щодо структурної організації їх змісту, то вони однако-вою мірою «наділені двома видами семіологічної (знакової)значущості — категоріально-номінативної і функціонально-синтагматичної» [11; 82]. У системі номінацій за категоріаль-ним значенням предметності іменники протиставляються усіміншим частинам мови, що виражають дію, стан, процес, ознакипроцесів і дій. Відповідно цей лексико-граматичний клас слівпротиставляється і за функціонально-синтагматичною приро-дою в актах комунікації. Категорія числа іменників своєюпредметно-значеннєвою основою пов’язана з логічним понят-тям кількісного вияву позначуваного.

Філософське осмислення кількісних і якісних форм репре-зентації предметності реалізується в ідеї функціональногодослідження морфологічної категорії числа іменників у мовоз-навстві. Перспективним у сучасному мовознавстві є намаганнярозглядати морфологічні категорії в найтіснішому зв’язкулексичного і граматичного в слові, оскільки «мислення іден-тифікує об’єкти, збирає їх у множинності» [6; 39–45].

Дослідники категорії числа в іменнику по-різному кваліфі-кують їх: як «дефектні» у системі числових словоформ(Залізняк, 1967); як субстантиви, що не мають категорії числа(Воронцова, 1960), або розглядають дефектність парадигми,що має закономірний характер, бо викликана семантичнимипричинами і тому не порушує тотожності слова (Соболева,1979).

Форма числа іменників може бути вихідною і похідною(первинною і вторинною). Іменники неозначеної числової па-радигми мають вихідну форму або однини (singularia tantum),або множини (pluralia tantum).

Стосовно формального представлення граматичної семан-тики числа визначається три типи відношень: 1) коли в формаходнини і множини значення слова залишається тотожним;2) коли значення числа потенційно присутнє або конструктив-но пов’язане з формою однини, а в множині об’єктивуєтьсяінакше, варіантно (сльоза — сльóзи, мед — медú, вершина —вершúни); 3) коли значення слова у формі однини передбачува-не на основі значення слова множинної форми (українці — ук-раїнець, українка; цегла — цеглúна, нирка — нúрки).

Значення числа як знаковий зміст форми — це внутрішнявластивість слова виражати категоріальне значення кількостіабо величини. Поняття «значення» може переплітатися з по-няттям «функція». Вивчення функціонування граматичнихформ, — пише О. В. Бондарко, — спрямоване на вивчення на-самперед певної форми і тієї граматичної категорії, яку вонапредставляє (хоч і враховуються найрізноманітніші умовиконтексту) [3; 19]. Учений трактує функцію, як мету, призна-чення того або іншого мовного засобу, зазначаючи, що функціяне обов’язково пов’язана зі системно-мовною значимістю. Пев-на форма може виконувати і функції, пов’язані з умовами ко-мунікації, спрямованістю мовленнєвого акту та іншими чин-никами [3; 16–17]. Тому в комплексному дослідженнікатегоріального значення числа у різних лексико-граматич-них розрядах іменників, що ґрунтується на з’ясуванні їхньоїлексичної і граматичної семантики, враховуються функції гра-матичної форми числа слова як словникової одиниці тафункції, пов’язані з категоріями синтаксичної одиниці — ре-чення (висловлення), пов’язані з актуалізацією імені в актахмовлення — кількісної означеності / неозначеності предмета,використання форми індивідуалізованого об’єкта тощо.

Номінація предметів і явищ дійсності базується на принци-пах лексичної і граматичної (за родом і числом) категоризації,яка реалізується у граматичній формі (засобом флексії), супро-воджується вибором словотвірного типу (моделі). Форма числане може бути «порожньою», вона репрезентує семантику кіль-кісності або величини (як сумарність, збірність, неозначену чиколективну сукупність тощо). У словникових тлумаченнях, хайне завжди чітко, але простежується граматична кваліфікаціячислової форми іменників, у тому числі й парадигми неозначе-ної кількості. Для теоретичного обґрунтування граматичноїкваліфікації сингулятивів та плюративів необхідно на конк-ретному матеріалі виявити, як категорія числа обслуговуєіменникове слово в цілому і його лексико-семантичні варіанти,та охарактеризувати лексико-семантичні типи відношень, якіреалізуються формами однини і множини у аналізованих імен-никах.

Функціонально-семантичний підхід, що спирається на зна-кову теорію мови, розглядає форми семантико-граматичнихкатегорій (зокрема й граматичної категорії числа) у планівідображення дійсності, тобто як такі, що кодифікують у мор-фологічних парадигмах слів властивості та зв’язки їх рефе-

102 103

рентів. І. І. Ревзін зазначав, що зовнішнє функціонування ка-тегорій пов’язане з таким глибоко прихованим фактом, як за-гальне уявлення про предмет [8; 102–109]. Цей зв’язок особли-во виразно простежується в іменниках з неозначеноючисловою парадигмою.

За визначенням А. Г. Басманової, число іменників є сигні-фікативно-реляційною категорією: «відображаючи кількіснівідношення, власиві денотатам, числові форми одночасно вис-тупають одним із елементів квантитативної актуалізації пред-метів у мовленні та як засіб зчеплення інформації, яка міститьсяв реченні ..., показник синтаксичних відношень між членамиречення» [1; 141–142]. Із денотатами реальної дійсності коре-люють раховані іменники, їх флексія має словозмінний харак-тер. Іменники однинної форми (singularia tantum) та множин-ної (pluralia tantum) формально вказують тільки на одночисло, їх флексія виконує словотворчу роль і одночасноспіввідносить форму числа з іншими словами, виконуючи рольстрижневого компонента у синтаксичних зв’язках узгоджува-них слів [2; 73].

У мовознавчій літературі [2; 82], [7; 6], [10; 326–327] тра-диційно виділяють такі групи іменників, які можуть виража-ти неозначену кількість:

1. З речовинним значенням: · назви хімічних (органічних, неорганічних) речовин,

елементів;· назви корисних копалин, ґрунтів, порід, мінералів тощо;· назви рослин (дерев, кущів, трав, квітів), зернових, ово-

чевих, плодових, ягідних культур та продуктів їх пере-робки;

· назви продуктів переробки речовин тваринного походження;· назви продуктів харчування, страв, напоїв;· назви текстильних, будівельних та інших матеріалів

промислової продукції, відходи виробництва;· назви продуктів життєдіяльності організму;· назви структурних компонентів організму;· назви атмосферних явищ.

2. На позначення абстрактних понять:· назви дій, процесів;· назви властивостей, ознак;· назви почуттів, фізичного, психічного стану;· назви хвороб, хворобливого стану;· назви наукових термінів.

3. Зі значенням збірності:· назви сукупної множинності осіб;· назви сукупної множинності істот (тварин, комах,

птахів тощо);· назви сукупної множинності об’єктів рослинного світу;· назви сукупної множинності інших предметів.

4. Власні назви:· імена осіб;· імена міфологічних істот, божеств;· клички тварин;· назви географічних об’єктів;· назви небесних тіл.

Матеріально-речовинні іменники передають анумеральніпоняття і мають значення маси, речовини, матеріалу, які «невикликають у нас уявлення про який-небудь предмет, що маєпевну форму або певні межі» [4; 229].

Лексико-граматичний розряд іменників речовинного зна-чення об’єднує лексеми, переважно оформлені одниною (singu-laria tantum): акварель, анальгін, борошно, вапно, вино, вода,глина, дощ, залізо, золото, кальцій, каучук, кокс, лак, молоко,морозиво, овес, отрута, пісок, порох, роса, ртуть, сіль, сніг,сталь, узвар, фарфор, формідрон, хліб, хутро, цемент, цинк,чавун, чай, шовк, щебінь, юшка, яхонт, яшма. Частина іменни-ків маси-речовини мають граматичну форму множини і функ-ціонують як іменники pluralia tantum: аміни, амінокислоти,бітуми, білі, вибірки, виварки, висівки, вичіски, галогени, го-лубці, дисахариди, дріжджі, еритроцити, змилки, ізомери,кондвироби, крупи, ласощі, мономери, нумуліти, обрубки, пе-ребірки, протеїди, селани, фреони, хімікалії,червонокрівці,шмарклі.

І. І. Погрібний вважає, що з погляду граматичних значенькатегорії числа протиставлення іменників однинної і множин-ної форм є суто формальним [7; 16], але слід зауважити, щоформа числа в матеріально-речовинних іменниках виконуєкласифікаційну, а не формально-синтаксичну функцію, що до-ведено і на основі аналізу матеріально-речовинних іменниківу дослідженні І. І. Погрібного.

Отже, основною формою числа матеріально-речовиннихіменників є однина. Усі групи матеріально-речовинних сингу-лятивів реалізують основну сему граматичного числа — вира-ження однорідної за складом маси, речовини, яка не підлягаєобчисленню. Крім іменників, які вживаються в множині (плю-

104 105

ративів), в іменниках сингулятивах можлива форма множини,але вона є засобом творення лексико-семантичних варіантів.Словник фіксує такі іменники (хоча й непослідовно) як слова ізвторинним значенням: 1) які позначають масиви, поля певнихрослин; родовища, залежі порід, мінералів; або 2) позначаютьсорти, ґатунки рідин, продуктів тощо. Майже зовсім не фіксу-ються вживання матеріально-речовинних іменників у формімножини зі значенням надмірності вияву та засобів образно-поетичного мовлення, позначеного експресивністю й особли-востями індивідуально-авторського світобачення. Такі вто-ринні значення числа треба кваліфікувати як контекстні, а несловникові.

До іменників зазначених лексико-граматичних розрядівідея рахунку абсолютно не застосована, їхня числова форма ви-ражає граматичний зміст нерозчленованості. Абстрактниміменникам не властива ознака відповідності своєму знаковів реальній дійсності, тобто ототожнення (властиве категоріїсубстанції). Абстракція є вичленуванням означень із якоїсьцілісності, її узагальнення, ідеалізація. Абстрактні іменникиоформляються одниною, що реалізує значення «нечленова-ний», «цілісний». Якщо утворюється від такого іменника мно-жина, то модифікується і лексичне, і граматичне значення:зближується зі значенням множини конкретних предметів.Похідні іменники виражають неозначену множинність проявознак, властивостей, станів, дій (лінощі, любощі, засіданя).Значення нечленованості, однак, залишається незмінним дляабстрактних іменників, оформлених множиною.

Збірні іменники, що позначають сукупну множинністьістот і предметів і оформляються одниною, навпаки, словотвір-но здатні виражати подільність, розчленованість. Від збірнихі речовинних іменників можна утворити одиничні іменники,які лексично означають «окремий, виділений із сукупностіпредмет (особу)»; «один примірник, деталь із сумарності» й ут-ворюють корелятивну форму множини. Пор.: 1) козацтво —козак (козачка) — козаки; рідня — родич (родичка) — родичі;2) горох — горошина — горошини; солома — соломина — соло-мини; бадилля — бадилина — бадилини.

Отже, сигніфікативна і синтаксична функції актуалізаціїоб’єкта за кількісним виявом в актах комунікації не завждиреалізуються в симетрії граматичного значення і граматичноїформи. Асиметрія значення числа і граматичної форми маємісце у конкретному випадкові вживання «текстового» слова,

106 107

SummaryKondratuk V. Lexical and grammatical characteristic expression wiht a

noun of indefinite quantity in Ukrainian language.The Indefinite-numeral construction is widelyused in oral speech as well as in

whiting. Bat peculiarities of their structure are studied not enough. This article revealssome aspects of structure and using of indefinite quantity in Ukrainian language.

Марія ЛИЧУК,канд. філол. наук

СИСТЕМНІ ВІДНОШЕННЯ СИНТАКСИЧНО НЕЧЛЕНОВАНИХ РЕЧЕНЬ

ІЗ ГРАМАТИЧНИМИ РЕЧЕННЯМИ ТА ВИСЛОВЛЕННЯМИ

Традиційно в синтаксичній системі української мовивиділяли різні типи речень, класифікація яких базувалася нарізних характеристиках. При цьому переважно мова йшла прочленовані одиниці синтаксису. Однак існують і нечленовані ре-чення, що утворюють окремий клас комунікативних одиниць,характеризуються особливою семантикою, функціями, фор-мою, лексикою тощо.

Мовна сутність та основні ознаки будь-якого синтаксичногоявища не можуть бути вивчені без зіставлення з іншими яви-щами. Статус і релевантні ознаки синтаксично нечленованогоречення досліджено у зіставленні з однією із основних одиницьсинтаксису — реченням і співвідносним з ним висловленням.

У сучасній науці речення і висловлення не мають загаль-ноприйнятого розуміння і їхні тлумачення досить істотновідрізняються в працях різних учених. Тому, виявляючиспіввідношення між синтаксично нечленованим реченнямі граматичним реченням, синтаксично нечленованим речен-ням і висловленням, не можна оминути увагою дискусійні мо-менти з приводу розуміння суті названих базових синтаксич-них субстанцій.

Метою нашого дослідження є охарактеризувати відношен-ня між нечленованими і членованими синтаксичними одини-цями, визначити спільні та відмінні ознаки у системі «нечле-новане речення — граматичне речення — висловлення».

Сучасна мовознавча наука розглядає речення як одну ізнайскладніших у синтаксичній системі одиниць, якій власти-ва багаторівнева будова.

коли реалізуються відтінки узагальненої кількості, неозначе-ної, приблизної та ін. Слово як одиниця словника (семантема)стає граматичною формою у реченні, в якій об’єднуються гра-матичні семи роду, числа і відмінка.

Література

1. Басманова А. Г. Именные грамматические категории в современномфранцузком языке. — М.: 1977. — 197 с.

2. Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика україн-ської мови. Морфологія. — К., 1993. — 336 с.

3. Бондарко А. В. Грамматическая категория и контекст. — Л., 1971. —115 с.

4. Есперсен О. Философия грамматики / Перевод с англ. В. В. Пассекеи С. П. Сафрановой. Под ред. и с предисловием Б. А. Ильиша. — М.,1958. — 404 с.

5. Зализняк А. А., Падучева Е. В. О контекстной синонимии единственно-го и множественного числа существительных // Семиотика и инфор-матика. — М., 1997. — Вып. 35. — С. 130–137.

6. Кузнецова Э. В. Грамматические классы и лексико-семантическиегруппы слов // Актуальные проблемы лексикологии и словообразова-ния, 1974. — Вып. 3. — С. 39–45.

7. Погрібний І. І. Матеріально-речовинні іменники (лексична семантика ісловозміна): Автореф. дис.. канд. філол. наук: 10.02.01 / Нац. пед. ун-тім. М. П. Драгоманова. — К., 2000. — 20 с.

8. Ревзин И. И. Так называемое «немаркированное множественное число»в современном русском языке // Вопр. языкознания. — 1969. — № 3. —С. 27–48.

9. Соболева П. А. Число существительных как грамматико-словообразо-вательная категория // Русский язык. Функционирование граммати-ческих категорий. Текст и контекст: Виноградовские чтения ХII–XIII /Отв. ред. докт. филол. наук Н.Ю.Шведова. — М., 1984. — 212 с.

10. Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. 2 –евид., переробл. і доповн. — К., 1997. — 493 с.

11. Уфимцева А. А. Слово в лексико-семантической системе языка. — М.:1968. — 272 с.

АнотаціяКондратюк В. Лексико-граматичні особливості вираження неоз-

наченої кількості іменником в сучасній українській мовіВ українській мові неозначена кількість може виражатися різнорівне-

вими мовними засобами. У статті порушується питання щодо виділенняосновних типів номінації кількості в сучасній українській мові та визна-чення місця іменників серед лексичних засобів вираження неозначеноїкількості.

Нерідко терміном «речення» недиференційовано позначаютьі структурну схему, і висловлення. Цей термін можна розгляда-ти як надтермін, що об’єднує всі аспектні терміни, у спресовано-му вигляді включає всі три рівні узагальнення одиниці (абстра-ктне речення ® конкретне речення, що характеризуєтьсялексичним наповненням, частковими можливостями реалізаціїструктурної схеми, елементами модальності ® висловлення).

Найвідомішим є визначення речення, запропоноване російсь-ким мовознавцем Виноградовим В. В.: «Речення — це граматич-но оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення,що є головним засобом формування, вираження і повідомленнядумки. У реченні виражається не тільки повідомлення продійсність, а й ставлення до неї мовця. Мова як знаряддя спілку-вання й обміну думками між усіма членами суспільства корис-тується реченням як головною формою спілкування»[4; 65].

У визначенні речення в «Русской грамматике» 1980 р. під-креслено комунікативне завдання речення, докладно схарак-теризовано речення з формально-граматичного погляду:«Просте речення — це таке висловлення, яке утворене за спе-ціально призначеною для цього структурною схемою, має гра-матичне значення предикативності і свою власну семантичнуструктуру, виявляє ці значення в системі синтаксичних форм(в парадигмі речення) і в регулярних реалізаціях і має ко-мунікативне значення, у вираженні якого завжди бере участьінтонація» [13; 89–90].

Розглядаючи речення у сфері мови, І. Р. Вихованець підкрес-лює, що «це ізольована, «самодостатня» одиниця, що складаєть-ся з мінімальної кількості конститутивних елементів» [2; 21].

А. П. Загнітко пояснює речення як «розгорнутий варіантсинтаксичної конструкції з валентно зумовленими позиціямидругорядних членів речення (від 1 до 7 компонентів реченнєвоїструктури)» [5; 90].

Узагальнивши відомі характеристики, називаємо основніознаки граматичних речень:

· мовний статус;· комунікативна функція;· наявність структурної схеми — абстрактної формули, на

основі якої будується речення;· наявність предикативності й компонентів, що виражають

цю синтаксичну категорію (носіїв предикативності);· відносна семантична закінченість;· інтонаційна завершеність.

108 109

Синтаксично нечленоване речення має лише окремі спільніз граматичним реченням ознаки. Такі синтаксичні побудовисинтезують у собі мовне і мовленнєве. Звичайно, синтаксичнонечленоване речення не має чітко виражених мовних і мов-леннєвих характеристик, як це властиво будь-якому вислов-ленню. Комунікативна одиниця в конкретному мовленнєвомуакті демонструє діалектичну взаємодію: з одного боку, вислов-лення пов’язане з мовою (синтаксична форма), а з другого —з мовленням (безпосередня реалізація моделі речення). Конк-ретне висловлення виражає комунікативний смисл, а речення —тип думки, що лежить в основі синтаксичної семантики речен-ня. Синтаксичне і комунікативне значення взаємозв’язані, якграматична модель і її мовленнєва реалізація, що і обумовлюєрізні підходи до вивчення [1; 7; 10: 14; 12: 32; 13; 16].

Синтаксично нечленовані речення зближують з граматич-ними реченнями такі ознаки: 1) одиниця мови; 2) комуніка-тивна функція; 3) інтонація відносно закінченого повідомлен-ня; 4) наявність засобів вираження суб’єктивно-модальнихзначень; 5) здатність уходити до структури складних реченьу ролі окремих предикативних одиниць [8; 13].

Отже, спільні з граматичними реченнями ознаки нечлено-ваних речень увиразнюють їх як синтаксичну одиницю, однакспецифічну в структурному та семантичному планах.

Співвідношення нечленованих речень із граматично члено-ваними виступає підґрунтям для розгляду цих двох типів ре-чень у єдиній системі простих речень.

До характеристик синтаксично нечленованих речень, якіне збігаються з ознаками граматичних речень, належать:

· відсутність синтаксичного зразка, абстрактної схеми;· неможливість утворювати способові, часові та особові фор-

ми парадигми.Термін «висловлення» має неоднозначне розуміння. Є різні

підходи до цього поняття: з позицій синтаксису, теорії мов-леннєвих актів, психолінгвістики та ін. наук. Висловленнявизначається через речення, «прив’язане» до конкретної мов-леннєвої ситуації [11], як «речення в аспекті його актуальногочленування» [14; 110].

В. Матезіус стверджував, що «висловлення, з одного боку,охоплює ті явища дійсності, які особливо нас зацікавили, щоми хочемо про них щось сказати, з другого — виражає нашеставлення до дійсності. Це 2 основні моменти кожного вислов-лення, а також і прояви двох основних актів, на основі яких

виникає висловлення — акту називного, чи номінативного,і акту фразеутворювального. Наше мовлення настільки авто-матизоване, що ми ці два акти здебільшого навіть не усвідом-люємо» [9; 57].

Пропагуючи ідеї В. Матезіуса, В. Г. Гак пропонує розгляда-ти висловлення «як функціональну одиницю, рівновелику ре-ченню, однак відрізняється від останнього тим, що аналіз цієїодиниці має на меті не розкрити її загальну абстрактну схемусинтаксичної організації, але показати, як вона пов’язана ізситуацією, якими засобами і як описується» [3; 245–246].

В «Русской грамматике» 1980 р. протиставляються широкеі вузьке розуміння поняття «висловлення». На думкуН. Ю. Шведової та співавторів у широкому розумінні вислов-ленням є «будь-яка одиниця повідомлення — як граматичнооформлене речення, так і (за умови певного інтонаційногооформлення) одиниця, що не являється граматичним речен-ням» [13:8]. У вузькому розумінні висловлення — «це одиницяповідомлення, яка не є граматичним реченням …»[13:8].

Автори «Русской грамматики» вважають, що висловлення(у вузькому розумінні цього слова) зближуються з реченнямина основі таких ознак: «функція відносно закінченого повідом-лення, інтонаційна оформленість, здатність до поширення(проте більш обмежена, ніж у речення), здатність включати досвого складу показники суб’єктивного відношення (частки, ви-гуки), здатність брати участь у формуванні складного реченняі більш складних, розгорнутих фрагментів тексту» [13; 8].

Т. В. Шмельова пропонує розглядати висловлення на ос-нові суб’єктивно-модальних ознак: висловлення — «речення,не вилучене із ситуації спілкування, тобто несе інформаціюпро те, ким, для чого і чому воно сказане (висловлене), якеставлення автора до співрозмовника, до того, що висловлюютьі власне мовленнєвої діяльності» [15; 169].

Розмежовуючи поняття «речення» і «висловлення»,А. П. Загнітко підкреслює, що речення — «це нееліптичне ут-ворення, що береться безвідносно щодо мовленнєвого і контекст-ного оточення та ситуативно-прагматичних завдань» [6; 236].Учений вказує на співвідношення цих двох понять. Синтак-сичні конструкції, наповнюючись лексично і за умови не-обхідності поєднуючись, утворюють речення, «які, релятивізу-ючись щодо комунікативного акту та його учасників,контексту, утворюють висловлення» [6; 236]. Висловлення —це актуалізоване речення, що відображає ілокутивні смисли.

110 111

У сучасному українському мовознавстві вчені здебільшогоне акцентують на специфіці висловлення, розглядаючи йогояк комунікативний аспект самої структури речення. У комуні-кативному плані речення є висловленням, основною характе-ристикою якого є орієнтація на учасників мовлення [2].

На противагу реченням висловлення не спираються наспеціальний абстрактний граматичний зразок, для них є не-можливі формозміни, відсутні регулювальні можливості вве-дення форм власне-зв’язок чи форм напівзв’язкових компо-нентів, а також є відмінності в структурі мовного значення.

Ми розглядаємо висловлення як актуалізоване у мовленніграматично організоване речення, конкретний варіант речен-ня, що характеризується відповідним комунікативним завдан-ням і актуальним членуванням.

Розглянувши характеристики висловлення, можемо виок-ремити ознаки подібності та відмінності синтаксично нечлено-ваних речень і висловлень. Демонструємо бачення системнихвідношень між ними.

Синтаксично нечленовані речення і висловлення об’єдну-ють такі ознаки: мовленнєвий статус, комунікативна функція,інтонаційне оформлення, орієнтація на учасників мовлення,співвіднесеність із ситуацією.

Відмінність синтаксично нечленованого речення від вис-ловлення виявляється у наступному:

у формально-граматичному плані — відсутність одноз-начного співвідношення з абстрактними синтаксичними моде-лями (структурними схемами); нульова предикативність; ве-лика активність або домінування неповнозначної лексики нафоні повнозначної; відсутність парадигми;

у семантичному плані — високий ступінь імпліцитності;зменшення автосемантичності; характеризується особливимспіввідношенням диктуму і модусу; перевага модальних смислів;

з прагматичної точки зору синтаксично нечленовані ре-чення виконують у діалозі регулятивні функції, направленіна погодження комунікативних стратегій і тактик співрозмов-ників. Дані синтаксичні побудови сприяють створенню певноїтональності спілкування.

Отже, за своєю синтаксичною природою нечленовані речен-ня — мовні одиниці, в яких взаємозв’язані синтаксичні і ко-мунікативні значення. Представлені переважно стереотипноюформою, виконують комунікативну функцію, актуалізуютьсяу мовленні.

Література

1. Белошапкова В. А. Современный русский язык: Синтаксис. — М.,1977. — 248 с.

2. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. — К., 1993. — 368 с.3. Гак В. Г. Языковые преобразования. — М., 1998. — 768 с.4. Грамматика русского языка: Синтаксис: В 2-х т. — М., 1951–1954. —

Т. 2, ч. 1 — 703 с.5. Загнітко А. П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. — К.,

1990. — 132 с.6. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. —

Донецьк, 2001. — 662 с.7. Золотова Г. А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. — М.,

1982. — 368 с.8. Личук М. І. Ступені фразеологізації речень. — Чернівці, 2001. — 136 с.9. Матезиус В. Избранные труды по языкознанию. — М., 2003. — 232 с.

10. Мельничук О. С. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / Зазаг. ред. І.К. Білодіда. — К., 1972. — С. 5–50.

11. Падучева Е. В. Высказывание и его соотнесенность с действитель-ностью (референциальные аспекты семантики местоимений). — М.,2002. — 288 с.

12. Распопов И. П. Строение простого предложения в современном рус-ском языке. — М., 1970. — 191 с.

13. Русская грамматика: В 2-х т. — Т. 2. Синтаксис. — М., 1980. — 709 с.14. Сиротинина О. Б. Лекции по синтаксису русского языка: Учеб пособие

для филологических специальностей ун-тов. — М., 1980. — 141 с. 15. Шмелева Т. В. Семантический синтаксис: Текст лекций. — Красно-

ярск, 1988. — 106 с.16. Danes Fr. A. Tree-level approach to syntax // Travaux linguistigues de Prague. —

Prague, 1964. — Vol. 1. — P. 221–242.

АнотаціяЛичук М. Системні відношення синтаксично нечленованих речень

із граматичними реченнями та висловленнямиУ статті охарактеризовано відношення між синтаксично нечленовани-

ми і граматичними реченнями. Описано спільні та відмінні ознаки нечле-нованих речень у зіставленні з граматично членованим реченням іспіввідносним з ним висловленням.

SummaryLychuk M. System nechlenovanyh syntactically related sentences with

grammatical sentences and statementsThe article described the relationship between syntactically nechlenovanymy

and grammatical sentences. Describe the common and distinguishing featuresnechlenovanyh sentences in comparison with the sentence grammatically chlen-ovanym and correlate with expression.

112 113

Ірина МАРИНЕНКО, канд. філол. наук, доцент

АДВЕРБІАТИВИ У ХУДОЖНЬОМУ МОВЛЕННІ АРКАДІЯ ЛЮБЧЕНКА

Українські прислівники — це той клас слів, який активнопоповнюється на сучасному етапі розвитку нашої мови.Свідченням цього є значна кількість адвербіативів, які зовсімнещодавно поповнили словниковий склад мови, а також такихлексем, які зустрічаються у мовленні, але ще не фіксуютьсясловниками. Джерелом збагачення класу прислівників є ху-дожні твори, публіцистика. Але якщо публіцистика має певніобмеження у сфері використання рідковживаних лексем і нео-логізмів, то белетристика таких обмежень майже позбавлена.

Ця розвідка є спробою заглиблення у творчу майстерню та-лановитого представника «розстріляного Відродження» Арка-дія Любченка — митця, чиє ім’я і творчий спадок повернулосядо нас лише у 90-і роки ХХ ст. Такий вибір не випадковий: тво-ри А. Любченка рясніють прислівниками різної стилістичноїналежності та словотвірної будови. Адже відомо, що саме ад-вербіативи дають змогу, з одного боку, яскравіше, більш роз-маїто змалювати картини природи, життя персонажів, з іншо-го, — зробити це у максимально стислий, компресивнийспосіб, оскільки всі мовці, у тому числі й представники красно-го письменства, у своєму мовленні прагнуть до економії мов-них засобів, тобто до викладу своїх думок, елементів глибинноїструктури у мінімальній кількості лексем [3; 6].

У своєму прагненні до щонайточнішого, найбільш яскраво-го опису навколишнього світу А. Любченко звертається доприслівників досить часто: проаналізувавши «Вибрані твори»автора [5], ми зареєстрували 1410 прислівників, з-поміж яких197 одиниць не зафіксовані словниками, тобто є індивідуаль-но-авторськими новотворами.

Проте навіть у використанні загальномовного прислівнико-вого багатства А. Любченко має свої індивідуальні риси. Першза все це стосується словотвірних особливостей використовува-них ним адвербіативів. З-поміж усього розмаїття прислівнико-вих лексем переважну більшість (789) складають одиниці, ут-ворені за допомогою суфікса -о/-е від прикметникових основ(дбайливо, героїчно, нагально, чуйно, гарячково, натхненно, ос-таточно; блискуче, гаряче, нетерпляче, охоче тощо), напр.:

114 115

(м’яко) тощо. Такі фонетичні девіації не призводять до семан-тичних змін у прислівнику і викликані різними контекстуаль-ними чинниками: потребою схарактеризувати мовлення персо-нажа (невольно, нехорошо), особливостями авторськогомовлення або бажанням якомога точніше донести до читачасвої думки (галабурно, одверто, одчайдушно, притайно, м’ягко),цитуванням російськомовної пісні (смєло), напр.: Мішель: Невперше, конешно, побачив, но іноді, знаєш, невольно прорве[5; 196]; Тільки в кутку на топчані притайно туливсяКіндрат [5; 60];

4) прислівники, у структурі яких використані інші суфік-си, ніж в аналогічних загальномовних лексемах. Письменникніби навмисне замінює у звичних словах одні суфікси на інші,«освіжаючи» таким чином їх семантику, акцентуючи на нихувагу читача (задьорно < загальномовне задьористо; заохочено< заохочувально або заохочувано; зривно < зривисто; незапе-речливо < незаперечно; потайливо < потай, потайки;спроквільно < спроквола), напр.: Дехто з хлопців бадьорнообіймає дівчат, дехто з дівчат задьорно штовхає хлопців[5; 309]; — Уся моя біда — це нерви, — спроквільно повторю-вав Кость [5; 214];

5) адвербіативи, утворені префіксальним способом від за-гальномовних лексем. При цьому префікс або частково змінюєсемантичний відтінок твірного прислівника (надпоривно, на-півдокірливо, напівздивовано, напівзамислено), або повністю(незаперечливо, непохапливо, неспритно): Вона в таких ви-падках напівздивовано, напівдокірливо поглядала на Костя[5; 188]; Анна говорила рішуче, незаперечливо, немов підлегло-му давала розпорядження [5; 141].

Суфікс -о/-е досить активно використовується також притворенні прислівників від дієприкметників. Таких лексему творах А. Любченка зустрічається 74 (роздратовано, схвильо-вано, витримано, вражено, притишено, стомлено тощо), з-поміж яких 18 належать до авторських новотворів (закругле-но, замиловано, заохочено, наїжено, сприкрено та ін.). Середавторських утворень є прислівники, утворені як від зафіксова-них словниками дієприкметників (запінено, засліплено, за-тушковано, зігнуто, зневолено, промерзло, розколихано, роз-раховано, сколошкано), так і від лексем, втрачених системоюсучасної української мови (благаюче, заохочуюче). Окремо вар-то виділити прислівники, утворені за такою ж моделлю(«дієслівна основа + дієприкметниковий суфікс -ен- + -о), які,

Ця людина зовсім інакше, особливо, абсурдно розуміє обива-тельство [5; 198]; На крутому видолкові, де треба було пере-стрибнути, боляче вдарився коліном [5; 100]. Така кількістьприслівників даної структури цілком відповідає загальномов-ним показникам, адже і в словниках прислівники на -о, -е та-кож переважають, а модель «основа прикметника + суфікс-о/-е» є домінантною. Саме цей факт і спонукає митця не лишедо використання загальновживаних адвербіативів, але й достворення власних, індивідуально-авторських новотворів зацією ж моделлю. Серед авторських прислівникових неологіз-мів, утворених від прикметникових основ за допомогою суфік-са -о/-е, можна виокремити такі групи:

1) адвербіативи, яких не фіксують словники українськоїмови, проте подають твірні прикметники (вугласто, безсердо,комизливо, простакувато, наявно, спокутно, сердешно та ін. —усього 25 лексем): Буремно йшов запізнілий Жовтень, смоло-скипом розмахував, розкидав заграви [5; 43]; Вона ніби оддаля,чужинно поглянула на всі ці обличчя [5; 174]. Прислівникицієї групи новотворами можна вважати лише частково, оскіль-ки деякі з них якщо й не подаються словниками, то зустріча-ються в розмовному мовленні. А отже, А. Любченко або утво-рив нові прислівники від прикметників, або ж скориставсяодиницями, наявними у мовленні;

2) адвербіативи, які не зафіксовані словниками і які не ма-ють у мові відповідних твірних прикметників (бадьорно, незне-вольно, бодрено, брусувато, глушманно, занурливо, м’яколапо,розгадливо, стогінно, сумішно, тремітно — усього 24 лексе-ми). Серед цих власне новотворів трапляються росіянізми (на-ходчиво, многозначно), слова, створені за аналогією до наяв-них у мові прислівників (звертисто < звивисто, різнофарбно< різнобарвно), проте більшість лексем даної групи утворенівід іменників і дієслів шляхом послідовного приєднання прик-метникового та прислівникового суфіксів, тобто за усталеноюсловотворчою моделлю: незмисл-енн-о, замір-ист-о, змов-н-о,натиск-лив-о і под.: Згадавши знову, як находчиво, незневольноповодився в саду той хлопець у сірому вбранні, що йшов з дівчи-ною, він і собі посміливішав, підбадьорився [5; 361]; Тихон Анто-нович примружив ліве око, розгадливо хитнув головою [5; 50];

3) прислівники, в яких простежуються незначні фонетичнівідхилення від загальномовних одиниць: невольно (у словни-ках — невільно), галабурно (є прикметник галабурдний), нехо-рошо (нехороше), притайно (притаєно), смєло (смілий), м’ягко

116 117

процес адвербіалізації, діалектне походження або інші причи-ни відсутні у словниках (дзиґою, стежкою; табунами, над-вечір’ями; бічма тощо), напр.: Хіба що його «стара», паніКлімця, зайде з посьолка або дзиґою вскочить донька, веселаЗося [5; 76]; Спомини кружляли метеликами і, осідаючи гли-боко в душі, повзли й повзли [5; 68].

Інші афікси (префікси в-, за-, на-, нав-; суфікси -а, -і;конфікси в-...-у, до-...-у, з-...-у, з-...-а, нав-...-и, по-...-и, по-...-у,по-...-ому, с-...-а тощо), задіяні у творенні прислівників, меншпродуктивні і зустрічаються в невеликій кількостіприслівників як у мові, так і в художньому мовленні А. Люб-ченка (вбік, заміж, набік, навздогін, навзнак; дуба, руба, далі;влітку, додолу, донизу, зверху, здалеку, зокрема, навкоси, по-заду, по-батьківському, по-всякому, скоса, сповна тощо, напр.:На звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекину-лась [5; 45]; Він без довгих зволікань попростував навкоси че-рез усю залю [5; 219]. Через незначну продуктивність переліче-них моделей і кількість авторських новотворів за ними тежмінімальна: навзмах, навсторчки, напричуд, по-гастрольномута деякі інші, напр.: Руки в мене посиніли ... Встати б, удари-ти навзмах руками — так зразу кров і розбіглася б [5; 130];Це були ті відмінні вечори, коли капельдинери особливо ста-ранно зачісували свої проділи, а по бар’єрах балконів та підстелею по-гастрольному займалися всі лампки, всі люстри[5; 205].

На особливу увагу заслуговує активне залучення письменни-ком суфіксів здрібніло-пестливої семантики -еньк-о (22 лексеми),-есеньк-о (2), -ісіньк-о (1), -ечк-о (2), -ечк-и (1), -к- (3), -очк-ом (1):акуратненько, легесенько, точнісінько, недавнечко, тепереч-ки, анітрошки, слідком, клубочком, напр.: Він, солоденькопосміхаючись, наблизився, готовий до послуг [5; 234]; Він те-пер запевняв, що тільки глибокою пошаною й прихильністю доНіни можна пояснити маленьку легковажність, що трапи-лась оце недавнечко [5; 222]. При цьому митець утворює і новілексичні одиниці з пестливою семантикою: байдуженьки, лу-кавенько, гуртком, пір’ячком, уривочками, напр.: Ранок пром-чав у свідомості швидко-швидко, уривочками ... [5; 102]. Вико-ристання демінутивних суфіксів у А. Любченка не випадкове:вони гармонійно вписуються в авторське мовлення, служатьодним із багатьох стилістичних засобів зображення внутріш-нього світу персонажа, його сприймання довкілля, роблячи цемінімальними засобами.

проте, не мають відповідного твірного дієприкметника (наїже-но, сприкрено), а тому їхню семантику можна встановити лишев контексті: Обличчя, як губка, стискалося, борода й вусанаїжено стовбурчились [5; 95]; Нараз, махнувши на мене ру-кою, мовби на людину пропащу, сприкрено одійшов... [5; 422].

Також численною є група прислівників зі словотворчимформантом -ом/-ем (73 лексеми). Специфіка цих адвербіативівполягає в тому, що в сучасній українській мові відбуваєтьсяактивний процес творення таких прислівників від іменнико-вих основ, а тому ці утворення перебувають на стадії переходувід іменника до прислівника. Цим пояснюється наявністьзначної кількості відсубстантивних прислівників у мовленніі значно меншої кількості — у словниках. Так, до загальномов-них належать такі адвербіативи: боком, галопом, кругом, ниш-ком, разом, ранком, цілком, часом тощо (усього їх у Любченка45). Але й нових утворень письменник уживає немало — 26:жартом, лежмом, мішком, полем, яром, юнаком тощо, яків словниках можуть бути або ж розміщені в іменникових стат-тях з позначкою «у знач. присл.», або ж узагалі відсутні поси-лання на їх стосунок до прислівників. Лише синтаксична рольданого слова, зміни в його семантичній структурі свідчать проте, що воно знаходиться на шляху до класу прислівників,напр.: Тут Кость, захопившись ... розповів довгу історію проте, як він ще юнаком прилучився був до однієї з революційнихорганізацій [5; 200]; Прокинусь, послухаю і знову, як п’яний,мішком на землю [5; 133]. Такі прислівники перебувають насинтаксичному рівні адвербіалізації, тобто вони ще остаточноне відірвалися від класу іменників і в мовленні мають тіснийсемантичний зв’язок з останніми. Доказом такого зв’язкує можливість заміни такого адвербіатива іншою синтаксичноюконструкцією з цим іменником. Це може бути підрядна части-на, порівняльний зворот, пор.: він ще юнаком прилучився —він, коли ще був юнаком...; мішком на землю — на землю, якмішок.

Крім суфікса -ом/-ем, у процесі адвербіалізації задіяній менш продуктивні суфікси -ою / -ю (22 прислівника), -ами(16), -ма (10). Останній походить від іменної флексії давально-орудного відмінка двоїни [1; 385], тобто від утраченої сучасноюмовою граматичної форми. Поміж прислівників цієї групиА. Любченком використовуються як загальномовні лексеми(дорогою, миттю, ніччю; манівцями, часами, днями; жарто-ма, крадькома тощо), так і одиниці, що через незавершений

118 119

пуче; облесно — лестиво; торопко — тороплено; ніччю — вночі;принадливо — принадно), і такі, що не мають ні спільнокоре-невих, ні абсолютних семантичних відповідників у загальнов-живаній лексиці (земно, злагідно, печально, упокорено, тоск-но), напр.: Іноді надвечір, поглянувши в праве вікно, ви бачитепечальну постать, печально похилену жінку в темномувбранні, що стоїть над могилою [5; 282]; І раптом завив[вовк]. Тоскно, безнадійно і беззвучно — ніхто не чув [5; 341].

Адвербіативи діалектного походження складають порівня-но невелику групу: науверти, тутка, небавом, ловко, знеобач-ка, борзо, охітно, файно, поквапом, снажно та ін. Їх появув текстах А.Любченка можна пояснити, по-перше, часом на-писання (20-ті роки ХХ ст), якому були притаманні активні по-шуки нових засобів, експериментаторство у мові, по-друге, —бажанням точно передати мову народу, стерти грань між мо-вою автора та його персонажів. А тому і діалектизми, і пооди-нокі поетичні (вдалеч, медвяно, несила), урочисті (воістину),застарілі (услужно) і навіть спеціальні (на-гора, гірн.) прислів-ники стають засобами творення «різьбленої, справді філігран-ної мови» [4; 456] А. Любченка, його власного ідіостилю, пор.:І тільки десь у нічній далечині велично й снажно гриміли со-лов’ї [5; 86]; При світлі шахтарки, кволому на-гора і доситьвідчутному в цій темряві, його запорошене вугіллям і трохипритінене капелюхом обличчя ... прибирало химерних рис[5; 363].

Здійснивши аналіз прислівникового простору творівА. Любченка, можна із впевненістю стверджувати, що пись-менник володіє невичерпним багатством рідної мови, вмілоі досить вдало використовуючи прислівники з різним стилі-стичним навантаженням, створюючи значну кількість влас-них неологізмів за наявними у мові моделями. Роль прислівни-ків у творах А. Любченка настільки суттєва, що він часто,будуючи речення, надає перевагу адвербіативам перед іншимисловами. У таких реченнях основне семантичне навантаженнянесуть саме прислівники, пор.: У вибої хто працював згинці,хто навколішках, чи приладнавшись боком, чи впавши навз-нак [5; 365]; Мовчки, повагом, тісно одна до одної посувалисявони назустріч [5; 84]. Тому можна стверджувати, що творчо-му доробку А. Любченка притаманне мовне багатство, роз-маїття лексичних, словотвірних та стилістичних засобів, щоми спробували проілюструвати на прикладі прислівників.

З цією ж метою письменник досить часто звертається й доіншого стилістичного прийому — повтору (далеко-далеко, дав-но-давно, далі-подалі, низенько-низенько, швидко-швидко, лег-ко-легко), який здатен максимально підкреслити ознаку,спосіб дії у творі: Адже й ти давно-давно не давав про себезвістки [5; 239]. Таку ж функцію в художньому мовленні ви-конують і прислівники з підсилювальним префіксом як-у формі найвищого ступеня: якнайліпше, якнайдовше, якнайб-лижче і под., напр.: І тоді хотілося, щоб Кость сидів не в дру-гому кінці кімнати, а якнайближче [5; 165].

Окрім розглянутих словотвірних особливостей прислівни-ків, у творчості А. Любченка привертає увагу ще й стилістичнаїх неоднорідність. Із 1213 зафіксованих у словниках українськоїмови прислівників, що зустрічаються у творах митця, 67 по-значені як розмовні, 18 — як рідковживані, 13 — як діалектні,3 — поетичні та по одному урочистому, застарілому та спе-ціальному.

Найчисленніша група прислівників — з відтінком розмов-ності у семантичній структурі. Переважна їх більшість (60 із67) використана саме в авторському мовленні, і лише 7 —у мовленні персонажів. Ця статистика досить однозначно до-водить, що письменник у своїх творах не лише писав про пере-січних представників свого народу, але й адресував свої творисаме їм, наближаючи авторське мовлення до народного і за бу-довою речень, і за відбором лексичних одиниць. При цьомурозмовні адвербіативи можна умовно поділити на дві групи: допершої належать такі, що мають синонімічні відповідникипоміж стилістично нейтральних одиниць мови (деколи, набур-мосено, бокаса, навсправжки, утямки, ген-ген, завсіди тощо),до другої — такі, що не мають абсолютних синонімічнихеквівалентів серед стилістично нейтральної лексики (хвацько,спантеличено, несила, підтюпцем, напідпитку, грузько таін.). І саме лексеми другої групи є яскравим свідченням над-звичайного багатства нашої мови, яким майстерно володіє ав-тор: Взявши готову партію навантажених вагонеток, свис-нувши хвацько або хвацько лайнувшись, він рушаву поворотну путь [5; 365]; — От налякав! А! — задьорно й за-хекано мовив у відповідь Русалочка [5; 368].

З-поміж рідковживаних прислівників також можна виок-ремити дві групи: прислівники, що мають словотвірні си-ноніми поміж регулярно вживаних лексем української мови(безстрасно — безпристрасно; невсипущо — неусипно, невси-

Література

1. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. — Ужгород,1960. — 416 с.

2. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови /За ред. І. Вихованця. — К., 2004. — 400 с.

3. Гизатулин С. Л. Семантическая экономия и избыточность речи // Фи-лол. науки. — 2001. — № 2. — С. 75–84.

4. Костюк Г. Поет юності і сили // Любченко А. Вибрані твори. — К., 1999. —С. 443–457.

5. Любченко А. Вибрані твори. — К., 1999. — 520 с.6. Меликсетова Е. Р. Компрессия как одна из форм лингвистической эко-

номии // Иностр. языки в школе. — 1983. — № 3. — С. 70–73.

АнотаціяМариненко І. Адвербіативи у художньому мовленні Аркадія Люб-

ченкаУ статті розглядаються прислівники, до яких звертався у своїх творах

Аркадій Любченко. Основна увага зосереджена на аналізові словотворчихта стилістичних особливостей авторських прислівникових новотворів.У процесі творення адвербіативів письменник звертається як до продук-тивних словотвірних моделей, так і до малопродуктивних, використовую-чи при цьому як наявні, так і відсутні у мові твірні основи.

SummaryMarinenko I. Adverbiatyvy in the art speech Arcadia Liubchenko

The paper «Adverbs in the artistic speech of Arkadij Lubchenko» viewsadverbs which are used in the literary works of the writer. The main attention iscompelled to analysis of word-building and stylistic peculiarities of author’s neol-ogisms. A.Lubchenko applies to productive and non-productive word-buildingmodels in his adverb-creating process. He also uses live and unnoted in the lan-guage word-building bases.

Оксана МАЧАК,аспірантка

СПОЛУЧНИКОВІ ЗАСОБИ ЗВ’ЯЗКУ ПРЕДИКАТИВНИХЧАСТИН СКЛАДНОПІДРЯДНИХ

ІНТЕНСИВНО-ДОПУСТОВИХ РЕЧЕНЬ

У складнопідрядних реченнях розчленованої структури де-термінантного різновиду аналітичні засоби зв’язку предика-тивних частин набули неабиякого поширення, проте сучаснілінгвістичні дослідження з цього приводу є дискусійними та

120 121

неоднозначними у своєму потрактуванні даної проблеми. В ук-раїністиці питаннями, пов’язаними з розвитком системи засо-бів синтаксичного зв’язку в напрямку аналітизації, займалисяС. П. Бевзенко, А. П. Грищенко, А. Г. Кващук, К. Ф. Шуль-жук [1; 5; 7], проте їхні праці є дотичними до питання аналі-тичної кон’юнктивації, адже розгляд сполучних засобів здійс-нено у взаємозв’язку з питанням кваліфікації складнихреченнєвих утворень. Метою статті є опис аналітичних засобівзв’язку складнопідрядного інтенсивно-допустового речення.Сформульована мета передбачає виконання таких завдань:1) проаналізувати семантику сполучнослівно-сполучниковихєдностей інтенсивно-концесивних конструкцій; 2) дослідитиструктуру концесивного транслятиву; 3) виявити особливостівживання сполучнослівно-сполучникових єдностей інтенсив-но-допустових складнопідрядних одиниць

Одним з основних засобів зв’язку предикативних частинскладнопідрядних конструкцій розчленованої структури з де-термінантним власне-детермінантним типом синтаксичногозв’язку допустового різновиду є сполучні засоби. В інтенсивно-концесивних конструкціях у функції сполучного засобу висту-пають відносні займенники та прислівники хто, що, як, де, куди,скільки, коли та протиставні кон’юнктиви а, але, зате, проте,однак, все ж, так.

Узагальнено-вказівний характер таких сполучних сліввідзначають І. Р. Вихованець та К. Г. Городенська: у займен-никових словах існує специфічна співвіднесеність семантики усфері мови й мовлення — «узагальнено-вказівний характерїхньої категорійної семантики в мові й мовленнєва опосередко-ваність їхніх лексичних значень пов’язана з конкретною (у на-шому випадку допустовою) ситуацією» [2; 184]. В системі мовітакі сполучні слова становлять узагальнено-вказівний підкласіменників, прикметників, числівників або прислівників із се-мантикою відповідно предметності взагалі (займенниковііменники хто, що), ознаки предмета взагалі (займенниковийприкметник який), кількості взагалі (займенниковий числів-ник скільки), і ознаки ознаки взагалі (займенникові прислів-ники як, де, коли, куди), яку (цю семантику) лише у сфері мов-лення наповнює конкретна інтенсивно-концесивна семантика.

За функціонально-синтаксичним критерієм до іменниківналежать займенникові слова хто, що, які, як і власне іменни-ки, у структурі речення виконують формально-синтаксичніфункції суб’єкта, об’єкта, адресата, знаряддя й под., наприклад:

... що я не діяв, не йдуть «лайдаки» слідком за нами (І. Нечуй-Левицький); Хоч що цікаве й придумував Володька, непосидай торохтій, але Раїса не слухалася його (М. Миценко); Хочхто й ставився неповажливо до рудовусого веснянкуватогосолдата, та Іван Васильович його підтримував і по-дружньо-му йому всміхався (Д. Лучанінов) Такі займенникові іменникив інтенсивно-концесивних конструкціях розчленованої струк-тури з детермінантним власне-детермінантним типом синтак-сичного зв’язку можуть уживатися також в непрямихвідмінках, наприклад: До чого не торкнуся я — у силі вся зем-ля моя (І. Вирган); Зараз, звідки не заходь, чим не заторкуй,він зостанеться до тебе глухий (О. Гончар); Займенниковііменники хто, що мають мають споріднену із власне-іменни-ками категорійну семантику, виражаючи предметність, алеводночас вони істотно відрізняються від власне-іменників,слугуючи засобом зв’язку головної та підрядної частин інтен-сивно-концесивних конструкцій. Як зазначає І.Р. Вихованець,саме займенникові іменники хто, що мають «найвищийступінь узагальнення» [2; 188].

Займенникові іменники становлять ядро займенниковихслів із найхарактернішими для займенниковості особливостя-ми, а такі особливості займенникових іменників «виявляютьсяпередусім у їхній внутрішній семантико-функціональній кла-сифікації»: займенникові іменники хто, що в сучасній украї-ністиці зараховують до відносних займенникових слів, якіє трансформацією питальних слів у «сполучниково-займенни-кові іменники» [2; 188–198].

Займенниковий прикметник який в інтенсивно-концесив-ному реченні розчленованої структури з детермінантним влас-не-детермінантним типом синтаксичного зв’язку опосередко-вано позначає ознаку предмета, пов’язуючись із конкретноюситуацією, тоді як власне-прикметники безпосередньо назива-ють ці ознаки. Аналізоване сполучне слово у складі допустовоїконструкції позбавлене семантичної конкретності та передаєтільки загальну граматичну частиномовну інформацію, тобтотільки те, що воно вказує на ознаку предмета взагалі. За слова-ми І. Р. Вихованця такі займенникові прикметники мають«узагальнено-вказівний мовний характер», який безпосередньовіддзеркалено на семантичному рівні інтенсивно-допустовогоречення, його зараховують до класу відносних займенниковихприкметників [2; 202–203]. З семантичного боку це сполучнеслово передає нашарування атрибутивних семантико-синтак-

122 123

сичних відношень на структуру інтенсивно-допустового речен-ня, наприклад: Хоч який недоумкуватий Терешко, та змики-тив сказати в крайсі, що не він, а староста вполював Човняра(Ю. Яновський). У складнопідрядних інтенсивно-концесивнихконструкціях нами зафіксовано випадки, коли займенниковийприкметник який уживається в різних родах, відмінках, а та-кож у множині, наприклад: До якого б прийому не вдававсяписьменник, здійснюючи свій задум, він мусить дбати проякісний сюжет (Літературна газета №211952); В яку б глибинуконкретного вчення вони не опускалися, на все вони дивлять-ся з точки зору загальної теорії мови (УмвШ№ 61953); ...якимиб муками народ не карали, не діждуться спокою не тількинаші діти, але й онуки наші (І. Тобілевич).

Займенникові числівники, як стверджує І. Р. Вихованець,становлять найвужчу в кількісному плані сукупність займен-никових слів, проте займенниковий числівник скільки доситьактивно вживається в складі концесивного транслятиву склад-нопідрядних речень розчленованої структури з детермінант-ним власне-детермінантним типом синтаксичного зв’язкуінтенсивно-допустового різновиду (нараховуємо 23,48 відсот-ки речень з займенниковим числівником скільки від загальноїкількості інтенсивно-концесивних конструкцій), наприклад:Скільки не лучалося, але щоб оце сам рай станув і наказувавусунути свою жінку, платячи за те самим чистим золотом, —між ними ще не бувало (О. Кобилянська); Скільки б не обдуму-вав Арсен, як поводитись, однак не міг ніяк пояснити своє про-хання перевести в інший район (Л. Залата); Скільки не знущали-ся над ним, а він своє (А. Малишко); Хоч скільки обоє мріяли промайбутнє навчання, та нічого з цього не вийшло (М. Миценко).

Окрім того, що займенникові прислівники як, де, куди, ко-ли є засобом зв’язку предикативних частин інтенсивно-конце-сивного речення, вони також слугують транспозитором, якийнадає інтенсивно-концесивній конструкції додаткову ад-вербіальну семантико-синтаксичну функцію, наприклад: Колиб не приїхали по неї, вона залишала всю роботу в хаті і над-ворі, збиралася і їхала (С. Денисенко); Куди не піду — такдумка й поверта додому (М. Кропивницький); Де б не заховав-ся — з під землі знайдемо тебе (М. Стельмах). Це додатковасинтаксична ознака займенникових прислівників, «яка виріз-няє їх з-поміж усієї сукупності прислівникових елементів»[2; 210]. У граматичній системі допустового речення займенни-кові прислівники виступають репрезентантами узагальнено-

124 125

але її очі сміялись, і на губах перебігав осміх (І. Нечуй-Левиць-кий) порівняймо з Хоч як таїлась вона, але її очі сміялись, і нагубах перебігав осміх. Бачимо, що у всіх випадках допустовісполучні засоби є взаємозамінними, однак не завжди ми може-мо застосувати метод трансформації таких єдностей, зокремаце стосується складних конструкцій, які у підрядній допус-товій частині містять присудок у поєднанні з заперечною част-кою не, у таких випадках вживається сполучнослівно-сполуч-никова єдність з часткою хоч, наприклад: Не станутьсвятами ніколи будні, хоч як би там не мудрували трутні(О. Довженко). У складнопідрядних допустових конструкціях,предикативні частини яких поєднані сполучнослівно-сполуч-никовими парами, одне з гнізд такої єдності може бути не за-повненим, зокрема, це стосується протиставних кон’юнктивів,наприклад: Як не кріпилася стара, не витримала, гірко і без-звучно заридала (В. Козаченко); ... що я не діяв, не йдуть «лай-даки» слідком за нами... (І. Нечуй-Левицький); Славна люди-на, куди не піде — всім до серця припаде (М. Стельмах).

Дискусійним та неоднозначним залишається й досі питан-ня щодо сполучників допустовості. Ще у середині минулогостоліття до групи сполучних засобів, які передають допустовісемантико-синтаксичні відношення зараховували лише сімодиниць [8; 84–86], а сполучнослівно-сполучникові єдностіз інтенсивно-концесивною семантикою вважали новотворами.На наш погляд, не зовсім коректною та науково обґрунтованоює позиція Ф. М. Медведєва, щодо витлумачення сполучних за-собів інтенсивно-концесивних реченнєвих конструкцій, мовоз-навець їх кваліфікує сполучниками [8; 84–86]. Можна не пого-дитися з думкою Ф. П. Медведєва й про те, що «функціональнеполе новоутвореного сполучника незважаючи на те що окрес-лене діловим, науковим та публіцистичним стилями», тоді якфункціонування інших, у тому числі й інтенсивно-концесив-них, сполучних засобів обмежене художнім стилем, адже добірматеріалу показав, що сполучнослівно-сполучникові засоби,які представляють інтенсивно-концесивні відношення актив-но вживаються у публцистичному стилі. [8; 84–86].

Крок уперед, щодо позиціювання сполучного засобу інтен-сивно-допустового речення зробив І. П. Чередниченко. У науко-вій розвідці «Складнопідрядне речення в сучасній українськіймові» він кваліфікував означені єдності «словосполученнямипідрядності», які переважно використовуються у художньомустилі [14; 116–117]. У теоретичному курсі «Сучасна українська

вказівного розряду прислівників на позначення ознаки ознаквзагалі, яка у сфері мовлення наповнювана конкретним змістом.

З погляду структури та формального наповнення сполуч-них засобів виокремлюємо дві групи. Першу становлять зазна-чені сполучні слова у поєднанні із заперечною часткою некон’юнктиви протиставності, наприклад: Хто б не приходивдо Тихонихи,але вона підозріло дивилася і нічого не говорила(М. Білкун); Хто б не говорив Штукаренку, що Хохол не ви-багливий до розмов, однак він устиг пересвідчитися, що тойлюдина не мовчазна і, навіть, весела (С. Голованівський); Ко-ли б не розповідав учитель історії Дмитро Гнатович про великихполководців, однак важко було повірити, що вн не був свідкомцих історичних подій (М. Білкун). Другу групу сполучних за-собів репрезентують сполучні слова у поєднанні з часткою хочта протиставні сполучники, наприклад: Хоч як було вже пізно,однак в редакції районної газети «Шлях Ілліча» ще світилосявікно (Л. Залата); Хоч скільки Ольга з Машею ходили помістечку, щоб дізнатися з перших вуст про порядки на окупо-ваній території, але чогось особливого, для них вражаючого,потрібного, не знаходили (В. Логвиненко); Хоч куди й тікавхлопець, та випадково стрибнув через паркан просто до нас,і це врятувало його (І. Немирович). За словами О. Гаврилюк,саме такі сполучні засоби формують складні реченнєві утво-рення з «виразним семантичним відношенням і чітко окресле-ною семантикою залежного компонента — допустовою»[3; 157]. На думку російської дослідниці Л.О. Осипової, слова,які вжито у складі сполучного засобу з часткою не «зберігаютьосновні лексико-граматичні властивості відносних займен-ників», тоді як втрата такими словами займенникових власти-востей «автоматично виключає можливість вживання при нихчастки не» [9; 50].

Як нам видається, такі різновиди сполучних засобів преди-кативних частин складнопідрядних конструкцій розчленова-ної структури з детермінантним власне-детермінантним типомсинтаксичного зв’язку інтенсивно-концесивної семантикиє синонімічними за своїм значенням, наприклад: Як не пізноповертався Іван з роботи додому, та все ж він твердо був пе-реконаний, що Світлана завжди його чекає (М. Білкун)порівняймо з Хоч як пізно повертався Іван з роботи додому,та все ж вінтвердо був переконаний, що Світлана завжди йо-го чекає; Куди не прийде — будує (Україна молода 18.04.06)порівняймо з Хоч куди прийде — будує; Як не таїлась вона,

126 127

а вона все робила сама (М. Миценко); Де б не бував ОлександрДіденко, але дуже часто перед його очима стояв хлопчик з лис-кучим чорним волоссям на голові й ледь помітною усмішкоюна губах (Г. Колісник); Хто б не писав на Жору анонімноголиста, але Макар Іванович, спасибі йому, знав краще від ано-німника (І. Немирович).

Частка б (би) у всіх інтенсивно-концесивних конструкціяхуживаються в постсполучнослівній позиції перед часткою не, нап-риклад: Де б не приходилося бувати Івану Тихоновичу, однак вінніколи не забував свого рідного колгоспу «Україна» (М. Білкун);Коли б не перечитував я того листа, та вже ясно: навряд ми щезустрінемося (М. Миценко); Скільки б їх не було, а переможцямивиходимо ми! (О. Довженко). Як нам видається, у поданихконструкціях частка б зливається зі сполучнослівно-сполучнико-вою єдністю, тому можна стверджувати, що вона є частиною кон-цесивного транслятиву. Окрім того, про високий ступінь цілісностіцієї аналітичної одиниці свідчить регулярність уживання.

Найбільш частотно (близько 80 відсотків конструкцій ізсполучнослівно-сполучниковою єдністю, яка містить часкуне), частка б (би) вживається в інтенсивно-допустових речен-нях міри і ступеня, наприклад: Хоч скільки Степан читав проте, що вгорі, десь під Кічкасом, почали будувати греблю, якамає перегородити Дніпро, але він не міг ні повірити в це, ні уя-вити собі такої греблі (С. Голованівський); Скільки б не кар-тав потім себе Меланін, але він сам дав дівчині дозвіл ле-галізуватися (В. Логвиненко); Скільки б не кортіло Надіїпідійти до Циганкова і сказати йому щось ласкаве, однак вонане відважувалась це зробити (Л. Залата). Саме такі конструк-ції, підрядна частина яких має відтінок гіпотетичності, за зна-ченням та емоційним наповненням тотожні реченням з конце-сивним транслятивом хоч скільки... а (але, зате, проте, однак),порівняймо: Скільки б не вмовляла мати Ксеню залишитисяпісля навчання в Києві, однак вона вирішила поїхати набудівництво Дніпрогесу (С. Голованівський) та Хоч скількивмовляла мати Ксеню залишитися після навчання в Києві, од-нак вона вирішила поїхати на будівництво Дніпрогесу, тодіяк конструкція Скільки не вмовляла мати Ксеню залишитисяпісля навчання в Києві, однак вона вирішила поїхати набудівництво Дніпрогесу має менший ступінь вияву інтенсив-ності, порівняно з попередніми. Отже, бачимо, що, окрім умов-ної семантики, частка б додає конструкціям ще більшого сту-пеня інтенсивності дії.

літературна мова. Синтаксис» за редакцією І. К. Білодіда ана-лізовані інтенсивно-допустові сполучні засоби називають зай-менниковими та прислівниковими елементами з часткою не,згадують автори підручника й про сполучники протиставності,які теж входять до складу концесивного транслятиву. [10; 373].

У сучасних лінгвістичних студіях не існує єдиного витлу-мачення сполучних засобів, які приєднують інтенсивно-допус-тову залежну частину складнопідрядного речення розчленова-ної структури з детермінантним власне-детермінантним типомсинтаксичного зв’язку. Й досі спостерігаємо розбіжності у ква-ліфікації сполучного засобу, який репрезентований відносни-ми займенниками та прислівниками хто, що, як, де, куди,скільки, коли у поєднанні з заперечною часткою не та протис-тавними кон’юнктивами а, але, зате, проте, однак, все ж,так. У курсі «Сучасна українська літературна мова » за ре-дакцією М. Я. Плющ їх окреслюють «складеними сполучника-ми [12; 386], тоді як автори підручнику «Сучасна українськамова» за редакцією О. Д. Пономарева хто не, що не, як не, дене, коли не, куди не й под. витлумачують сполучними словами[13; 335]. На думку І. П. Ющука сполучні засоби, які поєдну-ють предикативні частини складнопідрядних речень розчлено-ваної структури з детермінантним власне-детермінантним ти-пом синтаксичного зв’язку інтенсивно-допустової семантикислід кваліфікувати сполучними словами [16; 598], а М. У. Ка-ранська пропонує називати такі єдності «заперечними формамивідносних прислівників та займенників, які ужиті в ролі до-пустового сполучника [6; 243]. Найбільш виваженою на науковообґрунтованою з цього приводу, очевидно, є думка К. Г. Горо-денської, яка увела у науковий оббіг термін «сполучнослівно-сполучникова єдність». За її словами саме такі єдності указуютьна те, що «крайній вияв ознаки в підрядній допустовій частиніне впливає на виконання дії чи прояву стану в головній частині[4; 61]. Ми ж пропонуємо називати такі засоби, окрім сполуч-нослівно-сполучникових єдностей, ще й «концесивним транс-лятивом».

З-поміж усіх інтенсивно-допустових конструкцій розчлено-ваної структури з детермінантним власне-детермінантним ти-пом синтаксичного зв’язку виокремлюємо такі, залежна інтен-сивно-концесивна частина яких має відтінок гіпотетичноїумови. Його віддзеркаленням на формально-синтаксичномурівні є наявність у складі сполучнослівно-сполучникової паричасток б (би), наприклад: Скільки б років не було бабусі Єлі,

128 129

Отже, особливістю сполучнослівно-сполучникових єднос-тей інтенсивно-допустових складнопідрядних речень є те, щовони представлені різнофункціональними компонентами, одніз яких є репрезентантами лексичної семантики, інші — грама-тичної. Окрім того, у складі концесивного транслятиву зафік-совано суміжне вживання частки та сполучника, які в інтен-сивно-концесивному реченні становлять єдину функціональну,структурну та семантичну єдність.

Література

1. Бевзенко С. П., Литвин Л. П., Г. В. Семеренко. Сучасна українська мова.Синтаксис: Навч. посіб / С. П. Бевзенко, — К., 2005. — 270 с.

2. Вихованець І. Р., Городенська К. Г. Морфологія української мови. — К.,2004. — 398 с.

3. Гаврилюк О. Засоби зв’язку у складнопідрядних реченнях інтенсивноїдопустово-протиставної семантики. / Наукові записки. Серія: Філо-логія. Збірник наукових праць. Вип.10. У 2-х т./Наук. ред. — Іваниць-ка Н. Л. — Вінниця, — 2008. — Т. 1. — С. 156–161.

4. Городенська К. Г. Граматичний словник української мови: Сполучники. —К. — Херсон, 2007. — 340 с.

5. Грищенко А. П. Складносурядне речення в сучасній українській літера-турній мові. — К., 1969. — 155 с.

6. Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови. —К., 1995. — 312 с.

7. Кващук А. Г. Структурно-семантические типы сложных предложенийуступительного соотношения в современном украинском литератур-ном языке: Автореф. … канд. филол. наук. — К., 1959. — 25 с.

8. Медведєв Ф. П. Система сполучників в українській мові: Короткий на-рис. — Х., 1962. — 90 с.

9. Осипова Л. Е. О грамматической природе придаточных, оформленныхсочетаниями кто ни, что ни и подобными / Очерки по синтаксисупредложения: Межвуз. темат. сб. — Калинин, 1977. — С. 46–68.

10. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За ред.І. К. Білодіда. — К., 1972. — 516 с.

11. Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. —К., 1997. — 494 с.

12. Сучасна українська літературна мова: Підручник / М. Я. Плющ,С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плющ. — К., 2003. — 430 с.

13. Сучасна українська літературна мова: Підручник / О. Д. Пономарів,В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Д. Пономарева. — К.,2001. — 400 с.

14. Чередниченко І. П. Складнопідрядне речення в сучасній українськіймові. — Чернівці, 1959. — 134 с.

15. Шульжук К. Ф. Синтаксис складного речення: навч. посіб. — Рівне,2000. — 126 с.

Для підсилення інтенсивності складнопідрядних реченьрозчленованої структури з детермінантним власне-детермі-нантним типом синтаксичного зв’язку допустового різновидуу складі сполучнослівно-сполучникової єдності вживаютьсяпідсилювальні частки і, та, от, наприклад: І хоч який бувтяжкий сьогодні день, вона швидко, наче у воду, ввійшла у сон(Ю. Яновський). Незважаючи на те, що названі частки здатніпідсилювати значення всіх синтетичних допустових сполуч-них засобів, проте переважно вони вживаються з хоч, наприк-лад: І хоч як невесело було Бондаренкові, та він зупинив неда-лекого... (Ю. Яновський).

В головній частині інтенсивно-допустового складнопідряд-ного речення розчленованої структури з детермінантним влас-не-детермінантним типом синтаксичного зв’язку фіксуємо ви-падки, коли для підсилення протиставного кон’юнктивувживаються частки все, все ж, все-таки, все ж таки, наприк-лад: Про що б не писав я, не думав, не мріяв, та все перед менедонецький мій край (Р. Іванчук); Скільки не катайся, а все ж ро-боти не цурайся (Нар.тв.); Скільки не катались, а все ж такипопались (www.mvs.gov.ua). За словами Н. Ю. Ясакової «до-пустовому сполучнику в головній частині протиставно-допус-тового складного речення можуть відповідати частки таки,все-таки, все ж таки, все ж» [17; 4]. На нашу думку, такі част-ки є, власне, не «замінниками», а «підсилювачами» протис-тавного, іноді формально не вираженого кон’юнктива, наприк-лад: Що людям не говори, і скільки для народу не клопочеш —все ж багато з них мене за ката вважають (О. Федорів). Бачи-мо, що для ще більшого вираження протиставних відношень,поряд з часткою все-таки вживається власне підсилювальначастка ж, яка «не вносить значних змін у семантико-синтак-сичні відношення, а лише акцентує попереднє слово, посилю-ючи протиставлення» [17; 6].

У процесі дослідження інтенсивно-концесивних трансля-тивних висловів фіксуємо специфічні поєднання сполучників,зокрема, у деяких складнопідрядних конструкціях з детермі-нантним власне-детермінантним типом синтаксичного зв’язкуінтенсивно-допустової семантики задля підсилення протистав-них семантико-синтаксичних відношень між предикативнимичастинами у складі сполучнослівно-сполучникової єдності ви-користовується одразу два протиставних кон’юнктива, на-приклад: І хоч яка збісована ця порода — жіноцтво, а протеми стоїмо перед нею прошаками... (Ю. Яновський).

16. Ющук І. П. Українська мова. — К., 2003. — 639 с.17. Ясакова Н. Ю. Граматична семантика аналітичних сполучників підряд-

ності у структурі складного речення: Дис. ... канд. філол наук.: 10.02.01/ Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. — К.,2005. — 216 с.

АнотаціяМачак О. Сполучникові засоби зв’язку предикативних частин

складнопідрядних інтенсивно-допустових реченьУ статті вміщено основні теоретичні положення з проблеми синтакси-

су складнопідрядного речення з власне-детермінантним типом синтак-сичного зв’язку допустового різновиду. Визначено місце сполучниковихзасобів в системі засобів зв’язку предикативних частин складнопідрядно-го інтенсивно-допустового речення. Особливу увагу приділено аналізусполучнослівно-сполучниковим єдностям.

SummaryMachak O. Means of connection of the predicative parts of the com-

plex intensive-consesive sentences.The article includes the main theory statements of the syntactical compound

of a sentence with determinant type of syntactical connection concessive variety.It was determined the place of the conjunctive means of connection in the systemof the means of connection complex quantitative-concessive sentences. Specialattention is devoted to the analyze of the means of connection.

Тетяна МИСЛИВА,аспірантка

СЛОВЕСНО-ХУДОЖНЯ ПРАКТИКА ПИСЬМЕННИКА І СЛОВНИК

У сучасному українському мовознавстві існує чимало при-хильників твердження про те, що письменник, як і вчений,має безпосередній стосунок до мовного матеріалу, який ужестворений народом та зафіксований у словнику. Оскільки вінузаконює певні слова і форми у своїх творах, сприяючи такимчином розвиткові літературної мови — найавторитетнішомурізновидові загальнонаціональної мови [11; 150].

Науково обґрунтованим є той факт, що норми нової ук-раїнської літературної мови безпосередньо пов’язані з ім’ямІ. Котляревського та його славнозвісною «Енеїдою».

130 131

Проте сьогодні, на жаль, в україністиці немає ґрунтовноїрозвідки присвяченої питанню впливу українських письмен-ників ХІХ ст. на формування українського словника. Цим і по-яснюється актуальність нашого дослідження. У зв’язку з циму статті ми ставимо за мету з’ясувати особливості впливу сло-весно-художньої практики українських письменників на ук-раїнську лексичну систему та визначити, якою мірою цей про-цес відображений у словниках української мови.

В історії літературних мов нерідко відзначаються особливізаслуги того чи іншого письменника, індивідуальне мовленняякого, представлене в сукупності його творів, сприяло вироб-ленню й усталенню норм літературної мови як загальнонарод-ного надбання. Адже письменник, переважно, є безпосереднімносієм літературної мови, і саме він, як твердить С. Єрмоленко,є найактивнішим творцем національної мови в тому розумінні,що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова[7; 208]. Так, напр., в становленні російської мови важливуроль відіграли О. Пушкін, а також І. Крилов, О. Грибоєдов,М. Гоголь, О. Островський, у польській — А. Міцкевич, Г. Сен-кевич, в англійській — В. Шекспір, Д. Чосер, у німецькій —Гете, Шиллер і т.д. Українська мова не стала винятком, в їїстановленні та нормуванні особлива заслуга також належитьмитцям художнього слова, зокрема І. Котляревському таТ. Шевченкові, а також письменникам ХІХ ст., їхнім послідов-никам, а саме: І. Франкові, П. Мирному і т. д.

Зауважимо, що письменник своєю художньою практикоюбезпосередньо впливає на закони мови, що вже існують і вно-сить в них свої корективи. Так, зокрема, відбувається в ХІХ ст.,коли сучасна українська мова починає набирати рис літератур-них, і цим ми завдячуємо саме майстрам слова. Наша думка ка-тегорично заперечує твердження А. Петрушевича, який вважає«українську мову наріччям, діалектом російської, а працю надїї виробленням — «тщетной работой сепаратистов»» [5; 270].

Крім цього, існувала «чудернацька» теорія про права ук-раїнської мови тільки в елементарній школі, із посередниць-кою функцією навчання українських дітей власне освітньої таідейної мови — російської. «Явилася теорія неповноправнихнародностей, української літератури для «домашнього обихо-да», теорія літератур московської, української, галицької якскладників спільної російської літератури» [5; 274], тобто ук-раїнська мова не могла виконувати всі функції мови, які по-кладені на неї українським народом історично.

Проте ми, незважаючи на дуалістичність поглядів щодорозвитку української мови та ролі українських письменниківХІХ ст. у цьому процесі, схиляємося до тієї думки, що особли-ве місце в нормуванні літературної мови належить самемайстрам-класикам українського слова зазначеного періоду,які своєю художньою практикою певним чином впливали настановлення та розвиток українського словника та сприяливдосконаленню виражальних можливостей української мови.Це, зокрема, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко,М. Вербицький, І. Грабович, П. Гулак-Артемовський, О. Пчілка,В. Шашкевич, Марко Вовчок, Л. Глібов, П. Грабовський, Є. Гре-бінка, В. Забіла, І. Карпенко-Карий, Г. Квітка-Основ’яненко,М. Кропивницький, П. Куліш та ін. українські письменникиХІХ ст., різноманітність стилів яких дала можливість стати ук-раїнській мові однією з повноцінних європейських мов, тому щопостійне збагачення мови є однією із сталих ознак її розвитку.

Слід зазначити, що норма художнього стилю відрізняєтьсявід загальнолітературних мовних норм. Це пояснюється тим,що творець художнього слова не обмежений тільки норматив-ним словником, він має можливість використовувати рідков-живану лексику, неологізми, архаїзми тощо.

Індивідуальна мовотворчість письменника займає особливемісце в загальній мовній практиці. Процес удосконалення мовибезпосередньо залежить від правильної літературної мови пись-менників, які усвідомлюють усю значимість своєї діяльності.

Ось чому такою важливою є роль письменників у встанов-лені мовностилістичної норми. Адже, як зазначає К. Ленець,«під пером майстра оновлюються, засвічуються новими гранямидавно відомі лексичні скарби» [7; 208]. Це, зокрема, відбу-вається тому, що «від незвичної сполучуваності слів народжу-ються індивідуальні епітети, метафори, які в поєднанні з емо-ційно вираженою думкою утворюють конденсовані засобивираження» [7; 208]. Цю «незвичну сполучуваність слів», якугостро потребує мова, може відчувати лише справжній митецьхудожнього слова. Саме мова, прагнучи постійного вдоскона-лення, оскільки вона — суспільне явище, що розвивається,живе й функціонує в суспільстві, тому що є засобом спілкуван-ня людей. Зміни в будь-якій сфері життя людини призводитьдо появи у мові нових об’єктів називання, формуючи потребув неологізмах, і навпаки, завмирання тих чи інших процесівпороджує поняття, які, залишаючись в минулому і не потребу-ючи вживання сьогодні, відходять до пасивного фонду мови.

132 133

Відомо, що найвиразніше відображається мовна еволюціяна лексико-семантичному рівні. На думку І. Білодіда, словни-ковий склад є найбільш чутливим до зовнішніх факторів впли-ву, тому що в ньому відбувається дія внутрішніх законів роз-витку мови. Інноваційні процеси у ньому є постійним об’єктоманалізу в наукових працях дослідників. На думку С. Голова-щука, правильність мови — це, насамперед, дотримання тихлітературних норм, які є усталеним зразком, еталоном дляносіїв цієї мови. Українські письменники шліфують літера-турну мову, прагнуть розширити її словниковий склад, унор-мувати граматичні форми, усталену вимову, єдиний правопис,створити єдині норми. Останні є ознакою кожної літературноїмови, адже вони, як твердить В. Русанівський, «стримують по-яву новотворів, здатних розхитувати систему, сприяти її пере-будові» [11; 150].

Найбільш повно й достовірно, на нашу думку, про роль ук-раїнських письменників ХІХ ст. в утвердженні сучасної ук-раїнської літературної мови можуть засвідчити словники.В. Широков вважає, що саме тлумачний словник «є джереломвеличезного інформаційного та культурного ресурсу» [21; 93].Багатотомні словники тлумачного типу «вважаються найви-щим досягненням кожної національної лексикографії, а там,де їх створено, вони фактично набувають статусу національно-го надбання» [21; 93].

Словникове творення в Україні має майже 400-літнюісторію — від словників Лаврентія Зизанія, Памви Беринди(ХVІ–ХVІІ ст.) до 11-томного академічного видання — «Слов-ника української мови» (1970–1980 рр.) що, на нашу думку, насьогодні, є найавторитетнішим доробком української мови.

Існують словники, які мають дещо інший характер, оскіль-ки повністю присвяченні художній спадщині письменника.Такі словники є своєрідним підсумком його творчості і наукищодо художньої спадщини і його словесного багажу. Це, напр.,Словник мови Т. Шевченка, що є «своєрідним підсумком роз-витку шевченкознавства». Зокрема, в передмові до Шевчен-ківського словника читаємо наступне: «Матеріали словникавсебічно показують роль Т. Шевченка в становленні й розвиткунової української літератури» [20; 5], цим самим засвідчуючибезпосередній вплив на літературну мову, тому що література,вбираючи в себе усе мовне багатство, показує багатограннівиражальні можливості нашої мови, а словники мають змогунайповніше представляти лексичний склад української мови.

Іншим прикладом може бути словник 1798 р. у першомувиданні «Енеїди» І. Котляревського (як додаток до твору).У цьому словнику пояснюється шляхом наведення російськихвідповідників близько 1000 українських слів (у 1 та 2 видан-нях 972 слова, а в 3 — 1125 слів). Отже, словник, в певному ро-зумінні, є фактичним відображенням мови.

Спробуємо з’ясувати, які ж слова включають до словників,а які залишаються поза їх межами. Також спробуємо визначи-ти, яким чином це пов’язане з словесно-художньою практикоюписьменника.

У передмові до Великого тлумачного словника сучасної ук-раїнської мови за ред. В. Бусля зазначено: «Мотивація вклю-чення слова до Словника зумовлюється його фактичним вико-ристанням у текстах художньої літератури». До реєстру цьогословника внесено «активну лексику української літературноїмови, віддзеркалену і зафіксовану в усіх різновидах красногописьменства … та найуживанішу пасивну лексику мови творівукраїнської літератури».

Або ж у 11-томному Словнику української мови (далі СУМ)знаходимо наступне: «Відбиваючи сучасний стан словниковогоскладу української літературної мови, Словник подає насампе-ред загальновживану лексику й фразеологію» [СУМ]. Протелише цим укладачі словника себе не обмежують; «у межахможливого в ньому представлена й та частина української лек-сики, що відійшла до пасивного фонду, але свого часу побуту-вала досить широко і засвідчена як усною традицією, так і виз-начними майстрами слова» [СУМ]. Зокрема для затвердженняіснування тієї чи іншої лексичної одиниці в мові, для «наочні-шого й повнішого розкриття її значення, синтаксичних зв’яз-ків, вживання в певному оточенні й з певним стилістичним за-барвленням до слів реєстру даються ілюстрації — прикладивикористання їх у літературній мові» [СУМ]. Слід зазначити,що СУМ був створений «на базі величезного лексичного матеріа-лу, вибраного з найрізноманітніших літературних, фольклор-но-етнографічних та інших джерел» [СУМ].

У СУМі ввібране все багатство української лексики, дляілюстрації тієї чи іншої лексеми наводяться цитати з творівписьменників ХІХ століття. Це лише підкреслює їх вагомийвнесок в збагачення лексичного складу сучасної українськоїлітературної мови.

Зрозуміло, що реєстри тлумачних словників дають змогуякомога повніше вивчити процеси архаїзації та неологізації

134 135

мовного складу, спрогнозувати основні тенденції лексико-се-мантичного розвитку, встановити закономірності динамікимови, виявити причини та фактори мовної еволюції, а такожвизначити, яким чином українські письменники впливали настановлення, розвиток та нормування сучасної українськоїлітературної мови.

Використання в ілюстративному матеріалі цитат із художніхтворів письменників характерне не лише для СУМу, але й дляінших типів словників української мови. Наприклад, у Слов-нику-довіднику з правопису та слововживання за ред. В. Руса-нівського читаємо: «Після тлумачень у кожному розділі слов-никової статті подано ілюстративний матеріал — перелік слів,з якими в зіставленому значенні переважно вживається заго-ловне слово, або найтиповіші словосполучення, де це словоє компонентом, цитати з творів українських письменників» [13].

На позначення значень чи відтінків лексичних значеньу СУМі використано цитати з художніх творів українськихписьменників, тому ми робимо висновок, що заслуга письмен-ників полягає у тому, що вони мають хист надзвичайно тонковідчувати не лише значення слів, але й відтінки значень лек-сичних одиниць. Зважаючи на те, що мова — це живий орга-нізм, що в складному, тривалому процесі свого розвитку зали-шає в минулому деякі свої структурні елементи, вона такожі розвивається, збагачується і в цьому неабияку роль відіграєсаме письменник.

Таким чином, роль письменника надзвичайно важлива:він, використовуючи ту чи іншу лексему в своїх творах, забез-печує її повноправне розміщення на сторінках того чи іншогословника, даючи лексемі право на подальше існування в мові.Або ж письменник, маючи мовний хист, сам створює нові лек-семи. Так, вони виникають у мові різними способами. У першучергу шляхом словотворення, семантичної трансформації й за-позичення. Багатство словотворчих можливостей українськоїмови створює невичерпний простір для появи нових слів. Особ-ливе бачення світу письменниками викликає до життя процессемантичної трансформації лексики. Спираючись на народнумову, її літературні традиції, майстер художнього слова вно-сить в неї своє індивідуальне мовне сприйняття та вираження,творить нові лексеми.

Зокрема П. Плющ одним із джерел дальшого збагаченняукраїнської літературної мови визначає «індивідуальні пись-менницькі новотвори двох типів: старі слова з новим змістовим

відтінком і новоутворенні слова, поява яких була неминучимнаслідком прогресивного розвитку української літературноїмови» [9; 321]. Словотворення, на думку О. Стишова, — ділян-ка мовної підсистеми, де реалізуються закладені в ній по-тенційні можливості (внутрішні ресурси) [16; 95], якими пись-менник, в свою чергу, вміло маніпулює. П. Дудик у статті «Відлексики пасивної до активної в публіцистичному мовленні»стверджує, що відродити лексему, яка раніше існувала, тобтовдатися до її ре активації, значно легше, ніж створити новулексему вперше чи, навіть, звернутися до іншого мовного запо-зичення. Це найбільше пояснюється тим, що реактивованеслово часто має спільний корінь зі словом, яке якоюсь міроюпояснює семантику новотвору. Проте в цьому непростому процесіі виявляється справжня майстерність митця і ніби «перевіряє-ться» спроможність і цінність його письменницького хисту.

Опріч цього, письменник надає нових лексичних значеньчи відтінків значень одиницям мови, які вже існують, чим роз-ширює семантичну структуру слів, збільшує коло найближчихпохідних слів, і цим самим митець слова породжує новизну ібагатство мови своїх художніх творів, даючи змогу подальшо-го розвитку мови в цілому.

Свідченням цього є передмова до Словника синонімів ук-раїнської мови: «Українська мова за свою довгу історію виро-била надзвичайно розвинену синоніміку здатну задовольнятинайрізноманітніші потреби мовного загалу в тому, щоб найме-нувати, передати те чи інше поняття з усіма його найтоншимивідтінками й виразити всю гаму пов’язаних з ним емоційно-експресивних та оцінних нюансів» [15; 3].

На нашу думку, головна заслуга багатої синонімії нале-жить письменнику, адже ілюстративний матеріал уживаннясинонімів ґрунтується на типовому для їх уживання контек-стно-цитатним матеріалом із художньої літератури.

Творчим розвитком мови є, звичайно, й уміле використан-ня письменником традиційних мовних формул — народнихфразеологізмів, які є, як зазначає В. Кононенко, засобом відоб-раження в мові національної специфіки, носієм елементів, щоу значній різноманітності і повноті характеризують етнічнукартину світу [6; 52].

Дійсно, фразеологічний склад, за визначенням В. Жайво-ронка, є яскравим і своєрідним носієм особливостей мовноїсистеми, оскільки фразеологія виступає тією сферою мовноїдіяльності, де «з одного боку, в мовних фактах яскраво відби-

136 137

ваються етнопсихологічні особливості соціуму, а з другого, —чітко простежується вплив мови на формування його мен-талітету» [3; 33].

Майстер художнього слова уводить лексеми, які вже існу-ють, в своєрідне контекстуальне тло, і результатом цього утво-рюються нові фразеологічні одиниці. Саме фразеологізми най-виразніше «передають дух і нев’янучу красу мови» [19], якастворюється народом протягом багатьох століть у задоволенніпотреб спілкування як в усній, так і в писемній формах.Оскільки «мова, як і кожне суспільне явище безперервно роз-вивається, разом з нею в постійному русі перебуває її фразео-логічний фонд» [19]. У фразеології, на думку О. Майбороди, за-хована уся багатогранність історичного буття народу, йогожиття, побут, звичаї, мораль, сила духу, біль і гнів … страж-дання і надія [8; 1]. Розширення чи звуження змісту фразео-логічних одиниць вимагає від письменника відчуття мовноїгармонії.

Як наслідок, Фразеологічний словник української мовиілюструє фразеологічні одиниці не лише приказками, при-слів’ями тощо, але з цією метою використовує цитати з худож-ніх творів українських письменників [11], які розуміли, щонаціональний колорит мови найяскравіше можливо передатиза допомогою фразеологічних одиниць, що порівняно зі слова-ми є більш виразними з емоційно — експресивного погляду.О. Селіванова стверджує, що фразеологізми будь-якої мови —лінгвосеміотичні феномени, що формують «особливу «підмо-ву»», одне з концентричних кіл мови, у якому в усталенійформі зберігаються і транслюються уявлення етносу про світ,культурна й історико — міфологічна інтеріоризація дійсностіта внутрішньо рефлексивного досвіду народу» [23; 11]. Фразе-ологізми, незважаючи на свій глибокий контекст, здатнімістити неймовірно тонкий підтекст, який буде зрозумілимлише носію мови, в якій зародилася фразеологічна одиниця.

Цікавою з цього приводу є думка О. Потебні про цю пробле-му. Він пише, що: «Певна частина байки стає прислів’ям зав-дяки тому, що інша частина її міститься в думці й готова з’яви-тися на нашу першу вимогу для пояснення цього вислову; алеперша частина байки наявна, залишається без будь-якоїзміни» [10; 97]. Думка мовознавця ще раз підкреслює змістов-ну глибину фразеологічних одиниць.

Незвичайний процес також відбувається з будь-якимтерміном. Як зазначає В. Русанівський, «… письменник

нерідко використовує його у незвичайному лексичному ото-ченні, створюючи таким чином передумову для перетворенняспеціального слова в звичайне, загальновживане» [11; 150].

Отже, письменник творить нові слова, розширює кількістьсловникового складу української мови; змінює активний і па-сивний фонд мови тощо. У зв’язку з цим В. Русанівський за-значає, « … з одного боку, при написанні творів історичногохарактеру, він з художньою метою активізує слова, що зберег-лися тільки в пам’яті української мови для кращого і точнішо-го відтворення необхідної історичної доби, з другого — вводитьв тканину художнього твору діалектні слова, що згодом з ху-дожньої деталі можуть перетворитися у вияв загальнолітера-турної мови» [11; 150]. Як зазначалось вище, письменниквпливає на фразеологічні одиниці та терміни; він надає новихвідтінків значень лексичним одиницям, які вже існують а та-кож розширює синонімію слів української мови. Таким чином,літературна мова поступово збагачується за рахунок того, щописьменник безпосередньо впливає на будь-яку частину лек-сичного складу мови; у словниках відображено все лексичнебагатство мови, яке ілюструється цитатами з художніх творівтого чи іншого митця слова, адже для цього обираються найя-скравіше мовне середовище тієї чи іншої лексичної одиниціі є свідченням багатої структури української мови. Вище заз-начене дає підстави твердити, що поняття письменник і слов-ник безпосередньо зв’язані між собою.

Література

1. Белинський В. Г. Литературные мечтания. — Полн. собр. соч. — М. —Т. 1. — 1953. — C. 44.

2. Великий тлумачний словник СУМ / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. —К., 2004. — 1440 с.

3. Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика. — К., 2007. — 262 с. 4. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної

мови. Ч. 1 — К., 1972. — 400 с.5. Історія української літератури ХІХ ст. (70–90 рр.): у двох книгах. Кн.2,

за ред. проф. О. О. Гнідан. — К., 2003. — 271 с.6. Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Ук-

раїнська мова в освіті. — Івано-Франківськ, 2000. — С. 52.7. Культура української мови: Довідник / С. Я. Єрмоленко, Н. Я. Дзюби-

шина-Мельник, К. В. Ленець та ін.; За ред. В. М. Русанівського. — К.,1990. — 304 с.

8. Майборода О. А. Українська фразеологія як джерело народознавства:автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 01.

138 139

10.01. — Х., 2002. — 18 с. 9. Плющ П. П. Історія української літературної мови. К., 1971. — 423 с.

10. Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — 302 с. 11. Русанівський В. М., Грищенко А. П., Паламарчук Л. С., Пилинський М. М.

Розцвітай же, слово!: Розвиток сучасної української мови / Під ред.В. М. Русанівського. — К., 1983. — 223 с.

12. Селіванова О. Нариси з української фразеології (психокогнітивний таетнокультурний аспекти). — К., 2004. — 376 с.

13. Словник-довідник з правопису та слововживання / АН-УРСР. Ін-т мо-вознавства. За ред. В. М. Русанівського. — К., 1989. — 832 с.

14. Словника синонімів української мови: В 2 томах / А. А. Бурячок,Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук та ін. — К., 2001. — С. 3.

15. Словник української мови: В 11 т. — К., 1970 — 1980. — Т. І. — 850 с.16. Стишов О. А. Словотвірні гнізда з вершинами — абревіатурами в сучас-

них українській і російській мовах // Мова, культура й освіта в сучас-ному світі: Зб. наук. праць до 90-річчя доктора філологічних наук, про-фесора Романовського О. К. / Відп. ред. О. А. Стишов. — К., 2008. —C. 95.

17. Сучасна українська літературна мова. За заг. ред. І. К. Білодіда. — К.,1973. — 439 с.

18. Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Та-раненко (співголови) М. П. Зяблик та ін. — К., 2000. — 847 с.

19. Фразеологічний словник української мови. — К. 1. — К., 1993. — C. 10.20. Шевченківський словник в двох томах. — Т. 1. — К., 1976. — C. 5.21. Широков В. А. Феноменологія лексикографічних систем. — К., 2004. —

324 с.

АнотаціяМислива Т. Словесно-художня практика письменника і словник.

У статті розглядається питання взаємозв’язку українського письмен-ника та різних типів словників української мови, особливо тлумачного.Здійснюється спроба визначити вплив словесно-художньої практики ук-раїнських письменників на розвиток лексичної системи української літе-ратурної мови ХІХ ст.

Ключові слова: словник, письменник, словесно-художня практикаписьменника, лексема, лексичний склад, літературна мова, норми літера-турної мови, словникова стаття.

SummaryMyslyva T. The Writer`s Verbal Practice and the Dictionary.

The paper deals with the interconnection of an Ukrainian writer and differenttypes of dictionaries, especially explanatory one. We made a try to define theinfluence of the writer’s verbal practice on the lexical system progress ofUkrainian literary language in ХІХ century.

Key words: dictionary, writer, the writer’s verbal practice, word, lexical system,literary language, literary language standards, dictionary article.

140 141

На вiдмiну вiд загальнолiтературної, мова професiйногоспiлкування передбачає однозначнiсть тлумачення ключовихпонять, зафiксованих у термiнах. Для будь-якої царини дiяль-ностi це дуже важливо, оскiльки неточне застосування того чиiншого слова може мати небажанi наслiдки. Цього можна легкоуникнути, якщо вживати термiни лише в тiй формi та значеннi,якi зафiксованi в нормативних словниках останнiх видань.

У множинi термiнiв кожної галузi вирiзняють два складни-ки: термiнологiю та термiносистему. Термiнологiя — це такапiдмножина термiнiв, яка вiдображає поняття, що утворилисята функцiонують у кожнiй галузi стихiйно. На вiдмiну вiдтермiнологiї, термiносистема — це опрацьована фахiвцямипевної галузi та лiнгвiстами пiдмножина термiнiв, яка адек-ватно й однозначно вiдображає систему понять цiєї галузi[47; 224].

Вiд термiнiв слiд вiдрiзняти номенклатурнi назви —своєрiднi етикетки предметiв, явищ, понять. Якщо в основiтермiна лежить загальне поняття, то в основi номенклатурноїназви — одиничне.

До номенклатури входять серiйнi марки машин, приладiв,верстатiв, найменування пiдприємств, установ, органiзацiй,географiчнi назви й назви рослин, звiрiв.

Термiнологiя, яку вживають у царинi професiйного спiлку-вання, iснує у двох вимiрах: як вислiд фiксування науковогопiзнання (термiнологiчнi словники) та фукцiювання (науковай навчальна лiтература). Термiн означає логiчне наукове по-няття, яке в сукупностi з iншими поняттями певної предметноїгалузi є складник наукової теорiї. Для термiнiв використову-ють рiзнi лексичнi форми: простий термiн (вiсь, рiдина, зуб,коло), складний термiн (водогiн, листоноша, ванта-жомiсткiсть), термiн-словосполука (складений термiн) (випро-бовування на трiщинотривкiсть, напружено-здеформованийстан), термiн-символослово (а-частинка, уран-235, Н-профiль).Сукупнiсть термiнiв-iменникiв, якi вiдображають систему по-нять, в окремих випадках дозволено доповнювати дiєсловами,прикметниками тощо, разуразно вживаними в нормативнихдокументах. Найпоширенiшими способами термінотворенняє семантичний (колiно, пояс), синтаксичний (лiнiйне зварюван-ня), морфологiчний (прислiвник, репродукцiя, спектроскоп),запозичення чужомовних термiнiв без змiн (адаптер) чи каль-ка, тобто достотний переклад (бетонозмiшувач). Термiн оцiню-ють на вiдповiднiсть вимогам щодо його здатностi виконувати

Світлана МІРОШНИК, викладач

Алла ДАВИДЕНКО,викладач

ТЕРМІНОЛОГІЯ НАУКОВОГО Й ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

Науковi поняття визначають спецiальними словами —термiнами, якi складають основу наукової мови. Саме ж понят-тя «термiн» можна охарактеризувати конкретними вимога-ми, що до нього висувають. На сьогоднi iснує близько десятивизначень, пропоную розглянути лише два. Термiн — це сло-во або усталена словосполука, що виразно й однозначно фiксуєнаукове чи спецiальне поняття. Термiн — це слово або словес-ний комплекс, що спiввiдноситься з поняттям певної зорганi-зованої галузi пiзнання (науки, технiки) та вступає в системнузалежнiсть з iншими словами та словесними комплексами, ут-ворюючи разом з ними в кожному окремому випадку та в пев-ний час замкнену систему, якiй притаманна iнформативнiстьй однозначнiсть, точнiсть й експресивнiсть, нейтральнiсть.Термiн не називає поняття, як звичайне слово, а навпаки, по-няття приписують термiну, додають до нього. У цiй рiзницiвбачається вiдома конвенцiйнiсть термiна, яка полягає в тому,що вчені чи фахiвцi тiєї або iншої галузi домовляються, що ро-зумiти, яке поняття вкладати в той чи iнший термін. Отже,конкретний змiст поняття, визначеного термiном, буде зро-зумiлим лише завдяки його дефiнiцiї — стислому логiчномувизначенню, яке зазначає iстотнi ознаки предмета або значен-ня поняття, тобто його змiст та межi. Усi термiни мають низкупевних ознак, до яких належать:

а) системнiсть термiна ( зв’язок з iншими термiнами даноїпредметної царини);

б) наявнiсть дефiнiцiї (визначення) в бiльшостi термiнiв;в) моносемiчнiсть (однозначнiсть) термiна в межах однiєї

предметної галузi, однiєї наукової дисциплiни або царини про-фесiйної дiяльностi;

г) стилiстична нейтральнiсть;д) вiдсутнiсть експресiї, субє’ктивно — оцiнних вiдтiнкiв.Термiни подiляють на загальновживанi (авангард, iдея,

гiпотеза, формула) й вузькоспецiальнi, уживанi в певнiй галузiнауки (знаменник, чисельник, бiсектриса).

142 143

ють iстотну ознаку — приймач коливання. Системними вва-жають простi термiни, якщо їх утворено системним застосу-ванням словотвiрних або iнших мовних засобiв. Для прикладу,назви хвороб внутрiшнiх органiв можна утворювати вiд назвцих органiв, додаючи суфiкс -ит, -iт, -iт (стоматит, бронхiт,трахеїт), назви хвороб загального типу вiд назв проявiв, додаю-чи суфiкс -оз (фурункульоз). Термiн повинен мати рацiональну(оптимальну) довжину. Занадто довгi термiни скорочують, ви-лучаючи слова та iншi складницi термiнiв, якi означаютьнеiстотнi ознаки поняття та не впливають на його здатнiстьвiдрiзнятися вiд iнших термiнiв. Не можна замiсть термiнастандартувати опис поняття. Замiсть опису понять добираютьабо утворюють термiн. Наприклад, наслiдок будь-яких при-чин, дiй та заходiв можна замiнити термiном ефект. Щоб ско-ротити довжину терміна, вдаються до таких заходів:

· вилучають із терміна малоінформативні компоненти, дляприкладу: конвеєрна електропіч неперервної дії — конвеєрнаелектропіч (піч такого типу належить до печей неперервноїдії); в’язівні речовини — в’язівники; метрополітен — метро;

· заступають багатокомпонентні терміни коротшимисинонімами: оптичний квантовий генератор — лазер. Деякітерміни, що містять іменники в непрямому відмінку, засту-пають складним багатокореневим прикметником (пристрійдля вловлювання пилу й газу — пилогазовловлювальнийпристрій) або багатокореневим іменником (пилогазовлов-лювач);

· створюють абревіатури різних типів: літерні (ситемакерування базами даних — СКБД, державна автоінспекція —ДАІ), частковопоскладові (державне приймання —держприймання, універсальний магазин — універмаг);ініціально-поскладові (надвисокочастотний генератор —НВЧ-генератор);

· використовують коротші словотвірні складниці термі-на (гальмівна здатність — гальмівність). У деяких випад-ках, коли неможливо створити оптимально короткийтермін, стандартують повну й коротку (укорочену частинуповного) форму терміна, використовуючи круглі дужки:відшаровування (лакофарбового покриву). Коротка форматерміна відшаровування є дозволенний замінник його повноїформи (відшаровування лакофарбового покриву). Якщо длятого самого поняття застандартувати термін відшаруван-ня (лакофарбові покриви), то в такому разі матимемо лише

функцiї. Проте вимоги до термiна можуть суперечити однаоднiй, а кожна з них забезпечуе здебiльшого тiльки однуфункцiю термiна. Тому термiн розглядають для того, щоб виз-начити, якi вимоги для нього є важливiшими.

Основнi вимоги до термiна такi:· однозначна вiдповiднiсть термiна поняттю;· вiдповiднiсть лексичного значення термiна позначеному

ним поняттю;· системнiсть;· рацiональна стислiсть;· словотвiрна (деривацiйна) здатнiсть;· мовна правильнiсть;У межах даної термiносистеми термiн мусить означати ли-

ше одне поняття. Порушування однозначної вiдповiдностi мiжтермiном та поняттям призводить до омонiмiї термiна. Позна-чаючи два чи більше понять, що належать до однієї або кількохсистем понять з однаковою словесною формою терміна, вико-нують одну з таких дій:

· стандартують для кожного з певних понять різні само-стійні терміни, наприклад, дію позначають зазвичай віддіє-слівними іменниками з суфіксом –ння, утвореними від дієслівнедоконаного виду: ізолювання, класифікування, повертання,згинання, устатковування, подію — віддієслівними іменника-ми з суфіксом –ння, утвореними від дієслів доконаного виду:заізолювання, розкласифікування, повернення, зігнення, ус-таткування;

· стандартують омонімічний термін, супроводжуючи кож-не з його значень уточненням чи поясненням: стабілізатор(хемія) — у цьому випадку слово в дужках не вважають части-ною терміна; (хемічний) стабілізатор — у цьому випадкуслово в дужках є частина повної форми терміна, а термін безслова в дужках — коротка форма терміна.

Власне, достотне значення терміна, тобто значення частинтерміна, що входять до його складу, з урахуванням їхньої се-мантики і синтаксичних зв’язків, мають відповідати поняттю,яке він означає. Термiн повинен бути системним, тобто вiдоб-ражати вiдношення мiж названим поняттям та пов’язанимз ним поняттям. Для прикладу, термiни-словосполуки елект-ромагнетний сейсмоприймач та пезоелектричний сейсмоп-риймач вiдповiдають умовам системностi. Вони вiдображаютьналежнiсть вiдповiдних цим термiнам двох понять до за-гальнiшого (родового) поняття сейсмоприймач та вiдобража-

один термін з поясненням, яке не є частиною терміна. Корот-ка форма не може містити нових термінокомпонентів, які невходять у цілісний термін або бути побудована за іншоютермінотвірною моделлю. Отже, для повного терміна дорож-ня віха термін тичка — це не коротка форма, а синонім. Неслід задовольняти вимоги стислості терміна, порушуючинорми мови або нехтуючи інші вимоги до термінів. Для прик-ладу, не можна пропонувати як короткої форми терміна про-цес записування термін запис, бо останній, передусім, означаєнаслідок процесу, отже, слід стандартувати записування.Термін повинен мати словотвірну (дериваційну) здатність,тобто бути основою для творення нових термінів. Термінидля нових понять зазвичай творять на основі наявнихтермінів. Перед створенням нового терміна на позначення по-няття слід переконатися, що терміна для даного поняття неіснує. Щоб задовольнити основні вимоги до термінів, забезпе-чити внутрішньомовну згармонізованість української термі-нології та однозначну зрозумілість і несуперечливістьукраїнського науково-технічного стилю, розробляючи термі-нологічні стандарти, слід дотримувати правил словотворен-ня і слововживання, які відповідають структурі українськоїмови. Терміни-іменники на позначення загальної абстрактноїназви дії (недоконаного процесу) і терміни-іменники на позна-чення конкретної події, що відбулася або має відбутися (доко-наного процесу), слід подавати в одній терміностатті,вживаючи для цього квадратові дужки. Поряд з кожним імен-ником у фігурових дужках слід подавати дієслова недоконано-го й доконаного видів, від яких ці іменники утворено, щоб:

– дати змогу в нормативних документах вживати дієслована правах застандартованих термінів, оскільки для українсь-кої мови дієслівний спосіб позначення процесів природнішийвід іменникового;

– уточнити значення віддієслівних іменників на позначеннядії і події, потрібних для викладу текстів в українському науко-вому й діловому стилях. Як у термiнологiчних словосполуках,так і в науково-технiчному текстi термiни-iменники на позна-чення недоконаного процесу слiд вживати завжди в однинi,оскiльки такi iменники є узагальненою назвою дiї як багатора-зової так і неповторюваної, невизначеної нi кiлькiстю циклiв, нiтривалiстю, нi обсягом: метод визначення напряму. Термiни,що позначають назви виконавцiв дiї та засобiв, способiв викону-вання дiї, у розлогiй формi мають таку структуру: назва суб’єкта

144 145

(для), назва дiї (назва задачi). Тут словом суб’єкт позначено яквласне виконавця дiї, так і засiб чи спосiб виконування дiї, (для),(назва об’єкта) — неодмiннi складники. Кожна з трьох назв-складникiв термiна може складатися з iменника та його озна-чення чи означень (прикметники, дiєприкметники чи iмен-ники, що виражають ознаки пояснюваного iменника):електронний прилад для точного вимiрювання атмосферноготиску, алгоритм наближеного розв’язування осесиметричної за-дачi теплопровiдностi. Назву дiї в таких мовних конструкцiяхслiд завжди позначати вiддiєслiвним iменником, утвореним вiддiєслова недоконаного виду, тобто iменником, що означає за-гальну назву дiї. Не можна в таких випадках вживати iменники,що означають подiю (доконаний процес). Щоб утворити корот-ший термiн, можна конструкцiю (для) назва дiї (назваоб’єкта) передати прикметником: прилад для вимiрювання —вимiрювальний прилад; прилад для вимiрювання тиску —тисковимiрювальний прилад. Частково чи повнiстю конструк-цiю (для) назва дiї (назва об’єкта) передати iменником: при-лад для вимiрювання тиску — мiрник тиску, тискомiрник,але не можна передавати прикметником лише частину цiєїконструкцiї: вимiрювальний прилад (для) тиску, тисковийприлад (для) вимiрювання, бо такi словосполуки мають зна-чення вiдмiннi вiд вихiдного — прилад для вимiрювання тиску.Гармонiзувати (узгоджувати) українськi термiни з чужомовни-ми й добирати чужомовнi термiни-вiдповiдники слiд, починаю-чи зi з’ясування вiдповiдностi понять, а завершувати на рiвнiтермiнiв. Слiд мати на увазi , що не завжди вдається знайти пов-ну вiдповiднiсть понять однiєї мови поняттям iншої мови. Часомодному українському термiну можуть вiдповiдати кiлька по-няттєво рiзних термiнiв iншої мови та навпаки. До перших нале-жать орфоепiчнi, орфографiчнi, граматичнi й лексичнi норми,до других — стилiстичнi. Термiнологiя базується на нацiо-нальнiй мовi. Наприклад, український термiн пряження озна-чає специфiчне обробляння зернових та молочних продуктiв.У росiйськiй мовi таке обробляння молочних продуктiв позна-чають термiном топление, а зернових — жаренье, але останнiйу собi осягає поняттєву царину українських термiнiв смаженнята пряження. У такому разi до українського термiна пряженняслiд подавати два несинонiмiчних росiйських термiна-вiдповiдника жаренье та топленье, до смаження один: жаренье.Критерiй вiдповiдностi термiнiв двох мов є лише один —вiдповiднiсть означуваних ними понять.

Термiни монофункцiйнi та їх зазвичай вживають у науко-вому стилi. Детермiнологiзованi одиницi втрачають свою ос-новну функцiю — номiнувати спецiальне поняття, а з виходомза межi вузькоспецiального тексту вони втрачають статустермiна.

Оскiльки термiн — особливий лiнгвiстичний знак, вiн пот-ребує й iншого пiдходу в розв’язаннi проблеми термiнологiчноїнорми. Норми лiтературної мови можна подiлити на унiвер-сальнi (обов’язковi для всiх письмових стилiв) та специфiчнi(притаманнi конкретному стилю позанацiональною й невiдповідати літературній нормі. Універсальні форми літера-турної мови є обов’язкові й для національної термінології.

Література

1. Горбачук В. Барви української мови. — К., 1997.2. Дiденко А. Сучасне дiловодство. — К., 2000.3. Наконечна Г. Українська науково-технiчна термiнологiя. — Л., 1999.4. Пономарiв О. Культура слова. — К., 2001.5. Проблеми української термiнологiї // Вiсн. Держ. ун-ту Львiвська

полiтехнiка № 336, 453, 490, 503, 556. — Л., 1998–2006.6. Українська термiнологiя та сучасність // Зб. наук. пр. — Вип. VI. — К.,

2003.

АнотаціяМірошник С., Давиденко А. Термінологія наукового й ділового мов-

ленняУ статтi йдеться про важливiсть наукових термiнiв та їх мiсце, яке вони

займають в дiловому та науковому мовленнi. Особливо наголошується натермiнологiї, що вживається в царинi професiйного спiлкування. Знатимову фаху означає знати спецiальну термiнологiю, особливостi побудовисинтаксичних та граматичних конструкцiй , тобто мати сформовану мов-ну компетенцiю, доречно та правильно використовувати цi знання напрактицi.

SummaryMiroshnik S., Davidenko A. Terms of scientific and business language

The article deals with the importance of scientific terms and their functionswhich take place in business and scientific language. Much attention is paid to thespecial terminology used in the sphere of professional communication. To knowspecial language means to comprehend terminological peculiarities and mean-ings of synthetic constructions, so that to have formed language competency, touse this knowledge on practice appropriately and correctly.

146 147

Василь ОЖОГАН, д. ф. наук, професор,

Юлія ЯКУНКІНА,пошукувач

СТРУКТУРА Й СЕМАНТИКО-ВАЛЕНТНИЙ ПОТЕНЦІАЛПРЕДИКАТІВ ДЕЛІМІТАТИВНОСТІ З ПРЕФІКСОМ ПО-

На сьогодні в лінгвістиці спостерігається семантизація син-таксичних теорій, тобто дослідження все більше спрямовані навивчення змістового аспекту мови й кожної з її одиниць зокрема.У наукових розвідках дотепер відсутні системний аналізделімітативних предикатів та дослідження їхнього функціону-вання в семантико-синтаксичній структурі речень. В україністи-ці маловивченими залишаються дієслівні предикати зі значен-ням дії, обмеженої часовою рамкою, яку оцінюють, якнедовготривалу, їхня породжувальна здатність, типи семантико-синтаксичних структур речення, до складу яких входять преди-кати делімітативності. Тому об’єктом пропонованої статті є делі-мітативні предикати та їхній валентний потенціал. Метанаукової розвідки полягає в з’ясуванні семантичної природиделімітативних предикатів та аналізі валентної своєрідності циходиниць. Реалізація зазначеної мети передбачає розв’язання та-ких завдань: 1) виокремити дієслівні предикати делімітативностіз-поміж інших предикатів; 2) встановити лексико-семантичненаповнення делімітативів; 3) охарактеризувати валентнісний по-тенціал делімітативних предикатів у сучасній українській мові.

Як відомо, делімітативні дієслова відносять до темпораль-них способів дії (невелика протяжність часового інтервалу, за-повненого дією) і водночас виражають кількісні характеристи-ки дії (незначну інтенсивність). Вони описують деяку«порцію» дії, яка оцінюється як невелика й обмежена часом,протягом якого вона відбувалася: Косарі трохи спочили, хтопоклепав косу, хто тілько помантачив, й пішли докошувать(Олександр Кониський); Декому з війтів доведеться покопті-ти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть па-пери до сейфів... (Роман Андріяшик). Диференційними ознака-ми предикатів делімітативності є: функціонування у формідоконаного виду; чітка локалізація, що обмежена на часовійосі з двох боків; означення подій, що не розкладаються на ок-ремі елементи; немоментальність дії; наявність у структуріслова префікса по-.

Предикати із семантикою обмеженої в часі дії в сучаснійукраїнській мові досить чисельні й характеризуються великимзмістовим розмаїттям. Делімітативи, як стверджують дослід-ники, найчастіше утворюються від дієслів, які виражаютьвнутрішньо необмежені, тривалі дії, процеси та стани [3; 237].З-поміж них виокремлюють різні семантичні групи: дієслова:1) звучання (покричати, попищати, повити, покувати, под-зенькати тощо): Соловей потьохкав ще хвилину і замовк (Во-лодимир Гжицький); Данько помахав, подзенькав у повітрізв’язкою запасних підків (Олесь Гончар); 2) вербативи мовлен-ня (поговорити, побалакати, побазікати, побурчати, пошу-шукатися та ін.): Вуйко Дорко поговорив іще кілька хвиль тоз ріднею, то зі знайомими і пішов із панною Манею (Осип Ма-ковей); Побалакала трохи з дівчатами. Хіба не можна посто-ять та поговорити! (Іван Нечуй-Левицький); 3) дієслова із се-мантикою різноспрямованого руху (побігати, походити,поїздити, політати, поплавати, полазити тощо): Було ще до-волі часу і я поблукав трохи по Відні (Зиновій Книш); Похо-дить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги брудні —і хоч би тобі що! (Василь Симоненко); 4) вербативи на позна-чення трудової та іншої діяльності людини (побатькувати, по-гуляти, поверховодити, подівувати, попарабкувати, поліка-рювати та ін.): Погуляв деньків зо два по селу Денис,поверховодив на вулиці (Григорій Квітка-Основ’яненко); —Ну, почумакував, тепер бери ложку та сiдай вечеряти, — ска-зав батько (Степан Васильченко); 5) дієслова, що означаютьпсихічний та фізичний стан людини (посумувати, понудьгува-ти, погорювати, побідувати тощо): Брати трохи посумувализа Максимом, а далі й забули (Панас Мирний); Вийшовши напенсію, батько понудьгував трохи вдома, а потім знову поп-росився сторожувати в депо… (Олесь Гончар); 6) вербативи ізсемантикою розміщення у просторі (постояти, посидіти, по-лежати): Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити зкутка в куток, заклавши руки в кишені й якось чудно повер-таючись на своїх коротеньких ніжках (Володимир Винничен-ко); Балабуха обійшов поле, вирвав жмені плосконі, матіркита льону, полежав трохи під возом, доки пройде піт, і поїхавза возами (Іван Нечуй-Левицький); 7) дієслова існування, пе-ребування (погостити, побути): Іду к Евандру погостити,На перепутті одпочити, Евандр цар добрий, я чував (Іван Кот-ляревський); Місяць в думках побула черницею, місяць — кур-систкою і, певно, місяць буде артисткою та й вернеться додо-

148 149

му простою Ватею… (Іван Нечуй-Левицький); 8) вербативи зізначенням ментальної активності (пометикувати, помудрува-ти, покумекати, подумати та ін.): Він щось пометикував іскомандував забрати мене у відділ поодиноких камер (ДмитроСусік); — Чого ж ти сваришся, голубе? Сідай, кажу, покуме-каємо… (Василь Минко); 9) дієслова зі значенням «бути зайня-тим якоюсь справою» (почитати) тощо, напр.: — Почитав битрохи по обiдi, щоб не скучати (Степан Васильченко).

Предикати делімітативності становлять особливий вид пре-дикатів дії та стану і представлені одно- — семивалентними,оскільки різнопланова семантика делімітативів визначаєфункційно-семантичне розмаїття залежних від них іменнико-вих синтаксем. В українській мові одновалентні делімітативніпредикати формують двокомпонентні структури, відкриваючилише позицію суб’єкта (S + Pr). Однак суб’єктна синтаксемафункціонує як у реченнях з одновалентними, так і з багатова-лентними предикатами делімітативності.

Одновалентні делімітативи дії здебільшого програмуютьнаявність суб’єкта конкретної фізичної дії та суб’єкта мов-леннєвої діяльності, що характеризуються динамічністю й ак-тивністю, використанням у ролі носіїв делімітативної ознаки —переважно назв істот. Такі суб’єктні синтаксеми дії програму-ються дієсловами делімітативної семантики зі значенням мов-лення, звучання, звуконаслідування, тривало-обмеженої діїтощо, напр.: Пані ще трохи поворкотіла та й перестала сер-дитися (Іван Франко); Трохи згодом надворі все стихло: соба-ка поскавучала та й замовкла (Михайло Коцюбинський).

Назви конкретних неживих предметів також можуть ужи-ватися в ролі суб’єкта при делімітативних предикатах дії,напр.: Ні, лиш проблиснув, потремтів [вогник] і згас (Володи-мир Ляшкевич); … вогонь не загине поблимає трохи і згасне во-гонь помирає у ліжку з попелу на перині землі (Данило Кубай).

У реченнєвих конструкціях дієслова мовленнєвої діїпоєднуються з іменниками (назвами людей) або займенникамив позиції лівобічної синтаксеми, напр.: — Досить, — сказавМаксиму вусатий шляхтич, — погаласували гультяї, теперроботу (Натан Рибак); — А що він мені зробить? Коли роди-мець не вхопить, полається, полається та без моїх рук нав-ряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?(Михайло Стельмах).

Одновалентні делімітативні предикати, що виражаютьфізичні процеси в природі на зразок полити, побризкати,

пошумувати, погриміти, поклекотіти тощо, відкриваютьєдину лівобічну валентну позицію для суб’єкта процесу, якомувластива ознака пасивності. Загалом суб’єктна синтаксема уфункції суб’єкта фізичного процесу в природі орієнтована наназви неживих предметів, що не виступають ініціаторамиконкретного процесу, напр.: Посипався, як з решета, наглийкраплистий дощ, а далі полив як із відра (Іван Нечуй-Левиць-кий); Може, ті хмари вітерець пронесе, Може, побризкаютьтрохи і все… (Ігор Муратов).

Суб’єкт емоційно-психічного процесу взаємодіє з дієслівни-ми предикатами повеселитися, полютувати, посміятися,поплакати, потужити, погорювати, подуріти, понервувати,поламатися тощо, напр.: І понервувався ж Карунський, колидесять днів тому Каргат поїхав звідси до Харкова, не сказав-ши нічого… (Юрій Шовкопляс); Поховали діти батька та й не-довго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерлиочі й забули про його (Іван Нечуй-Левицький). Зрозуміло,суб’єктна синтаксема зазвичай виражена іменниками, займен-никами-назвами істот: Прокіп мене дожидає. Перейме та пос-тоїмо ..., погорюємо обойко… (Марко Вовчок); Повеселивсякрадій змістовно (Олексій Кацай); А Василинка... Що вона,бідачисько, поплаче... Господи, Господи! (Улас Самчук).

Суб’єкт процесу звучання поєднується зі звуконаслідуваль-ними одновалентними дієсловами на зразок погудіти, погримі-ти, подзвеніти, подзюрчати, посвистіти, похлюпати, поше-лестіти, поскрипіти і под., напр.: Гнат порипів шкірянкою,посвистів, похльоскав себе нагайкою по халявах і, бачачи, щоОксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір (Григір Тютюн-ник); Підійшовши до фордика, росіянин скептично посвиставі вдарив ногою по балону (Микола Дашкієв). Функцію суб’єктаз такими предикатами процесу виконують іменники-назвипредметів, іноді абстрактні назви.

Суб’єкт фізичного стану вживається при одновалентнихдієсловах, які передають фізичний стан людей, фізичні больовівідчуття тощо (потрусити, пощеміти, погудіти, пошуміти,поболіти і под.). Суб’єктна синтаксема, поєднуючись із зазна-ченими предикатами, заповнюється назвами істот, рідше —назвами середовища (у прямому чи переносному значеннях),напр.: Від людей хоронила, що щемить серденько: пощемить,де й забула Параска (Ганна Барвінок); — Лягайте завтра в ла-зарет, — зрадів Лазаревський. — Може, через хворобу вас всеж таки залишать тут. — Ні, — відрубав Шевченко… — По-

150 151

трусить [мене] трохи і минеться (Зінаїда Тулуб). Здебільшо-го з групою дієслів, які характеризують фізичний стан люди-ни, сполучається знахідний відмінок, якому «властивий і вузь-кий функціональний діапазон, оскільки він стосується тількисинтаксемної функції суб’єкта стану» [1; 117].

Суб’єкт емоційно-психічного стану, психофізичного станувалентно пов’язується з предикатами, що виражаютьемоційний стан людини, психічні переживання, і наповнюєть-ся іменниками-назвами осіб, рідше — абстрактними назвами,напр.: Нетля трохи був похвилювався, але згодом це відчуттяпоступилося в його душі місцем протилежному — торжествупереможця (Дмитро Куделя); Омелько повагався трохи, поду-мав і нарешті прийняв-таки до себе його (Любов Яновська).

Отже, суб’єктна синтаксема виступає центральним іменни-ковим компонентом семантично елементарного речення, сфор-мованого делімітативним предикатом, а з-поміж інших субс-танційних компонентів вирізняється певними специфічнимиознаками (здатністю поєднуватися з усіма валентними типамипредикатів, найширшою семантичною диференціацією, вели-кою кількість морфологічних варіантів тощо). Ця синтаксемахарактеризується також ознакою активності/ пасивності, щопрограмує функціонування в ролі суб’єкта як назв істот, так іназв конкретних предметів та абстрактних понять. Основнимморфологічним виразником суб’єкта є називний відмінокіменників чи займенників, рідше — родовий, знахідний або да-вальний, напр.: Уласевич оглядів коники, помилувався ними,погладив морди, поплескав долонею по спинах і полапав за гри-ви й вуха (Іван Нечуй-Левицький); І йому мимоволі хотілосяхлопця подратувати (Валер’ян Підмогильний).

У реченнях із двомісними делімітативними предикатамиобсяг семантико-синтаксичної структури збільшується, тобтовалентна рамка двовалентних предикатів вимагає, крімлівобічної субстанційної суб’єктної синтаксеми дії, процесу,стану, наявність однієї з трьох субстанційних синтаксем —об’єктної, інструментальної або локативної, що надає їм не-обхідної семантичної повноти (S + Pr + Obj, S + Pr +Instr або S ++ Pr + Adv loc).

Об’єктна синтаксема часто фігурує в правобічній валент-ності двомісних делімітативів дії, про її семантичну не-обхідність у структурі речення свідчать підрядний зв’язок ісупровідна йому форма сильного керування [1; 94], напр.: Цебула висока яблуня-скороспілка, і коли Василь злегенька

потрусив її, відразу ж із верхівки зірвалось яблуко (Олесь Дон-ченко); Марченко підійшов до своєї квартири, пошукав ключа —час пізній, не хотів нікого будити, — але враз по той бік клац-нув замок, і оббиті чорним дерматином двері відчинилися(Юрій Мушкетик).

Об’єктна синтаксема при названих делімітативах ужи-вається в знахідному та орудному відмінках, напр.: Яковенкоручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати напiдставi манiфесту, — вiн навiть уже забiгав туди по дорозii трохи поговорив там про це (Борис Грінченко); Приглушив-ши в собі в міру можливости цей отруйний сумнів, я взявся засвого незмінного друга Лібельта і з насолодою порозмовляв ізним до самого вечора (Тарас Шевченко).

Предикати із семантикою надання об’єктові повторюванихрухів, виконуваних неактивними учасниками дії (частин тіла,предметами), що належать до периферії дієслів дії й процесу,зумовлюють інструментальну синтаксему, що виражаєтьсяорудним відмінком і заповнює правобічну позицію при назва-них предикатах, напр.: Затим набрав оберемок соломи, ще разоглянувся на Климка, похитав головою: «Война, война... Пло-хо...» — i пiшов до коней… (Григір Тютюнник); Альтовпомітив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдово-лено пальцем (Євген Гуцало).

З-поміж делімітативів процесу вирізняються процесуаль-но-локативні предикати, до яких належать дієслова на зразокпосидіти, полежати, постояти тощо, напр.: Мотря посиділаще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку задругою... (Панас Мирний); Заглибившись у думки, пройшовся пом’якому барвистому килимі, трохи постояв перед вікном…(Володимир Малик). Особливістю цих предикатів є позначенняними одночасно процесу та локативного стану. Такі деліміта-тиви в лівобічній валентності відкривають суб’єктну синтаксе-му, яка охоплює іменники найрізноманітнішого лексичногодіапазону або займенники переважно у формі називноговідмінка, у правобічній — локативну субстанційну синтаксемустатичного типу, репрезентовану здебільшого відмінково-прийменниковими формами іменників у місцевому відмінку,що заповнюються іменниками-назвами істот чи конкертнихпредметів, напр.: Сироватка повісив казанок на тин, посидівтрохи на дривітні, а тоді пішов по двору, заглядаючи в усікопці (Юрій Мушкетик); Балабуха обійшов поле, вирвав жменіплосконі, матірки та льону, полежав трохи під возом, докипройде піт, і поїхав за возами (Іван Нечуй-Левицький).

152 153

У значенні об’єкта можуть функціонувати й іменники-наз-ви осіб, абстрактні назви та особові займенники в орудномувідмінку або родовому (безприйменниковому чи прийменнико-вому з прийменником з), напр.: Доля помаяла перед нимкрильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам’януяму з шорсткими, аж колючими, стінами й маленьким душни-ком угорі (Юрій Мушкетик); З мить він помилувався навітьне так з її стрункої високої постаті, як із впевненої, спокійноїходи (Оксана Іваненко).

Локативні синтаксеми при двовалентних делімітативахнайчастіше вживаються у формі місцевого відмінка, сполуча-ючись із прийменниками на, у (в) тощо, напр.: Залюбки згаду-вав, що сьогодні піде додому, обмиється, відпочине й побудев своїй сім’ї (Борис Грінченко); Як побула на вищих курсахв Петербурзі два роки, то так вп’ялась в ту науку, що йодірвати її од книжок трудно, — сказала Текля Опанасівна(Іван Нечуй-Левицький).

Типовими виразниками тривалентних делімітативних пре-дикатів виступають вербативи з подвійним керуванням [7;106]. У реченнях із тривалентними предикатами делімітатив-ності обсяг семантико-синтаксичної структури збільшуєтьсяза рахунок позиції об’єкта, адресата дії або знаряддя чи засобудії (S + Pr + Obj + Adrs або S + Pr + Obj + Instr).

У ролі тривалентних делімітативних предикатів можутьвиступати дієслова на позначення активної дії, виконуваноїсуб’єктом. Найчисельнішою групою є дієслова конкретноїфізичної дії зі значенням творення (руйнування) об’єкта тавидів діяльності на зразок поварити, поклеїти, покосити, пок-роїти, покувати, покидати, поламати, помайструвати, по-малювати, помолотити, поорати, пополоти, попрати, поса-пати, пошити тощо, напр.: Кузьма потовстів, збагатів,побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою,покрив гладкою, сивою черепицею (Улас Самчук); Покидативугілля лопатою (СУМ, т. VII, с. 21). Конкретизуючи цю се-мантику, можна виокремити лексико-семантичні групидієслів, що позначають: 1) покриття одного об’єкта іншим: Йо-му принесли почаївської води; він напився, помазав [во-дою]собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікнай двері (Іван Нечуй-Левицький); 2) нанесення удару: Здається,хазяїн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злудумку поколоть злодiєвi руки й лице, щоб не квапився темноїночi на чуже добро (Іван Нечуй-Левицький); Вiн пiдняв автомат

154 155

Об’єктна синтаксема вживається переважно в знахідномувідмінку, інструментальна — в орудному, напр.: Балабуха роз-сердився, встав з стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкря-бав пальцями дверці (Іван Нечуй-Левицький); І зараз листпослав [Турн] к Енею, Щоб вийшов битись сам-на-сам … Хотьна киї, хоть кулаками Поштурхатись попід боками Або по-битись і на смерть (Іван Котляревський). Морфологічніваріанти об’єктної синтаксеми поповнює також місцевийвідмінок з прийменниками по, на, в (у), а також зрідка о (об) зізнахідним відмінком, напр.: Він пошпортав рукою в потерто-му портфелі. Витяг звідти якісь папери, покахикав (СеменЖурахович); Раїса … поторсала колодкою на дверях од чор-них сіней — нікого й нічого (Михайло Коцюбинський); По до-розі він лише торкнув до зачинених дверей ув’язненої і злегкапоторохкав по них зігнутим пальцем (Олесь Досвітній);Я взяв до рук жмут соломи, потріпав ним об коліно і, сам незнаю для чого, понюхав (Юрій Збанацький).

У реченнях з делімітативними предикатами дії вживаєтьсятакож й адресатна синтаксема, основним мофологічним варіан-том якої виступає давальний відмінок, він спеціалізований навираженні семантико-синтаксичної функції адресата дії [1;125], напр.: Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу (Па-нас Мирний); — Та то я вчора вельми отій дівчині відро по-товк, хотів запитати, чи не били мати її (Юрій Мушкетик).

На периферії предикатів дії і процесу перебувають тримісніпредикати, виражені дієсловами психічної діяльності(чуттєвого сприйняття) із семантикою обмеженості в часі назразок пофілософствувати, подивитися, послухати тощо,напр.: Забув, про що хотів писать: мусив-таки трохи пороз-мовляти з Байдою, потім пішов і пофілософствував на мис-ливські теми з паном Стреминським… (Максим Рильський).Залежно від конкретного значення подібні вербативи можутьмати дво- — тривалентну реалізацію, пор.: Людмила подиви-лась на його, подержала трохи свiй погляд на його губах, наяких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же одвернулась(Володимир Винниченко) — двовалентна реалізація; Інженерпідвівся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутковийшов із купе (Микола Хвильовий) — тривалентна. При цихдієсловах суб’єктна синтаксема виражена іменником чи займен-ником на позначення особи в називному відмінку, а у функціїоб’єктної синтаксеми вживаються іменники конкретних, абстра-ктних назв, назви істот і неістот та широке коло займенників, що

й обережно постукав у стелю — вiдлуння було глухе й майженапевне означало, що зверху бетону насипалось ще багато цег-ли, камiння або просто землi, що в даному випадку означалоодне й теж (Радій Радутний); Аркадій Петрович опустивсяв широке крісло на чолі столу і похляпав рукою по сусіднімкріселці (Михайло Коцюбинський); 3) перетворення об’єктапевним знаряддям: Остап стояв, вагаючись, але бачачи моло-дицину упертiсть, вийняв нiж, поточив його об камiнь i почавобтинати в кружок Соломiїне волосся (Михайло Коцюбинсь-кий); 4) пошкодження предмета певним знаряддям: Потрібнечимале напруження волі, щоб обійти сніг навколо і поштрика-ти багнетом у всі підозрілі западини (Іван Багмут) тощо.

Поширеною є семантико-синтаксична структура реченняз тривалентними предикатами делімітативності, яка передба-чає наявність об’єктної та інструментальної субстанційнихсинтаксем. Об’єктна синтаксема, що є обов’язковим компонен-том таких конструкцій, позначає особу чи предмет, на якіспрямовано дію суб’єкта. Відповідно до семантики керуючихдієслів конкретної фізичної дії, дієслів руйнування або творен-ня в ролі об’єкта дії зазвичай функціонують назви конкретнихпредметів, речовин, зрідка — істот, осіб, у поодиноких випад-ках — абстрактні назви, напр.: — Е, за що там дякувати! Об-шарпана кімната. Шпалерами її поклеїти та стелю помас-тити (Валер’ян Підмогильний); Любив нею [щетиною]поколоти свою половину, а та задоволена з такого жарту(Улас Самчук). Адресатна синтаксема в реченнях з предиката-ми конкретної фізичної дії вказує на особу або іншу істоту (абоабстрактне поняття), на користь або на шкоду якої відбуваєть-ся дія [1; 124]. У цій функції виступають іменники-назви істотабо абстратні назви зазвичай у давальному відмінку, напр.:Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати,викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра,потоптати ногами (Іван Багряний); Адже король того не по-дарує, що ви йому всю гору покопали, покинули замовлену ро-боту, до іншої взялися самовільно (Леся Українка).

У значенні інструменталя можуть виступати іменники-наз-ви конкретних предметів, абстрактні назви тощо, які най-частіше виражені орудним відмінком, напр.: Кинув хтосьюність в розмай, Вітром постукав у брами (Юрій Бу-ряківець); Ти наче палкою покопав мурашника — так рап-том тим запитанням схвилював наші бажання (ГригорійСковорода).

156 157

спрямування в бік предмета, що виражається назвамиоб’єктів, рух до яких не викликає у свідомості мовця уявленняпро проникнення всередину, напр.: … відчув одночасно і млявуслабкість у всіх м`язах тіла, а ноги стали немов ватяниминастільки, що він незграбно поволочився за здоровилом довги-ми коридорами до виходу, як було і минулого разу, коли цейздоровило тяг його за собою до цієї камери після першого допи-ту, тяг засліплого й понівеченого... (Юрій Завгородній). Лока-тивна синтаксема, що передає шлях руху, вживається з прий-менниками по, над, вздовж тощо або без них (оруднийвідмінок), напр.: Її чоловік з табуном і старшими дітьмизранку подався політати над полем і плавнями перед відльо-том (Микола Вінграновський); Відпустіть мене ще поброди-ти по лісових хуторах (Михайло Стельмах).

Основним морфологічним репрезентантом інструменталь-ної синтаксеми на позначення засобу дії є орудний відмінок,який уживається в позиції придієслівного другорядного члена,поєднаного з присудком підрядним зв’язком. Інколи придієслівних предикатах руху на означення засобу руху вжива-ються форми на з місцевим відмінком, які, крім просторового,виражають ще й значення способу дії [1, с. 128–129].

До шести- — семивалентних предикатів української мовиналежить невелика кількість дієслів лексико-семантичнихгруп зі значенням руху, переміщення, які позначають об’єктней суб’єктне переміщення, орієнтоване «щодо початкового ікінцевого пункту переміщення об’єкта, яке здійснює суб’єктчерез якийсь шлях або простір» [5; 295] на зразок повозити,поносити, а також покатати.

Шести- — семивалентні делімітативні предикати залежновід комунікативної настанови заповнюють свою валентну рам-ку субстанційними синтаксемами у функції об’єкта дії, адреса-та дії, засобу дії (переміщення), вихідного й кінцевого пунктівруху та шляху руху (S + Pr + Obj + Adrs + Instr + Adv loc [trans]+ Adv loc [start] + Adv loc [finis]).

Повна репрезентація всіх потенційних правобічних субс-танційних синтаксем у мовленні трапляється рідко, тому дляз’ясування закономірності формування речень з шести- — се-мивалентними делімітативними предикатами використовуємозмодельовані синтаксичні конструкції: Микола трохи пово-зив сусідам воду бричкою від берега до двору через балку —семивалентний пердикат; Вони недовго поносили дровастарій через двір з комори до хати — шестивалентний

набувають переважно форми знахідного, родового чи місцевоговідмінків, напр.: Сідаючи на стільці, Катерина подивиласьна своє лице, що одбивалось рядом з Ольжиним в дзеркалі (ІванНечуй-Левицький); — Якщо тобі так цікаво, то приїжджай,познайомишся з «Оракулом» і поспитаєш його сама. Переко-наєшся, що він зовсім не бевзь, ще й пофілософствуєш з ним(Василь Бережний).

У ролі чотири- та п’тивалентних делімітативних преди-катів можуть уживатися дієслова, що виражають рух, пересу-вання відносно певних просторових орієнтирів на зразокпобігати, побродити, поїздити, походити, поволочитися, пок-рокувати, політати, полазити, поплавати тощо. Вони вклю-чають лівобічну суб’єктну синтаксему й три чи чотири пра-вобічні субстанційні синтаксеми (залежно від комунікативноїмети): інструментальну, яка вказує на засіб переміщеннясуб’єкта, локативні синтаксеми, що встановлюють початковийта кінцевий пункти руху й шлях руху (S + Pr + Instr + Adv loc[trans] + Adv loc [start] + Adv loc [finis]). Точніше відтворитисемантико-синтаксичну структуру речень із чотири- та п’яти-валентними делімітативними предикатами руху дозволяютьзмодельовані одиниці відповідно до валентностей цих дієслів.Напр.: Михайло тижнів зо два поплавав теплоходом поДніпру з Києва до Херсона; Він небагато поїздив з Кіровог-рада до Києва автобусом, бо невдовзі придбав автомобіль.Однак наявність тих чи тих синтаксем, комбінації облігатор-них і факультативних правобічних синтаксем залежить відконкретної ситуації, від комунікативної потреби. Унаслідокцього утворюються різні комбінації в зазначених семантико-синтаксичних структурах речень. Напр.: Походила вона, по-бродила по міському садку та по улицях та й додому верну-лась (Іван Нечуй-Левицький) — облігаторна локативнасинтаксема на позначення шляху руху й факультативні лока-тивні синтаксеми, що встановлюють вихідний та кінцевийпункти руху, та інструментальна; За якусь крихту секундив голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взятите дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебеприймуть за свого (Любко Дереш) — облігаторна локативнасинтаксема з функцією кінцевого пункту руху й факульта-тивні локативні синтаксеми на позначення вихідного пунктута шляху руху й інструментальна синтаксема.

У ряді прийменників, які вказують на кінцевий пункт ру-ху, домінантою виступає до з родовим відмінком, який передає

158 159

9. Словник української мови: В 11 т. — К., 1970 — 1980. — Т. 6-7.10. Степаненко М. І. Семантична і формально-граматична структура ре-

чень із просторовими поширювачами : Автореф. дис … д-ра філол. на-ук / Ін-т укр. мови НАН України. — К., 2004. — 40 с.

АнотаціяОжоган В., Якункіна Ю. Структура й семантико-валентний по-

тенціал предикатів делімітативності з префіксом по-.У статті розглянуто семантичні типи предикатів деліміта-

тивності, проаналізовано їхній валентний потенціал, з’ясованолівобічні й правобічні облігаторні та факультативні субс-танційні синтаксеми.

SummaryOzhogan V., Jakunkina J. The structure and semantic-valency potential

of predicates with the meaning of delimitation with prefix po-.The semantic types of predicates of delimitation are considered in the article,

their valency potential is analysed, the left-side and right-side obligative andoptional substation syntaksems are clarified.

Наталія ПАВЛИКІВСЬКА,канд. філол. наук, доцент

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПСЕВДОНІМІЇ

Псевдонім — 1. Прибране ім’я, прізвище, або авторськийзнак, яким користується письменник, журналіст, актор і т. ін.замість власного прізвища. 2. заст. Людина, що виступає підприбраним іменем, прізвищем [5; 373].

Псевдонім — вид антропоніма. Вигадане ім’я, яке існуєу суспільному житті людини поряд із справжнім іменем або за-мість нього [4; 118].

Подібні дефініції лексеми псевдонім знаходимо і в іншихвідомих українських та російських лінгвістичних і літерату-рознавчих джерелах. В англійській мові pseudonym — вигада-не ім’я [6; 420]; ім’я, яке береться автором замість його спра-вжнього [7; 170]; в німецькій мові der Deckname — ім’я, якевикористовують замість власного, щоб приховати свою особис-тість [8; 281]; псевдонім, на відміну від інших іменувань і кли-чок, люди прибирають собі самостійно з метою маскування абоз інших причин [9; 230]; у французькій мові pseudonim

предикат. Для речень з такими предикатами характернимиє різноманітні комбінації іменникових компонентів, де акту-алізуються ті чи ті синтаксеми, напр.: Коли чоловік (хто?) по-катав її (кого?) селом (яким шляхом?).., тоді цілком визналаперевагу власної автомашини (Юрій Яновський).

Нереалізованими (факультативними) можуть бути валент-ності, що заповнюються правобічними об’єктною синтаксе-мою, інструментальною синтаксемою у функції засобу дії (пе-реміщення), локативними синтаксемами у функції вихідногоабо кінцевого пункту, шляху руху. Проте семантична неповно-та речення компенсується мовцем з відповідних моделей і непризводить до несприйняття змісту.

Отже, у сучасній українській мові одно- — семивалентніделімітативи формують семантико-синтаксичні структури ре-чень, для яких характерний різний набір компонентів непре-дикатної природи. У валентну рамку одновалентних преди-катів делімітативності входить лише суб’єктна субстанційнасинтаксема, двовалентні предикати зумовлюють наявністьоб’єктної правобічної позиції, три- –семивалентним делімітатив-ним предикатам властиве переважання правобічних субстанцій-них синтаксем на позначення адресата, знаряддя, засобу дії,вихідного, кінцевого пунктів руху, шляху руху, переміщення.

Література

1. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови/ АН України. Ін-т укр. мови. — К., 1992. — 224 с.

2. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / АНУРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. — К., 1988. — 256 с.

3. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови :Академ. граматика української мови / [за ред. І. Вихованця] / І. Вихова-нець, К. Городенська. — К., 2004. — 400 с.

4. Жигора І. В. Семантико-синтаксична структура речень з ітеративнимипредикатами : Дис. ... канд. філол. наук / Кіровогр. держ. пед. ун-тім. В. Винниченка. — Кіровоград, 2004. — 214 с.

5. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. —Донецьк, 1996. — 437 с.

6. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. —Донецьк, 2001. — 662 с.

7. Масицька Т. Є. Граматична структура дієслівної валентності. — Луцьк,1998. — 208 с.

8. Рыхлова О. С. Концепт длительности в немецком, английском и русскомязыках в сопоставительном плане : Автореф. дис. … канд. филол. наук /Башкирский гос. ун-т. — Уфа, 2007. — 32 с.

[psedonim] — вторинна назва людини, яка широко використо-вується з давен і слугує для прикриття особистості [10; 526].Отже, в європейській лінгвістиці під псевдонімом розуміютьвигадане ім’я, яке використовує носій замість свого справжнь-ого імені та прізвища.

На сьогодні українська ономастика досягла значних успі-хів. У результаті наполегливої праці мовознавців опублікованодесятки монографій, колективних праць, багато статей і пові-домлень, присвячених найрізноманітнішим теоретичнимі практичним питанням української та слов’янської ономасти-ки. Належної уваги вітчизняних (О. І. Дей, П. П. Чучка,В. В. Німчук, М. П. Лесюк, О. В. Петрова) і зарубіжних(Н. В. Подольська, І. Ф. Масанов, Ю. І. Масанов, В. Г. Дмит-рієв, О. В. Суперанська, Т. І. Суркова, Б. Унбегаун й ін.)дослідників заслуговують псевдоніми. Важливими є питаннялінгвістичного статусу псевдоніма, його місця серед іншихантропонімів, закономірності формування та функціонуванняцих вторинних назв тощо. Однак, спеціальних монографічнихдосліджень української псевдонімії ще не було.

Предмет нашої розвідки — українська псевдонімія ХХ сто-ліття (літературно-мистецька, громадсько-політична, кримі-нальна). У запропонованій статті ми зупинимося лише на дея-ких питаннях з історії української псевдонімії, зокремаполітичної.

Псевдонімія в Україні особливо поширилася у зв’язку з су-спільно-політичними умовами ХХ століття. Цьому сприялиреволюційні рухи доби Української Держави та УкраїнськоїНародної Республіки, Друга світова війна, національно-ви-звольні змагання 30-50 років. Псевдоніми використовувалисяв радянському підпіллі та партизанському середовищі, булидуже поширеними серед членів Організації УкраїнськихНаціоналістів (ОУН) та вояків Української Повстанської Армії(УПА). Підпільники, бійці загонів УПА, кур’єри, зв’язкові,провідники ОУН–УПА, командири і старшини із зрозумілихпричин не могли виступати під офіційними прізвищами. Роди-ни членів ОУН–УПА переслідувалися, тому оунівці змушенібули приховувати свої власні прізвища й іменуватися іншим,новим ім’ям-псевдонімом. Крім цього, псевдоніми були своє-рідним страхуванням членів військового підрозділу УПА віддеконспірації в разі якби хтось із бойових побратимів або зра-див або випадково потрапив у лабети енкаведистів» [1; 178].Кожен оунівець мав принаймні один псевдонім, а «коли псев-

160 161

доніми ставали відомі відповідним службам режимів, що існу-вали на теренах дії ОУН–УПА, носії конспіративних імен зму-шували їх міняти» [3; 36].

Дослідники української політичної псевдонімії, зокремачленів Організації Українських Націоналістів та учасників Ук-раїнської Повстанської Армії, — М. П. Лесюк і В. В. Німчук.

Псевдоніми тих членів УПА, що воювали на теренах При-карпаття, тобто колишньої Станіславської області, або буливихідцями з прикарпатських сіл, а також псевдоніми старшинУПА, провідних членів ОУН, членів УГВР, представленіМ. П. Лесюком у статтях «Псевда вояків Української По-встанської Армії», 1999; «Неофіційний антропонімікон УПА»,2002. М.П. Лесюк акцентує увагу на таких важливих питан-нях, як фактори, що відігравали роль при виборі і надаванніпсевдоніма (освіта, походження, соціальний стан, родинні тра-диції тощо), семантична структура, шляхи виникнення та по-ходження псевдонімів. Усі псевдоніми, що їх носили учасникиУПА, дослідник поділяє на дві групи: 1) псевдоніми, що ви-никли від власних назв і 2) псевдоніми, що походять від апеля-тивів. До першої групи належать псевдоніми, що являють собоюімена людей, прізвища (у вигляді звичайних прізвищ і пріз-вищ видатних історичних осіб, літературних героїв тощо), псев-доніми, утворені за етнічною належністю чи місцем проживанняносіїв, псевдоніми, що відображають назви географічнихоб’єктів. Найчисленніші у цій групі псевдоніми, що являютьсобою імена людей. Основна ж маса партизанських псевдонімів —це відапелятивні назви, репрезентовані великою кількістю се-мантичних типів: назви зоофорного походження; назви фіто-форного походження; назви професій; псевдоніми, перенесенівід назв зброї; від назв мінералів; метеорологічних явищ; назвирельєфу; продуктів харчування; різних абстрактних понять;знарядь праці, витворів людських рук; музичних інстру-ментів; родинних зв’язків; частин тіла людини тощо. Найчис-ленніші із них псевдоніми, що віддзеркалюють флору Карпат,України і світу. Серед вторинних назв повстанців М. П. Лесюкрозглядає псевдоніми композитної структури, а також великугрупу особових назв прикметникової форми, які характеризу-ють носія за певними ознаками (зовнішнім виглядом, кольо-ром волосся, обличчя, очей, одягу; за внутрішніми рисами,вдачею, звичками, характером; за місцем походження, прожи-вання; за фізичними властивостями; за розмірами; за віком; засоціальним станом, відношенням до колективу, родини).

(«Андрусь» — Андрій Марків), християнських імен або їх ско-рочень, здрібніло-пестливих варіантів, що звуковим складомнічим не нагадували справжнє ім’я або прізвище їхніх носіїв(«Гриць» — Йосип Козловський); прізвищ (прізвиськ) діячівукраїнської історії, письменників, літературних героїв («Богун»,«Довбуш», «Куліш», «Франко», «Бульба»), інших прізвищ («Лев-чук», «Руденко»); псевдоніми-етноніми («Волинець», «Гуцул»);назви людей за спорідненістю («Вуйко», «Близнюк»); похіднівід загальних назв діячів за професією, постійним або тимчасо-вим заняттями, функціями, посадами («Бондар», «Мельник»);від назв осіб за становищем у суспільстві», громаді («Бродяга»,«Бурлака»); похідні від апелятивів-історизмів («Гайдамака»,«Козак»); від атрибутивних назв осіб («Бережко», «Бігун»);назв із сфери тваринного світу («Борсук», «Вовк»), орнітоно-менів («Беркут», «Горобець»), ентомологічних номенів(«Джмелик», «Цвіркун»); ботанономенів, насамперед назвлісових дерев та кущів («Бук», «Ліщина»), назв культурнихрослин («Вишня», «Лен»), ботанічних гіперноменів («Квітка»,«Жолудь»); від назв на позначення позаземних елементівВсесвіту («Зірка», «Зеніт»); від назв топографічних об’єктів(«Бурун», «Ручай»); назв гірських порід («Камінь», «Скала»);від назв світлових та звукових явищ у природі («Іскра»,«Свист»); від метеорологічних номенів («Град», «Туман»); віднайменувань, пов’язаних з людським організмом чи організ-мом тварин («Зуб», «Ріг»); від назв продуктів, пов’язаних ізхарчуванням людини («Опара», «Монька»); від назв продуктівлюдської діяльності, зокрема предметів побуту й матеріальноїкультури («Шило», «Човен»); від найменувань зброї («Куля»,«Лук»); від субстантивованих прикметників, утворених відназв зброї («Булавний», «Крісовий»); від географічних назв(«Маківка», «Черник»); від номенів на позначення абстракт-них понять («Пімста», «Свобода»); від субстантивованих прик-метників («Білий», «Грізний», «Кучерявий»). В. В. Німчукзазначає, що підпільники масово як псевдоніми використову-вали назви зі сфери тваринного світу.

Наше дослідження також присвячене новій політичнійпсевдонімії в Україні. Псевдоніми використовували отаманиперіоду гайдамаччини 20-х років, підпільники ОУН-УПА, чле-ни радянського підпілля та учасники партизанського руху 40-хроків. Особливо багатою і розвиненою була царина псевдоніміїОУН–УПА, оскільки ця організація з самого свого існуваннямала підпільний і конспіративний характер.

162 163

Дослідник оунівської псевдонімії відзначає розмаїття псев-донімів та велику словоутворювальну фантазію повстанців.Він зазначає, що «у мовленні самих вояків УПА та членів під-пільних організацій, у літературі про визвольні змагання ужи-вається досить удалий «українізований» термін «псевдо»[1; 178]. М. П. Лесюк належну увагу приділяє такому важливо-му питанню, як походження псевдонімів. Повстанські псевда,на його думку, поділяються на первинні та вторинні. В основ-ній більшості наведені імена первинні, оскільки вони перене-сені на денотата уже в готовому вигляді. Вторинними «можутьбути хіба що назви за походженням чи місцем проживання(Кубанець, Поділець і под., тобто той, що приїхав з Кубані,Поділля); назви прикметникової форми (Місцевий, Польовий),псевда з неясною семантикою (Чарамандик, Шахай і под.); псев-да у вигляді прізвищ, якщо мати на увазі, що синів Гордія, Кор-нія і под., використавши патронімічні суфікси, назвали Гордієн-ком, Корнієнком і под., як це мало місце в Україні у час творенняофіційних прізвищ [1; 184]. Автор допускає, що мотивація на-дання (чи прийняття) цих псевдонімів могла бути й інша.

Важливі спостереження про псевдонімію оунівців зробивВ. В. Німчук, обстеживши псевдонімікон ОУН–УПА збірника«Сколівщина», що побачила світ у 1996 році. Автор слушно за-уважує, що не всі псевдоніми є самоназвами, а відтак — харак-теристиками осіб із позитивного боку. У підпільних політич-них організаціях псевдонімами стають не тільки самоназви,а й антропоніми, які тій чи іншій особі дають люди з її оточен-ня. Тут промовисті псевдоніми трапляються, але вони не бажа-ні, бо за ними носіїв можуть пізнати і викрити. У підпіллі «Ку-черявим» можуть назвати навіть лису людину, а «Велетом»людину середнього або невисокого зросту [3; 31].

На думку В. В. Німчука, основною причиною, що спонукаєлюдину тимчасово або назавжди брати нове ім’я — прагненняособи уникнути відповідальності за свої вчинки та висловленідумки, конкретно — бажання сховатися за псевдонім від пе-реслідувачів, ворогів, властей (влади) і т. д. А виконує псевдо-нім свою функцію, поки він знаний вузькому колу довіренихлюдей. Коли ж стає відомим непосвяченим у таємницю, то від-повідна особа змушена прибирати нове ім’я.

У дослідженні В. В. Німчука представлений широкий ре-пертуар оунівських псевдонімів, похідних від власних назв і відапелятивів. Автор виокремлює ряд тематичних груп: похіднівід власних імен та прізвищ, зокрема від хресних імен носіїв

У псевдоніміконах повстанців 20-х років та ОУН-УПА зна-ходимо багато спільного. Перш за все, це виявляється у моти-вах номінації. Переважна більшість псевдонімів повстанськихотаманів та численні псевдоніми учасників оунівськогопідпілля і воїнів УПА прибрані на честь діячів історичної добиКозаччини, Гетьманщини, ватажків народних повстань (Ґон-та, Залізняк, Нечай, Морозенко, Байда, Орлик, Підкова, Доро-шенко, Кармелюк, Богун, Палій, Сагайдачний).

Мотивом прибраних псевдонімів оунівців й упівців нерідкослугувало бажання бути схожим на своїх попередників по бо-ротьбі — гайдамаків 20-х років. Тому неофіційний антропо-німікон ОУН-УПА славиться їхніми іменами: Орел, Сатана,Тополя, Хмара, Чорна Хмара, Вогонь, Лихо, Біда, Чорнота,Помста, Лютий, Чучупак, Чорноліс, Холодний Яр.

Варто відзначити, що псевдонімія ОУН-УПА була набагаторозвиненішою порівняно з псевдонімією повстанців 20-х років.Це пояснюється тим, що у лавах ОУН протягом її підпільноїдіяльності перебували сотні тисяч українців і кожен підпіль-ник мусив мати принаймні один псевдонім. А в лавах УПАу час її найбільшої сили налічувалось приблизно півмільйонаосіб, якщо рахувати не тільки бійців, але й усі допоміжніслужби та структури [2; 10]. Крім того, псевдонімія ОУН-УПАпорівняно з повстанською 20-х років достатньо зафіксованау документах і матеріалах «Літописів УПА», монографіях,періодичних виданнях. Вражає своєю різноманітністю і самийперелік псевдонімів оунівського підпілля, хоч псевдоніми «со-тень тисяч членів ОУН-воїнів УПА і нині знає лише обмеженеколо їхніх родичів та знайомих» [3; 36]. Псевдоніми ОУН-УПАвідображають не тільки пропріальну лексику української мо-ви, а й апелятивний словник. Серед величезної кількості дослі-джених псевдонімів немало назв, що відображають регіональ-ну лексику: фонетичні (Лен, Мід, Чміль та ін.) та лексичні(Вуйко, Когут, Нанашко, Сас, Сорокатий, Спадун, Стрий, Чу-пер, Шпетний, Шувар та ін.) діалектизми; застарілі слова(Варнак, Возний, Гайовий, Довбиш, Пушкар, Трач й ін.);оказіоналізми (Горевій, Жбурляка, Зимовіт, Некраса й ін.).

Мотиваційна база та семантична структура псевдонімівповстанських отаманів, підпільників ОУН, воїнів УПА зага-лом у більшості випадків достатньо прозорі, їм властиваекспресія, колоритність, дотепність, емоційна забарвленість.Серед захисників Української Самостійної Соборної Державипанувала атмосфера фанатичного патріотизму, готовності

164 165

жертвувати своїм життям, що яскраво відображалось у їхніхпсевдонімах (Бойовичок, Вировий, Грізний, Гроза, Заклятий,Лютий, Местник, Меч, Невмирущий, Небезпечний, Тятий,Ярий та ін.). У лави ОУН вливалися насамперед студентська,а далі міська і сільська молодь, що відчутно вплинуло на ре-пертуар неофіційних іменувань (Бард, Боян, Вівчар, Вугляр,Ґазда, Доктор, Інженер, Магістр, Маляр, Пастух, Плуга-тар, Професор, Русист, Селянин, Сівач, Токар, Філософ, Цег-ляр, Слюсар та ін.). Багато псевдонімів свідчать про освіченістьта інтелектуальний рівень своїх носіїв (Бах, Галан, Глінка,Гребінка, Еней, Каїн, Котляревський, Куліш, Одісей, Проме-тей, Сковорода, Тарас Бульба, Тютюнник, Чайковський, Шев-ченко та ін.).

Псевдонімікон учасників радянського підпільно-партизансь-кого руху 1941–1945 років представлений значно меншоюкількістю псевдонімізованих лексем, порівняно з оунівською,однак дозволяє простежити основні риси її семантико-струк-турної організації. Члени радянського підпілля використову-вали у ролі псевдонімів переважно готові лексеми, репертуаряких не відзначався великим розмаїттям. Серед них були іме-нування — назви тварин, рослин, явищ природи, назви атри-бутивного походження, назви професій та ін. Однак вонив цілому не створюють «картину» про етнічну належність своїхносіїв, про реалії суспільного життя. Більшість псевдонімів —це імена, прізвища та дериваційні утворення за зразкомпрізвищ (Женя, Макс, Коля, Шура, Жмурко, Быбин). Популяр-ними у радянських підпільників були вторинні іменуванняаналітичної будови (Кацман Борис, Киричок Микола Васильо-вич, Кондратюк Григорій, Ястреб Лук’ян Олександрович).

На неофіційний антропонімікон радянських підпільниківта партизанів великий вплив мала російська мова (Колхозник,Ростовский старик, Садовник, Сапожник, Управдом, Шалунта ін.), проте частина псевдонімів відображала українськийапелятивний словник (Вусач, Гайовий, Грізний Залізний, Лісо-вий та ін.) та пропріальну лексику (Микола, Сергій, Василь,Сашко, Олексій, Цибульський, Бутенко). У псевдоніміконі ра-дянських підпільників не відображені географічні особливостікраю, традиційний побут, фольклор, визначні історичні події.У псевдоніміконі радянських підпільників та партизанів, навідміну від повстанського й оунівського відсутні патріотичніпсевдоніми, які б відображали минуле українського народу.Однак зіставлення псевдонімії повстанців 20-х років, членів

166 167

Юлія ПРИЧИНЕНКО,аспірантка

АСИМЕТРІЯ НЕРОЗЧЛЕНОВАНИХ СКЛАДНОПІДРЯДНИХРЕЧЕНЬ ЗАЙМЕННИКОВО СПІВВІДНОСНОГО ТИПУ

Питання про граматичну природу складних несиметрич-них конструкцій, а також їх місця в системі складнопідрядногозайменниково-співвідносного речення розв’язувалося синтак-сичною наукою неоднозначно і суперечливо. У вивченні цихречень виникали труднощі, які були зумовлені дискусійнимхарактером окремих положень теорії складнопідрядного ре-чення, зокрема різнотлумаченнями у погляді на речення ізспіввідносними словами в головній частині.

Ставлення до несиметричних речень, у головній частиніяких обов’язковим компонентом семантики є спустошене спів-відносне слово те, змінювалося у процесі розвитку синтаксич-ної науки , відображаючи певною мірою поступ у поглядах наприроду займенниково-співвідносного речення, на сутність йо-го як синтаксичної одиниці.

Аналіз складних речень різних структур актуалізує звер-нення уваги на семантичний аспект складних синтаксих кон-струкцій. У сучасній лінгвістиці й досі не знайшло розв’язанняпитання комплексного дослідження несиметричних займенни-ково-співвідносних речень, яке ґрунтується на вивчені тадослідженні їх семантико-синтаксичної організації, що умож-ливило витлумачення статусу всіх компонентів речення, що йзасвідчує актуальність обраної теми.

Об’єктом дослідження статті постали несиметричні речення.Мета статті — комплексний аналіз семантичних особливос-

тей несиметричних речень. Досягнення поставленої мети пе-редбачає розв’язання таких завдань: 1) виявити особливостісемантики досліджуваних речень; 2) охарактеризувати відно-шення між складниками аналізованих конструкцій.

Мова — це семіотична система, яка на відміну від іншихсеміотичних систем, характеризується асиметрією знака, тоб-то відсутністю точного співвіднесення між означуваним та оз-начальним. На цю невідповідність в побудові змісту та вира-ження мови вказував Ф. де Соссюр, який зазначав, що «які б небули чинники змін, діють вони ізольовано чи в поєднанні одинз одним, вони завжди призводять до порушення відношень міжозначуваним та означальним»[11; 107–108]. До аналогічного

ОУН — воїнів УПА, радянських підпільників та партизанів ви-являє багато спільного і дозволяє ствердити, що українськаполітична псевдонімія ХХ століття органічно входить у складнаціональної антропосистеми. Вивчення українських псев-донімів становитиме перспективи подальших досліджень.

Література

1. Лесюк М. П. Псевда вояків Української Повстанської Армії // StudiaSlawistyczne 1; Nazewnictwo na pograniczach etniczno — jezykowych —Biallystok, 1999. — С. 117–184.

2. Літопис УПА. Нова серія. Видання Головного Командування УПА.Київ — Торонто, 1995. — Т. 1. — 482 с.

3. Німчук В. В. Про українську псевдонімію та криптонімію. — Українсь-ка мова. — 2002. — С. 30–58.

4. Подольская Н. В. Словарь русской ономастической терминологии. 2-еизд. перераб. и доп. — М.: Наука, 1988. — 192 с.

5. Словник української мови. Т. 8. [Ред. тому: В. О. Винник, В. В. Жайворо-нок, Л. О.Родіна, Т. К. Черторизька]. — К.: Наукова думка, 1977. — 927 с.

6. The All Nations English Dictionary. All Nations Literature P.O. Box ColoradoSprings, 1992. –546 p.

7. Oxford Advanced Learnev’s Dictionary of Current English A.S. Hovnby OxfordUniversity Press. Москва: Русский язык, 1982. — Т. ІІ. M-Z. — p.170.

8. Kleine Enzyklopaadie: Deutsche Sprache. — Leipzig: VEB BibliographischesInstitut, 1983. — 725 s.

9. Deutsch als Fremdsprache: Kompartwoorterbuch / Dr. Andreas Cyffka, Dr.Susanne Haverkamp — Balkar. — Stuttgart: Ernst Klett Sprachen GmbH,2007. — 1038 S.

10. Larousse Dictionnaire de la langue Franccaise Lexis. Larousse — Bordas,1998, pour la preeseuta edition. — 2109 p.

АнотаціяПавликівська Н. З історії української псевдонімії.

У статті йдеться про поширення української політичної псевдоніміїу ХХ столітті.

SummaryPavlykivska N. From the history of the ukrainian pseudonyms

The artide deals with the spreading of the ukrainian politic pseudonyms.

168 169

У складнопідрядних займенниково-співвідносних речен-нях семантика суттєво впливає на смисл речення в цілому.Лексичне наповнення предикативних частин підтримує типсмислових відношень між ними, який встановлюється залеж-но від структурної схеми. Коли синтаксичні позиції предика-тивних частин симетричних речень заповнюються нетиповоюдля них лексемою, симетрія формального зв’язку та семантич-них відношень порушується, виникає асиметрія. Вона полягаєу тому, що характер відношень між пропозиціями в скадній се-мантичній структурі ототожнювальних речень не цілком від-повідає тому, який передбачається їх формальним механіз-мом. Такі конструкції спостерігаються в реченнях, головнаі підрядна частина яких містить лексеми семантичного поля,завдяки яким формуються, наприклад, відношення зумовле-ності. Так, у реченнях Де безстрашність — там герої (ПавлоТичина); Хто хоче жити в наші дні, той обов’язково муситьпочинати з абетки (Микола Хвильовий) такими лексемамиє слова: безстрашність — герої; хоче — мусить. У семантичнійструктурі цих речень з’являється новий компонент — логіч-ний, що встановлює певне відношення між пропозиціями.Зміни в співвідношенні пропозицій у складі семантичної струк-тури цих речень позначаються на такій стороні їх організації,як порядок розташування предикативних частин [6; 32–33].

Складнопідрядні нерозчленовані займенниково-співвіднос-ні речення несиметричної структури належать до речень із ста-лим закріпленим порядком предикативних частин: підряднащодо дейктичних компонентів-займенників/ займенниковихприслівників завжди постпозиційна, напр.: Зараз бахне так,що пір’я з когось полетить... (Олександр Довженко); Манязмішалася до такої міри, що олівець і книжка, котрі держа-ла в руках, зсунулись їй, мов відібрані невидимою силою,раптом додолу (Ольга Кобилянська); З кінських ніздрій ви-рвалися білі хмарки пару, груди коня — геть в інеї, в інеї й гри-ва, і кінчики вух, а сідельна лука набрала холоду стільки, щовін чув його крізь рукавицю (Юрій Мушкетик); У небо зновусягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що меністає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й зляканітрохи, й сміються (Григорій Тютюнник); Пшеничка там ро-дила, житечко, просо. Стільки проса, що нас п’ятеро дітейза зиму в ступах не перетовчемо (Григорій Тютюнник).

Серед займенниково-співвідносних асиметричних реченньіз корелятом те найбільш поширеними є конструкції із

висновку прийшов і Ш. Баллі, який відзначив, що «невідпо-відність між означеним та означальним є правилом» [1; 160].

Найбільш чітко асиметрія мовного знака була розкритаС. Карцевським. Вона застосовується не тільки в дослідженнілексики, а також при вивченні явищ синтаксичного рівня, ко-ли «знак і значення не покриваються один одним повністю. Їхмежі не збігаються у всіх точках: той самий знак має кількафункцій, те саме значення виражається кількома знаками»[4; 85]. Так, кількісна асиметрія спостерігається тоді, колизміст простого речення виражається реченням складним, пор.:В саду цвіла троянда та Те, що цвіло в саду, було трояндо; Вінтямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пер-тий голодом, поки не надибав деяку страву або кусник хліба(Іван Франко), пор.: Він часто добувався до пустих хат, пер-тий голодом, поки не надибав деяку страву або кусник хліба;Я вірю в те, що вернеться весна. Я вірю в щастя, бо воно було(Дмитро Павличко), пор.: Я вірю в повернення весни. Я вірюв щастя, бо воно було; Художник відтворив на своїх полотнахте, що було найпрекраснішим у його розумінні, пор.: Худож-ник відтворив на своїх полотнах найпрекрасніше у його ро-зумінні. У наведених реченнях номінативні блоки слугуютьдля вираження змістів, які звичайно знаходяться в пресупо-зиції висловлення: зміст підрядної частини кожного з наведе-них речень відображає етапи, що передують побудові будь-яко-го речення — вказівка на буття об’єкта, зарахування об’єкта допевного класу (таксономія) та іменування об’єкта. Адже, першніж повідомити про об‘єкт, необхідно усвідомити його як існу-ючий, включити до певного класу предметів, а також домови-тися про те, як його далі називати — вибрати номінант, щозадовольняє мовця й водночас відображає певну його зацікав-леність у тому, щоб його зрозумів слухач. Вираження такогозмісту в структурі номінативного блоку є надлишковим, бо цейзмістовий план усвідомлюється і без експлікації. Однак, вико-ристовуючи блоки з пресупозиційною семантикою, мовець маєзмогу винести позначуваний об’єкт в комунікативний фокусвисловлення й увиразнити своє повідомлення [7; 109].

Отже, зміст несиметричних речень з номінативним блоком«те + підрядна частина» дорівнює тій інформації, що її вира-жає головна предикативна частина, а підрядна, не відображаєситуації й не має власного інформативного змісту, а лише пос-тачає головній частині необхідний для її розуміння простийномінат.

170 171

частину, є гіпертрофованим, напр.: І робив я те, що міг (УласСамчук), пор.: робив я те, що міг робити. У наведеному прик-ладі відбувається руйнування семантичної структури речення,а формальна будова залишається суцільною.

Щодо речень на зразок Викладач вийде з аудиторії, а мищо хочемо, те і робимо, то тут відбувається руйнування не ли-ше на семантичному рівні, а й на формальному.

Отже, руйнування номінативних блоків «те + підрядначастина» відбувається у реченнях несиметричної структури,які виражають певну ситуацію дійсності в різному обрамленні.

Підрядні асиметричні утворення з номінативним блоком«те + підрядна частина» у головній частині можуть мати лек-семи, які дублюються в підрядній. Здебільшого такі реченнятрапляються в розмовному мовленні, напр.: Знаємо те, щознаємо; Треба робити те, що треба; Що вирішили, то виріши-ли (Розмовне мовлення). Таке дублювання предикатів робитьномінацію неповноцінною та призводить до руйнації блоків.

Складнопідрядні речення несиметричної структури з спів-відносним словом те можуть виражати змістові відношення.З приводу цього М. С. Поспєлов зауважив, що існують випад-ки вираження в структурі несиметричних речень змістовихвідношень зумовленості й зіставлення, а також наголошувавна значущості для змісту цих речень ознаки дистантності/кон-тактності розташування займенникових слів, оскільки ці кон-струкції мають більш стягнуту будову і отримають зіставнезначення тільки при дистантному розташуванні займеннико-вих формантів; при контактному розташуванні займенниківна межі головною та підрядною частинами підрядна їхня час-тина, яка більш тісно приєднується до головної частини, вжене виражає зіставлення, а тільки розкриває зміст займеннико-вого форматива головної частини, виражаючи відповідністьзмісту підрядної частини висловленому в головній частині[9; 47].

Отже, погляд на складнопідрядні речення прислівно-коре-ляційного типу несиметричної структури як самостійний клас усистемі займенниково-співвідносного речення на сьогодніє важливим питанням для дослідження та формування новихпідходів до аналізу речення як центральної одиниці синтаксису.

Вивчення засобів зв’язку у реченні є значущим для аналізукомпонентів синтаксичної структури: наявність співвідноснихслів у головній частині займенниково-співвідносного реченняяк конструктивно необхідних компонентів структури є ознакою

значенням тотожності, у синтаксичній структурі яких важли-вим копонентом є дієслово-зв’язка бути, напр.: Противномені було так, що аж у голові заболіло (Олександр Довжен-ко); Андрій відчув те, що було сумом за минулим (В. Савчен-ко). Інколи дієслово-зв’язка може бути відсутньою, тобто нульо-вою, напр.: Останніми часами він узявся за постачання арміївсе, що їй необхідне (У. Самчук).

Варто зазначити, що речення із тотожною семантикою, запевних умов, можуть бути симетричними. Наприклад такоюумовою, може бути вживання в їх структурі номінативівз оцінним значенням: [Інколи люди каються, що не вміли збе-регти вартостей,] а по-моєму, найбільшою вартістю є всете, що ми з вами пережили (У. Самчук).

Обов’язковою умовою виникнення асиметрії у займеннико-во-співвідносних реченнях є наявність номінативної діяль-ності мовця в підрядній частині речення, напр.: З цієї хвилинивсе те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося длянього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він нимибачив тепер те, чого раніше не помічав… (Григорій Тютюн-ник). Перешкоджати дії асиметричного механізму може лек-сико-семантична організація предикативних частин, що утво-рює додаткові логічні відношення між ними. Наприклад,у реченні Те, що вже продане і зветься «сахіх», належить то-му, хто купив, і зветься «люльк», [і ніхто без згоди господаряне сміє поглянути на його власність] (П. Загребельний) наяв-не додаткове відошення причини-наслідку, пор.: «Якщо вжепродане, то належить тому, хто купив».

Дослідження та аналіз несиметричних речень показало, щономінативна функція блоків «те + підрядна частина» можевидозмінюватися або взагалі руйнуватися. Видозміненимислід вважати такі речення на зразок Він тямить тільки те,що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, поки ненадибав деяку страву або кусник хліба (Іван Франко), пор.:Він часто добувався до пустих хат, пертий голодом, поки ненадибав деяку страву або кусник хліба; Я вірю в те, що вер-неться весна. Я вірю в щастя, бо воно було (Дмитро Павличко),пор.: Я вірю в повернення весни. Я вірю в щастя, бо воно було.

Руйнування номінативних блоків може відбуватися як наформальному, так і на семантичному рівнях. У більшості ви-падків місце предикативної частини (з модальними дієсловамина зразок могти, мусити, хотіти, веліти, бажати, мати) мо-же бути не заміщеною, тому що зміст, який дублює головну

специфічної формальної будови цих конструкцій, яка суттєвовпливає на тип семантики, що формується в їх межах.

Аналіз займенниково-співвідносних несиметричних реченьсвідчить про те, що синтаксичний механізм, який базується наоснові номінативного блоку є досить специфічним і виступаєзасобом вираження відповідних смислових відношень.

Література

1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М.,1955. — 215 с.

2. Белошапкова В. А. Современный русский язык: Синтаксис. — М., 1977. —248 с.

3. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. —К., 1993. — 368 с.

4. Карцевський С. О. Об асимметричном дуализме лингвистического зна-ка // Звегинцев В.А. История языкознания XIX–XX вв. в очеркахи извлечениях. — Ч. 2. — М., 1965. — С. 85–90.

5. Крючков С. Е., Максимов Л.Ю. Современный русский язык. Синтак-сис сложного предложения. — М., 1977. — 191 с.

6. Ломакович С. В. Займенниково-співвідносні конструкції в системі склад-нопідрядного речення української мови: навч. посіб. — К., 1993. — 80 с.

7. Нітенко Ольга Валеріївна. Складні нормативні одиниці в структурі зай-менниково-співвідносних ототоджувальних речень: дисертація канд.філол. наук: 10.02.01 / Харківський національний ун-т ім. В. Н. Ка-разіна. — Х., 2003. — 185 с.

8. Ожоган Василь. Синтаксис складнопідрядного елементарного речення/ Міністерство освіти і науки України. Кіровогр. держ. пед. ун-т іменіВолодимира Винниченка. — Кіровоград: ЛОВ, 2006. — 123 с.

9. Поспелов Н. С. Сложноподченненое предложение и его структурныетипы // Вопр. языкознания. — 1959. — № 2. — С. 19–27.

10. Русская грамматика: В 2 т. / Ред. кол.: Н. Ю. Шведова (гл. ред.) и др. —М., 1982. — Т. 2: Синтаксис. — 709 с.

11. Современный русский язык / Под ред. В. А. Белошапковой. — М., 1989. —800 с.

12. Союр Ф де. Курс общей лингвистики. — В кн. Труды по языкозна-нию. — М., 1977. — С. 140–170.

АнотаціяПричиненко Ю. Асиметрія нерозчленованих складнопідрядних ре-

чень займенниково співвідносного типуСтаття присвячена дослідженню семантики речень займенниково-

співвідносного типу асиметричної структури на основі виокремлення в їх-ній структурі номінативних блоків. Виявлено особливості формуванняаналізованих речень як синтаксичних одиниць.

172 173

SummaryPrychynenko Yu. Nonsymmetrical complex sentences pronominal-cor-

relative type.The article deals to research of semantics of suggestions of pronominal-cor-

relative type of nonsymmetrical structure on the basis of singling out of the selec-tion in their structure of nominative blocks. Their features were exposed as syn-tactical units.

Тамара СЛОБОДИНСЬКА,доцент

ПРО ТЕКСТОТВІРНУ ФУНКЦІЮ МОВНОЇ КАТЕГОРІЇ ТАКСИСУ

Категорія таксису, яка є універсальною, тобто такою, якавластива усім без винятку мовам і яка структурована якфункціонально-семантичне поле, що об’єднує велику кількістьмовних засобів, що спеціалізуються на вираженні грамемиодночасності, грамеми часової попередності та часової наступ-ності, стала предметом уваги передовсім у зарубіжному мово-знавстві (Р. О. Якобсон, О. В. Бондарко, С. М. Полянський,Т. Г. Акімова, Н. О. Козинцева та ін.). В українській лінгвіс-тиці таксису присвячені дослідження О. І. Бондаря [1] та ав-торки статті, яка проаналізувала засоби вираження цієї кате-горії на всіх мовних рівнях. Проблема таксисних відношеньпоширюється й на текст. Така перспектива відображена в окре-мих наукових розвідках [4; 128]. Власне, це і є головна текстовапроблема, тому що «текст — цілісна семіотична форма психо-мовленнєвомислительної людської діяльності, концептуальноі структурно організована, діалогічно вбудована в інтеріорізо-ване буття, семіотичний універсум етносу чи цивілізації, якаслугує прагматично спрямованим посередником комунікації»[6; 332]. Текст, особливо художній, створює свій замкненийсвіт, темпоральна структура якого переважно не зорієнтованана «момент мовлення», текстові події складними таксиснимизв’язками співвіднесені між собою [3; 173]. Може, за умовою«єдності часового періоду» і виявиться цілісність тексту? Томуметою нашої статті є спроба вдосконалити наявне на сьогоднірозуміння поняття «текст» та окреслити роль мовної категоріїтаксису у структуруванні тексту, зокрема наративного.

Сучасна лінгвістична теорія тексту (ЛТТ) є інтегративноюнауковою дисципліною, що базується на системній взаємодіїпонять і методів семіотики, теорії комунікації й функціональ-ної лінгвістики. Методологічною основою ЛТТ є функціональ-но орієнтований системний аналіз, що передбачає загальнуспрямованість досліджень тексту «від змісту до форми», відсмислової інформації, яка міститься в тексті, до формально-мовних засобів її вираження.

З погляду ЛТТ текст розглядається як штучний конструк-тивний об’єкт, що володіє внутрішньою системною організа-цією й системними взаємозв’язками зі своїм «оточенням».Звідси випливає принаймні два висновки, які необхідно врахо-вувати у будь-яких теоретичних дослідженнях. Онтологічнаприрода тексту така, що строга й повна у формально-логічномурозумінні класифікація всіх текстів неможлива, і тому, як за-значає Г. О. Золотова, «класифікаційні зусилля» в цьому на-прямку не є доцільними [див. 2] . Замість цього в ЛТТ викорис-товується так званий «прототопічний підхід», в межах якоговиділяється часткова типологія досліджуваних об’єктів (у да-ному випадку текстів), визначаються прототипи — «еталонні»об’єкти виділених типів і будуються теоретичні моделі цихпрототипів, тобто їхні функціонально-структурні експлікацій-ні описи. З цієї ж причини непродуктивними є спроби побуду-вати стандартні з погляду аристотелівської «логіки класів» ат-рибутивне (чи родо-видове) визначення поняття «текст». Дляконструктивних об’єктів з необмежено складною структурою,якими є тексти — ті, які реально існують, чи тільки можливі —доцільно використати так звані операціональні чи індуктивнівизначення, подібні до тих, які широко застосовуються не ли-ше в конструктивній, але й в класичній математиці. Як відомо,сутність атрибутивного визначення полягає в тому, щоб виді-лити клас визначуваних об’єктів як чітку (в математичномурозумінні) підмножину деякої вихідної більш широкої множи-ни. Сутність операціонального визначення зводиться до описукількох основних конструкцій, які можуть бути використаніяк функціональні «блоки» чи конструктивні елементи при по-будові об’єкта як завгодно складної структури. Зрозуміло, щоне для кожного типу тексту можна побудувати його операціо-нальне чи індуктивне визначення, яке відповідає критеріямточності й строгості, прийнятим в математиці (і для мови мате-матики). Однак такий тип текстів існує, тобто існує кластекстів, кожний з яких відповідає абсолютно строгому рекур-

174 175

сивному визначенню, — прототипом такого класу є, наприк-лад, формалізований текст доведень математичної теореми.

У зв’язку з цим необхідно вказати на низку логічних і мето-дологічних помилок, характерних для визначень тексту, наякі постійно можна натрапити в сучасній лінгвістичній літера-турі. Текст, зазначає, зокрема, Т. М. Ніколаєва, це «об’єднанасмисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основни-ми властивостями якої є зв’язність і цільність [5; 507]. Ре-дукція «багатомірного» системно-функціонального об’єкта доодного «виміру» цілком припустима, однак така епістемічнапроцедура повинна проводитися логічно й методологічно коре-ктно. «Зовні», тобто з боку знакової форми текст справді ви-глядає як послідовність (єдиний методологічно коректно вико-ристаний термін) якихось графічних чи акустичних знаків.«У мовознавстві, — додає Т. М. Ніколаєва, — текст — це по-слідовність вербальних (словесних) знаків» [Там само]. Понят-тя «послідовність» має математично точне визначення —йдеться в даному випадку про лінійно впорядковану множинуоб’єктів, зрозуміло, кінцеву множину. Проте незрозуміло, якісаме об’єкти маються на увазі: можна уявити собі послідов-ність, в якій впереміш подані слова, речення, букви, морфеми,словосполучення й подібні «вербальні знаки» — таку послідов-ність автор навряд чи назве текстом. Далі, тут кидається у вічівідома з античних часів логічна помилка, яку древні греки на-зивали «визначення невідомого через невідоме» — навряд чихтось погодиться вважати, що словосполучення «смисловийзв’язок» є більш «зрозумілим», аніж слово «текст». Нарешті,незрозуміло, до чого варто віднести ознаки «зв’язність»і «цільність»: якщо до змісту тексту, тоді незрозуміло, причо-му тут послідовність знакових одиниць; якщо до самої послі-довності, тоді вживання, принаймні, слова «цільність» дове-деться визнати абсурдним.

Процитоване вище визначення тексту не належить якомусьодному авторові — на нього натрапляємо у всіх сучаснихдовідкових виданнях і в багатьох наукових працях. Логічні де-фекти цього визначення зумовлені не неуважністю автора,а недосконалістю вибраної ними методології дослідження, і,передусім, ігноруванням основних принципів системногоаналізу. Як вже зазначалось, для складного конструктивногооб’єкта є безнадійним намагання побудувати його логічнострогу атрибутивну дефініцію, тобто визначення за схемою«А є В, яке має видільні (і, відповідно, обмежувальні) функції

176 177

го, нижчого за рангом, рівня n–1; 2) системними компонента-ми (частинами) мовної конструкції рівня n можуть бути на-лежні цій же мові конструкції цього ж рівня n; 3) для деякихтекстем до відповідних їм текстів як компоненти, елементиі субелементи можуть включатися, відповідно, тексти, речен-ня q слова іншої ідіоетнічної чи іншої природної мови; 4) длядеяких текстем у відповідні їм тексти допускається включенняналежних цій же чи іншій ідіоетнічній мові текстів, які вико-нують метатекстові функції коментування чи оцінки інфор-маційних блоків змісту основного тексту, а також функції по-яснення смислових зв’язків між цими блоками; 5) вибірелементів і компонентів конструкції рівня n нежорстко, ста-тистично [5; 568] детермінований конструкцією рівня n+1,елементом якої є дана мовна конструкція; при цьому ступіньдетермінації виростає при підвищенні рівня знаковоїконструкції в системній ієрархії мови; зокрема, функціональ-ний стиль літературної мови більшою мірою детермінує відбірналежних йому текстем, ніж кожна з цих текстем — відбірвідповідних їй текстів тощо. Підкреслимо, що в правилах(1)–(5) всі терміни, які позначають «рівні» мови, в тому числій термін «текст», не мають змістових визначень і використанітільки для позначення типів знакових конструкцій, які займа-ють певне місце в ієрархічній системі мови (наведені в дужкахметатекстові пояснення значень термінів «текстема» й «функ-ціональний стиль» є описами, а не логічно строгими визначен-нями об’єктів). Отже, подана вище ієрархія рівнів і правила1)–5) репрезентують структурно-формальні аспекти мовноїсистеми, чи, в традиційній термінології, структуру «плану ви-раження» мови в абстракції від «плану змісту», безпосередньопов’язаного з функціонально-інформаційними характеристи-ками мовних одиниць, які належать різним рівням структурноїієрархії. Доцільність диференціації й роздільного дослідженняструктурних і функціональних аспектів мови з перспективоюїх теоретичного синтезу в єдиній науковій теорії продиктованазастосуванням системної методології в теоретичному мово-знавстві. Можливість такого диференційно-інтегруючого мето-дологічного підходу зумовлена тим, що мова являє собою такийтип системи, поверхнева структура якої доступна для емпірич-ного спостереження й опису, а дослідження функціональнихаспектів вимагає побудови теоретичних моделей, аналіз якихвідкриває перспективи не тільки для опису «зовнішньої» по-ведінки системи, але й для більш точної диференціації її

с, d , e…» (текст є послідовність …). Наприклад, заздалегідьможна вважати логічно неправильним і тому практично неп-ридатним визначення «будинок — це побудова, …» — якіб уточнювальні ознаки не додавалися б, неможливо включитидо цього визначення опис конструктивних особливостей усіхбудинків, які коли-небудь були чи будуть збудовані в далекомумайбутньому. Однак абсолютно точне й логічно строгеконструктивне визначення певного типу будинків не тількиможливе, але й необхідне — як відомо, без ретельно перевіре-ного проекту не може бути розпочате ніяке будівництво. Цейприклад у дуже спрощеній формі ілюструє необхідність вико-ристання в ЛТТ прототопічного підходу й конструктивних виз-начень прототипів («проектів») для кожного виділеного типутекстів. У математиці доведена теорема про те, що будь-якийконструктивний багатомірний математичний об’єкт (наприк-лад, N-мірна матриця) може бути «лініїзованою», тобто пода-ний у вигляді лінійної послідовності конструктивних об’єктівменшої складності (для таких перетворень використовуєтьсяне одна, а декілька формалізованих мов). Перетвореннядвомірного графічного образу в «текст» (і назад) реалізуєтьсяв сучасних технічних приладах — комп’ютерах, «цифрових»фото- і відеокамерах тощо. Властивість «бути конечною послі-довністю знакових конструкцій» є прототопічною ознакоювсіх текстів, виголошених чи написаних якоюсь природною чиштучною мовою. Інакше кажучи, ніяка сукупність мовнихконструкцій (наприклад, речень) не є текстом, якщо вона неподана у вигляді лінійної послідовності цих конструкцій. Про-те питання в тому, які саме мовні конструкції можуть бути еле-ментами і частинами тексту, потребує спеціального аналізу.Мова, за висловом Р. О. Якобсона, є не просто системою, а «сис-темою систем», яку можна подати у вигляді такої «ієрархіїрівнів» (Е. Кошмідер): диференційна ознака — морфема — сло-во — речення — текст — текстема (загальна модель для деяко-го класу функціонально однорідних текстів) функціональнийстиль мови (різновид літературної мови, функціонально-структурні особливості якої відображають специфіку спілку-вання й інтелектуальної діяльності людей в тій чи іншій сферісуспільної практики, яка історично виділилася) [5; 567].«Рівнева» організація природної ідіоетнічної мови передбачаєсуворе дотримання наступних правил: 1) елементами (міні-мальними компонентами) мовної конструкції рівня n в назва-ній вище ієрархії можуть бути тільки конструкції найближчо-

178 179

ляємо на вираз «параграф 2», його варто розглядати не якабстрактний знак, морфему чи слово, включення яких в текст(але не в речення тексту) заборонено правилом (1), а як особли-ве речення, яке, згідно з правилами (3) і (4), виконує метатекс-тову функцію — у даному випадку функцію структуруваннязмісту основного тексту. У повній відповідності з правилом (4)здійснюється видання книг, газет і журналів: кожнийпримірник друкованого видання, окрім одного чи декількохосновних текстів, містить декілька метатекстів, які повідомля-ють відомості про осіб, які відповідають за опубліковану інфор-мацію, про власників авторських прав, про місце, час і тиражвидання тощо. Особливе значення мають метатексти, якімістять коментарії й пояснення спеціалістів, включені в ті дру-ковані видання, де основними текстами є праці у царині філо-софії, історії, культурології, соціальних наук, які отрималивсезагальне визнання. (Відзначимо, що в літературознавствіосновним текстом є якраз коментар й оцінні судження аналіти-ка, а фрагменти аналізованого художнього тексту виконуютьметатекстову функцію ілюстрації висновків науковця). На-решті, ілюстрацією функціонування правила (5) може слугува-ти робота редакції спеціалізованого наукового журналу,співробітники якого використовують чітко визначені текстеми«наукова стаття», «рецензія», «анотація», «огляд літератури»,«звіт про конференцію», «наукове повідомлення», «лист до ре-дакції» тощо. Кожна з цих текстем належить функціонально-му стилю науки й існує у вигляді системи вимог, які висува-ються не тільки до обсягу і формальної структури тексту, але,передусім, до його змісту. Чим вищий авторитет науковогожурналу у професійній спільноті, тим вищими є критерії оцін-ки так званої «якості тексту». Значення останнього терміна яв-ляє собою комплексну характеристику змісту наукового тексту,яка включає три основних параметри: 1) дискурсивна визна-ченість — належність представленої в тексті інформації науко-во-дискурсивному дискурсові, який відповідає профілю даногожурналу; 2) «технологічність» наукової роботи — логічна стро-гість аргументації, відсутність методологічних й технічних по-милок у застосуванні теоретичних і емпіричних пізнавальнихзасобів; 3) дискурсивна значимість наукового результату —оцінка наукової праці за цим критерієм зазвичай проводитьсяекспертом (у прямому й переносному значенні цього терміна)й в подальшому підтверджується так званим «індексом циту-вання». Отже, порівняно з іншими функціональними стилями

внутрішньої структури. Тому, до речі, розвиток структурноїлінгвістики історично й логічно передував формуваннюлінгвістики функціональної, яка стала не альтернативоюструктурному аналізові в мовознавстві, а його інтегративним,системним узагальненням.

З погляду функціональної, а точніше, функціонально-структурної лінгвістики, диференціація структурних рівнівмови обґрунтована відповідною диференціацією функцій мов-них конструкцій, які належать різним рівням структурноїієрархії мови. Для того щоб перейти від структурного аналізу«плану вираження» мови до функціонального аналізу «планузмісту», необхідно, по-перше, з’ясувати, які функції здатні ви-конувати мовні конструкції рівня n–1; стаючи елементамиконструкції рівня n, і, по-друге, визначити функціональнепризначення конструкції рівня n в системній організаціївідповідної конструкції рівня n+1. З погляду структурногоаналізу, текст являє собою тип мовних конструкцій, які воло-діють наступними формальними характеристиками. Згідноз правилом 1), елементами тексту можуть бути тільки речен-ня, а не слова, і тим більше не морфеми. З огляду на це, непра-вильною варто вважати саму постановку питання про те, чиможна вважати текст «довгим» реченням, і, навпаки, речення —коротким текстом. Речення й текст, який складається тількиз одного речення, — це різні об’єкти, які володіють різним«системним статусом» і призначені для виконання різнихфункцій в системі мовленнєвої комунікації (так само, як словой речення, яке складається з одного слова). Згідно з правилом2), текст може бути частиною (але не елементом) іншого тексту —точно так само, як речення може бути частиною іншого, склад-носурядного, безсполучникового чи складнопідрядного речен-ня, чи слово — частиною іншого слова. Зазначимо, що деякітексти, наприклад, цитати, можуть включатися в модусні рам-ки речення «Як вважав Х, «…». Однак і в цьому випадку цита-та як текст є функціонально значимою частиною основноготексту, а не того речення, в яке вона включається формально(в таких ситуаціях сентенційна матриця «Як вважав (зазна-чав, підкреслював) Х …» виконує метатекстову функцію зв’язкуміж двома частинами тексту). У відповідних деяким текстемамтекстах, наприклад, в офіційному документі чи в шкільномупідручнику (але не в оповіданні, повісті чи поемі) можна на-трапити на знакові вислови, які не належать мові основноготексту. Зокрема, якщо в тексті якогось документа натрап-

180 181

SummarySlobodynska T. About tekstotvirnu function language category Taxis

In the article the author makes an attempt to analyse the concept «text» in anon-standard way. The temporal structure of the contents of the narrative text isalso analysed in the light of function-grammatical position.

Світлана ХАРЧЕНКО,Катерина КОЗУБЕНКО

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ СПОНУКАЛЬНОЇ МОДАЛЬНОСТІ

З ПОГЛЯДУ МОВНОЇ НОРМИ

Антропоцентризація мовознавчих досліджень зумовлюєпотребу в аналізі синтаксичних конструкцій на семантичному,семантико-синтаксичному і комунікативному рівнях. Аджецілісність синтаксичної теорії досягається різноаспектнимописом синтаксичних одиниць, зокрема речень у різних вия-вах їхньої сутності.

У колі наукових зацікавлень українських мовознавців середінших постійно перебувають спонукальна модальність і речен-ня спонукальної модальності.

Спонукальні конструкції досліджувались різноаспектно наматеріалі різних мов, зокрема й української. Наприклад,з урахуванням їх структурно-семантичних і комунікативно-функціональних відповідностей вивчали спонукальні кон-струкції І. Андреєва, Н. Швидка, С. Харченко, Л. Бережан,Г. Блінушова, Г. Дорошенко, Р. Никифорова, О. Романов, В. Ря-бенко, Л. Фоміна, Н. Шевченко, а з урахуванням соціолінгвіс-тичного аспекта О. Кондзеля. Окремі праці присвячені систем-ному, комплексному аналізу функціонування категоріїспонукальності (В. Рябенко, О. Бєляєва, В. Храковський,О. Володін, Л. Бережан, О. Гусєва, І. Михалкова, Г. Молчанов,О. Даскалюк). Чимало лінгвістів торкалися проблеми семан-тичної інтерпретації спонукальних висловлень, класифікаціїконкретних значень (різновидів) спонукання (А. Бєльський,М. Косилова, В. Храковський). Проведено низку цікавихдосліджень категорії спонукальності в аспекті прагмалінгвіс-тичної теорії (Г. Почепцов, Л. Бірюлін, С. Мясоєдова, В. Кули-кова, О. Нарушевич-Васильєва). А на матеріалі німецької мовидосліджено спонукальний дискурс (О. Франко). Незважаючи

мови, функціональний стиль науки демонструє найбільшчіткий взаємозв’язок між структурними характеристикамий особливостями його функціонування в системі комунікації,яка належить системно організованій сфері соціально значи-мої діяльності.

Мовна категорія таксису найчіткіше виявляє себе у нара-тивних текстах. Необхідною умовою структурування текстує таксисний зв’язок усіх наративних предикатів тексту в ас-пекті одночасності чи послідовності подій, часової попереднос-ті чи часового передування.

Перспектива подальших досліджень полягає у визначенніролі таксису у текстах різних видів (тексті, який слугує опи-сові подій; тексті, який описує ситуації; тексті наративномутощо).

Література

1. Бондар О. І. Система і структура функціонально-семантичних полів тем-поральності в сучасній українській літературній мові. Функціонально-ономасіологічний аспект: Дис. … доктора філол. наук (10.02.01) / Одесь-кий держ. ун-т ім. І.І. Мечникова; Захищена 20.01.1999; Затв.02.07.1999. —О., 1998. — 369 л.

2. Золотова Г. А. Категория времени и вида с точки зрения текста. Г. А. Зо-лотова // Вопросы языкознания. — 2002. — №3. — С. 8–29.

3. Золотова Г. А. К вопросу о таксисе. Г. А. Золотова // Исследования поязыкознанию: К 70-летию члена-корреспондента РАН Александра Вла-димировича Бондарко /С.А. Шубик (отв. ред.); РАН. Отделение литера-туры и языка. Институт лингвистических исследований, Санкт-Петер-бургский гос. ун-т. — СПб., 2001. — С. 170–175.

4. Козинцева Н. А. Временная локализованность действия и ее связи с ас-пектуальными, модальными и таксисными значениями / Отв. ред.А. В. Бондарко; АН СССР. Ин-т языкознания. ЛО. — Л., 1991. — 143 с.

5. Лингвистический энциклопедический словарь /Гл. ред. В.Н. Ярцева. — М.,1990. — 685 с.

6. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации/Черкасский гос. ун-т им.Богдана Хмельницкого. — К., 2004. — 336 с.

АнотаціяСлободинська Т. Про текстотвірну функцію мовної категорії таксису

У статті зроблено спробу нестандартного підходу до визначення понят-тя «текст». Проаналізовано також темпоральну структуру змісту наратив-ного тексту з функціонального погляду.

Ключові слова: лінгвістична теорія тексту, наративний текст, таксис.

на такий посилений інтерес до цього виду синтаксичнихконструкцій, низка питань залишається не з’ясованою.

Мета цієї розвідки — з’ясувати особливості спеціалізованихморфологічних наповнювачів семантико-синтаксичної моделіречення спонукальної модальності з погляду мовної норми.

Основним, маркованим лексико-граматичним наповнюва-чем предикатної позиції у семантико-синтаксичних моделяхречень спонукальної модальності в сучасній українській мовівиступає наказовий спосіб дієслова. Форми наказового способу(аналітичні та синтетичні) утворюють імперативну парадигму.Проте погляди на кількість репрезентованих позицій імпера-тивної парадигми не відзначаються одностайністю. Зарахуван-ня чи незарахування тієї чи іншої особової форми до парадиг-ми наказового способу безпосередньо пов’язується з поняттям«спілкування». Адже вихідною передумовою спілкування(а також спонукання) є насамперед факт наявності учасників:того, хто спонукає, передає повідомлення, і того, кому адресо-ване спонукання.

Існує кілька різних поглядів на проблему адресованостіспонукання.

Адресатом спонукання (виконавцем дії) може виступатилише слухач /слухачі (на формально-граматичному рівні вира-жається формами 2 особи однини і множини наказового спосо-бу) (Н. Некрасов, І. Мучник, О. Бондарко) — парадигма нака-зового способу може бути тільки двочленною.

Адресатом спонукання (виконавцем дії) виступає слу-хач/слухачі, слухач/слухачі і мовець одночасно, що вира-жається формами 2 особи однини, множини і формами 1 особимножини наказового способу дієслова: парадигма наказовогоспособу — тричленна (О. Пєшковський, В. Виноградов, РГ-80,М. Скаб та ін).

Адресатом спонукання вважаються слухач/слухачі, що ви-ражається формами 2 особи однини і множини наказового спо-собу дієслова, слухач/слухачі та мовець (відтворюється форма-ми 1 особи множини наказового способу дієслова, або такзваними формами спільної дії), а також особа (особи), яка небере безпосередньої участі в мовленнєвому акті (на формально-граматичному рівні української мови виражається формами 3 осо-би однини і множини наказового способу дієслова) (ГУМ-82,М. Каранська, А. Грищенко, Л. Бережан, А. Загнітко та ін.).

Об’єктом спонукання можуть виступати: слухач (слухачі),який морфологічно виражається формами 2 особи однини

182 183

і множини наказового способу дієслова, слухач/слухачі та мо-вець, що виражається формами 1 особи множини наказовогоспособу дієслова, особа (особи), яка не бере безпосередньоїучасті в акті спілкування, що виражається формами 3 особиоднини і множини наказового способу дієслова, а також саммовець, що морфологічно виражається формами 1 особи однининаказового способу дієслова (О. Востоков, О. Курило, В. Руса-нівський, К. Городенська, О. Безпалько, В. Храковський тощо).

Мовознавці, таким чином, одностайно визнають адресатомспонукання співрозмовника/співрозмовників, особу/осіб,яка/які бере/беруть безпосередню участь в акті спілкування.Форми 2 особи однини і множини є «центром парадигми нака-зового способу в усіх слов’янських мовах, якими виражаєтьсяпряме імперативне значення» [6, 268].

Аналітичні форми 1 особи однини наказового способу здат-ні репрезентувати категорію спонукальності, хоча й посідаютьнайвіддаленіше місце від центру в особовій парадигмі наказовогоспособу і кваліфікуються як форми з найслабшою спонукаль-ністю [3, 66]. Це можливе за умови, коли мовець як особистістьволодіє здатністю трансформувати власну життєдіяльністьу предмет практичного перетворення на основі рефлективноїсвідомості. Тим самим мовець як особистість встановлює(свідомо чи підсвідомо) внутрішні орієнтири і способи розме-жування «Я» і «не-Я» в самому собі; виявляє незбіг і проти-лежність Я-суб’єкт і не-Я — об’єкт, адресат. Мовець як люди-на, індивід, особистість усвідомлює незалежного від ньогооб’єкта в самому собі і розуміє його. Тому теоретично і прак-тично можливе об’єднання і суб’єкта, і об’єкта в одній особі,що, відповідно, уможливлює визнання за мовцем також і ста-тусу адресата-виконавця дії чи стану, до яких спонукає сам мо-вець. Можна погодитися і з думкою, що об’єктом зверненняє «знову ж таки інша особа, якій повідомляється, що дію, якутреба виконати, мовець залишає за собою [1, 228], що комуні-катор мислить себе одночасно і суб’єктом, і об’єктом (адреса-том, виконавцем) дії.

Аналітичні форми наказового способу творяться поєднан-ням формотворчих часток хай, нехай із особовою формою те-перішнього або майбутнього часу (модель «хай/нехай + Vind3sg/ Vind3pl / Vfut3sg / Vfut3pl (док. в.)»): Нехай я заплачу, нехайсвою Україну я ще раз побачу, нехай ще раз послухаю, як теморе грає, як дівчина під вербою Гриця заспіває (Т. Шевчен-ко); Мовби застидався тих широких прав, які були йому

184 185

Можливе також утворення аналітичних форм наказовогоспособу дієслова за допомогою транспонованого у частки спо-лучника мети щоб і форми множини минулого часу (модель«щоб + Vperf pl»). Ці форми характерні для розмовного мовлен-ня, позначені високим ступенем емоційно-експресивного заба-рвлення, мають конотативне значення банальності, однакздатні виражати обмежену кількість варіантних значеньспонукальної модальності: наказ, вказівку або вимогу. Їх се-мантична особливість полягає у тому, що спонукання ними ви-ражається опосередковано — через чуттєве сприйняття,оскільки спонукувана дія висловлена завуальовано, імпліцитно.

Агенс у реченнях спонукальної модальності, якими вислов-люється наказ, вимога, вказівка (тобто категоричне спонукан-ня) і в яких предикат, репрезентований «щоб + Vperf pl», аботочно визначений і має експліцитне/імпліцитне вираження,або мислиться узагальнено. Якщо виконавець визначений,конкретизований у певний спосіб, тоді використовуються фор-ми однини минулого часу дієслова (суб’єкт-виконавець один)або множини (конкретизована сукупність суб’єктів-вико-навців), наприклад: Черевик, не втримавшись, угатив по сто-лу кулачищем: — Замовкни, жінко! Щоб не чув твого писку!(Ю. Збанацький); І тут його було зверху! — Щоб мої очі тебебільше не бачили!! (В. Чемерис); А отаман на це: — Коли не-має — дістань. Бери коня та щоб з тобою хтось із хлопцівпоїхав (О. Слісаренко). Якщо ж виконавець мислиться неозна-чено або узагальнено, то вживається множинна форма минуло-го часу дієслова, наприклад: — Та у грубці зараз щоб запали-ли. Це й без лікаря всякий скаже, що так холодити хворулюдину не можна. Та самовара поставте (УН).

У наукових працях уже довгий час превалює погляд, сутьякого полягає в тому, що імперативні форми утворюютьсяпрактично від усіх семантичних груп дієслів [наприклад, 5].Серед дієслів, які не вживаються у формі наказового способу,називаються дієслова чуттєвого сприйняття (бачити, чути то-що) та безособові дієслова (світати, вечоріти, морозити таін.), при цьому зауважується, що зрідка в розмовному мов-ленні або в поетичній мові зустрічаються форми наказовогоспособу, утворені від цих семантичних груп. Проте аналіз лек-сико-семантичних особливостей дієслів (зокрема, приналеж-ності до певної семантичної групи, відображення часових,кількісно-часових, результативних модифікацій процесуаль-них ознак) заперечує традиційний погляд.

надані. — То хай я самотужки всі лямки тягтиму, аніжмаю нарікання терпіти! (О. Гончар); — Та пусти, бо задавишхлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай я з ним привітаю-ся (Б. Лепкий); — Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!..(Г. Квітка-Основ’яненко). Виконавцем спонукуваної дії висту-пає або мовець і слухач/слухачі, або сам мовець, при цьомудозвіл, згоду на її реалізацію повинен дати слухач/слухачі.Проте дехто з дослідників (наприклад, О. Даскалюк) вважає,що через ослаблену спонукальну семантику аналітичні формине пристосовані передавати волевиявлення, а отже, ці формине є членами парадигми дієслівних форм наказового способу[4, 12–13]. У «Теоретичній морфології української мови» І. Ви-хованець і К. Городенська поділяють думку, згідно з якою осо-бова парадигма наказового способу п’ятичленна: містить трисинтетичні (друга особа однини і множини та перша особа мно-жини) і дві аналітичні (третя особа однини та множини) [2, 259].Вважаємо, що парадигма наказового способу шестичленна, а їїіснування та повноцінне функціонування закономірне.

Дискусійним є питання про аналітичні дієслівні форм на-казового способу, утворені сполученням часток (десемантизо-ваних дієслів) дай, давай, даваймо, давайте з дієсловамиу формі інфінітива, майбутнього часу (модель «дай, давай, да-ваймо, давайте + Vinf, Vfut»). Наприклад: 1-й парубок. Ну,так давайте хоч покуримо (М. Старицький); Перелесник.Дай я придивлюся (Л. Українка); А мати чаклувала тимчасом біля великої алюмінієвої миски; розвела теплою водоюовече молоко, кинула кілька жовтків: — Давай, Марто, голо-ву тобі змию (М. Зарудний); — Давай я понесу радіобата-реї, — запропонував Вікторові Олексій Агєєв (В. Автомонов);— Рука? — співчутливо спитала Мирослава. — Вона. Ці днібуло не до неї, то й почала коверзувати. — Дайте хоч пере-бинтую (М. Стельмах). Аналіз довідкової, монографічної, нав-чальної літератури (авторів І. Вихованця, К. Городенської,А. Грищенка, М. Плющ, В. Чолкан, І. Ющука та ін.) засвід-чив, що в сучасній українській літературній мові аналітичніформи наказового способу дієслова утворюються за моделлю«хай/нехай + Vind3sg / Vind3pl / Vfut3sg / Vfut3pl (док. в.)». Ана-літичні форми зі десемантизованим дієсловом давай, давайте,які передають волевиявлення мовця у функціонально-семан-тичному полі імператива, вважають або розмовними формами,або русизмами. То ж у літературному мовлення їх вартоуникати.

186 187

Існують серед названих семантичних груп також і такіфункціональні групи дієслів, від яких творяться тільки окреміформи наказового способу. До них можна зарахувати групидієслів на позначення дистрибутивних дій (повиходити, пови-стрибувати, повиїжджати, повиписувати) і багатократно-дистрибутивних дій (перестрілюватися, перестукуватися,перешіптуватися), від яких не утворюються форми першої,другої, третьої особи однини, оскільки їх семантичний складпередбачає множинність суб’єктів або об’єктів.

Враховуючи наявність та функціонування в сучасній ук-раїнській мові шестичленної парадигми наказового способудієслова, можна виявити такі конкретизовані реалізації струк-турно-семантичної моделі Vimp, як:

Оскільки особливістю спонукальних конструкцій є те, щовони функціонують безпосередньо в процесі спілкування, томовець, враховуючи ситуативно-комунікативні умови успішноїреалізації волевиявлення, актуалізує семантико-синтаксичнімоделі, в яких дієслівний предикат вимагає певних експліцит-но виражених позицій. Поширення семантико-синтаксичноїструктури Vimp різними семантичними компонентами висту-пає важливим фактором реформування внутрішньої організа-ції речень, вносить значні зміни до їхнього змісту і сприяє у та-кий спосіб вирішенню складніших комунікативних завдань.

Як морфологічний репрезентант предиката в структурі ре-чень спонукальної модальності досить продуктивно викорис-товуються дієслова, які позначають активну, динамічну,цілеспрямовану дію. Тому типовими поширювачами у нихє об’єктні поширювачі (актанти), кількість яких найчастішеваріюється від одного до трьох, наприклад: Спробуйте на собідивовижну силу бальзаму, народженого сомою природою(З газ.); В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинутикімнату, одначе батько стримав його: — Випроси собі щосьу твого батька, Юліане. Я бажав би тобі сьогодні щось милозробити (О. Кобилянська); — Ні, ти скажи мені. Чув про тихсімох отроків, що заснули в Ефесі? (П. Загребельний).

Семантика дієслова може прогнозувати наявність конкрети-затора — залежного компонента семантичної структури, якийпозначає різні супровідні предикативній ознаці характеристи-ки; наявність його в семантико-синтаксичній структурі дає змо-гу адресантові наголосити на тому, якою саме характеристикоювін наділяє предикатну ознаку. Це може бути конкретизатормети, темпоральний, локальний, способу дії, квалітативний

Окрім названих семантичних груп дієслова, не утворюють-ся імперативні форми від абсолютивних і релятивних дієслів,які позначають:

1) початок чи продовження відповідного стану, в якому пе-ребуває предмет (у прямому значенні), тобто процесуальніознаки, не співвідносні щодо виконання, тривання з персо-нальністю (бубнявіти, виникати, гудіти, жевріти, зазвуча-ти, іржати, телитися та ін.);

2) перехід з одного стану в інший (гоїтися, заживати, м’як-нути, охолонути, твердішати тощо);

3) набуття певної просторової характеристики (височіти,глибиніти, даленіти, самотіти, порожніти та ін.);

4) набуття певного кольору (багряніти, біліти, голубіти,жовтіти, золотіти, сивіти, чорніти та ін.);

5) багатократність або довготривалість дії — формальнийпоказник префікс попо- (попобачити, попоблукати, поповива-рювати, поповозити, попоказитися, пополамати та ін., алепопоїж, попоїжте тощо);

6) негативне ставлення до об’єкта (гидувати, гордувати,гребувати, ненавидіти, нехтувати та ін.);

7) вказівку на надмірність кратного вияву дії з негативни-ми для суб’єкта (бенефіціанта) наслідками (догулятися (до…),догратися (до…), доходитися (до…), добігатися (до…) та ін.);

8) різні співвідношення і зв’язки між предметами, явищами(відрізнятися, коштувати, лежати, полягати, стелитися та ін.).

9) набуття певної форми чи рельєфної характеристики (гост-ріти, горбатіти, горбитися, кругліти, морщитися та ін.).

Дієслова з деяких перерахованих семантичних груп (групи6, 7 та окремі дієслова з групи 9) здатні утворювати форми на-казового способу, але тільки з прогібітивним значенням, нап-риклад: — Та не попечіться ж там! (С. Плачинда). Отже,можливість/неможливість утворення імперативних форм мо-тивується специфікою умов, які необхідні для отримання по-зитивної результативності акту волевиявлення: спонукуванадія буде здійснена, якщо її реалізація відповідає (в повному об-сязі або частково) інтересам суб’єкта або об’єкта.

Крім того, у поетичному мовленні спостерігаються випадкипорушення норм формотворення наказового способу дієслова,наприклад: Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялося сер-це у тузі: Плачуть знову сичі… О ридай же, сріблій: Ходитьосінь у лузі (П. Тичина); Плач, небо, плач і плач… Струмуй, яс-на водо! Ти, смолокрила хмаро, благослови мене. Ти,. Блискав-ко, звістуй (В. Стус).

або квантитативний. Лексико-граматичне наповнення конкре-тизатора неоднорідне. Він може виражатися прислівникамирізних семантико-синтаксичних груп, прийменниково-відмін-ковими формами з адвербіальним значенням, порівняльноюконструкцією із значенням способу дії, дієприслівниковимзворотом, фразеологізованими сполученнями слів. Наприк-лад: Починайте із нижніх ярусів крони, поступово просуваю-чись догори (З газ.); — А чого ж стоїш, гав ловиш? Іди до кон-тори (УН); — За вухом обітріть, — підступила сліпенька наодно око баба (Л. Яновська); — Так читай тоді як умієш(Б. Лепкий). У висловленнях спонукальної модальності конк-ретизатори можуть мати значення динамічної локалізаціїз вказівкою на напрям руху, статичної локалізації дії, кваліта-тивне (якісна характеристика дії), мети, темпоральності, спо-собу дії. Вибір конкретизатора/конкретизаторів залежить відкомунікативних намірів та бажань мовця.

Кількість конкретизаторів і залежних актантів варіюєтьсяв межах конкретної мовленнєвої ситуації з метою досягненняпевного прагматичного ефекту. Наприклад: — Повідай менісвоє горе, — пристає стара (П. Мирний); Поставте рослинув дуже освітлене місце, але затінене від яскравого обідньогосонця (З газ.); — Ну, що Ягорки? Наслухались, як стукотятьмашини, надихалися повітрям заводським? Тепер ідіть пома-леньку додому (П. Автономов); — Та летім, летім чимскоріш до батьківського гнізда, до рідної стріхи! (УН).

Отже, іманентним морфологічним наповнювачем семанти-ко-синтаксичної структури речень спонукальної модальностіє наказовий спосіб дієслова. Дієслівна парадигма наказовогоспособу шестичленна, хоча її репрезентанти не однаковою міроювиражають спонукальність та апелятивність. Серед синтаксич-них (аналітичних) форм наказового способу нормативними тіль-ки є утворені поєднанням часток хай, нехай з дієсловами третьоїособи однини і третьої особи множини теперішнього або май-бутнього часу доконаного виду.

Література

1. Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика ук-раїнської мови. Морфологія. — К., 1993. — 336 с.

2. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови:академ. граматика укр. мови / За ред. І.Вихованця. — К., 2004. — 400 с.

3. Городенська К. Семантична структура імператива // Актуальні проблемиграматики: Зб. наук. праць. — К., Кіровоград, 1996. — Вип.1. – С. 63–68.

188 189

4. Даскалюк О. Л. Семантико-граматична характеристика імператива су-часної української мови: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / —Чернівці, 2006. — 20с.

5. Загнітко А. П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. — К.,1990. — 130 с.

6. Русанівський В. М. Структура українського дієслова. — К., 1971. — 315 с.

АнотаціяХарченко С., Козубенко К. Семантико-синтаксична структура ре-

чень спонукальної модальності з погляду мовної нормиУ статті з’ясовано особливості спеціалізованих морфологічних напов-

нювачів семантико-синтаксичної моделі речення спонукальної модаль-ності Vimp з погляду мовної норми. Серед синтаксичних (аналітичних)форм наказового способу нормативними тільки є ті, що утворені за модел-лю «хай/нехай + Vind3sg Vind3pl Vfut3sg Vfut3pl (док. в.)». Синтаксичні форми,утворені за моделлю «дай, давай, даваймо, давайте + Vinf, Vfut», суперечатьнормам української літературної мови.

SummaryKharchenko S., Kozubenko K. Semantical and syntactical structure of

sentences with incentive modality from the language norm positions. The characteristics of particularized morphological filling for semantical and

syntactical structure of sentences with incentive (imperative) modality Vimp fromthe language norm positions is annalysed in the article. Among the syntactical(analytical) forms of the imperative mood the only corresponding to norm arethose which are formed according to the «хай/нехай + Vind3sg Vind3pl Vfut3sgVfut3pl (док. в.)» model. Such syntactical forms as formed according to the «дай,давай, даваймо, давайте + Vinf, Vfut» model conflict with the norms of theUkrainian language.

Ганна ШВЕЦЬ,канд. філол. наук

ВИВЧЕННЯ СИСТЕМИ ВІДМІНЮВАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ ЗІ СТУДЕНТАМИ-ІНОЗЕМЦЯМИ

У методиці викладання іноземних мов розроблено поняттяпро основні аспектні навички [5; 101–147], комплексна роботанад якими покликана навчити «засобам мовленнєвого спілку-вання» [4; 267], інакше кажучи, сформувати мовну компе-тенцію [6; 72] учня чи студента. Це фонетичні, графічні, лек-сичні і граматичні навички. Формування граматичних

190 191

Пояснюючи таблицю, викладач звертає увагу на виділенібукви, слова. Наголошує особливі випадки (твердий чи м’якийприголосний, чергування приголосних, випадання о з суфікса-ок тощо). Значення відмінків теж можна подати в таблиці.

навичок — один із головних напрямків у процесі навчання іно-земної мови, оскільки забезпечує розвиток умінь усного й пи-семного спілкування.

У курсі української мови як іноземної вивчення системивідмінювання постає однією з найважчих і, що головне, найне-обхідніших для успішної комунікації граматичних тем. Середіноземців, що навчаються у вузах України, багато студентівз Китаю, Кореї, Туреччини, Ірану, — країн, у мовах яких зов-сім інша граматична система. Тож про принципи, методий систему роботи над формуванням уявлення про категоріювідмінка та відповідних граматичних навичок саме з такимиіноземцями і йтиметься у цій статті.

З перших уроків української як іноземної студенти знайом-ляться з різними формами одного й того ж слова. Вони завчаютьфрази «Я студент» — «Мене звати …», «Ти студент?» — «Як тебезвати?», «Це ручка» — «Ручки немає», «Це Китай» — «Я приїхавз Китаю» і т. п. та усвідомлюють, що в українській мові зміна фор-ми слова у відповідних конструкціях є необхідною. З вивченнямперших розмовних тем студенти поступово опановують певнівідмінкові форми, що введено в практику укладання підручниківукраїнської як іноземної для підготовчого факультету [1]:знахідний відмінок особових займенників — у темі «Знайом-ство», знахідний відмінок іменників — у темі «Магазин» (дайте,будь ласка, хліб, капусту, молоко, ручку), родовий відмінок —у темі «Знайомство» (з Китаю, з України) та «Страви» (тарілкарису, чашка чаю), орудний відмінок — у темі «Професія» (хочу бу-ти дипломатом, перекладачем, інженером) тощо. Така системаподання граматичного матеріалу відповідає принципам доступ-ності та посильності навчання, концентричної організації нав-чального матеріалу. На цьому етапі, на думку методистів, «вив-чення граматики повинно … охоплювати лише елементи,необхідні для вивчення іноземної мови, без надмірного «заглиб-лення» у граматичні тонкощі» [8; 147]. На етапі систематизаціїграматичного матеріалу (друге півріччя підготовчого факультету,перший семестр першого курсу інституту), таке «заглиблення»,вважаємо, певною мірою стає необхідністю, оскільки формує гра-матичні знання, що забезпечують міцність навичок.

Систематизуючи граматичний матеріал про відмінки ук-раїнської мови, варто розпочинати тему з узагальнюючої таб-лиці, яка б урахувала можливі варіанти відмінкових закін-чень, значень, винятки. При вивченні місцевого відмінка,наприклад, таблиця може виглядати так.

Рід і число Називнийвідмінок

Місцевийвідмінок

Закінчення

Чоловічий рід університетберегповерхурокготельсанаторійкіоскгуртожитокДонецьк

в університетіна березіна поверсіна уроці у готелів санаторіїу кіоскуу гуртожиткуу Донецьку

-і-і-і-і-і-ї-у-у-у

Жіночий рід роботаземлякнигарукамухааудиторія

на роботіна земліна книзів руціна мусів аудиторії

-і-і-і-і-і-ї

Середній рід селовухоморежиттяліжкометротаксі

у селіу вусів морів життів ліжкув метров таксі

-і-і-і-і-у––

Множина журналивікнапісніполя

в журналахна вікнаху пісняхв полях

-ах-ах-ях-ях

Основні значення місцевого відмінка

Значення Питання Приклади

Місце Де? Андрій живе в гуртожитку і навчається в Київ-ському національному університеті імені Тара-са Шевченка на підготовчому факультеті.

Час Коли? Він приїхав у минулому році. У вересні почи-наються заняття. Ганна народилася в тисячадев’ятсот шістдесят дев’ятому році.

Одяг У чому? Олена прийшла сьогодні в гарній сукні. Ти по-добаєшся мені в цьому одязі.

192 193

проговорюють кілька діалогів, записують їх, а потім розігру-ють мінісценки, використовуючи речі, які в них є, або запропо-новані слова.

З цієї ж теми можна проводити гру «Коментар». Студенти,використовуючи свої речі (сумку, ручку, олівець, словник, те-лефон, книги, гроші, зошити, гаманець тощо), коментуютьвласні дії: Я кладу зошит на стіл, ставлю книгу на парту,кладу ручку в книгу, вішаю сумку на стілець, кладу гроші в га-манець. Ще варіант: один студент виконує дії, а інший комен-тує їх у минулому часі: Він поклав книгу на стіл, ручку в зо-шит, поставив пляшку на стіл, повісив сумку на плече.Подібним чином можна організувати роботу з питальнимиконструкціями: один студент виконує дію і запитує, куди вінпоклав (поставив, повісив) щось, а інший відповідає. Запропо-новані вправи багатофункціональні, вони спрямовані на розви-ток уваги студентів, які тепер слідкують і за змістом, і за фор-мою висловлювання.

У теорії та практиці викладання української як іноземноїпевною мірою усталився порядок подання відмінків: спочаткумоносемантичні називний, кличний, місцевий, а потім полісеман-тичні знахідний, родовий, давальний та орудний [3; 197–198].Хоча в деяких підручниках відмінки подаються в більш тра-диційному для українців, росіян та представників іншихблизьких за мовною системою країн порядку (називний, родо-вий, знахідний, давальний, орудний, місцевий, кличний [2]),вважаємо, що на етапі систематизації варто зберігатипослідовність, названу першою. Для іноземця вона виглядаєлогічнішою і допомагає правильно організувати роботу над не-гативним впливом внутрішньомовної інтерференції («замінасистеми граматичних ознак мови, яка вивчається, іншою сис-темою, побудованою під впливом диференційних ознак цієїж мови» [4; 310]). Для формування навички розрізнення

У методиці викладання іноземних мов виділяють кількаобов’язкових етапів при формуванні аспектних мовленнєвихнавичок. За однією термінологією, це етапи представлення ма-теріалу, початкового закріплення, автоматизації, вдоскона-лення [5; 104–106], за іншою — ознайомлення, початковогозакріплення, розвитку [4; 312–313] або ознайомлення і почат-кового закріплення, тренування, використання [7; 29] тощо.Назви етапів не змінюють їхньої суті. Спочатку викладач пови-нен пояснити матеріал (з допомогою таблиці, правила, прик-ладів, ілюстративного матеріалу, тексту і т. п.), потім дати сту-дентам тренувальні вправи для закріплення й автоматизаціїпевних навичок і, нарешті, працювати над їх удосконаленням,створюючи умови для використання вивченої форми в різнихкомунікативних ситуаціях. Мовні вправи, які сконцентрованілише на вивченому явищі, його зв’язках з контекстом, даютьможливість перевірити, чи зрозуміли студенти пояснення. Осьможливий варіант такої вправи при вивченні орудноговідмінка.

На етапі автоматизації мовленнєвої навички корисні умов-но-комунікативні вправи, які моделюють ситуації реальногоспілкування. Цікаво їх проводити у формі рольової гри. Так,наприклад, при вивченні знахідного відмінка після дієслівпокласти, поставити, повісити, студенти з задоволенням гра-ють у гру «У чужій квартирі». Спочатку, звичайно, вони отри-мують інструкції, як правильно організувати діалог у цій ситуа-ції. Викладач записує зразок діалогічної єдності, студенти

Значення Питання Приклади

Стан У якомустані?

Який?

Мама в гарному настрої. Хворий заразу важкому стані. Хлопець у депресії.

Спорт(кататися)

На чому? Я люблю кататися на ковзанах, а мої друзі —на лижах. Усі діти люблять кататися на сан-чатах. Я не вмію кататися на роликах.

Дайте відповіді на запитання, використовуючи словав дужках. 1. З ким ти мешкаєш? (друг). 2. З ким він працює?(Андрій). 3. З ким навчається Ганна? (Олена, Тетяна, Олег).4. З ким гуляють діти? (батьки). 5. З ким ти хочеш зустрітися?(друзі). 6. З ким розмовляють студенти? (професори і декан).7. З ким вона говорить по телефону? (сестра).

Куди повісити одяг (плащ, пальто, куртку, піджак)? —Повісь у шафу (на вішалку, на стілець). Куди поставити сумку(портфель, валізу, пакет, тарілки, чашки, квіти)? — Постав настіл (на стілець, на вікно, на ліжко, на тумбочку, на табуретку,в куток, на підлогу, на стіл, у вазу). Куди покласти капелюх(шапку, парасольку, речі, сумку, продукти, овочі, фрукти,гроші)? — Поклади на поличку (на стілець, у шафу, в холодиль-ник, на стіл, на тарілку, в гаманець).

194 195

Звичайно, перелік міст, країн, місць можна продовжити.Для закріплення знань студентів можна використовувати

тексти, складені з використанням вивченої граматичної фор-ми. Так, після теми «Місцевий відмінок однини» можна запро-понувати текст для колективної або самостійної роботи.

Цей текст можна використати для переказу і як зразок длясамостійного складання розповіді про студентське життя.Подібним чином можна перевірити знання студентів з теми.Контрольна робота після вивчення місцевого відмінка імен-ників, прикметників, числівників, займенників в однині тамножині може виглядати так.

випадків використання місцевого й родового відмінків, нап-риклад, можна запропонувати таке завдання.

Корисними з цією ж метою можуть бути таблиці, які запов-нюються студентами на занятті частково під керівництвомвикладача, а частково самостійно.

Напишіть речення. Поставте слова в дужках у правильнуформу. У нас навчається студентка … (Південна Корея). Її батькиживуть … (Південна Корея). Ми навчаємося … (підготовчий фа-культет, Київський університет). Мої друзі живуть у гуртожитку(підготовчий факультет, Київський університет). Я мрію подиви-тися балет … (Національна опера). Це відомий артист (Національ-на опера). Поштамт знаходиться … (центральна площа). Недалеко… (центральна площа) можна побачити Дніпро. Це адміністратор(четвертий поверх). Моя кімната знаходиться … (четвертий по-верх). Мій український друг навчається … (економічний факуль-тет). Знайомтеся, це викладач (економічний факультет). Станціяметро «Почтова площа» розташована недалеко … (книжковий ри-нок). Я купив українсько-китайський словник … (книжковий ри-нок). Зараз урок (українська мова). … (українська мова) є багатозвуків, які китайцям важко вимовляти. Львів — це місто …(Західна Україна). У мене є багато знайомих … (Західна Україна).Один наш студент приїхав … (Латинська Америка). Там, … (Ла-тинська Америка), живуть його батьки. Ось фотографія (моя гру-па). … (моя група) навчається 11 студентів. … (наш факультет)вчаться іноземні студенти. Деканат (наш факультет) недалеко.

НазивнийЩо?

РодовийЗвідки? з (зі, із) Куди?

до

Знахід-ний

Куди?у (в), на

Місце-вийДе?

у (в),на

1 2 3 4Київ, Полтава, Харків, Донецьк, Одеса,

Луцьк, Запоріжжя, Івано-Франківськ,Львів, Кіровоград, Черкаси, Чернівці,Шанхай, Лондон, Нью-Йорк, Тбілісі,Мехіко, Ханой, Марсель.

Україна, Китай, Росія, Японія, Корея,Америка, Іран, Туреччина, Німеччина,Мексика, Марокко, Польща, Словаччина,Італія, Франція.

Університет, інститут, лікарня, полі-клініка, гуртожиток, парк, магазин,аптека, банк, супермаркет, ринок, ресто-ран, кафе, буфет, їдальня, будинок,

1 2 3 4

готель, будівля, театр, кінотеатр, цирк,музей, виставка, басейн, заняття, фа-культет, школа, гімназія, зоопарк, дім,кімната, кабінет, аудиторія, зала, по-верх, лабораторія, бібліотека, зупинка,площа, вулиця, майдан, ліс.

Перепишіть, поставте слова в дужках у правильну грама-тичну форму, виберіть прийменник в, у, на. Я живу … (великемісто) … (північ) країни. … (моя вулиця) тихо. Я живу … (великакрасива квартира) … (четвертий поверх). …(моя кімната) небага-то меблів. … (один куток) стоїть шафа, … (інший куток) — ліжко.… (це вузьке ліжко) я сплю. … (центр) — стіл. … (цей великийстіл) лежать мої зошити й книги. … (ліва стіна) висять дві карти-ни, а … (правій стіні) — карта. … (шафа) лежать мої речі. …(вікно) стоять квіти. … (підлога) лежить невеликий килим. …(синій килим) любить лежати мій кіт. Біля вікна стоїть піаніно.Я граю … (воно). Я почала грати …(піаніно) … (дитинство). У ме-не … (кімната) добре. А мій друг живе … (гуртожиток), який зна-ходиться … (нова гарна площа). Він живе … (п’ятдесят дев’ятакімната) … (п’ятий поверх). А … (третій поверх) … (цей гуртожи-ток) живе його дівчина. Вони познайомилися … (наш універси-тет) … (буфет). Вчаться вони … (філологічний факультет) … (пер-ший курс). Я часто зустрічаю їх …(коридор, буфет, їдальня,бібліотека) університету. Вони вивчають мову … (кафедра) ук-раїнської мови. Вчора ми разом були … (цікава лекція). Завтрабудемо … (концерт) … (актова зала) … (другий поверх), а післяза-втра будемо … (драматичний театр) … (прем’єра).

196 197

АнотаціяШвець Г. Вивчення системи відмінювання в українській мові зі сту-

дентами-іноземцями. У статті проаналізовано принципи, методи і систему роботи над фор-

муванням уявлення про категорію відмінка та відповідних граматичнихнавичок у студентів-іноземців на етапі систематизації матеріалу. Поданіграматичні таблиці та приклади завдань.

Ключові слова: відмінок, граматичні навички, внутрімовна інтерфе-ренція.

SummaryShvets H. Learning the Case’s System in the Ukrainian Language by

the Foreign Students. The article deals with the category of case in Ukrainian and possible ways of

teaching it to the foreign students. It is analyses the exercisers for skill to usecase’s forms, give examples of texts.

Key words: case, grammatical skills, language interference.

Василь ШИНКАРУКд. філол. наук, професор

СТРУКТУРА І СЕМАНТИКА МОДУСНИХ КАТЕГОРІЙ

Сучасний етап розвитку української граматики характери-зується намаганням систематизувати семантико-синтаксичніодиниці на нових концептуальних чи методологічних засадах,переглянути й уточнити деякі наукові поняття, сформульованівпродовж кількох десятиліть.

Модус як вербалізована суб’єктивна інтерпретація диктум-ної події в українському синтаксисі категорійно не структуро-ваний, хоч такі проблеми, як персуазивність, оцінність тощо,трактовані тепер як категорії модусу, лінгвісти вивчалиу зв’язку з проблемою модальності.

Специфіка речення як основної синтаксичної одиниці вияв-ляється в сукупності обов’язкових суб’єктивних значень, у якихреалізується комунікативний намір, передається ставленнямовця до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Мо-вець передусім актуалізує передаваний у реченні об’єктивнийзміст, тобто «прив’язує» його до ситуації мовлення, а такожнаповнює речення іншими обов’язковими суб’єктивними зна-ченнями.

Удосконалення граматичних навичок відбувається постійноу процесі комунікації, а також виконанні вправ, призначенихдля роботи над іншими явищами мови. Граматичні навички,звичайно, можуть руйнуватися, і єдина основа для їх віднов-лення — міцні граматичні знання. Таким чином, системати-зація граматичного матеріалу надзвичайно важлива. Запропо-новані у статті методи, вправи можуть допомогти ефективноорганізувати роботу над вивченням відмінків на цьому етапі.

Література

1. Вінницька В. М., Голов’яшина Л. С., Плющ Н. П. Українська мова як іно-земна (початковий курс). — К., 2002. — 379 с.

2. Вінницька В. М., Плющ Н. П. Українська мова. Практичний курс грама-тики для студентів-іноземців. — К., 2003. — 273 с.

3. Джура М. Порівняльно-зіставний аналіз у вивченні категорії відмінка //Теорія і практика викладання української мови як іноземної. — Львів,2007. — С. 195–200;

4. Гальскова Н., Гез Н. Теория обучения иностранным языкам. Лингводи-дактика и методика. — М., 2008. — 336 с.

5. Капитонова Т., Московкин Л. Методика обучения русcкому языку какиностранному на этапе предвузовской подготовки. — СПб., 2006. — 272 с.

6. Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах /Кол. авторів під керівн. С. Ніколаєвої. — К., 2002. — 328 с.

7. Настольная книга преподавателя иностранного языка / Е. Маслыко,П. Бабинская, А. Будько, С. Петрова. — Минск, 2001. — 522 с.

8. Чуба Г. Флексійні помилки при вивченні української мови студентами-по-ляками, причини їх виникнення та шляхи подолання // Теорія і практикавикладання української мови як іноземної. — Львів, 2006. — С. 140–147.

1. Перепишіть текст, поставте слова у правильну форму.Я народився … (1989 рік) … (маленьке місто) … (Китайська на-родна республіка). Я навчався … (середня школа). Вона знаходи-лася … (висока синя будівля) … (стара велика гарна площа).А наш будинок стояв … (маленька далека вулиця). Іноді я їздивдо школи … (ролики). Я дуже любив гуляти … (зелені парки) на-шого міста. Дуже гарно там було … (травень, червень, липень,серпень і вересень). Іноді ми відпочивали … (ліс) чи … (берег).У (наше місто) є озеро й річка. Ми рідко бували … (концерти, те-атри, кіно, цирк, екскурсії). Наша родина купувала товари …(різні продуктові й господарчі магазини), книги й газети — …(газетний кіоск) … (центр) або … (ринок). Тепер я живу … (Київ)… (студентський гуртожиток) … (354 кімната) … (третій поверх)і навчаюся … (Київський національний університет імені Тара-са Шевченка). 2. Напишіть запитання до виділених речень.

198 199

Модальність як категорія модусу, подібно до його інших ка-тегорій, безпосередньо пов’язана з використанням реченняв мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовцяі має прямий стосунок до прагматичного аспекту речення. Зна-чення, які становлять модус речення, є в основному комуніка-тивно-інтенційними. Вони накладаються на власне значення,модифікують їх і забезпечують актуальне прив’язання речен-ня до референтної ситуації та введення його до тексту.

Модальність — категорія модусу, яка об’єднує коло квалі-фікацій, інтегральним компонентом яких є віднесеність допланів реальність/ірреальність, тобто передаваний мовцемстосунок змісту речення до дійсності, характеристика повідом-люваного як реального або ірреального.

Модус і модальність — поняття не ідентичні, хоч їх відно-шення і побудовані на однаковому принципі — орієнтації на мов-ця, але ця орієнтація різна. У сфері модусу вона означає будь-якевідношення мовця — до предмета мовлення, змісту висловлення,співрозмовника, форми мовлення, порядку, ходу думки, а позасферою модусу модальність виражає відношення мовця до зміс-ту повідомлюваного з погляду його реальності / ірреальності.

Отже, модальність як одна із категорій модусу не є ідентич-ною йому. Модальність — вужче поняття, ніж модус.

Модальність і в семантико-синтаксичному, і в логічному ас-пектах, хоч і визнають категорією, притаманною реченню в ці-лому, частіше прямо чи опосередковано пов’язують з формоюпредиката. Із цих позицій інваріантним модальним значеннямє реальність (коли предикат виражений дієсловом дійсногоспособу) та ірреальність (коли предикат виражений дієсловомбудь-якого непрямого способу).

Авторизація як модусна категорія, що характеризує дик-тумну інформацію відносно джерел або шляхів її отримання,утворює другий структурно-семантичний план речення, щовказує на суб’єкта сприйняття, констатації або оцінки явищдійсності.

В останні десятиріччя з’явилися спеціальні лінгвістичніпраці, автори яких вивчають оцінку як один із видів модаль-ності [12, 38]. Речення, які виражають оцінку чи інші види мо-дальності, містять дескриптивний і недескриптивний компо-нент, тобто модальний, де перший з’ясовує суть однієї абокількох можливих справ, а другий подає їх оцінку. Так, наприк-лад, можна висловити схвалення чи несхвалення викладеногостану справ, кваліфікувати його реалізацію як фізично неможливу,

Актуальність наукової статті полягає у тому, що вона відоб-ражає один з аспектів системного аналізу синтаксичних оди-ниць з боку їх структури та семантики. Саме такий підхід ство-рює умови для глибокого вивчення дистрибутивних тафункціональних можливостей синтаксичних форм. Крім того,дослідження модусу висвітлює досить цікавий аспект синтак-сичної семантики як динамічної системи функціональних оди-ниць, взаємопов’язаних різними відношеннями, вивченняяких тільки-но розпочалося в українському мовознавстві.

Дослідження семантико-синтаксичних категорій, що ма-ють безпосередній стосунок до поняттєвої категорії модаль-ності, вияв трансформацій їхнього інваріантного значення (зафункціонального підходу, що ґрунтується на аналізі мовнихфактів у напрямках «від форми до змісту» і «від змісту до фор-ми») на сучасному етапі розвитку мовознавства актуальним.

З’ясовуючи інформативно-референційний зміст речення,слід враховувати роль суб’єктивно-прагматичних факторів,пов’язаних з особою мовця, на що свого часу вказував О.М. Пєш-ковський. Для розуміння змісту речення, — писав учений,–дуже важливим є «усвідомлення ролі мовця у всякому стверд-женні чи запереченні і розуміння цих категорій як суб’єктив-но-об’єктивних» [11; 102]. Про це він застерігав, аналізуючиконструкції із вставними компонентами [11; 41]. Саме черезкомунікативно-прагматичні інтенції мовця на узагальненеуявлення актуального об’єкта мовлення проектується значен-ня ідентифікації чи характеризації цього об’єкта з боку мовця.

Останнім часом концепцію референційної семантики роз-робляють А. Д. Шмельов, Т. В. Шмельова, О. В. Падучева таін. [17, с. 97–136; 16, с. 78–100; 15; 10]. В українському мово-знавстві в цьому напрямку працюють такі вчені, як І. Р. Вихо-ванець, Й. Ф. Андерш, К. Г. Городенська, В. М. Брицин, В. І. Ко-ноненко, Н. В.Гуйванюк, Н. Ф. Баландіна та ін. [4; 1,с. 97–111; 3; 8, с. 13–23; 6; 2, с. 60–65]. Суть референційногопідходу до вивчення модусу і диктуму полягає в з’ясуванні за-кономірностей відображення дійсності в семантиці речення,у витлумаченні семантики речення за співвідношенням з різ-ними референтами, з погляду репрезентативної функції мови.

Кваліфікативні категорії модусу дають змогу мовцеві вияв-ляти своє ставлення до подій та інформації про них, визнача-ють волю мовця, його дії, зумовлені відповідними задумами тауявленнями. Цю групу модусних категорій формують модаль-ність, авторизація, оцінність та персуазивність.

твердити, що він наявний тощо. Пор.: Дівчата ... з веселими,чарівними лицями немов дивляться у вікно і Тривожні почут-тя страху збільшувалися в моєму серці немов разом з посилен-ням осіннього дощу (Ю.Збанацький). У цих прикладах описанопевну ситуацію, де є дія, актанти, ознаки. Але крім цього, у пер-шому прикладі ситуацію кваліфіковано як добру (для її учас-ників), а в другому — як погану. Оцінка тут міститься в семан-тиці слів, які входять до складу речень (веселий, чарівний —у першому реченні, тривожний, почуття страху — у другому).

Оцінність як категорія модусу характеризується особливоюструктурою, що містить ряд обов’язкових і факультативнихелементів. Цю структуру можна подати як модальну рамку,яка накладається на речення і не збігається ні з його логіко-се-мантичною будовою, ні з синтаксичною.

В основу оцінності як категорії модусу деякі дослідникикладуть формулу А о В, де А — суб’єкт оцінки, В — її об’єкт,а о — оцінне відношення, яке має значення добре / погано. От-же, основними елементами оцінної модальної рамки є їїсуб’єкт і об’єкт, які пов’язані оцінним предикатом [5].

В українській мові о може бути подане по-різному, як сло-вами типу добрий, поганий, розумний, дурний, подобається, по-важати та ін., так і семантикою речення в цілому.

Предикат о у формулі А о В (суб’єкт — оцінка — об’єкт) маєознаки, що відображають специфіку оцінного відношеннясуб’єкта до об’єкта. Це такі ознаки, як емотивність, чи оцін-ність, як власне відношення добре / погано, а також емоцій-ність / раціональність, ефективність.

Суб’єкт оцінки, експліцитний чи імпліцитний, — це особачи соціум, з погляду якого подано оцінку, пор.: По-моєму, вінвеликий артист (Ю. Збанацький). Тут суб’єкт оцінки — «я»,об’єкт оцінки — це особа, предмет, подія чи стан справ, якихстосується оцінка. Крім того, у модальну рамку оцінки вхо-дять здебільшого імпліцитно шкала оцінок і стереотипи, на якіорієнтована оцінка в соціальних поданнях мовців. Пор.: Якийчудовий роман! Це речення зрозуміле адресатові, бо співрозмов-ники мають загальне уявлення про те, що таке чудовий роман.

Важливою особливістю оцінності як категорії модусу є те,що в ній завжди присутній суб’єктивний фактор, який взаємо-діє з об’єктивним. «Вираження чи приписування оцінності(оцінювання), — зауважує О. О. Івін, — є встановленням пев-ного відношення між суб’єктами чи суб’єктом оцінки і їїоб’єктом» [7, 12–13].

200 201

Суб’єктивний компонент передбачає позитивне чи негатив-не ставлення суб’єкта оцінки до її об’єкта. Іноді його подаютьяк відношення «подобається / не подобається», «цінувати / нецінувати» та ін.

Структура оцінки об’єднує як імпліцитні, так і експліцитніелементи. До складу оцінної модальної рамки входять елементитрьох типів: ті, які звичайно експлікуються (об’єкт оцінки),елементи переважно імпліцитні (шкала оцінок, оцінний стере-отип, аспект оцінки) й елементи, які реалізуються і в експлі-цитній, і в імпліцитній формі (суб’єкт оцінки, аксіологічніпредикати).

Аксіологічний предикат служить основним засобом експлі-кації модальної рамки оцінки: Ми вважаємо її (вона вважає-ться, вона здається мені) хорошим спеціалістом. Він уводитьу речення експліцитну суб’єктивність: Він вважає помідорисвіжими; Помідори здаються йому свіжими (невідомо, які во-ни насправді).

Присутність аксіологічного предиката передбачає існуван-ня інших думок і можливість заперечень. У ситуації безпосе-реднього спілкування предикати думки протиставляютьсяоцінним модусам: Я вважаю, що він хороший спеціаліст і Я ра-дий, що він хороший спеціаліст [18, р. 26]. Необхідно відзначи-ти і ще одну функцію предикатів думки: вони вводять в текстчас модусу, показуючи, що оцінки можуть мінятися в часі[9, с. 30–34]. Так, речення Я вважав його скупим налаштовуєна те, що зараз моя думка може змінитися, пор. можливе про-довження: а він виявився щедрою людиною.

Оцінні конструкції відрізняються від інших модальних ви-ражень тієї самої структури тим, що їхній модус стосується несудження, яке властиве диктумній частині речення, а визначе-ного ним «стану речей», тобто орієнтований на денотат, а не наконцепт.

Типи оцінних модусів дуже різноманітні. Це, по-перше,оцінні дієслова (Я радію, що; я схвалюю те, що та ін.), по-дру-ге, конструкції з прислівниками типу добре, що; приємно, що;по-третє, дієслова думки з прислівником, інші види преди-катів, що мають оцінне значення.

У сучасній українській літературній мові, за нашими спо-стерeженнями, внутрішня диференціація оцінності як кате-горії модусу веде до виділення оцінних модусних категорій,які згідно з їхнім призначенням у реченні поділяємо на чотиригрупи: 1) модуси із загальнооцінними значеннями; 2) модуси із

202 203

Соціальні категорії модусу дають змогу мовцеві виражатиставлення до співрозмовника — поважливе чи фамільярне,офіційне чи дружнє. Соціальні модусні сфери в українськіймові не граматикалізовані, на відміну від східних мов [13,с. 25–37]. Тільки для одного модального типу речень — імпе-ративних — істотно враховують соціальні відношення, колиоформляють предикат [14, с. 269–278], в інших випадках виявсоціальних категорій пов’язаний переважно з вибором номінації,передусім з називанням учасників спілкування (ти чи ви, Анд-рійко, Андрій чи Андрій Любомирович, я і ваш покірний слуга).

Соціальним є зміст категоричності, який регулярно усклад-нює оцінні і модальні кваліфікації. Саме в цьому змісті розріз-няють наказ і прохання, примушування й умовляння, розпо-рядження і поради. Негативні оцінки мають цілу шкалукатегоричності — від покартати до затаврувати.

До соціальних належить також зміст авторської обережності,який може бути виражений мовцем за допомогою спеціальнихпозначок, що супроводжують використання не зовсім звичайнихномінацій: У поїздці по Австрії я часто згадував Україну, а горив Австрії дуже, якщо можна так сказати, українські (А. Чай-ковський). Такі номінативні вибачення — свідчення поважногоставлення автора до читача, побоювання викликати його незадо-волення використаною номінацією, яка йде врозріз з мов-леннєвими звичками, естетичними і мовними асоціаціями.

Отже, модус — це вербалізована суб’єктивна інтерпретаціядиктумної події, яка може подаватися в аспекті модальності,тобто можливості, вірогідності події і степеня достовірностіповідомлення про неї, чи в аспекті характеру психічного оброб-лення інформації про диктумну подію. У модусі, оскільки вінзавжди уявляється як висловлений, виражено факт усвідом-лення суб’єктивного ставлення до події.

Література

1. Андерш Й. Ф. Синтаксико-семантичне моделювання простого речення(на матеріалі чеської та української мов) // Зіставне дослідження ук-раїнської, чеської та російської мов. — К., 1987. — С. 97–111.

2. Баландіна Н. Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики ре-чення // Мовознавство. — 1992. — № 2. — С. 60–65.

3. Брицын В. М. Сопоставительное исследование синтаксических синони-мов в русском и украинском языках.– К., 1980.– 139 с.

4. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-син-таксична структура речення. — К., 1983. — 219 с.

частковооцінними значеннями; 3) модуси з емоційно-оцінни-ми значеннями; 4) модуси із аксіологічним значенням.

Модуси із загальнооцінними словами добре / погано, краще /гірше та їх аналоги далеко не завжди є власне оцінними за се-мантикою, а в багатьох випадках вони вводять непрямі мов-леннєві акти. Про оцінне значення таких модусів можна гово-рити лише в тих випадках, коли залежна фраза, яка означаєподію або «стан речей» — об’єкт оцінки, є узагальненою. Пор.:Добре, що прийдешні покоління складають шану ветеранам...(Із газети).

Частковооцінні значення можуть бути поділені на такі кате-горії: 1) психологічні оцінки, у яких зроблено крок у бік ре-алізації, усвідомлення мотивів оцінки: а) інтелектуальні оцінки(цікавий, глибокий, розумний — нецікавий, дурний), б) емоційніоцінки (радісний — сумний, бажаний — небажаний, приємний —неприємний); 2) сенсорно — смакові оцінки (смачний — не-смачний, приємний — неприємний, привабливий — непривабли-вий); 3) естетичні оцінки (гарний — негарний, прекрасний —бридкий, потворний); 4) етичні оцінки (моральний — амораль-ний, добрий — злий та ін.); 5) утилітарні оцінки (сприятливий —несприятливий, корисний — некорисний); 6) нормативніоцінки (правильний — неправильний, нормальний — ненор-мальний, стандартний — нестандартний, доброякісний — не-доброякісний, здоровий — хворий); 7) телеологічні оцінки (ефек-тивний — неефективний, вдалий — невдалий та ін).

У сучасній українській літературній мові, за нашими спос-тереженнями, автори значно частіше передають оцінку за до-помогою емоційно-оцінних модусних категорій, що характе-ризують диктумний зміст речення в аспекті емоційногоставлення адресанта до того, про що повідомляється.

Для того щоб виразити переживання, волю, тобто у звуковійсловесній формі передати емоційні й спонукально-вольові ре-акції на довкілля, у модусній частині речення вживаютьвідповідні вигуки. Так, зокрема, вигуки е, ей, ет виражають по-чуття автора чи оповідача в конкретній ситуації, передусімсумнів, іронію, докір тощо, напр.: — Е, не можу, зла доля судила,щоб на човні ти не сиділа (О. Кобилянська); Ет, боюся, щоб не за-колихали мене успіхи, похвальні слова (М. Коцюбинський); Ет,не вірю, не вірю, що сотворить добро недобрий (А. Чайковський).

Вигуки мають яскраво виражені модусні значення, вира-жають почуття автора чи оповідача в конкретній ситуації (не-задоволення, співчуття, докір тощо).

5. Вольф Е. М. Функциональная семантика оценки. — М., 1985. — 226 с.6. Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі син-

таксичних одиниць. Дис. … д-ра філол.наук: 10.02.02/ АН України. Ін-т мовознавства. — К., 1993. — 444 с.

7. Ивин А. А. Основания логики оценок. — М.: Изд-во Моск. ун-та,1970. — 230 с.

8. Кононенко В. І. Семантичні зв’язки в синтаксисі // Мовознавство. —1971. — № 1. — С. 13–23.

9. Лебедева Л. Б. Пространственные и временные указания в общерефе-рентных высказываниях // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1984. —Т.4. — № 3. — С. 30–34.

10. Падучева Е. В. Высказывание и его соотнесенность с действитель-ностью: референциальные аспекты семантики местоимений. — М.,1985. — 272 с.

11. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. — М.,1956. — 511 с.

12. Хинтикка Я. Логика в философии — философия логики // Логико-эпистемологические исследования. — М., 1980. — С.38–47.

13. Холодович А. А. Грамматическая категория уважительности в современ-ном японском языке // Японское языкознание. — М., 1979. —С. 25–37.

14. Храковский В. С. О правилах выбора «вежливых» императивных форм(Опыт формализации на материале русского языка) // Известия АНСССР. Сер. лит. и языка. — 1980. — Т. 39. — № 3. — С. 269–278.

15. Шмелева Т. В. Семантический синтаксис: Текст лекций из курса «Сов-ременный русский язык». — Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та,1988. — 106 с.

16. Шмелева Т. В. Смысловая организация предложения и проблема мо-дальности // Актуальные проблемы русского синтаксиса. — М.: Изд-воМГУ, 1984. — С. 78–100.

17. Шмелева Т. В., Шмелев А. Д. Прагматические аспекты теории референ-ции // Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагматики. —М.: Изд-во МГУ, 1984. — С. 97–136.

18. Kiparsky P., Kiparsky C. Progress in linguistics / Ed. M.Bierwisch, K. E. Hei-dolph. The Нague. — Paris, 1970. — 284 p.

АнотаціяШинкарук В. Структура і семантика модусних категорій

Наукова стаття присвячена дослідженню модусу як одного з основнихрівнів у змістовій організації речення, що відображає ставлення мовця доповідомленого, тобто як він сприймає, оцінює чи кваліфікує певну мікро-ситуацію, відображену реченням.

Визначено модусні категорії та їхнє співвідношення в семантико-син-таксичній структурі речення, встановлено засоби їх вираження. Обґрунто-вано взаємозв’язок лексичних, морфологічних та синтаксичних вираз-ників модусних значень у структурі речення.

204 205

SummaryShynkaruk V. The structure and semantics modusnyh categories

The scientific article is dedicated to the study of modus as one of the main lev-els in the content organization of the sentence that represents the attitude of thespeaker to the message, that is how the speaker perceives, estimates or qualifiescertain micro situation represented by the sentence.

The author defines modus categories and their correlation in semantic-syn-tactic structure of the sentence, establishes the means of their expression anddemonstrates the correlation between lexical, morphological and syntactic indi-cators of modus meanings in the sentence structure.

Ядвіга ЯНУШ,д. філол. наук, професор

ВІДОБРАЖЕННЯ СЛОВЕСНО-ХУДОЖНЬОЇ ПРАКТИКИ УКРАЇНСЬКИХ ДРАМАТУРГІВ-КЛАСИКІВ

КІН. XIX–ПОЧ. XX СТ. В СЛОВНИКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (В 11 ТОМАХ)

Проблема відображення словесно-художньої практики ук-раїнських драматургів зазначеного періоду в Словнику україн-ської мови (в 11 т.) ще не була предметом спеціального дослі-дження українських мовознавців.

Взагалі питання безпосереднього зв’язку мовотворчостіписьменника зі словником залишилося поза увагою як україн-ських, так і російських дослідників.

Вперше в україністиці на цю проблему ми звернули увагу усвоїй докторській дисертації на тему: «Мова української дра-матургії кін. XIX–поч. XX ст.» (1990), в якій окремим розді-лом розглядалося це питання, висвітлення якого й становитьзміст даної роботи.

Означена проблема, на нашу думку, для лінгвіста становитьзначний інтерес в кількох планах, оскільки вирішення її дає змогу:

1) простежити за розвитком, становленням, нормалізацієюі стилістичною диференціацією словникового складу українсь-кої мови певного історичного періоду;

2) відтворити якоюсь мірою український лексикон певноїепохи, в яку писав свої твори письменник;

3) визначити внесок кожного майстра художнього словау поповнення й нормалізацію українського словника, в удос-коналення й збагачення виражальних засобів української мови.

206 207

Роль творів українських драматургів в цьому плані стано-вить винятковий інтерес. Сам факт використання в СУМі вели-кої кількості прикладів з їхніх творів для ілюстрації значень,відтінків значень і особливостей вживання слів драматургамиє наочним свідченням тої ролі, яку відіграли українські драма-турги у збагаченні й нормалізації словникового складу ук-раїнської мови кін. XIX–поч. XX ст. з одного боку, і відтворен-ням українського словника зазначеного періоду — з іншого.

Наші спостереження за використанням в СУМі великоїкількості прикладів з творів українських драматургів дляілюстрації значень, відтінків значень і особливостей вживанняслів української мови вищеназваними письменниками даютьможливість зробити певні висновки.

По-перше, найширше використовуються в СУМі прикладиз творів драматургів для ілюстрації загальновживаних, нейт-ральних слів, що дає змогу укладачам словника забезпечитинормативне спрямування словника [3; 565].

Першість у цьому плані належить Лесі Українці, прикладиз творів якої в СУМі є найчастіше цитованими. Так, наприк-лад, при поясненні значень слова мир і стійких сполучень з нимв СУМі використано 5 прикладів з творів українських драма-тургів, в основному Лесі Українки. З поданих в СУМі 7-ми зна-чень слова діставатися (дістатися) 2 (2-е і 6-е) і одинвідтінок до 6-го значення ілюструються прикладами з творівЛесі Українки.

З 4-х значень і кількох відтінків, поданих у СУМі до слова хат-ній, два відтінки розкриваються на прикладах з драматичних тво-рів Лесі Українки, один — на прикладі з п’єси Кропивницького.

Значення слів незгірший, незгірше, довічний і багато іншихпояснюються в СУМі на прикладах з творів Лесі Українки.

Семантика слів заласся і заласний розкриваються в СУМіна прикладах з п’єс Старицького. Для ілюстрації значень і від-тінків значень слова орудувати в СУМі використовуютьсяприклади з п’єс Франка і Карпенка-Карого і т. д.

Цитати з творів українських драматургів, в цілому забезпе-чуючи нормативний характер такого авторитетного на сьогод-ні українського словника, яким є СУМ, використовуютьсяв ньому для ілюстрації значень, відтінків значень і відповідноїстилістичної характеристики слів як нейтральних, так і сти-лістично обмежених, що в названому словнику передаєтьсяпозначками «діал.», «розм.», «заст.», «рідко», «лайл.», «зне-важл.», «вульг.», «жарт.» та ін.

Вчені відзначають, що дослідження словника письменникамає значення як відображення норми літературної мови певноїепохи, а також з точки зору його впливу на становлення нормиі збагачення літературної мови.

Наше дослідження здійснюється на матеріалі з драматич-них творів таких видатних драматургів кін. XIX–поч. XX ст.,як І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Кропивницький,І. Франко і Леся Українка, п’єси яких ввійшли у золотий фондукраїнської класичної драматургії і склали її цінне культурненадбання, що в результаті й визначило важливу роль їх авторіву розвитку української літературної мови, утвердження їїнорм, у збагаченні й удосконаленні її лексичних засобів.

Одним з переконливих і незаперечних доказів значноговкладу названих драматургів у збагачення словникового скла-ду української мови, у розширення його меж переважно за ра-хунок народно розмовного джерела й інших джерел є широкевикористання в СУМі прикладів з їхніх творів. Цей факт намвидається особливо значним, оскільки для ілюстрації значень,відтінків значень і особливостей вживання слів у словниках,як правило, використовуються цитати з «авторитетної літера-тури [1; V], призначення якої «дати приклади правильноговживання слова, — показати стилістичні особливості й сферувживання слів» [2; V].

Як свідчить СУМ, саме художні твори українських драма-тургів значною мірою забезпечили виконання цього важливогозавдання, надавши в розпорядження укладачів словника надз-вичайно багатий, різноманітний й цінний лексичний матеріал,в основному з народно розмовного джерела, який відображавособливості функціонування й використання лексичних ресур-сів народно розмовної і літературної мови зазначеного періоду.

Відзначимо, що завдяки художнім творам письменників,особливо драматичним, в основі яких лежить розмовне мов-лення, з’являється можливість певною мірою відновити лек-сичний склад будь-якої національної мови минулого періоду, їїфункціональних різновидів.

Показовою в цьому плані, на нашу думку, є мова драматич-них творів Шекспіра, Шиллера, Мольєра, Островського, Гого-ля, Чехова та ін.

У цьому полягає виняткове значення художніх творів ви-датних національних письменників, як одного з важливих дже-рел для вивчення лексичного складу будь-якої національної мо-ви, в тому числі й української, на певному етапі її розвитку.

208 209

Звертають на себе увагу ілюстровані в СУМі цитатамиз творів письменниці прикметники, дієприкметники: лісовий(4, 524), паршивий (6, 83), коханий (4, 313) і ін., немалопрефіксальних і суфіксальних утворень, які мають виразнокнижно-літературний характер і певною мірою забезпечуютьспецифіку мови драматичних творів письменниці, а саме:непевний (5, 352), незнайомий (5, 321), непотрібний (5, 363),неподобний (5, 359), блюзнірський (1, 204), рабський (8, 426),меценатський (4, 697), звичайний (3, 476), замаскований(3, 202), прошений (8, 355), одружений (5, 641) та ін.

Сюди відносимо й субстантивовані прикметники та діє-прикметники: наречений (5, 169), коханий (4, 313) тощо. До-сить часто вживаються в СУМі цитата з драматичних творівЛесі Українки для ілюстрації значень і відтінків значеньдієслівних форм української мови, серед яких наявні слова,створені письменницею, напр., кам’янити (про це слово як не-ологізм письменниці свідчить відсутність його в словниках то-го часу, а також єдина цитата з драми Лесі Українки в СУМі,дана при поясненні одного із значень цього слова («2. Робитибайдужим, нечулим» (СУМ, 4, 85): Анна. Я не можу… тойкамінь… він тільки пригнітає, він душу кам’янить… («Кам.госп.»1, 6, 135), а також дієслова, серед яких переважаютьпрефіксальні утворення й прислівники, що допомагають осяг-нути особливості авторського використання слів народно роз-мовного джерела в драматичних творах письменниці, напр.:діставатися, хотітися, маритися, ловити, змагати, обновля-ти, пождати, помиритися, понадитися, поєднуватися, поди-витися, змарнувати, змальовувати, доборотися, розпинатися,перемовчувати, перемагати, передавати, навертати, настав-ляти, нахмурюватися,; неподобно, умисне, самохіть, нечепур-но, неґречно, мимоволі, чисто (жити чисто) і багато інших.

Широке використання цитат з драматичних творів Лесі Ук-раїнки для ілюстрації значень і відтінків значень одного словав СУМі можна проілюструвати на слові влада, при розкритті 4-х значень і відтінків значень якого в названому словнику двічівикористовуються приклади з творів письменниці (СУМ, 1,701). Причому, цитати з творів поетеси вживаються в СУМідля розкриття значень і відтінків значень не тільки окремих лек-сем, але й цілих гнізд однокорінних слів типу складати, склада-тися; бичок, бичування, бичувати (СУМ, 1, 172); поганство, погансь-кий (СУМ, 7, 703–704); пурпурний, пурпуровий (СУМ, 8, 391).

Приклади з творів драматургів-класиків, ілюструючи ті чиінші лексичні одиниці (нейтральні, розмовні, локальні,рідковживані та ін.), дають змогу судити не тільки про словни-ковий потенціал української мови зазначеного періоду, зокре-ма таких її функціональних різновидів, як народно розмовней літературно-розмовне мовлення, але й про функціональнепереміщення окремих лексичних одиниць у процесі історично-го розвитку української мови, про сфери їх вживання в су-часній українській мові, про особливості індивідуально-ав-торського слововживання кожного драматурга. Вони такожнаочно показують, в який саме пласт українського лексиконувніс свій вклад той чи інший драматург.

Так, за нашими спостереженнями, шар нейтральної лекси-ки в СУМі, що відзначалося вище, що найширше представле-ний прикладами з драматичних творів Лесі Українки, шаррозмовних слів — особливо повно — цитатами з п’єс Кропив-ницького, локальних — досить широко — прикладами з п’єсФранка, авторських новотворів — найбільше цитатами з п’єсСтарицького і т. д.

Це не виключає можливості використання в СУМі прик-ладів з творів усіх вищеназваних авторів для ілюстрації слів,що належать до різних стильових пластів української мови. Нанашу думку, значна роль українських драматургів у збага-ченні й нормалізації словникового складу української мови ви-являється, крім способів, вказаних вище, й у використанні нимизагальновживаних, народно розмовних слів у тих значенняхчи у відтінках значень, в яких вони закріпилися в українськійлітературній мові й у розмовному мовленні.

Своєю художньою практикою драматурги всіляко сприялицьому. Особливо відзначається у цьому плані Леся Українка,яка займає виняткове місце у збагаченні й нормалізації слов-ника української мови кінця XIX–початку XX ст. На матеріаліприкладів з її драматичних творів поданих у СУМі в якостіілюстрацій до великої кількості слів української мови, це прос-тежується особливо наочно. Так, широко використовуютьсяв СУМі приклади з п’єс Лесі Українки для ілюстрацій значеньі відтінків значень іменних форм, зокрема іменників, загаль-новживаних нейтральних слів, а саме: дім (2, 306)1, вікно (1,671), масниця (4, 682), майстерниця (4, 600), скотарка (9,307), мельниківна (4, 671), коханка (4, 313), месник (4, 682),субота (9, 816), білило (1, 182) і багато інших.

1 Назви творів після прикладів подаємо скорочено.

1 Тут і далі приклади і слова подаємо за Словником української мови в 11 т.,вид у Києві в 1970-80 рр. В дужках перша цифра означає том, друга — сторінку.

210 211

рого, вигода — у Франка, але сфера функціонування їх одна —народнорозмовна мова, яка становить основне джерело дляформування лексикону українського літературно-розмовногомовлення зазначеного періоду.

Така велика кількість лексичних одиниць, проілюстрова-ними в СУМі цитатами з творів Лесі Українки та інших драма-тургів зазначеного періоду, дає змогу певною мірою визначитисловниковий склад їхніх творів, з’ясувати їх участь у процесінормалізації українського словника.

Особливої уваги заслуговує той факт, що цитати з творів ук-раїнських драматургів широко використовуються в СУМі дляілюстрації значень і відтінків значень слів, сфера функціону-вання яких в сучасній українській мові звузилася. У СУМі такіслова відмічені позначками «діал.», «розм.», «заст.», «жарт.»і ін. Саме в цих групах слів, широко поданих в СУМі приклада-ми з творів українських драматургів, наочно відобразилося нетільки багатство і розмаїття словника народнорозмовної мови,яка функціонувала в різних регіонах України в зазначенийперіод, але й функціональне переміщення лексичних одиницьз однієї мовної сфери до іншої в процесі розвитку словниковогоскладу української мови.

Особливий інтерес у цьому плані становить група слів, по-даних у СУМі з позначкою «розм.», тобто слів розмовних,в яких відобразилась образність і колоритність українськоїмови, зокрема такого функціонального різновиду, як народно-розмовне мовлення.

Розмовна лексика в СУМі широко ілюструється цитатамиз п’єс вищеназваних драматургів, але найбільш повно з творівКропивницького, що зумів, як ні один з названих драматургів,за допомогою розмовної лексики передати в мовних партіяхперсонажів своїх п’єс барвистість, колористість, багатствой виразність народнорозмовної мови свого часу.

Прикладами з п’єс Кропивницького в СУМі найчастішеілюструються значення і відтінки значень розмовних слів, пе-реважно дієслівних, в основному префіксальних утворень,напр.: зажирувати, затулятися, зажирати, перекидати, по-закуповувати, підпасатися, переморгуватися, провинити,торохнути, насміти, обморочувати, захиляти, видиратися,а також різних за структурою іменних форм, які маютьнерідко яскраве експресивне забарвлення, нар: каламут, ти-хоня, тюхтій, білоручка, скупиндряга, полюбовниця, моргуха,страховиддя, чорняк, тілесний, самохітний, дрібнесенький,

Велике значення художньої практики Лесі Українки длязбагачення словникового складу української мови, для підне-сення її інтелектуального рівня підтверджується використан-ням в СУМі цитат з драматичних творів письменниці дляілюстрації такого важливого лексичного шару, як абстрактналексика. З усіх вищеназваних драматургів з такою метоюприклади з її творів вживаються найчастіше. В них також на-очно відображається процес поповнення українського словни-ка новими лексичними одиницями й особливості авторськогослововживання, напр.: милування, бичування, безсоння,збочення, милосердя, добірність1, дикість, високість, неймовір-ність, непокірність, глибокість, глибінь, метушіння, сиріт-ство, марнота, гидотна, неправда, замисел, диво, звичай і ін.Серед них спостерігаються синоніми: (глибінь, глибокість) тасемантичне і структурне розмаїття абстрактних лексем, яківідображають словникове багатство української мови зазначе-ного періоду.

Для ілюстрації значень і відтінків значень нейтральнихслів у СУМі, за нашими спостереженнями, досить часто вико-ристовуються приклади з п’єс Кропивницького. Серед ілюст-рованих слів численними є дієслівні форми, сферою функціо-нування є народнорозмовна мова, напр.: нести, скубти,лизати, перекладати, кохати, читати, відволікати, вигодо-вувати, наполохати, насмішити, лускотіти, помикати, до-казувати, змелюватися, нестися, любитися, замикатися,відволікатися, перевзуватися; іменні форми, зокрема іменни-ки: наклеп, сльоза, плісень, підпанок, стакан, чудо, серед якихспостерігаються зменшено-пестливі утворення: собачка, писа-ночка, а також прикметники, напр.: непорочний, напускний,дівочий й прислівники, напр.: нарочито, гидко.

Для розкриття значень і відтінків значень нейтральнихслів у СУМі використовуються також цитати з п’єс Франка,напр.: вигода, слуга, поетизувати, напосідати, напосідатися,подивитися; Карпенка-Карого, напр.: страховина, сліпота,гречка; лицарський, навідувати, пійматися2 і Старицького,напр.: позика, покупка, обстоювати. Як свідчать наведені ви-ще приклади, проілюстровані цитатами з творів українськихдраматургів слова різноманітні за значенням. Серед нихрозрізняються лексеми конкретні й абстрактні. Пор., напр.:вибори і чудо — у Кропивницького, сліпота — у Карпенка-Ка-

1 Словники того часу названого слова не фіксують2 Словники того часу названого слова не фіксують

212 213

рахунок локального джерела, хоча, безсумнівно, регіоналізмивикористовувалися ними із художньо-зображальною метою.

Так, цілий ряд локальних слів у СУМі ілюструється цитата-ми з драматичних творів Лесі Українки, напр.: платина, дбай-на, судний, кляскати, діткнути, охвітно, ослона; Кропив-ницького, напр.: грабіжка, моргуля, красуля, умизгатися,навідм (присл.); Старицького, напр.: бинда, урадлива; Карпен-ка-Карого, напр.: ослобонитися і Франка, напр.: замельдувати.

У цій групі слів звертає на себе увагу слово дбайна у ЛесіУкраїнки. Словниками того часу воно не фіксується, а в СУМіілюструється тільки прикладом з драми Лесі Українки «Руфіні Присцілла»: Круста. Яке то щастя мати жінку дбайну(СУМ, 2, 215).

Цілком очевидно, що це локальне слово (або створене поете-сою) використане письменницею спеціально, як синонім до за-гальновживаного в той час слова дбайливий,відзначеного слов-никами того часу, як більш відповідне в даній мовній ситуації.Характерно, що на діалектних словах, які ілюструютьсяв СУМі цитатами з творів Лесі Українки, простежується спосібїх використання письменницею, при якому вона нерідко вклю-чала локалізми в такі контексти, де вони набували книжно-літературного відтінку. Це можна простежити на слові діткну-ти: Анна ослона тая, що мені постачив серпанок жалібний,тонка занадто, щоб люди не могли мене діткнути колючимосудом, хоч і невинну. («Кам. госп.», 6, 154; СУМ, 2, 310).

Використання Лесею Українкою локальних слів в авторсь-кій мові, напр., слова платина: У хвіртку входить старий ди-якон з речами, належними до ритуалу, загорненими в плати-ну («Руфін і Прісцілла»; СУМ, 6, 568), що дає підставитвердити, що письменниця намагалася включати діалектизмив літературне мовлення, поповнюючи таким чином його лекси-кон, або вживала його зі стилістичною метою.

Цитатами з творів українських драматургів у СУМі ілюст-руються також слова рідковживані й застарілі в сучасній ук-раїнській мові (вони супроводжуються в СУМі позначками«рідко» і «заст.»).

Факт наявності таких слів у СУМі свідчить про те, що вонизалишилися у словниковому складі української мови, але пе-рейшли в його пасивний фонд, хоча в мові п’єс українських ав-торів вони могли функціонувати нарівні із загальновживани-ми словами, оскільки більшість з них відзначені словникамитого часу.

проклятущий; значно менше абстрактних слів: сирість, милу-вання, живність, дрібнота, дріб’язок, позорище і прислівнико-вих форм, напр.: ловко, здуру.

Звертає на себе увагу той факт, що слово захиляти, поданев СУМі з позначкою «розм.», у Кропивницького використо-вується як загальновживане, оскільки воно виступає в репліціосвіченого персонажа («Доки сонце зійде…», 1, 437). Отже, йо-го розмовний характер визначився пізніше.

Навіть простий перелік названих вище розмовних слів, зна-чення яких в СУМі розкривається на цитатах з п’єс Кропив-ницького, дає підстави говорити про значний вклад драматур-га у формування такого важливого шару українськогословника, як розмовна лексика.

Для ілюстрації значень і відтінків значень розмовних сліву СУМі вживаються приклади із драматичних творів Лесі Ук-раїнки, у якої вони також відзначаються семантичним роз-маїттям і розмовним забарвленням, відображаючи лексичніособливості розмовної мови населення Західної України,напр.: маля, дитятко, служебка1, мальованка, коровиця, сви-нинець, малолітка, незгірний, незгірше, насаджувати, спога-дуванів, злягати, стуляти, нависати; Карпенка-Карого,напр.: мізкувати, збалакати, орудувати, навертати, струсо-нути, знищуватися, записуватися, неподільчивий; Стариць-кого, напр.: заласся, заласний, начальникуватий, писарюва-ти, щасно і Франка, напр.: дике м’ясо, реготатися.

Гадаємо, що ряд окремих значень й відтінків значень наз-ваних вище слів, ілюстрованих в СУМі прикладами з творівукраїнських драматургів, є результатом їх індивідуально-ав-торської творчості, що в результаті сприяло збагаченню ук-раїнського словника без збільшення кількості слів. Це моглобути зумовлено як художньо-зображальними мотивами (напр.,слово кам’янити у Лесі Українки), так і бажанням письмен-ників розширити межі українського лексикону (напр.: пійма-тися — у Карпенка-Карого), про що йшлося вище.

Цитати з творів українських драматургів вживаються та-кож для ілюстрації значень і відтінків значень локальних слів,поданих у СУМі з позначкою «діал.». Можна стверджувати,що на цьому шарі лексики наочно простежується бажання ук-раїнських драматургів поповнити словник української мови за

1 Слово служебка в той час було загальновживаним, що виступало паралельнозі словом служниця (див. Гр., 4, 153; Жел., 2, 885), яке отримало статус літератур-ного. Отже, з нейтральної лексики слово служебка перейшло в розмовну сферу.

214 215

і ін. Щодо слова остатній, то в той період воно функціонувалояк дуплет слова останній, що підтверджується фіксацією цихлексичних одиниць в словниках того часу, в яких вони пода-ються як рівнозначні. З часом слово останній здобуло статуслітературного, відтіснивши дублет остатній в пасивний фондукраїнської мови, що відповідно знайшло відображення в СУМі.Деякі з названих слів у той час вже застаріли і були використаніукраїнськими авторами як стилістично марковані одиниці,напр.: лжа, парій — у Старицького, вояк, письмак, свічадо —у Лесі Українки, властивець, куна — у Кропивницького.

Таким чином, обмежувальні позначки в СУМі при назва-них вище словах свідчать не тільки про функціональне пе-реміщення лексичних одиниць у процесі історичного розвиткуукраїнського словника, але й про ті джерела, якими користу-валися українські драматурги при відборі необхідного словес-ного матеріалу для своїх п’єс.

Цитати з творів українських драматургів використовують-ся в СУМі й для ілюстрації стилістичних особливостей слів,для їх стилістичних характеристик.

З цією метою при розмовних словах у названому словникузалежно від емоційного забарвлення подаються позначки:«вульг.», «зневажл.», «жарт.», «лайл.», «фам.», «ірон.» і ін.на переносне вживання слів письменниками вказує позначка«перен.».

Усі ці позначки при словах дають можливість простежитиза особливостями стилістичного використання в сучасній ук-раїнській мові лексичних одиниць з народнорозмовного дже-рела. Так, цитатами з п’єс українських драматургів у СУМіілюструються слова з позначкою «лайл.», напр.: паршивка —у Кропивницького, блазень в значенні дурень, телепень (СУМ,1, 196) — у Старицького, «вульг.» — мармиза — в значенні«обличчя» (СУМ, 4, 608) — у Кропивницького, «зневажл.» —підщипаний в значенні з коротким волоссям, в короткомуодязі і ін. (СУМ, 6, 528) — у Кропивницького, «фам.» — напр.:«процвиндрювати» — в значенні «приводити кого-небудь, ку-дись» — у Кропивницького і ін. Звертають на себе увагу прик-лади в СУМі, які ілюструють вживання слів українськими дра-матургами в переносному значенні. Це певною мірою дає змогуосягнути специфіку творчого методу кожного драматурга,особливості його слововживання. Досить активно до такогоспособу використання слів народнорозмовного джерела звер-тається Кропивницький, що відповідно знайшло відображення

Рідковживані й застарілі слова становлять інтерес у двохпланах: з точки зору функціонування їх у попередній період(що й знайшло відображення у творах українських драма-тургів) і в плані функціонального переміщення окремих лек-сичних одиниць з однієї мовленнєвої сфери до іншої у процесірозвитку словникового складу української мови. Вони такождопомагають осягнути специфіку слововживання кожного дра-матурга, принципи відбору лексичного матеріалу з різних дже-рел, зокрема з народнорозмовного.

Інтерес до них зумовлений ще й тим, що вони наочно ілюст-рують не тільки поповнення українського словника новимилексичними одиницями, але й свідчать про «застарівання»(термін Д. Н. Шмельова) як окремих слів, так і їх значень,відтінків значень і т. д.

Характерно, що значення і відтінки значень рідковжива-них слів у СУМі досить часто ілюструються цитатами з творівЛесі Українки, тематика яких змушувала її залучати лексич-ний матеріал з різних мовних джерел для досягненнявідповідного стилістичного ефекту. Напр.: майстерник, захо-вання, олімпський, бичувати і ін. (Касандра. Чом я не кину-лась йому до ніг? Чом не благала на богів Олімпських, щоб вінне йшов у ту лихую путь? — Л. Укр.; СУМ, 5, 690).

Одиничними є такі лексеми у Кропивницького, напр.: без-пуття і Франка, напр.: розпиратися.

Значно ширше в СУМі ілюструються цитатами з творів ук-раїнських драматургів застарілі (з точки зору сучасної україн-ської літературної мови) слова. Як і рідковживані слова з ви-щеназваної причини найширше вони подані у творах ЛесіУкраїнки, напр.: письмак, забуток, слугиня, слугівниця, пок-раса, лжа, вояк, свічадо, парій, судьбище, остатній, погребо-вий, сей, ся, се і ін.

Спостерігаються вони і в творах Франка, напр.: турбація,війтівство, доброхітно, отсей; Кропивницького, напр.: оден-ки, хуна (в’язниця), турбація, властивець, передержатив значенні перебороти; Старицького, напр.: парій, лжа, утекомі Карпенка-Карого, напр.: бомонд.

Чимало з названих вище слів з точки зору лексичних нормдругої половини XIX–поч. XX ст. не були застарілими. Це під-тверджується наявністю їх у п’єсах українських драматургіві в словниках того часу. Так широковживаними в досліджува-ний період були слова: остатній, сей, ся, се — у Лесі Українки,війтівство, отсей — у Франка, оденки — у Кропивницького

217

широке використання в ньому цитат з творів драматургів-кла-сиків для ілюстрації значень, відтінків значень і особливостейстилістичного використання слів переважно з народно розмовногоджерела, що закріпилися в нейтральному лексиконі українськоїмови й в шарі розмовних слів, зокрема в такому функціонально-му різновиді української літературної мови як літературно-розмовне мовлення, дає змогу зробити такі висновки:

По-перше, воно наочно свідчить про важливу роль ху-дожньої практики українських драматургів в становленні, роз-витку й нормалізації словникового складу української літера-турної мови зазначеного періоду,

По-друге, воно дало змогу відтворити стан українськогословника вказаного періоду в усьому його багатстві й розмаїттіта чітко окреслити джерела, з яких він поповнювався, основ-ним з яких була народно розмовна мова; й по-третє, воно пока-зало тісний зв’язок словесно-художньої практики майстрів сло-ва зі словником, в якому ця практика знаходить відображення.

Література

1. Домашнев А. И., Шишкина И. П., Гончарова Е. Н. Интепретация художе-ственного текста. — М., 1983. — С. 9–192.

2. Словарь русского языка в четырёх томах. — М., 1957. — Т. 1. — С. V.3. Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 565.

АнотаціяЯнуш Я. Відображення словесно-художньої практики українських

драматургів-класиків кін. XIX — поч. XX ст. в Словнику українськоїмови (в 11 томах)

У статті розглядається питання про відображення словес-но-художньої практики українських драматургів кін. XIX —поч. XX ст. в Словнику української мови в 11 т. з метою визна-чення ролі цих драматургів у відтворенні, розвитку й нор-малізації українського словника зазначеного періоду.

SummaryJanush J. Display verbal and artistic practice of Ukrainian classical

playwrights stake. XIX — beg. XX century. in Ukrainian dictionary (in 11volumes)

The article discusses the display of verbal and artistic practices Ukrainianplaywrights stake. XIX — beg. XX century. in Ukrainian dictionary to 11 tons inorder to determine the role of playwrights in reproduction, development andnormalization of Ukrainian dictionary of that period.

в СУМі при ілюстрації значень таких слів, як свинота, меца-та, неграмотний, заскреготати, лишати, леститися, ЛесяУкраїнка, що простежується в СУМі на ілюстрації значень слівскипати, підбивати, осліплювати, менше — Карпенка-Каро-го (Ягня, промотуватися, вжите у значенні — «розоритися відмарнотратства») і ін.

Характерно, що в стилістично маркованих словах, проілю-строваних в СУМі прикладами з творів українських драматур-гів, відображається багата емоційна гама української народно-розмовної мови, її великі виражальні можливості.

На словах нейтральних і обмеженого використання, такожвідзначених СУМом і проілюстрованих цитатами з творів ук-раїнських драматургів досить чітко простежується функціо-нальне переміщення лексичних одиниць з однієї мовленнєвоїсфери до іншої, про що йшлося вище. Так, напр., слово зиркну-ти використане Старицьким і подане в СУМі без позначки якнейтральне (нам видається можливим твердити, що названеслово певною мірою має негативний відтінок у порівнянні з йо-го нейтральним синонімом глянути), в досліджуваний періодмало книжний характер, що підтверджує не тільки словникЖелехівського, який подає це слово з позначкою «кн.», алейхарактер використання цього слова Старицьким, що включивйого в авторську мову.

З часом слово зиркати (зиркнути) перейшло з книжноїсфери в розмовну. Кількість прикладів можна збільшити.

Усе вищезазначене свідчить, що велика кількість слів, їхзначень і відтінків значень, проілюстрованих в СУМі прикла-дами з творів українських драматургів, становить основу, ядроукраїнського народнорозмовного лексикону, який складаєоснову словникового складу української літературної мови,зокрема такого його функціонального різновиду, як народно-розмовна мова.

Значна роль художньої практики українських драматургіву закріпленні таких лексичних одиниць в українському словни-ку безсумнівна. Одночасно зазначимо, що не з усіма позначками,поданими при аналізованих словах в СУМі, можна погодитися.

Так, на наш погляд, не на місці є позначка «іст.» при словімир в значенні «взагалі громада і народ» (СУМ, 4, 712). Вва-жаємо, що при названому слові слід би дати позначку «розм.».

Підсумовуючи сказане про відображення словесно-ху-дожньої практики українських драматургів кін. XIX — поч.XX ст. в Словнику української мови (в 11 т.), відзначимо, що

219

синтаксичного, тим самим непрямо вказуючи на факульта-тивність даних елементів. [9, с. 59], [4, с. 19], [2, с. 12]. Надумку Д. Н. Овсянико-Куликовського — вставні слова немож-ливо без наслідків, «просто так» вилучити з речення. Інакшеповністю розпадеться змістова тканина тексту і явище уявнебуде виступати як реально існуюче, тобто змінюється загальнамодальна оцінка речення. [15].

Загальноприйнятим в лінгвістичній літературі є той факт,що вставні компоненти співвідносяться з усім реченням абоз одним із його членів, надаючи модальне значення відповідновсьому реченню або його члену. Одні лінгвісти вважають, щовставні слова здатні змінити модальність речення, вираженустаном дієслова-присудка, а інші відкидають їх властивість пе-реводити висловлювання з одної модальності в іншу, думаючи,що модальні значення, що передаються дієсловом (або іншимиграматичними засобами), і вставними компонентами, нале-жать до різних рівнів мови.

Ми поділяємо думку, що поняття вставні слова і модальніслова — різнорівневі. У ролі вставних конструкцій можутьвиступати як модальні слова, так і інші морфологічні одиниці.Вставні слова формуються не тільки словами різних частин мо-ви, вони ще включають в свій склад і фразеологічні звороти,і повнозначні слова, і словосполучення, і частки. Окрім цього,до них долучають і різнорідні синтаксичні конструкції, щоскладаються з різних частин мови. Також вставні словапідрозділяються на власне вставні слова, що практично співпа-дають за складом з модальними словами в широкому розумінніостанніх, і вставні речення, що відрізняються великою синтак-сичною самостійністю і наближаються до підрядного речення:як ви знаєте, якщо я не помиляюсь, як уже було сказано тощо.

Вставні слова, по суті, лексично розширюють рамки самоїкатегорії модальності в бік вираження різних логічно та емо-ційно-оціночних значень і різних стилістичних кваліфікаціймови. Виділяється спеціальна група модальних слів, які своїмлексичним значенням покликані виражати модальність. У тойже час існують інші вставні компоненти, які можуть виражатите або інше модальне значення в залежності від конкретногомовного вжитку. Таким чином, можна зауважити, що різно-манітність модальних значень та їх відтінків, вираженихвставними компонентами, поряд з синтаксичною рухомістюостанніх, та їх властивістю діяти на функціональну перспекти-ву, є важливим фактором, що впливає на широке вживання

Михайло ЮРКІВ, старший викладач

МОРФОЛОГІЧНИЙ СТАТУС МОДАЛЬНИХ СЛІВ

У сучасній лінгвістиці немає єдиної думки про морфологіч-ний статус модальних слів. У роботах деяких лінгвістів, в слов-никах, в багатьох навчальних посібниках синтаксичнийтермін «вставні слова» став основним позначенням для лексико-граматичної категорії. Наприклад, «Русская грамматика» — 80описує модальні слова під час характеристики простого речен-ня, в розділі, присвяченому вставним словам. [19]. На синтак-сичний підхід орієнтувались і автори посібників для середньоїшколи.

У шкільній програмі вивчають вставні слова, але відсутнєпоняття модальних слів. У тлумачних словниках традиційновикористовується лексикографічна помітка «вставне слово».Проте більшість лінгвістів розмежовують поняття «вставнеслово» і модальне слово. Категорія «вставне слово», як і кате-горія модальності є складним явищем не тільки в лінгвістиці,а й і в філософії, наприклад. Що слід розуміти під модальністюі що таке «вставні слова»? Чи існує між цими категоріями чіт-ка межа? Наскільки слід диференціювати ці категорії? Часті-ше звертаються до якої-небудь однієї сторони, до окремої їїфункції, до деяких ознак. Окремо розглядаються формальніякості (не входження до системи членів речення, відсутністьграматичного зв’язку з іншими членами речення, інтонаційнавідокремленість, особливості розділового виділення тощо), ок-ремо аналізується семантика вставних слів.

У лінгвістиці традиційно поділяють думку про вставні словаяк факультативні і, більше того, необов’язкових елементахвисловлювання, оскільки вони семантичні і граматично незв’язані зі структурою речення. «Вставні слова є своєрідноюнадбудовою над структурою речення; вони виражають різногороду оцінки висловлювання».[9]. Вставні слова А. М. Пєш-ковський і А. А. Шахматов розглядають як елементи «внут-рішньо чужі реченню, що їх прихистило, подібно до кулі, якапотрапила в організм» [22, с. 265], «чужорідні тіла в ряді ре-чення» (Шахматов, 2001; 265). З іншого боку, В. В. Виногра-дов, І. А. Бабакова, А. І. Анікін і ряд інших мовознавціввідзначають присутність семантичного зв’язку між реченнямі вставними компонентами, але відкидають наявність зв’язку

218

221

зв’язані з ними за походженням). З іншого, модальні словавідрізняються від службових слів. Вони не виражають зв’язківі відносин між членами речення, а виражають модальністьповідомлення про дійсність» [3, с. 54]. Модальні слова — цеособливий розряд, за визначенням А. Я. Баудера [5], «морфо-логізований засіб вираження вставних конструкцій». За слова-ми українського мовознавця В. Д. Шинкарука, модальні словахарактеризуються певними семантико-граматичними ознака-ми, що зумовлюють їх стилістично-виражальні особливості по-рівняно з іншими лексичними засобами мови. Такаю ознакоює насамперед вставна функція та нефіксована позиція в речен-ні. Модальні слова можуть прилягати до будь-якого компонен-та речення, надаючи йому або реченню в цілому змістовних чиемоційних відтінків [ 23, с. 54].

Інші дослідники вважають, що є достатньо підстав для ви-ділення модальних слів в окрему частину мови. Цю позиціюподіляють А. М. Бордович, С. І. Буглак, Н. П. Перфілєва,М. М. Холодов та ін., вона подана у багатьох навчальнихпосібниках для вищих навчальних закладів [20].

Аналізуючи морфологічну природу модальних слів,Г. Я. Солганік відзначає: »Особливості модальних слів як час-тини мови полягає в специфіці їх семантики і призначення,в незмінності, у визначених синтаксичних функціях. Головне,що об’єднує модальні слова в особливу частину мови і відмежо-вує від інших класів, - це вираження суб`єктивно-модальнихзначень. Модальні слова характеризують висловлювання з по-зицій мовця, виражають відношення мовця до предмета мови»[21, с. 425]. Але, навіть включаючи модальні слова в системучастин мови, думки лінгвістів розходяться в питанні того, якаце частина мови: самостійна чи службова? Так, І. Г. Мило-славський вважає, що семантика модальних слів дає підставиговорити про них як про незмінну службову частину мови.Й. Вукович визначив модальні слова як першу суб’єктивну ка-тегорію модальних слів, об’єднавши їх із сполучниками,прийменниками, частками. М. В. Ляпон також включаємодальні слова, поряд із сполучниками та частками, в реляцій-ний фонд мови [11].

Дійсно, спостереження деяких дослідників переконуютьв наявності функціональної спільності між модальними слова-ми і сполучниками, модальними словами і частками [9, 10], [1].

Враховуючи амбівалентність описаних одиниць і неможли-вість однозначно віднести їх до того чи іншого класу, Ю. І. Ледєнєв

вставних компонентів і модальних слів у мові для оптимально-го вираження волі мовця.

Сучасною лінгвістикою суб’єктивність будь-якого вислов-лювання оцінюється як відображення позиції мовця в реченніі, ширше, як відображення мовної особистості у висловлю-ванні. За А. М. Пєшковським вставні слова показують, як «мо-вець відноситься до тої чи іншої думки: вірить він в неї чи ні,задоволений він нею чи ні, хоче він її здійснення чи ні і т. д.»[17]. «Точку зору мовця» бачив у вставних словах В. В. Виногра-дов і розглядав їх як «оцінку висловлюваної думки чи способу їївираження».[10, с.70]. Таким чином, оцінююча, суб’єктивна се-мантика вставних компонентів була визначена неоднозначнолінгвістичною традицією. Також чітко зміст вставлення,вставних слів кваліфікувалось як значення граматичногохарактеру.

Автори багатьох наукових робіт про вставні компонентирозглядають як поза структурні елементи, підкреслюючи тимсамим «закритість» речення, його граматичних форм, в якихвставним словам відведена факультативна роль. Але ж вставніслова є особливими мовними засобами. З одного боку, вонидійсно можуть не «вписуватися» в граматичну структуру ре-чення, але логічний ряд речення без вставних слів був би не-повним, оскільки в них вставні компоненти є основним факто-ром, що впливають і формують модальність висловлювання.В.В. Виноградов вказав, що основна функція вставних компо-нентів — «залучати співбесідника в коло бажаних і потрібнихмовцю модальних оцінок і кваліфікацій висловлювання» [ 10,с. 60]. Таким чином, можна визначити роль вставних слів в ре-ченні наступним чином: «… модальність, виражена вставнимисловами, не змінюючи основне значення речення, подає це зна-чення в особливому висвітленні. Потребують подальшого вив-чення закономірності у зв’язках модальних слів із певними ти-пами речень» [12, с. 149].

І досі відкритим залишається питання, чи вважати модаль-ні слова окремою частиною мови. Услід за В. В. Виноградовим,більшість лінгвістів виділяють їх в особливий розряд, що немають статусу частини мови, підкреслюючи при цьому, що цесвоєрідна група слів, яка виражає відношення мовця до вис-ловленої думки. »Модальні слова є ні самостійними, ні служ-бовими частинами мови, не виступають ні головними, ні друго-рядними членами речення. З одного боку, вони відрізняютьсявід самостійних слів тим, що мають називну функцію (хоча і не

220

223

значають, а тому нерідко до їх складу включають і модальнічастки, і модальні прислівники.

«Клас модальних слів і частин в його сучасному вигляді яв-ляє собою продукт складних історичних змін граматичного ла-ду мови» [9, с. 731]. Клас модальних слів дуже різноманітнийза своїм лексичним складом і за походженням. Разом з тимочевидно, що модальне забарвлення і відтінки, створені встав-ленням чи введенням цих слів у структуру речення, утворюютьніби другий шар модальних значень в змістовій структурі вис-ловлювання, що вже має модальне значення. Виноградов пи-сав, що «модальні слова лежать ніби в іншій граматичній пло-щині у порівнянні з іншими елементами висловлювання» [9,с. 731]. Такі слова виділяються в одну досить об’ємну і за своїмскладом різносортну групу. Все, що в тому чи іншому виглядівиступає в реченні з відтінком індивідуальної характеристикивисловлювання чи емоційної експресії, одержує тенденцію довключення в названу групу слів. Тому об’єм даної групи роз-ростається до незвичних розмірів. Модальні слова мають зна-чення ймовірності, вірогідності, можливості, достовірності,недостовірності, непевності тощо. До модальних слів відносятьтакі слова, як може бути, звичайно, правду кажучи і т. д.,а також слова, що співпадають за формою з прислівниками:можливо, ймовірно, дійсно тощо.

Отже, в попередній граматичній традиції відзначені нас-тупні риси в ряді і складі модальних слів. По-перше, тіснийзв’язок багатьох розрядів модальних слів з прислівниково-обс-тавинними і кількісно-означальними словами. Прислівникилегко переходять в модальні слова або зближуються з ними засинтаксичною функцією. Послаблення синтаксичного зв’язкуміж прислівниками і тим словом, до якого воно приєднується,сприяє цьому переходу. Багато прислівників поєднуютьфункції прислівників і модальних слів, тобто функціонуютьв мові і в тій, і в іншій якості, отож, (за Виноградовим) є гіб-ридними словами. По-друге, наявність, поряд з модальнимисловами, великої кількості модальних часток. Модальні часткивідрізняються від інших розрядів часток тим, що вони нерідковідносяться не до якого-небудь окремого слова в реченні, а доречення в цілому. Наприклад, частки: мовляв, либонь і т. д.Модальні слова перебувають у взаємодії як з частками мови (завинятком прийменників), так і з різними категоріями слів час-тин мови. По-третє, однорідність функцій модальних слів і час-ток з функціями дієслівного способу. Належачи до всього

ставить розряд модальних слів на межі між повнозначнимиі неповнозначними (службовими) словами.

У випадку, якщо модальні слова визнаються окремою части-ною мови, виникає запитання про співвідношення їх з тими час-тинами мови, від яких вони утворились. Існує думка, що міжними встановлюються відношення омонімії: «Модальні словаутворюються від самостійних, часто є серед них омоніми» [13].

Але чи справедливо буде говорити про омонімію, якщо в ба-гатьох випадках зберігаються семантичні зв’язки між твірнимсловом і його дериватом — модальним словом (наприклад, зви-чайно — прислівник і звичайно — модальне слово мають багатоспільних семантичних компонентів). Можна погодитися і з ін-шим дослідником А.М.Бордовичем в тому, що «модальні словавиникли в результаті морфолого-синтаксичного способу сло-вотворення» [7]. Модальні слова є дериватами вихідних,твірних слів. У сучасній мові є приклади синхронного словот-ворення, коли між словами зберігаються відношення прямоїсловотвірної мотивації, наприклад, можливо (прислівник) —можливо (модальне слово).

До складу категорії модальних слів традиційно включатьне тільки слова, але й вирази, що складаються із двох чи біль-ше графічних слів, таких як, може бути, як говориться, міжіншим, крім того тощо. Для позначення подібних складенихвиразів Р. П. Рогожнікова запропонувала термін «еквівалентислова». Науковець зауважує: «Еквіваленти слова є проміжноюкатегорією між словом і фразеологізмом. Їх об’єднує стійкість,незмінна форма, єдність значення. Як і слова, вони використо-вуються в мовленні у визначених синтаксичних функціях,а також для вираження значень, властивих незмінним части-нам мови» [18, с. 116]. Серед еквівалентів слова виділяютьсяодиниці, які «виконують функції вставних словосполучень(або відокремлених від будь-якої частини мови, або компонен-ти зберігають зв’язки з визначеною частиною мови: на щастя,як говориться, без сумніву, по суті тощо.

Багато дослідників намагались визначити модальні словаяк особливу категорію слів, однак до цього часу залишаютьсянечіткими критерії, що визначають віднесеність чи не відне-сеність групи модальних слів до частин мови. Звідси виникаєпроблема кількісного складу цієї групи слів, оскільки їїрозміри варіюються в залежності від лінгвістичних позицій,яких дотримується той чи інший дослідник. Важко говоритипро цю категорію слів, оскільки не дуже чіткі межі, що її ви-

222

225

10. Виноградов В. В. О категории модальности и модальных словах в рус-ском языке // Избранные. труды: Исследования по русской граммати-ке. — М.: Наука, 1975. — С. 53–87.

11. Вукович Й. К проблеме классификаций частей речи //Вопросы языкоз-нание. 1972. — № 5. — С. 49–61.

12. Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. —М, 1973.

13. Леденев Ю. И. Неполнозначные слова в русском языке. — Ставрополь,1988.

14. Ляпон М. В. Модальность // Русский язык: Энциклопедия /Гл. ред.Ю. Н. Караулов. — 2-е изд. — М., 1997. — С. 239–240.

15. Овсянико-Куликовский Д. И. Синтаксис русского языка. — СПб.,1912. — 322с.

16. Перфильева Н. П. Антропоцентрический подход к изучению вводныхслов и их эквивалентов // Речеведение в теоретическом и прикладномаспектах.: Тез. респуб. конф. Новосибирск, 1998а. — С. 68–70.

17. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. — М.: Уч-педгиз, 1956. — 510 с.

18. Рогожникова Р. П. Об эквивалентах слова в русском языке // Вопросыязыкознания, 1977. — № 5. — С. 110–116.

19. РГ-80– Русская грамматика: В 2-х т. /Под ред. Н. Ю. Шведовой. — М.:Наука, 1982. — Т. 1–2.

20. СРЯЗ 1984 — Современный русский язык: Учебник / Под ред.Д. Э. Розенталя. — М., 1984.

21. Солганик Г. Я. К проблеме модального текста // Рус. язык: Функциони-рования грам. категорий. Текст и контекст. — М., 1984.

22. Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. — М.: Эдиториал УРСС,2001. — 624с.

23. Шинкарук В. Д. Категорії модусу і диктуму у структурі речення: Моног-рафія. — Чернівці: Рута, 2002. — 272 с.

АнотаціяУ статті проаналізовано морфологічний статус модальних слів та

обґрунтовано їх особливості у реченнєвій структурі.

SummaryThe author of the article analyzes morphological status of modal words and

defines their peculiarities in the sentence structure.

речення і виражаючи можливість, ймовірність, достовірністьтощо, модальні слова і частки відтіняють значення дієслівногоспособу або визначають модальність висловлювання в цілому.Чим більш повнозначне модальне слово, тим більш його лек-сичне значення розчиняється в загальному модальному зна-ченні висловлювання. По-четверте, широке розповсюдженнямодальних значень і відтінків в колі інших типів часток, ви-ключаючи прийменники. По-п’яте, функціональна близькістьмодальних слів і модальних часток до вставних компонентів.

Таким чином, можна зробити наступні висновки відносновзаємовідносин модальних слів і вставних компонентів:

1. Модальні слова — це частина вставних слів, їх семантич-ний розряд.

2. Модальні слова спеціально існують в мові для виражен-ня у реченні категорії модальності.

3. Модальні слова функціонально близькі до вставних слів:вони не є членами речення, а, значить, не входять до йогоструктури.

4. Модальні слова, як і вставні слова, не мають граматично-го зв’язку зі словоформами, які складають речення.

Література

1. Амосова В. В. Вводно-модальные единицы в составе сложноподчинен-ного предложения: Автореф. дис. …канд. филолог. наук. Куйбышев,1971.

2. Аникин А. И. Вводные единицы в речи. М, 1982.3. Астафьева Н. И., Киселев И. А., Кравченко З. Ф. Модальные слова

// Современный русский язык: Служебные части речи. Модальные сло-ва. Междометия. Минск, 1971. — С. 53–61.

4. Бабакова И. А. Явление вводности в современном русском языке: Авто-реф. дис. … канд. филолог. наук. Харьков, 1955.

5. Баудер А. Я. Части речи как структурно-семантические классы словв современном русском языке. Таллин, 1982.

6. Баудер А. Я. Модальные слова как лексико-грамматический класс в сов-ременном русском языке //Вопросы современ. рус. языка и методикипреподавания в педагог. вузе. Курск, 1974. — Ч. 1. Вопросы теории грам-матики. — С. 13–21.

7. Бордович А. М. Модальные слова // Русский язык./ Под общей ред.Н. И. Гурского. — Минск, 1969. — Ч. 1. — С. 253–254.

8. Буглак О. И. О разграничении модальных слов и частиц. // Русский языкв школе, 1985. — № 4. — С. 100–105.

9. Виноградов В. В. Вопросы изучения сложного предложения // Граммати-ка русского языка. — М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1954. — Т. 2. — 719 с.

224

227

репрезентантів формування суспільної свідомості й свідченнярозвитку національної культури.

Вивчення історії української літературної мови передбачаєаналіз проблеми становлення літературної норми, обґрунту-вання принципів її системності та функціональної доцільності.Важливість цього питання для високорозвинених мов є безсум-нівною, адже, за світовими критеріями, саме унормованістьі стильова диференціація національної мови свідчать про їїкультурний статус.

Актуальність дослідження полягає також і у тому, що мов-не питання в нашій країні потребує постійної уваги. Моваз повною соціальною парадигмою не виникає відразу. Протягомтривалого часу в умовах бездержавного існування відбувалосязвуження сфер застосування української мови, зменшуваласякількість тих, хто вважав українську мову рідною. І тепер, напочатку ХХІ ст., засвідчуємо протистояння двох мов в Україні.Такий соціолінгвальний стан зумовлений попередньоюісторією формування національно-мовної свідомості, непрос-тим шляхом утвердження української мови в освіті, книгодру-куванні, культурі, науці впродовж ХІХ–ХХ ст.

Історія української літературної мови — це історія стилівяк суспільно усвідомлених різновидів писемно-літературноїмови [5; 181]. Власне лінгвістичний, чи лінгвостилістичнийпідхід до аналізу текстів у їх історичному розвитку відтісняєна другий план питання мови як суспільного явища, загальнухарактеристику історичних умов розвитку суспільства й фор-мованої відповідним державно-політичним устроєм національ-но-мовної свідомості. Останній аспект тенденційно, неповновисвітлювався в працях з історії української літературної мовирадянської доби: існували заборонені тексти, небажані дляофіційної науки імена, твори тощо. Зняття ідеологічних забо-рон, можливість широко використовувати історично-літера-турні джерела, зокрема й праці дослідників української літе-ратурної мови, які жили й працювали в західній діаспорі:О. Горбач, К. Кисілевський, П. Ковалів, В. Чапленко, Ю. Ше-вельов, дають змогу по-новому, повніше висвітлювати історіюукраїнської мови як суспільного, соціолінгвістичного явища,тобто дослідити певні періоди історії мови в аспекті, окресле-ному академіком Ю.Шевельовим як «стан і статус» мови.

Комплексне, багатовимірне дослідження історичного шля-ху української мови до утвердження її в статусі державної мо-ви в кінці ХХ ст. охоплює широке коло позамовних питань:

Світлана ЯРЕМЕНКОканд. філол. наук

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: ПАРАДИГМА СТАНОВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ПОЧАТКУ ХХ СТ.

В останні десятиліття зростає наукова, громадська увага доісторії української мови. Поряд із вивченням сучасної мовноїситуації в умовах державотворення, аналізом стану й статусудержавної української мови на межі ХХ і ХХІ століть теоре-тичне значення має науковий аналіз попереднього періодуісторії української мови. С. Я. Єрмоленко зауважує, що історіяукраїнської мови — це не лише вузькофахові питання звуко-вих змін, перехід від однієї фонеми до іншої, не лише лексичнівідповідники в слов’янських і неслов’янських мовах, а й ши-роке тло історії та долі українського народу [3; 14].

Акткальним є вивчення історії української мови з поглядунаціонально-культурного розвитку України. Це потребує ос-мислення таких проблем, як мова і нація, мова і держава, мо-ва і культура. Їх дослідження передбачає здійснення аналізуконкретно-історичних умов, у яких функціонувала українськамова, визначення її ролі в освіті, книгодрукуванні, науці,культурі, її правового статусу в державі.

Традиційні навчальні програми на філологічних факульте-тах сучасних університетів — історія української мови таісторія української літературної мови — мають різне лінгводи-дактичне спрямування: перша охоплює питання фонетичних,лексичних та граматичних змін в історії мови, висвітлення ха-рактеристичних ознак української національної мови, що ви-являються на матеріалі діалектів та писемних пам’яток ук-раїнської мови від найдавнішого періоду до сучасності; другарепрезентує історію української писемності в різних суспільно-політичних умовах. У працях Л. А. Булаховського, Ф. Т. Жил-ка, П. П. Плюща, М. В. Павлюка, «Хрестоматії матеріалівз історії української літературної мови» П. Д. Тимошенка,«Історії української літературної мови» І. Огієнка, В. М. Руса-нівського, С. Я. Єрмоленко знаходимо загальну характеристи-ку суспільно-історичних умов, у яких функціонувала ук-раїнська мова. Предметом лінгвістичного опису окремихмовознавців були тексти різного часу створення, які розгляда-лися з погляду їхньої належності до функціональних стилів як

226

229

У руслі досліджень функціональної стилістики виявлено,що публіцистичний стиль, зокрема мова преси, довгий час за-лишалися поза увагою мовознавців: »Якщо для всіх була зро-зумілою політична роль газети, її суспільне призначення якджерела інформації, то словесна стилістико-лінгвістична при-рода газети привернула до себе увагу порівняно недавно» [1;162]. Отримавши після скасування цензурних обмежень пош-товх до розвитку, газетно-публіцистичний жанр все ж не утве-рджується як повноцінний різновид літературної мови у зв’яз-ку з нестабільністю та невідшліфованістю українськогоправопису, на що неодноразово нарікали письменники та ви-давці як Східної України, так і Західної.

У другій половині ХХ ст. у зв’язку з посиленням загально-го інтересу до проблем і засобів мови масової інформації та ви-користання її з політичною метою з’являється ряд дослідженьщодо функціональних особливостей публіцистичного стилю.Виокремились два основні напрями у вивченні мови газети:функціонально-стилістичний і нормативно-стилістичний [1;163]. Перший напрям кваліфікувався як основний і найбільшрезультативний. Його дослідники розглядали мову і стиль га-зети як складову частину функціонально-публіцистичногостилю, тому основну увагу зосереджували на вивченні особли-востей функціонування літературної мови на шпальтах преси,виявленні специфічних рис газетного стилю. Представникиокресленого напряму передбачали обов’язкову наявність у мовігазети оцінно-мовних засобів, які розмежовувались на пози-тивно-оцінні та негативно-оцінні. Це явище було великою міроюпов’язане з нав’язуваною у той період ідеологією, один із прин-ципів якої передбачав обов’язкову наявність оцінної функціїу всіх газетних жанрах (репортаж, хроніка, нарис, стаття, фей-летон та ін.). В останні десятиріччя потреба в такому підходівідпала, але компонент авторської оцінки викладеного наявнийі закономірно виступає об’єктом дослідження мовознавців.

Другий, нормативно-стилістичний підхід, не виходить замежі практичної стилістики газетних текстів. Його завданнябуло визначене збиранням та класифікацією помилок лексико-стилістичного характеру, виробленням рекомендацій для усу-нення стилістичної неграмотності та підняттям рівня мовноїкультури періодичних видань.

Досліджуючи розвиток публіцистичного стилю на початкуХХ ст., окремі мовознавці взяли за основу нормативно-сти-лістичний підхід, оскільки на той час надзвичайно важливою

стан національної самосвідомості українців, стан освіти такнигодрукування рідною мовою, функціонування українськоїмови в різних сферах суспільного життя, тобто, як підкреслюєС. Я. Єрмоленко, формування «культурно освяченого зразканаціональної мови» [3; 14] — літературного стандарту, якогопотребує нація для задоволення потреб суспільного прогресу.Висвітлення цих питань не передбачене в навчальних курсахісторії української мови та історії української літературної мо-ви. Однак в останні роки воно дедалі частіше використовуєть-ся в мовознавстві, зокрема й у зв’язку з посиленням уваги досоціолінгвістики.

Аналізуючи концептуальні засади історії української мови,Шевченко Л. І. й Ніка О. І. доводять, що дискурс новітньогогуманітарного знання зумовлює осмислення не лише ряду нау-кових напрямків, зорієнтованих на сучасний стан мови, а й наінші періоди розвитку мови, більш віддалені в часі. Дослідни-ки стверджують, що важливою є не лише реконструкція одно-го чи декількох історичних періодів, а намагання утворитипевну системність розвитку, зокрема історичну еволюцію ук-раїнської літературної мови. Тобто, специфіка дослідженнялітературної історії української мови полягає в синтезованомупоєднанні двох ракурсів науково-теоретичного дослідження.Перший, вузьколокалізований, дає змогу точніше представитизакономірності мовно-літературного розвитку і врегулювання,спричинені психолого-соціальними, культурними факторамипоступу літературної мови в окремо окреслений період. Другийполягає в поєднанні досліджуваних площин, інтегруванні ре-зультатів, отриманих у процесі локалізованого дослідженняокремих періодів та введення їх у системну площину на основігомогенних критеріїв [14; 17].

У сучасних дослідженнях з історії літературної мови засто-совують обидва принципи: об’ємно висвітлюють мовні питанняна прикладі художньої літератури чи публікацій у періодич-них виданнях; порівнюють досліджуваний матеріал у різнихаспектах, виявляють особливості специфіки та вводять резуль-тати у системну площину мовно-історичних досліджень.

Публіцистичний стиль як один із функціональних стилів ук-раїнської літературної мови отримав значний поштовх у розвиткуна початку ХХ ст. у зв’язку із загостренням політичної ситуації натериторії Східної України. В цей час активізується жанрова дифе-ренціація української мови: починають активно функціонуватихудожній і публіцистичний стилі, менш активно — науковий.

228

231

питання інформаційної потужності національної мови, забез-печення її інтелектуального рівня [6].

Проблеми інтелектуалізації сучасної літературної мови, щопостали на початку ХХІ ст. [13], беруть свій початок у дис-кусіях кінця ХІХ — початку ХХ ст. Саме тоді формувалася, зависловом Ю. Шевельова, нова філософія української мови.Про специфіку цього періоду функціонування українськоїлітературної мови йдеться у праці Ю. Шевельова «Українськамова в першій половині ХХ ст. (1900–1941): Стан і статус».Констатуючи наявність двох писемно-літературних практик(або варіантів української літературної мови) — центральноук-раїнської й австро-української, Ю. Шевельов зауважує:«Справа єдиної загальноукраїнської літературної мови нагли-ла» [12; 43], тобто, вироблення норм літературної мови булооднією з нагальних потреб тогочасного національного розвою.

Становлення й формування публіцистичного стилю у ХІХ —на початку ХХ ст. було об’єктом усебічного наукового аналізуМ. А. Жовтобрюха. Дослідник особливу увагу звертав на дис-кусії навколо мовних питань, на нові тенденції формуваннялітературної норми, лексичного і стилістичного збагачення ук-раїнської літературної мови у зв’язку з розширенням їїсуспільних функцій і виробленням нових стилів. Автор двохмонографій («Мова української преси (до середини дев’янос-тих років ХІХ ст.)» та «Мова української періодичної преси(кінець ХІХ — початок ХХ ст.»), присвячених мові українсь-кої преси в її історичному розрізі, — М. А. Жовтобрюх зазна-чає, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в українській пресі зароди-лися «всі жанрові різновиди, властиві цій галузі літератури:інформаційний, власне публіцистичний, художньо-публіцис-тичний, науково-публіцистичний, науково-популярний таінші» [2; 25]. Виокремлення науково-публіцистичного жанро-вого різновиду мови преси ґрунтувалося, зокрема, й на тому,що в обговоренні мовного питання брали участь дослідники-науковці й письменники. Автор звертається до праць такихдослідників мови, письменників, як К. Михальчук, А. Кримсь-кий, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, І. Верх-ратський, В.Гнатюк, В.Науменко.

Значну увагу в працях М.А.Жовтобрюха приділено питан-ню вироблення лексичних норм єдиної літературної мови, дис-кусії про іншомовні та так звані «ковані» слова, вибору шляхіврозвитку української літературної мови.

Мовні дискусії кінця ХІХ — початку ХХ ст. сприяли вироб-ленню нової філософії української мови [12; 43]. Ця філософія

була проблема вироблення та становлення правописних нормлітературної мови як на теренах Західної України, так і Схід-ної, об’єднання обох стандартів та зведення її до єдиного літе-ратурного зразка.

Функціонально-стилістичний підхід до вивчення мовногоматеріалу початку ХХ ст. є менш вагомим, оскільки керуєтьсядвома основними рисами: тяжінням до стабільності: наявністьу мові преси готових формул та конструкцій, які згодом става-ли штампами і втрачали вплив на читача (такі штампи в ук-раїномовній пресі Наддніпрянщини на той час ще не встигливиробитися, а у пресі Західної України лише почали стабілізу-ватися, тому їх вплив у цілому мінімальний); емоційно-експре-сивною впливовістю та наявністю авторської оцінки викладе-ного. Але окреслені аспекти мають опосередковану вагу,оскільки є звуженими й менш актуальними.

Процес витворення єдиної літературної мови був тривалим,супроводжувався мовними дискусіями навколо питань право-пису, діалектної основи літературної мови, шляхів розвиткусловника, граматичних норм та ін. На перший погляд, це пи-тання власне лінгвістичні, вивчення їх потребує лінгвістично-го аналізу, застосування відповідних понять, пов’язаних ізвнутрішньою структурою мови. Однак без звертання до зов-нішніх умов функціонування національної мови пояснити про-цеси, які відбувалися в історії української літературної мови,не можна. Не випадково в сучасних соціолінгвістичних дослі-дженнях вчені оперують поняттями «державотвірні нації»,«провідні нації», «корінні нації», оскільки на характері ук-раїнської літературної мови, на культивуванні її лексичних таграматичних норм позначається попередній стан — обмеже-ний обсяг соціального функціонування української мови [9;33–49]. Тривалий період бездержавного існування українськоїнації зумовив існування української мови в неповній, обмеже-ній соціальній парадигмі, спричинився до мовної асиміляції,коли етнічні українці, виховувані в російськомовній культурі,своєю російськомовною практикою зменшуювали комуніка-тивну потужність української мови.

Соціолінгвісти розрізняють етнографічну і комунікативнупотужність національної мови [4]. Перша є кількісною озна-кою — співвідношення українців та інших етносів, що населяютьУкраїну. Друга — використання української мови в повсяк-денному спілкуванні як засобу активної комунікації, а такожу сучасному інформаційному просторі. У зв’язку з цим постає

230

233

М. Левицького, В. Гнатюка, М. Грушевського з метою вияв-лення ролі «галицької» і « наддніпрянської» мовної практикив утвердженні сучасного літературного стандарту, зокрема що-до вироблення лексичної норми.

Мовні дискусії початку ХХ ст. привернули увагу Б. Соколав плані вивчення історії українського мовознавства, виокрем-лення концептуальних засад лінгвоукраїністики, що формува-лася в надрах офіційної великодержавницької політики та ідео-логії. Остання під тиском загальноєвропейських демократичнихсуспільних рухів змушена була приймати наукові концепціїіснування українського етносу, визнавати окремішність йогомови й знімати заборони з української преси. У дослідженніБ. Сокола [7] детально розглядаються документи — заборониукраїнського друкованого слова в Росії, висвітлюються питан-ня, що були стрижневими в мовних дискусіях кінця ХІХ — по-чатку ХХ ст. При цьому використовуються праці, які в радянсь-кий час з історії українського мовознавства були вилучені —концепції історії української мови І. Огієнка, С. Смаль-Стоць-кого, Ю. Шевельова, аналізуються виступи письменників,культурних діячів на захист мови українського народу.

Отже, публіцистичний стиль як один із функціональнихстилів української літературної мови на початку ХХ ст. отри-мав значний поштовх у розвитку завдяки збільшенню кіль-кості науково-публіцистичних видань та мовних дискусій простатус мови й утвердження літературного стандарту, які за-свідчували становище української мови в конкретних суспіль-но-історичних умовах. Становлення публіцистичного стилювідображено шляхом висвітлення внеску відомих мовознавціву процес розвитку історії української літературної мови.

Література

1. Єрмоленко С. Я., Колесник Г. М., Ленець К. В. Мова і час. Розвитокфункціональних стилів сучасної української мови. — К.: Наук. думка,1977. — 236 с.

2. Жовтобрюх М. А. Мова української преси (дев’яності роки ХІХ ст.). —К.: Наук. думка, 1963. — 303 с.

3. Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С. Я. Єрмоленко,А. К. Мойсієнко. Автор передмови С. Я. Єрмоленко. — К.: Либідь,1996. — 288 с.

4. Масенко Л. Т. Мова і політика. — К.: Соняшник, 1999. — 100 с.5. Німчук В. В., Русанівський В. М., Чепіга І. П. Жанри і стилі в історії ук-

раїнської мови. — К.: Наук. думка, 1989. — 282 с.

як теоретичне осмислення мовного буття особистості й націїформувалася й утверджувалася у відповідній термінології, нау-кових визначеннях, що відповідали рівню розвитку тодішньоїнауки, оформлялася часто у вигляді публіцистичних текстівписьменників, науковців.

Досліджуючи внесок М. Коцюбинського, Лесі Українки,Б. Грінченка в історію українського мовознавства, В. І. Статє-єва розглядала художню спадщину письменників, зокрема на-водила «Проект організації прихильників української літера-тури», укладений М. Коцюбинським у 1909–1910 рр., денаголошувалося: «Причин млявої продукції літературної, ко-ли брати річ ширше, — довелося б шукати в загальному стано-вищі української справи: брак національної свідомості, нероз-виненість громадського життя, цензурні обставини, бракукраїнської преси і т. ін.» [8; 180]. Інформація про громадськівиступи письменників, учених, їхні статті широко з’являлисяв тогочасній пресі. Обговорюючи шляхи створення єдиної дляукраїнців літературної мови, вони своєю мовно-літературноюпрактикою стимулювали розвиток науково-публіцистичногожанру як різновиду мови преси. Саме в мові преси наукові фак-ти мали використовуватися як аргументи і, введені в публіцис-тичний текст, переконувати читачів, формувати національно-мовну свідомість, потребу для українців єдиної літературноїмови, яка б була «становим хребтом» української культури.

Про значення мовної дискусії кінця ХІХ — початку ХХ ст.для формування публіцистичного стилю свідчить звертання доцього історичного періоду багатьох дослідників. Частково ма-теріали дискусії знайшли місце у «Хрестоматії матеріалівз історії української літературної мови», яку упорядкувавП. Д. Тимошенко [10]. В історії української літературної мовипростежується характерна тенденція — вироблення єдиної лі-тературної мови, яка б не роз’єднувала українців за регіональ-ними відмінностями їхньої мови, а виступала засобом єднання,консолідації нації. Тим часом поділ українського етносу міжРосією, Австро-Угорщиною, Румунією був причиною виник-нення варіантів української літературної мови, чи, за іншоютермінологією, регіональних писемно-літературних практик.

Зазначений період в історії української мови привертає ува-гу сучасних дослідників. Обираючи об’єктом свого досліджен-ня науково-публіцистичну дискусію 1906–1913 рр., Р. А. Три-фонов [11] пропонує власне лінгвістичний аналіз публікаційу періодичній пресі І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка,

232

235

Категорію модальності сучасні дослідники розглядають яклогіко-семантичну категорію (Г. В. Колшанський), як логічнукатегорію (С. М. Амеліна), як власне синтаксичну категорію(Н. Ю. Шведова), як функціонально-семантичну категорію(В. М. Ярцева). Широкий погляд на категорію модальностівисловили В.В . Виноградов, Н. Ю. Шведова, Г. О. Золотова.Найновішими досягненнями у вивченні даної категорії вважаємодослідження Н. Д. Арутюнової, І. Р. Вихованця, В. Д. Шинка-рука, Г. П. Нємця, Б. В. Хричикова та ін.

Категорію модальності в граматичній структурі українсь-кої мови розглядають як морфологічну дієслівну категоріюспособу і як синтаксичну категорію речення (О. Л. Доценко,О. І. Наконечна, С. В. Харченко, В. А. Чолкан, С. Т. Шабат,Н. В. Швидка та ін.).

Модальність — явище багатоаспектне і може розглядатисяу різноманітних (лексичному, морфологічному та синтаксич-ному) планах, доповнюючи один одного.

У плані синтаксичної модальності останнім часом всечастіше привертають увагу мовознавців речення з суб’єктивно-модальними формами (вставними компонентами, вигуками,частками та ін.).

Метою наукової статті — проаналізувати роль часток яксуб’єктивно-модальних форм, які виконують функцію модаль-них модифікаторів предикатів, модальних кваліфікаторів ре-чень та модальних актуалізаторів, що створюють експре-сивність висловлювань, сприяють логічному та емоційномувиділенню окремих компонентів.

Із усіх суб’єктивно-модальних форм найменше дослідженічастки. У світлі мовознавчих досліджень останнього часу стаєзрозумілим, що традиційний аналіз часток як службових слівне цілком придатний для цілей структурно-семантичногодослідження синтаксичних явищ.

Частиномовний статус частки трактується неоднозначно.Вони неодноразово були предметом спеціальних досліджень.Більшість учених підтримують широке тлумачення часток, дояких зараховують усі службові слова, а інші надто вузько ро-зуміють термін «частка», вживаючи його на позначення окре-мої службової частини мови, яка надає »певних смисловихвідтінків значенням слів, словосполучень та речень, служатьзасобами вираження модальності« [2, с. 128].

Частки відзначаються лексичною і функціональною неод-норідністю, у зв’язку з чим спільна назва для них — досить

6. Русанівський В. М., Широков В. А. Інформаційно-лінгвістичні основи сучас-ної тлумачної лексикографії // Мовознавство. — 2002. — №6. — С. 7–48.

7. Сокіл Б. Н. Дослідження особливостей української літературної мовиі лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ — поч. ХХ ст. — Дис. на здоб.ступ. канд. філол. наук: 10.02.01. — Терноп. держ. пед. університетім. В. Гнатюка, Тернопіль, 1998. — 177 с.

8. Статєєва В. Т. Українські письменники про проблеми літературноїмови та мовознавства кінця ХІХ — початку ХХ ст. (На матеріалах спад-щини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.). — Ужго-род: Патент, 1997. — 408 с.

9. Тараненко О. О. Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні //Мовознавство. — 2003. — № 2–3. — С. 30–55.

10. Тимошенко П. Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літератур-ної мови: У 2 ч. — К.: Рад школа. — Ч. 1. — 1959. — Ч. 2. — 1961.

11. Трифонов Р. А. Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формуван-ня літературних норм української мови (1906–1913 рр.): Автореф. дис.на здоб. ступ. канд. філол. н. — Харків, 2000. — 20 с.

12. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900–1941):Стан і статус. — Чернівці: Рута, 1998. — 208 с.

13. Шевченко Л. І. Інтелектуальна еволюція української літературної мови:теорія аналізу. — К.: Київський університет, 2001. — 478 с.

14. Шевченко Л. І., Ніка О. І. Концептуалізація історії української літера-турної мови // Актуальні проблеми української лінгвістики: теоріяі практика: Збірник наукових праць. — К.: Київський університет,2003. — Вип. 8. — С. 16–20.

АнотаціяСтаттю присвячено проблемі становлення публіцистичного стилю

в історії розвитку української мови на початку ХХ ст.

SummaryThe article is dedicated to the problem of reconstruction publicistik stile in

the history of the development of the Ukrainian language the period of the early20th century.

Світлана БЕРНАЦЬКА,старший викладач

ЧАСТКИ ЯК СУБ’ЄКТИВНО-МОДАЛЬНІ ФОРМИ РЕЧЕННЄВОЇ СТРУКТУРИ

Учених передусім цікавить різнопланова категорія модальностів її багатофункціональних виявах, а також проблема співвідношен-ня об’єктивної та суб’єктивної категорії модальності в реченні.

234

237

кою невже мовець виражає здивування, недовіру, сумнів у ре-альності здійснення дії. Отже, частки видозмінюють модальнухарактеристику речень.

Серед модальних часток є такі групи й окремі частки, щоналежать до формальних засобів синтаксису і відзначаютьсясинтаксичністю іншого плану: вони здатні виражати відно-шення зв’язку між синтаксичними одиницями висловлюван-ня. Ці частки функціонально взаємодіють з омонімічними спо-лучниками, проте зберігають свої властивості — лексичнезначення і здатність сполучатися з певними компонентамивисловлювання. Втрата сполучникової функції не позначаєть-ся на їх модальній семантиці. Вживання ж сполучника позафункцією засобу зв’язку слів у реченні й окремих речень не-можливе. Коли частки виступають у сполучниковій функції,вони можуть відокремлюватися від акцентованого слова і сто-суватися всього речення, на яке поширюють своє модальнезначення.

Найповніше сполучникову функцію виявляють так званіпереповідні частки, тобто ті, що вводять в авторський текст чу-же висловлювання, і порівняльно-гіпотетичні, які вказують наумовну, невиявлену ознаку дії, стану і т. ін. Ці дві групи час-ток тісно між собою взаємодіяли протягом усього історичногорозвитку. Функціонування їх за межами простого реченняв ролі показника певних відношень між словами й реченнямизближувало їх з омонімічними сполучниками, але не завждипереводило в розряд останніх. Так, найдавніші частки-сполуч-ники, що вживалися в конструкціях з чужим висловлюванняму давньоруській і староукраїнській мовах, — яко, якобы та буд-то — спочатку виконували функцію порівняльних і з’ясуваль-них сполучників. Втрата сполучником порівняльного значен-ня і розвиток у ньому значення гіпотетичності, ймовірностісприяли його переходу в категорію часток. Порівняльні відно-шення поступаються згодом місцем з’ясувальним, а потім стаютьпоказником умовності, неповної достовірності чужого вислов-лювання. У сучасній українській мові функцію переповіднихчасток виконують слова мов, мовляв, буцім, ніби, наче та їхпохідні (мовбито, буцімто, неначебто і такі ін.), які такожнерідко ототожнюються із сполучниками [4, с. 135, 342]. Син-таксичний зв’язок між елементами складного речення, де пе-редається чуже висловлювання, здійснюється за допомогоючасток у тих випадках, коли переймають на себе функціюз’ясувального сполучника що, якого у висловлюванні немає:

умовна. Адже окремі розряди часток іноді відрізняються міжсобою не менше, ніж окремі частини мови. Тому, вивчаючисинтаксичні особливості часток, важливо враховувати особли-вості функціонування окремих лексико-граматичних розрядівцього класу слів.

У граматиках української мови для вищих навчальних зак-ладів у розділі «Частки» автори обмежуються лише перераху-ванням таких синтаксичних функцій, властивих цій частинімови в цілому, як сполучуваність з окремими словами, словос-полученнями та реченнями для надання додаткових модаль-них і значеннєвих відтінків. Вказівка на те, що частки можутьфункціонувати в реченні тільки у сполученні з різними слова-ми — членами речення, — явно недостатня для визначення їхсинтаксичної ролі. Безпосереднє відношення до синтаксисумають ті частки, які приєднуються до слів для вираженняособливого відтінку їх синтаксичного значення в реченні, а са-ме — модальні частки. До розряду модальних відносимостверджувальні, заперечні, питальні, переповідні, порівняль-но-гіпотетичні, ймовірні і модально-вольові частки.

Модальні частки вступають у певні синтаксичні зв’язки ізсловами у реченні. Ці зв’язки відрізняються від тих, що утво-рюються між окремими членами речення: вони є засобом вста-новлення відношення змісту висловлювання до дійсності. Го-ворячи про синтаксичну . функцію часток, ми маємо на увазіне лише їх структурно-семантичну значущість у поєднанні зпевним словом — членом речення, а й їх роль у формуванні ос-новної синтаксичної одиниці — речення. Мовець у висловленніповідомляє про щось і виражає своє суб’єктивне ставлення донього. Наявність різноманітного комплексу модальних зна-чень об’єктивного і суб’єктивного характеру, вираження якогоздійснюється за допомогою часток, зумовлене загальною кому-нікативною функцією мови. Частка не тільки впливає на фор-мування того чи іншого комунікативного типу речення,а й змінює його модальне значення. Наприклад: 1.«Так, вибо-ри відбудуться». 2.«Навряд чи вибори відбудуться». 3.«Чивідбудуться вибори?» 4.«Невже вибори відбудуться?» У пер-шому реченні мовець упевнений, що повідомлюване відповідаєоб’єктивній дійсності, друге –містить упевненість у протилеж-ному. Обидва речення розповідні, але модальні значення в нихрізні. Те саме можна помітити і в наступних двох прикладах.За допомогою питального речення з часткою чи мовець перепи-тує в співбесідника про можливість певної дії. У реченні з част-

236

239

що ускладнюють предикат (структури простого дієслівного,складеного дієслівного й іменного присудків двоскладних ре-чень) та головних членів односкладних речень /означено-осо-бових, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособо-вих та інфінітивних/) виступають основним засобомвираження суб’єктивної модальності. Частки беруть активнуучасть у творенні суб’єктивної модальності і як суб’єктивно-модальні форми виражають комплекс додаткових темпораль-них та кваліфікаційних (якісно-кількісних) характеристикпредиката.

Література

1. Виноградов В. В. Очерки по истории русского языка. М. — Л.: Учпедгиз,1947. — 784 с.

2. Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Го-роденська, А. П. Грищенко. — К.: Рад. Школа, 1982. — С. 128.

3. Гуйванюк Н. В., Чолкан В. А. Співвідношення об’єктивної та суб’єктив-ної модальності в реченні. — Чернівці: ЧДУ, 1997. — 62 с.

4. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис./ За ред. акад.І. К. Білодіда. — К., 1972. — С. 135, 342.

5. Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современномрусском языке: Опыт типологии // Русский язык: Грамматические ис-следования. — М.: Наука, 1968. — С. 3–77.

6. Шинкарук В. Д. Категорії модусу і диктуму у структурі речення: Моно-графія. — Чернівці: Рута, 2002. — 272 с.

АнотаціяУ статті проаналізовано роль часток як суб’єктивно-модальних форм,

які виконують функцію модальних модифікаторів предикатів.Ключові слова: модальність, категорія модальності, суб’єктивна мо-

дальність, модальні поняттєві значення, модальні частки.

SummaryThe article analyses the role of particles as subjectively-modal forms that

function as modifiers of modal predicates.Key words: modality, category of modality, subjective modality, modal values

of concepts, the modal shares.

«На Щуку хтось бомагу в суд подав, що буцім би вона такеє ви-робляла…» (Л. Глібов), «І нічка тихая, мов чарівниця тая,прибралася у зорі золоті» (Л. Глібов), «Неначе закупили села»(Ю. Федькович ), «Немов ті співаки журби й в очі не бачили,немов злидні — не їх щоденне життя, немов остро додержува-ний піст не приборкав їх сили душі» (О. Маковей), «Хатки не-мов потопали в білому, як молоко, вишневому цвіту, а на при-горбі за селом красувалася панська палата» (Л. Храплива),«І ти посміхнувся, простяг рученята, і наче мені продзвенів го-лосок» (А. Малишко), «Серед солдатів чутка розійшлась, немовпо радіо учора відкілясь передали, що кінчилась війна»(О. Підсуха). Якщо ж сполучник є, то частка виконує власнемодальну функцію і сполучникова функція їй не властива.Пор.: «Ну, хіба що залишилось для вас станцювати!» (О. Вишня).

Характерна особливість цієї групи часток - обов’язкова спо-лучуваність їх з дієсловом-присудком і віднесеність до змістувсього висловлювання. За допомогою переповідних часток пе-редається своєрідний характер чужого висловлювання, вононабуває яскраво вираженого модального значення сумнівув його достовірності.

Порівняльні сполучники виступають у порівняльнихконструкціях як зовнішній виразник граматичного зв’язкуміж словами, а частки співвідносяться лише з конкретним сло-вом чи словосполученням (зв’язок односторонній). Вилученнясполучника з речення призводить до розриву синтаксичногозв’язку між словами; вилучення частки не впливає на змінуіснуючих відношень між ними — втрачається лише модаль-ний відтінок ймовірності, висловлювання набуває категорич-ності. Пор. відповідно: «Довга-довга і страшенна, мов гадюказдоровенна» (Л. Глібов), «Щоб воно було, мов сад, в якому ще-бечуть птахи задоволення, з якого несила вийти» (П. Загре-бельний), «Тихо-тихо, ліс немов дрімає» (М. Познанська).У першому і другому реченнях мов — сполучник, у третьому —немов — частка.

Отже, значення часток виявляється в їх граматичних, логі-ко-смислових, модальних та емоційно-експресивних функ-ціях. Частки (формотворчі) беруть активну участь у передачіоб’єктивної модальності предиката (індикативної модальності,категорії заперечення, ірреальної модальності / умовної, спо-нукальної, бажальної). Вони ж є одним з основних засобіві суб’єктивної модальності, яка виражає різні вияви предика-тивної ознаки через сприймання мовця. «Модальні» частки,

238

241

провідне місце серед тих, хто протягом останніх десятиліть ос-мислює нашу складну і неоднозначну історію. В аспекті назва-ної проблеми драматичну поему «Сніг у Флоренції» розгляда-ло чимало дослідників, серед них — Паола Галеацці, ГалинаКошарська, В. Брюховецький, В. Панченко, Г. Клочек,М. Кудрявцев. Зроблено гідні спроби цілісного аналізу драма-тичної поеми у її багатовекторності. Проте аспект мистецькоговибору на перехресті психологічного і філософського ракурсіввидається нам малодослідженим.

Нам належить розглянути саме цей художній варіант кон-цепції митця в суспільному й часовому контекстах на філо-софсько-психологічному зрізі поетичного мислення Ліни Кос-тенко з акцентом на проблемі вибору як життєформуючійі трансцендентній у хронотопі окремого життя митця й долійого вітчизни. Цей аспект аналізу стає сегментом цілісногоаналітичного дослідження у симбіозі ліричного, ліро-епічногой драматургічного оприявнення проблеми «митець і суспільст-во» в контексті цілісного простору художнього мислення ЛіниКостенко.

Осмисливши долю митця в часових параметрах одного жит-тя, Ліна Костенко здійснила творчий акт артикуляції пробле-ми як етичного й психологічного уроку, котрий передбачає всітри часові виміри: «Ця подорож сумління необхідна для мо-ральної самореалізації художника, великого таланту, якийстав рабом і пережив спокуту ганьби й самоочищення завдякитрагедії вигнання. ...Особиста історія Рустичі, його художнядіяльність, історична вірогідність якої відтворена в найменшихдеталях, розширені і вписані в інтимній, сокровенний вимірдуші, свідомості, пам’яті, — зауважує Паола Галеацці. — В та-кий спосіб ми можемо «прочитати» життя художника як ек-зистенційний шлях, яким керує і який організовує етичнийвибір» [4; 160–161].

Конформізм, який стає філософією життя обдарованого до-лею італійського скульптора, осмислюється авторкою прискіп-ливо й послідовно. Психологія зради самому собі і власному да-рові розгортається за принципом зміщення часових площин,і в цьому процесі філософська категорія згущеного часу опри-явлює потенцію мистецької екстраполяції факту із учора в сьо-годні й у позачасся.

Очевидно, саме ця всеприсутність у найвіддаленіших часо-во-просторових перехрестях культурологічної тривоги щодочистоти митця як репрезентанта нації виокремлює текст Ліни

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Оксана ВЕКУА,канд. філол. наук

ВИБІР І ЗРАДА (НА МАТЕРІАЛІ ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ ЛІНИ КОСТЕНКО «СНІГ У ФЛОРЕНЦІЇ»)

Мотив компромісу із сумлінням — один із багатьох, якітривожать серце Ліни Костенко з юності до сьогодні. Народив-шись у ліричних поезіях перших збірок, він, ускладнившись,увібравшись у матерію пережитого досвіду — великихмайстрів і власного, — розгорнувся в поетичному епосі й дра-матургії. Авторка пропонує нам серйозний матеріал — худож-ній, публіцистичній, літературознавчий — для окреслення їїконцепції митця в контексті часу. Опановуючи глибинні смис-ли аналітичних роздумів Ліни Костенко, відчуваючи гострийбіль заперечення («О, що ви пишите, що пишете...»), набли-жаємося до квінтесенції самоаналізу митця із сформульованоюмрією (чи надією) на щасливе взаєморозуміння у часі:

Мені не треба слави, ані грошей,ані щоб сильний світу похвалив,- аби хто-небудь, мислію возросший,до мене часом слух свій прихилив. [1; 139]

Вершинним твором і певним підсумком роздумів Ліни Кос-тенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, провписаність таланту у простори Вічності стала драматична поема«Сніг у Флоренції» із промовистим підзаголовком «Сад нетану-чих скульптур». Парадоксальна назва твору забирає увагу чи-тача, котрий прагне розкодування загадки. Друга ж назва —не менш таємнича — ще серйозніше підкреслює неорди-нарність підтексту. А вже рідкісний сьогодні жанр драматич-ного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиціїпсихологічної драми Лесі Українки, а з іншого — вписує поемуу світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчоюнатурою, віддавна тривожила таланти.

Художник у контакті із суспільством як мистецька пробле-ма має давню і потужну історію. Ліні Костенко належить

240

243

часників. Саме тому запізніле каяття художника отруєнегіркотою життєвої поразки честолюбної й не вільноївнутрішньо людини.

Флорентієць (з гірким докором, майже крізь ридання)Ти ж був один з блискучої плеяди!Життя було до тебе не скупе.То як же так?! І хто з вас кого зрадив — ти свій талант чи твій талант тебе?І що ж тепер? Якби ж було знаття!Я ж міг створити незабутні речі!На що ж потратив я своє життя? [1; 167]

Густий ліс питальних знаків, підсилених окличними інто-націями, увиразнює мотив безвиході, на порозі котрої стоїтьпокаяна душа із вічним зойком: «Якби ж було знаття!» Ця фра-за ніби заблукала у невластивому їй контексті, оскільки вона ізіншої — побутової сфери. Десь інтуїтивно відчуваєш її невипад-ковість. Мабуть, втрачено не лише талант, гідність, можливістьуспіху, а ще й рівень мислення, шляхетність думки. Бо й у хви-лини розпачу інтелігентна душа терпить так само шляхетно.

Мотив відсупництва хвилює поетесу по-особливому. Осо-бистісна перейнятість ним у контексті власного буття пронизуєтвір гарячими струмами доктору і співчуття водночас, фокусу-ючи на повне заперечення конформізму.

Логіка зради — себе, свого вибору, таланту — розгорнутау поемі між двома часовими віхами — початком і кінцем жит-тя Джованно Рустичі. Авторка забезпечує динаміку дійстваособистою енергією переживання героєм власного шляху в двохаспектах: того, що так щасливо почався, і такого, котрий вжедраматично завершується. Межову ситуацію перебуванняскульптора між двома власними іпостасями Ліна Костенкопрокреслює густою сіткою сумнівів, які терзають душу моло-дого і старого Рустичі на перехресті цієї умовної і щемливоїзустрічі, примушуючи до самоаналізу. Обурення, страждання,каяття, невір’я, самовиправдання, розпач і знову каяття — цедалеко не весь спектр емоцій, температура яких визначає рухдо істини.

Старий: Ну, добре, я великим стать не змігЧи не зумів, — часи були брутальні.Флорентієць: Але чому я долю змарнував?!Мене ж і слава наче не минала [1; 146].

Гострота колізії у драматичній поемі визначається тим фак-том, що перед долею постала справді обдарована людина,

Костенко як засторогу, що долає будь-які кордосимбіоз світів:історична реконструкція, яку здійснила Ліна Костенко, є до-сконала, але водночас вона стає універсальним психологічним«посланням», — тонко помічає цю позачасову субстанцію пое-тичного диспуту П. Галеацці.

У сфері проблематики авторка «Снігу у Флоренції» справдіставить більше питань, аніж дає відповідей. Власне, відповідьмає знайти реципієнт, якому належить увійти у світ особливотривожний і діткливий для мисткині-українки. Яким же чи-ном талановитий юнак звів нанівець Богом послане обдарову-вання? Які ж життєві віражі й світові спокуси стали пасткоюдля енергійної, небуденної особистості? Чи мав що протистави-ти підступним пропозиціям щодення молодий італійськийскульптор? Ці знаки питання — далеко не стилістичні вправиу нашому роздумі, оскільки весь текст поеми означений ними.Потребує відповідей цілий масив проблем, що їх поставилаЛіна Костенко. Митець і час, художник і юрба, особистість і вла-да, творчість і свобода — це лише частка авторської тривоги,оприявлена драматичною тональністю «Снігу у Флоренції».

Нагадаємо, що й питання ці поставлені світовим мистецт-вом не вчора. А найближче до світу художньої і громадянськоїтривоги Ліни Костенко стоїть драматургічне мислення ЛесіУкраїнки. Коли торкнутися авторського самоаналізу після на-писання «Камінного господаря», який знаходимо у листах доОльги Кобилянської, глибше відчуємо цей перегук, зафіксова-ний сучасними дослідниками: «Мистецтво здатне трансформу-вати інертний камінь у статую, яка ніби оживає, отримує душуй переживає у часі свого творця. Мистецтво таким чиноможивляє те, чого ще «немає», хоч воно вже є. Це геніальна тезаМікеланджело про природу мистецтва... Ідея, що образ від по-чатку міститься вже в самій мармуровій брилі і що скульптор,створюючи річ, лише звільняє цю брилу, знімаючи з неї«надмір матерії», виявляється дивовижно близькою поетичнійінтуїції Ліни Костенко.

Вибудовуючи вектор долі художника в контексті італійсь-кого рісоджіменту, Ліна Костенко фіксує факт: молодий ми-тець гідно розпочинав свій шлях у щасливому середовищі та-лановитих ровесників, серед яких був і високошляхетнихБуонарроті. Авторка акцентує на цьому сусідстві двох імен не-випадково і не раз. Стартові позиції вони мали однакові. Міраталанту — то інша річ. Хоч поетеса підкреслює, що свого часуРустичі справді займав гідне місце серед найталановитіших су-

242

245

Старий Марнота днів, убитих на спокуси.Хто може врятувати нас від нас? [1; 135]

Філософська істина — природа дає людині покликання, од-ночасно даруючи спромогу його реалізувати, тільки над цієюспромогою слід потрудитися, трансльована в поемі за принци-пом контрасту (Буонарроті — Рустичі). Який смисл вкладеноу цю паралель? Необхідність опанувати обставини, не відсту-пивши від високої мети, не зрадивши божого дару, не змарну-вавши дивовижне покликання, що має потенцію вписуватиу вічність не лише ім’я творця, а й імення його народу, нації —це єдиний шлях, що веде до храму. Отож, наполеглива,послідовна, заряджена етичною енергією щоденна робота — за-безпечує успіх руху до істини й досконалості. Найменша по-ступка чи відступ ведуть до катастрофи, оскільки митець в усічаси лишався заручником свого дару.

Талант чи обдарування — субстанції егоїстичні: вимагаютьвсю людину в її послідовності, зосередженості, здатності відмо-витися від світських розваг, мужності сповідувати аскетичнийспосіб буття. Мистецтво диктує стиль життя, в якому немаємісця суєтній щоденності, а строге самообмеження трансфор-мується в закон. Найменші поступки загрожують творчоюсмертю, котра виростає в особистісну драму. Коли б же тількивласну. В стані розпачу, переглянувши низку власнихтрагічних прорахунків, старий Рустич нищівно засуджує самсебе, молодого:

Старий Боже, він не слуха!Його робітня пилом припада.Флоренції загрожує розруха,а він на карнавалах пропада!Він з ними їхній. Деспоту в догодузліпив аж кілька непристойних пик. [1; 150]

Трагедія самознищення таланту дозволяє літній людині намежі небуття вивести категоричну формулу: «Одне із двох —або люби свободу, або залеж від милості владик!»

Розуміємо, що це фундаментальна субстанція мистецькоїконцепції самої Ліни Костенко. Виділивши із спектру проблемнайголовнішу — згубність конформізму, продажність митцявласть імущим, Володимир Базилевський переконливо аргу-ментує своє бачення особливого місця поеми «Сніг у Флорен-ції» в контексті художнього переживання названих мотивівпоетесою: «Це один з найсильніших творів Ліни Костенко,де мовби синтезовано все, що досі було сказано нею про

котрій у молодості підкорявся найважчий матеріал камінь.У пору творчих митецьких осявань: «І чудо одкровень було ме-ні як грім» [1; 147].

Вловлюється ще однин важливий акцент процесу осмис-лення категорії часу в тексті поеми: легковажне ставленняРустичі до його перебігу проілюстровано жорстко і безжально.Поставлено діагноз митцеві — руйнівна безвідповідальністьперед талантом і країною, що обдарувала ним людину:

Я міг собі дозволити дозвілля,себе ще не призводячи до скрут,півроку роздивлятися сузір’я,два роки розморожувати ртуть.Мій час був мій говорящий ворон [1; 148].

Безглуздість поведінки самодостатньої особи, котра втрати-ла відчуття приналежності до громади, завершується тяжкимпереживанням глибокої провини. Проте, як мислить Ліна Кос-тенко, для глибинного осягнення трагедії Рустичі потрібен бувчас. Самозаглиблення на перетині часів є послідовним психо-логічним дослідженням процесу відступництва, самоеміграції,втечі не стільки фізичної, стільки моральної. Ліна Костенкопильно простежить, як стиха, поступово душу талановитого,але слабкого духом творця роз’їдає банальний цинізм:

Душа стомилась піднімати брили.Мені б забути всіх уже і все! [1; 159]

Відчуваємо, як відбувається дивовижний перегук між двомавеликими поетами — Лесею Українкою з її «Осінньою казкою» йавторкою «Снігу у Флоренції». Згадаймо: «Що нам до них... Мистомлені», — це лицар із Лесиної драми. Це позиція слабких,проте претензійних натур, які можуть бути героями на мить.

Як бачимо, Ліна Костенко дає нам можливість відчути ко-розію душі свого персонажа. Йому бракує тієї внутрішньої по-туги, яка зберігає цілість особистості, спонукаючи не прийма-ти правила гри деформованого оточення. Обставини, спокуси,власні слабкості згущують ситуацію випробувань, які змушу-ють зробити остаточний вибір. Тому позиція молодості, котрапіддалася спокусі жити переважно зовнішнім суєтним жит-тям, занедбавши духовність, у тексті окреслена спробою вип-равдати себе знову ж таки тягарем об’єктивного. Жорстокаформула опонента не залишає сумнівів щодо безнадійності ду-ховного банкрутства героя поеми:

Флорентієць Які ж то мали бути землетруси,щоб так на мене обвалився час?!

244

247

Свойого неба не замінить жодне.Без тих коханих обрисів і рися почорнів, як дерево жалобне,в чужій землі усохлий кипарис! [1; 160]

Безумовно, особистий вибір митця (як, власне, і пересічноїлюдини), здійснений у певну пору, формує вектор життєвоїстежки, визначає стратегію і філософію життєтворення. У ційпсихологічній ситуації результат забезпечується силою харак-теру особистості, міцністю життєвої концепції, цілісністювдачі. Творче самоздійснення митця від віку захищене потуж-ністю обдарування і здатністю енергетично забезпечити склад-ні взаємопроекції внутрішніх душевних порухів і зовнішніхобставин у процесі перетворення самого себе. Масштаб таланту,міцність і чистота морально-етичних основ світомислення —основні опори художника. Здатність залишатися вірним собічасом всупереч драматичним обставинам у всі віки виконувалафункцію остороги і охорони таланту. А ще багато важить у про-цесі саморозбудови творця енергія діяння. Фраза Ліни Костен-ко «Блаженний сон душі мистецтву не сприяє» — стала форму-лою. Її розгорнута ілюстрація і в названій поемі окреслиланезаперечність сентенції: талант — енергія — безкомпроміс-ність мають забезпечуватися чистотою етичної орієнтації.Справедливість твердження Паоли Галеацці безсумнівна:«Відповідальність, етичний вибір людини — це єдина сила,яка трансформує хаос часу, який поглинає людей, явища, речі,в «космос історії», що має напрям, мету, сенс» [4; 160].

Література

1. Брюховецький В. С. Ліна Костенко: Нарис творчості. — К., 1990. — 260 с.2. Вінграновський М. Цю жінку я люблю. — К., 1990. — 204 с.3. Калинець І. Поезії з України. — Брюсель, 1970. — 126 с.4. Костенко Л. Вітрила: Лірика. — К., 1958. — 94 с.5. Костенко Л. В. Вибране. — К., 1989. — 558 с.6. Павличко Д. Любов і ненависть. — К., 1983. — 61 с.7. Панченко В. Поезія Ліни Костенко. — Кіровоград, 1997. — 47 с.

АнотаціяВекуа О. Вибір і зрада (на матеріалі драматичної поеми Ліни Кос-

тенко «Сніг у Флоренції»)У процесі аналізу поеми «Сніг у Флоренції» здійснено спробу синтезо-

ваного осмислення вічної проблеми вибору, яку представлено в контекстікласичних аналогій, коли енергія поетичного мислення забезпечуєтьсяглибиною психологічного аналізу і філософської думки.

відповідальність художника. Діалог флорентійця із Старим, цебтоіз самим собою — то драма скульптора, що злегковажив власнимхистом. Від гіркоти зізнання («Я весь мій вік залежав од замов-ників і те створив, що треба було їм...»), хисткого виправдання(«Коли цькували — я протистояв. Лише коли наблизили —піддався») до жалюгідного прагматизму («Замовнику зручнішийремісник») — такий спектр почуттів загубленого таланту.

Вражає ще один важливий етичний акцент, оприявленийу тексті вже цитованою фразою: «Флоренції загрожує розруха,а він на карнавалах пропада...» Йдеться про найвищу мораль-ну цінність — вірність Вітчизні в пору біди, смертельної загро-зи, жорсткої небезпеки. У подібній ситуації власна образа у ви-сокодуховної людини поступається почуттю обов’язку передрідним краєм. Рустичі має нерозвинене почуття відповідаль-ності за долю землі і краян. Він знаходить «землю обітованну» —втікає до Парижа. Ще один фатальний вибір — наступнийкрок до поразки:

Мені огидні всі оці баталії,я задихаюсь, коли щось горить.В цій на шматки розтерзаній Італії.я вже не міг ні жити, ні творить! [1; 159]

Фактор самозбереження розгортається в душі Рустичі, зай-маючи територію співчуття і співпереживання, милосердя, безяких художник не може збутися ні як митець, ні тим більше —як громадянин. Гіпертрофована самооцінка, відсутність стій-кого імунітету проти житейських благ і спокус, постійний по-тяг до абсолютного комфорту нищать творчу душу безповтор-но, провокуючи на убоге ремісництво, на духовне небуття.Жахлива небезпека саморуйнації народилася зі своєї переду-мови — втечі. Поки що це слово ми не зустрічаємо ні в харак-теристиці героя, ні в його самохарактеристиці. А проте обрисимайбутньої трагедії закладені саме тут і тепер:

Старий І я пішов, я виїхав, я згоденбув до Парижа пішки добрести.І тільки згодом, тільки згодом, згодомя озирнувся на оті хрести. [1; 159]

Дивовижна прозорість мистецької концепції Ліни Костен-ко екстрапольована у сферу осмислення проблеми осілості якекзистенційної потреби патріотично вихованої людини. Шко-да, що це розуміння приходить до італійського скульпторазапізно, хоч справжня журба від розлуки з рідним краєм такипронизує останні прижиттєві монологи звіряння Старого:

246

249

У передмові до збірника М. Максимович подав характерис-тику ідейно-мистецького змісту пісень, указав на їхню рольу розвитку сучасної культури, мистецтва, літератури; поставивважливі питання теорії романтизму, народності літератури,розкрив багатство фольклору, його стильову різноманітність.

У передмовах до збірок відчутно спробу М. Максимовичазнайти аналоги тематики і форми української пісні у пісняхросійських, польських, сербських, скандинавських, виявитинаціональну своєрідність їх змісту, образної, віршової структу-ри. Порівняльний аналіз, здійснений М Максимовичем, спону-кав його до висновку, що українські пісні, «будучи виразом бо-ротьби духу з долею, вирізняються поривами пристрасті,сконцентрованою твердістю і силою почуття, а відтак і при-родністю виразу» [1; 12], експресивністю і багатством мови,якою «могли би скористатися наші поети без найменшогоущемлення духу мови» [1; 14].

Ілюстрацією цієї думки послужили фольклорно-поетичнітвори, образна система яких (ритмомелодика, тонічнагнучкість фразеологізмів і слів) органічно вливається в «пи-семну літературу», як наприклад, вірші літературного поход-ження «Гомін-гомін по діброві», «За Неман іду» ,«Віють вітри,віють буйні », «Сонце низенько» з «Наталки Полтавки» та ін.

Збірник «Малорусские песни, изданные Михаилом Макси-мовичем» став висхідним пунктом у формуванні українськоїсамосвідомості взагалі і українських романтиків зокрема. Віннадихнув О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Шашкевича, Т. Шевчен-ка, поетів-романтиків, які насамперед прославляли в своїхтворах героїчне минуле українського народу, найбільш яскра-ві й значні сторінки його історії. Особливу роль збірник зіграву становленні художнього таланту М. Гоголя , М. Костомарова,П. Куліша.

За порівняно невеликий проміжок часу М. Гоголь зібравсолідний фольклорний матеріал різного жанру і виношувавплани видати такий збірник. Серед зібраних М. Гоголем пісеньбуло чимало позначених печаттю справжньої старовини,невідомих фольклористам. «У Гоголя є багато малоросійськихпісень, побрехеньок, казок і т. ін., — писав Сомов Максимови-чу в листопаді 1831 року, — яких я ще ні від кого не чував, і вінне відмовиться поступитися піснями доброму краянинусвоєму, котрого заочно поважає. Він людина багато обдарованаі знає Малоросію, як п’ять пальців; в ній виховувався, а сюдиприїхав не більше як три роки тому» [4; 226].

Ключові слова: поетика характеротворення, психологізм, вибір, кризо-ва ситуація.

SummaryVekya O. The problem of choise in the poem of Lina Kostenko.

In the article the author regards Lina Kostenko’s artistic mastery in poem«Sheine in Florencia» from the point of the interaction of a human being and astyle. The peculiarity of the creation means of the psychology (the inner mono-logue) is analyzecl.

Key words: poetics, narrative discourse.

Надія ГАЄВСЬКА,канд. філол. наук, проф.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗБІРКИ М. МАКСИМОВИЧА

Невмирущу славу принесли М. Максимовичу фольклорис-тичні збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинс-кие народные песни» (Москва, 1834), «Сборник украинскихпесен» (Київ, 1849). Фундаментом унiверсальної дiяльностiвченого-фольклориста став перший збiрник, в основу якогопокладено «українські переконання, любов до народу й бажан-ня служити йому своєю науковою роботою».

В статті акцентовано увагу на виданні збірок українськихнародних пісень М. Максимовичем, проаналізовано класифіка-цію українських народних пісень, запропоновану цим вченим.

Сто двадцять сім зразкiв укpaїнськoї художньої словеснос-тi, вміщених у перший збірник (думи, гайдамацькi, чумацькi,обрядовi та icторичнi пiснi), не тiльки стали трiумфом людиниунiверсальних обдарувань та iнтepeciв, професiонала-патрiотаcвiтoвoro рiвня, а й ознаменували тотальний прорив укpaїнсь-кoї дуxoвнocтi на всеросiйськi та європейськi терени. «Настав,здається, той час, — починав передмову до першої збірки на-родних пісень М. Максимович, — коли вже пізнають справжнюціну народності; вже починає здійснюватися бажання — нехайствориться поезія правдиво руська! Кращі наші поети берутьчужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власнихписань, а тільки як допоміжний засіб для повнішого розвиткусамобутньої поезії, яка зародилася на рідному ґрунті й яку дов-го приглушували чужоземні прищіпки і тільки зрідка черезних пробивалася» [1; 1].

248

251

з історичними подіями, особливостями історичного життя на-роду та його побуту.

Використавши принципу народності М. Максимович прос-тежив розвиток літератури, ілюструючи його зразками різно-манітних за темами і тоном народних пісень, демонструючицим самим широкі можливості розвитку нової українськоїлітератури за межами бурлеску.

На оcнoвi аналiзу фольклорно-лiтературних джерел вiн на-голошував на самобутностi, багатствi, яскравостi, rумaнiзмiукраїнської культури й дуxoвнocтi («Iсторiя давньої руськоїсловесностi», «Про малоросiйськi народнi пiснi», «Що таке«думи», «Про початок книгодрукування в Києвi», «До icтopiїмалоруської мови» та iн.).

Основним атрибутом своєрідності літератури М. Максимо-вич уважав історичне життя, виражене національною літера-турною мовою — в усьому її безмежному багатстві: граматич-ному, лексичному, стилістичному, інтонаційному, — мовою,матеріалізованою свідомістю народу, а не просто «матеріа-лом», тяглістю традиції.

Започаткована Київським i Галицько-Волинським лiтопи-сами, вона (традиція) продовжилася «козацькими» лiтописа-ми, зокрема й «Icтopiєю Pуciв», окреслила межi icнуванняУкрaїни (поняття «Україна» лiтопис фiксує 1187 р.), а отже,української етнонаціональної державностi.

Народно-національна орiєнтація М. Максимовича вiдбила-ся навіть у назвi наступного збірника «Украинские народныепесни» (1834), який уміщував понад двісті українських народ-них пісень різного жанру, багато з них зазнали музичної оброб-ки композитора О. Аляб’єва, надихнули М. Костомарова,П. Куліша, поетів-романтиків, які прославляли в своїх творахминуле українського народу, найбільш яскраві і героїчністорінки його історії та героїв. Збірники народних пісень спра-вили враження на О. Пушкіна і на Т. Шевченка. Їх сприйнялив Росії як відкриття краси, що на неї були багаті південніпровінції імперії. «Максимович, як і Цертелє, — зазначаєЮ. Луцький, — бачив в українському фольклорі «незіпсуту»патріархальну ідилію російського півдня, яка перевершувалапохмурість її півночі. Однак в Україні вплив цих йогозбірників був глибший, бо вони тут розбурхали не тільки есте-тичні, а й патріотичні почуття» [2; 43].

Другим своїм збірником українських народних історич-них пісень і дум з особистими епіграфами та грунтовними

Крім естетичного захоплення українською народною по-езією, М. Гоголь відчував громадянський обов’язок «зарадивсього нашого, заради нашої України, заради батьківських мо-гил» [4; 326] відкрити цю красу минулого своїм землякам. Ре-зультатом збирацької праці стала стаття М. Гоголя «О малорос-сийских песнях»(1833), в якій в романтичному дусі викладенопогляди на фольклор.

Про своє захоплення народною піснею М. Гоголь писаву листах, статтях, художніх творах. Цікаві думки про обрядо-ві пісні та їх художню вартість висловлено в листах до І. Срез-невського; до М. Максимовича — про композицію, кваліфіка-цію та упорядкування народних пісень: «Навіщо ти поділяєшсвоє зібрання на гульливі, козацькі і любовні, — пише вінМ. Максимовичу в липні 1834 року. — Хіба козацькі не гуль-ливі і гульливі не всі козацькі? А в тім я не знаю справжньоготвого слова козацькі. Хіба нема таких пісень, в яких одна по-ловина любовна, а друга гульлива? Про мене, поділу непотрібно у піснях. Чим більше різноманітності, тим краще.Я люблю раптом біля однієї пісні зустріти іншу, зовсім проти-лежного змісту. Мені здається, що пісні потрібно поділяти надва розряди: в першому повинні поміститися всі твої три першівідділення, в другому — обрядові; в крайньому разі, на трирозряди: 1-й — історичний, 2-й — всі, що виражають різнівідтінки народного духу, і 3-й — обрядові» [6; 306].

Поради М. Гоголя допомогли М. Максимовичу у підготовцінаступної збірки українських народних пісень (1834), в якуввійшли і 150 пісень, переданих йому М. Гоголем (412 українсь-ких і 105 російських, зібраних М. Гоголем залишилися в руко-писі ). Обидва письменники відстоювали принцип зв’язку змістуукраїнських народних пісень з історичним побутом та суспіль-ним життям; розглядали думи і пісні як важливе пізнавальнеджерело для нової літератури, вважаючи їх «літописом для ново-го побутописання Малоросії». «У цьому відношенні великої ува-ги заслуговують пам’ятки, яких повніше виражена народність:це є пісні — де звучить дума, рух почуття, і казки» [6; 320].

У передмовах М. Максимовича до виданих ним збірок ук-раїнських народних пісень 1827, 1834, 1849 рр., які є першими«науково авторитетними розвідками» (П. Федченко), у статтяхі рецензіях («О поэме Пушкина «Полтава», «О стихотворенияхчервонорусских», «О правописании малороссийского языка»,«О народной исторической поэзии в Древней Руси» та ін.)М. Максимович аналізує й оцінює фольклорні твори у зв’язку

250

253

Література

1. Малороссийские песни, изданные Михаилом Максимовичем. — М., 1827.–234 с.

2. Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1982.– 283 с.3. Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. —

К., 1884. — 346 с.4. Русский архив. — 1908. — № 10.– С. 262 — 339.5. Шенрок В. И. Письма Н. В. Гоголя. — Спб., 1893. — Т. 10.– 389 с.

АнотаціяГаєвська Н. Фольклористичні збірки М. Максимовича.

В статті йдеться про фольклористичну діяльність М.Максимовича, ак-центується увага на видання збірок українських народних пісень, розгля-дається спроба вченого зробити класифікацію українських народнихпісень.

SummaryGaevs’ka N. Folklorystychni collection by М. Maksymovych .

The article states folklorystychni activity М. Maksymovych, accented editioncollections of Ukrainian folk songs, regarded scientist attempt to make the clas-sification of Ukrainian folk songs.

Олена ГАЄВСЬКА,канд. філол. наук

ТЕМА УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ РОСІЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

Романтичне сприйняття минулого України відчувалосьуже в останніх частинах «Енеїди» І. Котляревського. Вонапровістила зародження романтизму в українській літературі,своєрідність якого визначалася політичною орієнтацією. Ши-роко розвинулося поняття «нації», до якої раніше зараховува-лися вищі кола суспільства, шляхта: тепер у це поняття був ук-лючений увесь народ, а поняття «батьківщина» обіймалособою всі землі. Тому важливо з позицій сьогодення розгляну-ти малодосліджену в літературознавстві проблему відображен-ня теми України у творах російських письменників українсь-кого походження.

Звернення до теми України диктувало необхідність знайом-ства з автентичними культурними текстами — фольклором,

коментарями М. Максимович науково довів: нерозривнийзв’язок української народнопоетичної поезії зі «Словом о пол-ку ігоревім». «Ця ж думка стала панівною у вирішенні фунда-ментального питання походження українського народу, — пи-сав М. Петров, — де М. Максимович захищав самобутністьнароду і мови. Кожному, хто знайомий з історією ПівденноїРусі і з її становищем, здається, зрозумілим буде, яке величез-не практичне державне значення мала думка, що мова, поезія,почуття хлопа в Південно-Західній Русі — прямі нащадки мо-ви, поезії, почуттів князів древнє-київської землі. І дійсно, тіпраці, і ті інтереси, над якими працював етнограф і археологМ. Максимович в Києві і після мають таке ж наукове, як і по-літичне значення» [3; 180] .

«Сборник малороссийских песен» (1827) і «Украинскиенародные песни» (1834) М. Максимовича стали потужним сти-мулом до справжньої моди серед українських та польськихінтелектуалів на збирання та публікації народних пісень, при-слів’їв, казок («Сборник песен Вацлава з Олеска» В. Залєсько-го (1833), «Малороссийские и южнорусские народные думыи песни» П. Лукашевича (1836), фольклорні збірники ЖеготиПаулі (1839–1840), п’ять випусків «Запорожской старины»І. Срезневського (1833–1838), О. Терещенка (1848), О. Зеньке-вича (1851), Е. Руліковського (1853), А. Метлинського (1848,1854), М. Гатцука, «Ужинки рідного поля», «Малороссийскиепословицы и поговорки, собранные В. Н. С.» (1833) (Смир-ницьким. — Авт.) та багатьох інших авторів пізнішого часу.

У напружені роки ідейних зіткнень, різних напрямів су-спільної думки, літератури, мови вони стояли на одному боців розумінні проблеми народності як життєвого принципу роліособистості й особистісного, сутності раціоналізму, ірраціона-лізму та історизму в літературі, в трактуванні сучасних проце-сів, у визначенні шляхів національного і соціального розвиткуУкраїни.

Теоретичні праці М. Максимовича накреслювали певнийпринцип систематизації народнопоетичних творів, об’єктивноспрямовували естетичну думку вбік поєднання романтизмуз реалізмом, нагадували про потребу більшого надання увагипізнавальній стороні фольклору й художнього слова загалом.Відкриваючи для себе фольклор, українські романтики вико-ристовували його як матеріал для утвердження національноїсамосвідомості, а його естетично-живописні цінності, поети-ку — як основу розвитку самобутньої літератури.

252

255

героя, яка була водночас і незабутньою епохою визволення Ма-лоросії, він прагнув дістати про нього різноманітні відомостіпід час перебування у Києві, Чернігові й на Україні».

У знаменній виносці до «Епіграфу», списаного, як признає-ться автор роману, з надпису під надгробним портретом Богда-на Хмельницького — «нового Мойсея народу малоросійсько-го», в якому вигравійованого на честь великих подвигів герояМалоросії од імені народу, який тужить за ним [7; 72].

В «Історії Русів» наводиться той надпис, в якому виразнорозкривається ставлення українського народу до Богдана, кот-рому народ «за визволення своє від уз, темниць, смертей і по-нині приносить йому, Богдану Хмельницьому, вопль, рыданиеи слёзы; и с жалостью, при успокоении его на вечное блажен-ство 1657 года, вопиет сию надгробную плачевную песнь: «Веч-ная память». В Чигрине».

Змальовуючи картини життя України, Глінка проводитьдумку про те, що свобода — один з наріжних каменів людсько-го щастя. Просякнутий ідеями патріотизму і громадянськості,роман перегукується з «Історією Русів», для автора якої свобо-да, »зрозуміло, законная, благорозумная — є одна із найго-ловніших складових частин щастя народного».

У романі зично звучать ноти протесту проти самодержав-ства — ідея, що наскрізь просякає «Історію Русів». Роздумую-чи про долі різних народів, Хмельницький співставляє «страныцветущие под благословенным владычеством закона, и наро-ды, стенящие под тяжким игом своевольства, слепо правяще-го судьбами миллионов по единому внушению страстей своих».

В одному з пізніших своїх віршів Ф. Глінка говорить пронародну любов до Богдана Хмельницького та інших прославле-них героїв визвольної війни, оспіваних народом:

«Запойте, девы, песню-чайкуИ похвалите в песне мнеХмельницкого и Наливайку» .

В «Історії Русів» пісня про чайку фігурує в доносі Кочубеята Іскри як доказ зради цареві, задуманої Мазепою. «Усі дока-зи полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися наочних зводинах, про розмови гетьманські, що супроводилисяпідозрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих Геть-маном з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої«Чайка», що означає страдницьку і гноблену Малоросію» [256].

Роман відкривається розповіддю героя про пророчий сон,в якому голос невидимого закликає до боротьби. Використаний

різножанровою літературою, в першу чергу — історичною,а особливо — історико-документальною. Саме ця доба і постатьБогдана Хмельницького, як відомо, викликали масив літера-тури в різних жанрах (козацьких літописах, поетичних діалогах,драматичних жанрах), добре відомих Ф. Глінці (1786–1880) —наоригінальнішому поету, за словами О. Пушкіна, з усіх сучас-них поетів: «Небрежность рифм и слога обороты то смелые, топрозаические, простота, соединенная с изысканностью, какая-то вялость и в то же время энергетическая пылкость, поэтичес-кое добродушие, теплота чувств, однообразие мыслей и све-жесть живописи, иногда мелочной, — все дает особеннуюпечать его произведениям».

Його захоплення українською історією оспіване у поезіях«Достопам’ятне сватівство», «Набіг запорозьких козаків ізСічі на Волинь», «Переговори в Білій Церкві», тематичнопов’язаних з першим історичним романом «Богдан Хмель-ницький, или Освобождённая Малороссия» (1816 р., друге ви-дання 1819 р). «Я збирав усякого роду оповіді, входив у всі под-робиці і вслуховувався навіть у пісні народу, які нерідкопояснюють різні місця історії його» [6; 106], — читаємо у пе-редмові до роману.

Присвячений найцікавішій епосі історії України, романФ. Глінки «Богдан Хмельницкий, или Освобождённая Мало-россия» носить на собі печать сентименталізму, в дусі якогозмальовано образ Б. Хмельницького, його дитинство і тяжківипробування в юності. Після розорення маєтку батька польсь-ким магнатом «Зиновий помогал старому служителю приго-товлять дичь, принесенную им из лесов, потчевал отца своегомедом диких пчел, постилал ему ложе из листьев и душистыхтрав, и Филомар плакал от умиления при сих знаках горячейпривязанности сыновей».

Юного Хмельницького Ф. Глінка відправляє в ханськийКрим, який видається йому обітованою країною, де існує при-родна простота нравів, панує мир і благодать, люди насолоджу-ються дарами природи. Тут він навчається військового мисте-цтва і формується як видатний полководець.

Умовно вигадані картини, образи роману наповнені живи-ми політичними ідеями, зарисовками, основаними на історич-них реаліях, почерпнутих із архівів древніх руських міст і мо-настирів: літописів, Грамот, і записок тощо; з народнихпереказів, пісень і віршів руських. У вступі до повісті Ф. Глін-ка сам зізнається, що, бажаючи описати блискучу епоху життя

254

257

жає, що в кожному письменникові, особливо у поеті, якось ми-моволі пробиваються риси народні». Спростовуючи думкуВ. Белінського, що в Росії не може бути поезії народної, О. Со-мов убачає ознаки народності «в дусі мови, способі вираження,у свіжості думок; у побуті, нахилах і звичаях народу, у власти-востях предметів оточуючих і більше впливаючих на уяву».Цікаво, що серед національних рис росіян, О. Сомов вказує напатріархальну відданість народу монархічній владі, закликаєписьменників оспівувати героїв учорашніх, щоб виховатигероїв сьогоднішніх і завтрашніх. «Герої російські, — писаввін, — зміцнили славу вітчизни на полях брані, мужі твердогодуху ознаменували її літописи доблестями громадянськими,нехай же співці руські заступлять великих співців древності...Нехай у їх піснях високих утвориться, як у чистому джерелі,дух народу і властивості мови багатої і прекрасної» [10; 147].

Закликаючи до створення самобутньої російської народноїпоезії, О. Сомов не забув і українців, поляків, литовців та гру-зин, яким також потрібно розвивати національну поезію на на-родній основі. Свій заклик до письменників О. Сомов конкре-тизує порадою «кинути оком на окраїни Росії», звернути увагуна українців із «солодкими їх піснями і славними спогадамивойовничих синів тихого Дону і відважних переселенців СічіЗапорожської» [10; 148].

Типовий романтик, він, з одного боку, надавав великогозначення народній творчості в розвитку художньої літератури,а з другого — прагнув піднестися над буденщиною. Тим-тоі приваблював його героїчно-патріотичний пафос українськогофольклору, тим-то полтавець О. Сомов, поет, прозаїк і критик,«використав його майже в усіх своїх творах з українською те-матикою: в історичному романі («Гайдамак», видано фрагмен-ти, 1826–1829), на народних переказах збудовано фантастичніновели («Русалка», «Клады» 1829, »Киевские ведьмы» 1833),в побутовому оповіданні («Сватовство» 1831); старокнязівськудобу він свідомо пов’язує із сучасною Україною («Бродячийогонь», 1832) і в цьому сучасники вважали його попередникомМ. Гоголя. «Для Сомова, — пише дослідник творчості ГоголяВ. Гіппіус, — використання українського фольклору було не-випадковим, а цілком свідомим літературним засобом. Він пря-мо каже в одній з приміток до своїх «Казок про скарби», що йогомета — «зібрати якнайбільше народних переказів та вірувань»,розповсюджених в Україні між простим людом, щоб вони незовсім загубилися для майбутніх археологів і поетів» [6; 27].

засіб сну увиразнює дійсність, гостріше передає весь трагізмситуацій напередодні національно-визвольної війни.

Мова історичного роману Ф. Глінки наскрізь риторизована,знаходиться в полі старої традиції, зорієнтована на «патетичнеслово» (М. Бахтін), що спостерігаємо в бароковій історіографії,зокрема і в «Історії Русів».

Ф. Глінка робить спробу зрозуміти та показати сенс і значен-ня минулих епох, життя суспільства, маси, народу. У минуло-му він бачить повні сенсу ступені розвитку. Вже ця серйознаувага поета до минулого цілком змінює характер історіо-графічної літератури, в якій історію зазвичай творили царі, ко-ролі, князі тощо.

Вимога національності й народності стає настійною дляО. Сомова (Порфирій Байський, 1793–1833). Виходець із Сло-божанщини, О. Сомов один з небагатьох українців, кому по-щастило зробити літературну кар’єру у північній столиціРосії. Він — співробітник О. Бестужева і К. Рилєєва у видав-ничій роботі 20-х рр. ХІХ ст.; помічник А. Дельвіга в «Литера-турной газете»; автор численних рецензій та газетних заміток,поезій, «Рассказов путешественника».

«Майстер легкого слова», він видав кілька «малороссийс-ких былей и небылиц», в яких доволі широко використав на-родні перекази і легенди, що підтверджують самі назви: «Каз-ки про скарби», «Оборотень», «Кикимора», «Гайдамаки»,«Юродивый», «Киевские ведьмы», «Купалов вечер», «Русал-ка». О. Сомова цікавила насамперед «екзотика» народної твор-чості, що надавала незвичайного колориту романтичним тво-рам; народні перекази часто були в його творах лиш засобомдля розгортання різних фантастичних історій. Ірреально-ро-мантичне тлумачення народної творчості поєднувалося з ет-нографічно-естетичним підходом до нього. У примітках до«Казок про скарби» О. Сомов писав: «Творець, знайомий із зви-чаями тамошнього краю, зібрав, скільки міг, сих народнихоповідань, і не бажаючи складати з них особливого словника,вирішив розсіяти їх в різних повістях» [11; 151].

У статті «О романтической поэзии» (1823) О. Сомов упершев російській літературній критиці проголосив народність як важ-ливий ідейно-естетичний принцип літератури. В критичному ог-ляді основних західноєвропейських літератур, він дав найвищуоцінку поезії народній, незалежній від переказів Греції і Риму.

Висуваючи положення про те, що «словесність є говорячакартина його побуту, звичаїв і способу життя», О. Сомов вва-

256

259

про власне існування і з нею загальний войовничий дух».Своїми поезіями він закликав до громадянського пробудженнялюдини («... прерви, прерви свой сон, несчастный, пробуди-ся») і ввів у лірику цілу систему політичних понять про грома-дянські права і соціальну свободу — мотиви, які стануть голов-ними в творчості К. Рилєєва, М. Некрасова та ін. поетів.

М. Гнідич народився в родині збіднілого полтавського дворя-нина. Навчався в Полтавській «словенській» семінарії, у Хар-ківському колегіумі та Московському університеті. Його оточу-вали цікаві особистості: А. Юшневський, М. Муравйов, Ф. Глінка,К. Рилєєв та ін. Сам О. Пушкін присвятив йому кілька поезій.Він користувався повагою як поет, критик, перекладач.

Та російська столиця не стала його другою батьківщиною,як М. Гоголю. На відміну від М. Гоголя, М. Гнідич не любивсвоєї «другої батьківщини», що підтверджують спогадиФ. Вігеля : «Обидва вони (В. Капніст і М. Гнідич. — Авт.), не-зважаючи на єдиновір’я, єдинокров’я, єдинозвання, на двові-кове поєднання їхньої батьківщини з Росією, потайки ненави-діли її і росіян, москалів, кацапів» [9; 144].

М. Гнідич все життя був прив’язаний до України, цікавив-ся героїкою своїх предків. «На вільнолюбній романтиці і за-сновувався український патріотизм Гнідича, який беріг він усежиття», — пише І. Медведєв. 1825, 1827–1828 роки відвідувавПолтаву. За його рекомендацією І. Котляревський став членом«Вольного общества любителей российской словесности».Членів цього товариства об’єднували ідеї патріотизму, любовдо народу і ненависть до деспотизму і кріпаччини. Літературувони розглядали як знаряддя для служіння визвольним ідеям.Характерним щодо цього був виступ М. Гнідича, в якому проз-вучало кредо письменника: «боротьба з невіглаством наглимі з пороком могутнім».

Цією мандрівкою навіяний вірш «Ластівка», схожий на ук-раїнську веснянку. Помираючи, він заповів Полтаві свою біб-ліотеку.

М. Гнідич писав оригінальні вірші, видав роман, але славупринесли йому переклади Расіна, Вольтера, Шеньє, Байрона,Феокріта та інших. Та найбільшої поваги і вдячності заслуживпоет за воістину подвижницький труд — переклад «Іліади» Го-мера, якому віддав понад 20 років . «С чувством глубоким ува-жения и благодарности взираем на поэта, — писав О. ПушкінМ. Гнідичу, — посвятившего гордо лучшие годы жизни исклю-чительному труду, безкорыстным вдохновениям совершению

Як українець, Сомов зумів подати малюнки побуту селян тадрібних панів, навести безліч етнографічних подробиць, вико-ристати історичні перекази, «запровадити в російській мовісвоїх творів окремі українські слова» [12; 367].

На українському матеріалі побудовано твори вихідця з Пол-тавщини, «родоначальника русских романистов» (В. Белінсь-кий) — В. Наріжного (1780–1825). Покинувши у 12-літньомувіці Україну, В. Наріжний зберіг свіжими спогади про неї. Йо-го художні здобутки (яскраві картини українського життя, по-буту і звичаїв) — завдячують великою мірою українськомусередовищу, з якого вийшов: «Не задовольняючи цілком есте-тичних вимог мистецтва, — писав П. В’яземський після прочи-таного роману «Два Івани», — В. Наріжний подолав перший,і поки що єдиний трудність, яку, визнаю, я вважав неподолан-ною. Мені здавалося, що наші звичаї, що взагалі наш народнийпобут не має, або має дуже мало образів живописних, які міг бисхопити обсерватор для створення російського роману. Прав-да, що автор наш (Наріжний. — Авт.) — обсерватор не зовсімросійський, а малоросійський, і що два його найкращі романи:«Бурсак» і «Два Івани» належать до епохи, коли Малоросія щемала свою особливу й характеристичну фізіономію; правдай те, що В. Наріжний не береться бути живописцем природивишуканої, а збивається більше на фарби Тен’єра, Гогарта чиПіго» [4; 163].

В основу роману В. Наріжного «Гаркуша, малороссийскийразбойник», покладено історичні факти про антикріпосницьківиступи українських селян у 70–80-і роки ХVІІІ століття підпроводом безстрашного й рішучого ватажка Семена Гаркуші,захисника поневолених і безправних селян. Прикметна рисароману В. Наріжного — його полівалентність, або здатністьвключати в свою структуру готові сюжетні блоки різного жан-рового походження.

Викликають інтерес чорнові записи з історії України, знай-дені серед рукописів віце-президента «Вольного общества лю-бителей российской словесности» М. Гнідича (1784–1833),в яких є цікаві міркування про боротьбу за свободу, що на йо-го думку, визначала собою особливості національного обличчяукраїнського народу, для якого любов до незалежності складаєвідмінну рису історії малоросійської.

Пригноблену Україну «терзали фанатизм католицизмуі тиранство панів польських». «У таких обставинах, — твердивавтор нотаток, — народжується в Малоросії загальна думка

258

261

2. Бабанов В. Вольное общество любителей российской словесності.–Петро-заводськ, 1949. — С. 218–234.

3. Вигель Ф. Ф. Воспоминания. — М., 1864. — Ч. 3. — 248 с.4. Вяземский П. Письмо в Париж // Московский телеграф. — 1825. —

№ 22. — С. 158–166.5. Гиппиус В. В. Гоголь. — Л., 1924. — 238 с.6. Декабристы: Антология: В 2 т. — Л., 1975. — Т. 2. — С. 106.7. Міяковський В. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство // Записки

НТШ.– Львів, 1990.– Т. ССХХ1. Праці філологічної секції. — С. 71–79.8. Надеждин Н. Европеизм и народность в отношении к русской словес-

ности // Телескоп. — 1836. — № 2. — С. 247.9. Пушкин А. Собр. соч. В 10 т. — М., 1981. — Т. 2. — С. 399.

10. Сомов О. О романтической поэзии // Труды вольного общества люби-телей российской словесности. — 1823. — № 24. — С. 112–156.

11. Сомов О. Примечания к сказкам // Невский альманах. — 1830. —С. 142–153.

12. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початку до доби ре-алізму. — К., 1994. — С. 367.

АнотаціяГаєвська О. Тема України в творчості російських письменників ук-

раїнського походженняУ статті зроблено спробу розглянути тему України в творчості російсь-

ких письменників українського походження, визначити особливостіїхньої творчої манери.

SummaryGaevs’ka О. Subject of Ukraine in the work of Russian writers of

Ukrainian descent.The article is an attempt to consider the topic of Ukraine in the work of

Russian writers of Ukrainian origin, identify features of their creative manner.

Вікторія ГУДЗЕНКО,аспірантка

ДО ВИТОКІВ НОВЕЛІСТИКИ ВАСИЛЯ ПОРТЯКА: ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВО

В Україні триває наукове декодування літературного про-цесу нового часу, повертаються забуті й заборонені в радянсь-кій період імена та письменницькі художні набутки. Ми звер-таємося до постаті сучасного новеліста Василя Портяка, йоготворчості і відзначаємо, що, незважаючи на понад двохсотлітнє

единого, высокого подвига». У вірші «Гнедичу («С Гомеромдолго ты беседовал один…») О. Пушкін характеризує різні на-прями діяльності М. Гнідича:

С Гомером долго ты беседовал один,Тебя мы долго ожидали,

И светел ты сошел с таинственных вершинИ вынес нам свои скрижали.

И что ж? ты нас обрел в пустыне под шатром,В безумстве суетного пира,

Поющих буйну песнь и скачущих кругопираОт нас созданного кумира» [9; 213]

На принципі народності в мистецтві щодо української літе-ратури основана позиція М. Надєждіна (1804–1856). У статті«Европеизм и народность в отношении к русской словесности»М. Надєждін відзначив «счастливые опыты литературнойобработки малороссийского наречия» і заохочував: «Пусть ук-раинцы знакомят нас с ними в своих поэтических, в своих доб-родушных «казьках»! Мы должны им быть душевно благодар-ны» [8; 249]. Відрадно, що вже в той час М. Надєждін визнаєросійську, українську і білоруську мови як мови, а не наріччя.

У російській естетичній думці наукове розуміння народноїпоезії з’явилося як заперечення класицистичного негативногоставлення просвітителів кінця ХVІІІ — поч. ХІХ ст. до народ-них традицій як прояву стародавнього варварства. «Нова пос-тановка питання про народність була дана ще Радіщевим, дляякого народна поезія стала джерелом вивчення народного ха-рактеру й історичної долі народу і який висунув проблему на-родної культури»[1; 81], — писав М. Азадовський.

У російській літературі інтерес до історичної тематики в кін-ці 20–30-х років досяг вершини: «Арап Петра Великого»(1827) О. Пушкіна; «Юрий Милославский» (1829) М. Загоскінаі його ж «Рославлєв» (1832); історичний роман «Клятва пригробе Господнем» (1832) М. Полевого; «Последний Новик»(1833) І. Лажечнікова; «Вадим» (1832–1834) М. Лермонтова;«Мазепа» (1834) Ф. Булгаріна; «Тарас Бульба» (1834) М. Гого-ля; «Ледяной дом» (1835) І. Лажечнікова ; «Капитанская доч-ка» (1833–1835) О. Пушкіна та інші.

Література

1. Азадовский М. К. Декабристская фольклористика // Вестник ЛГУ.–1948. — Т. 1. — С. 80–89.

260

263

відразу: «Із розвитком реалізму в новелі спостерігається по-глиблення психологізму (Г.де Мопассан, А. Чехов, Е. Хемін-гуей, А. Моравіа, Т. Манн, М. Коцюбинський) [2; 272].

Одним із представників письменництва нового часу, яскра-вим послідовником стефаниківської школи є Василь Васильо-вич Портяк. Український прозаїк і сценарист народився 31 бе-резня 1952 року на Iвано-Франкiвщинi. За його сценаріямибули зняті художні фільми «Меланхолійний вальс», «Вишневіночі» (за повістю Бориса Харчука), «Нам дзвони не грали, колими вмирали», «Атентат», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Пу-дель», «Стрил», «Нескорений», «Залізна сотня», повнометраж-ний документальний «Чия правда, чия кривда» та ряд коротко-метражних фільмів. Разом ці фільми є кіносагою про УПА.

Дебютом літературної творчості В. Портяка стала новела«Мицьо і Вовчур», надрукована 1980 року в львівському журналі«Жовтень». Невдовзі з’явилася перша збірка новел «Крислачі»(1983 р.). Потім почалася довга і виснажлива праця зі словом, на-писання та редагування другої збірки, на що письменник витра-тив чверть століття — між публікацією книг, як бачимо, пройшлодовгих 22 роки. Та цей час не було змарновано, адже з другоюзбіркою під назвою «У снігах» (видавництво «Факт», 2006 р.) Ва-силь Портяк номінувався на здобуття Національної премії іменіТараса Шевченка у галузі літератури. І хоча отримати її новеліс-ту не судилося, однак це не має великого значення. Адже книзіПортяка не потрібні гучні гасла і реклама: справжні поцінову-вачі літератури, сучасні українці з великим трепетом читаютьсамі і намагаються порадити її своїм знайомим не для піару,а для морального та інтелектуального збагачення, для усвідом-лення того, хто ми є і як маємо жити. Новели Василя Портякапорівнюють з творчістю Стефаника, Коцюбинського, Хемінгуея.Оце і є та сама премія, якою не кожен лауреат може похвалитись.

Можна зовсім не знати біографії новеліста. Варто простопрочитати твори Василя Портяка, щоб зрозуміти, що ятритьйого душу та не відпускає все життя. Це передусім краса і ве-лич Карпат, гуцули-земляки з їхньою трагічною історією. Вінзнає про них не з розповідей чи книжок. Таке не можна зро-зуміти або вигадати. Цим треба жити. Тож не дивно, що кожнайого новела — це згусток енергії тих його земляків, роду, наро-ду. І хоч пише він про простих людей, їхню буденність, та неседо людей філософію життя, історію, культуру.

Народився письменник на Івано-Франківщині, тож у тво-рах широко використовує діалектизми, апелює до 40-х–50-х

існування теорії жанру новели, проблема її функціонуваннязалишається однією з актуальних у сучасному літературо-знавстві.

Запозичивши набутки попередніх поколінь новелістів ук-раїнська новелістика нового покоління відзначається плас-тичністю і багатовимірністю (О. Лишега, К. Москалець), тон-ким психологізмом та магічністю (В. Портяк, Г. Пагутяк,В. Мулик), іронією та веселим сміхом (Б. Жолдак). Письмен-ники цього часу захоплюються грою з читачем, вносять відчут-тя екзистенційної порожнечі у структуру тексту. Художнітексти малої прози із нерозгорнутим сюжетом називають нара-тивною структурою із псевдоісторією. Особливо це стосуєтьсяновелістики 80-х років, адже в основі художніх творів новоголітературного покоління прозаїків лежить експериментальнаробота у сфері фабульної і безфабульної організації тексту. Чизакорінено це у старій літературній традиції? Починаючи вжез епохи Відродження для новели була характерна динаміка,гострота оповіді: «Новелі цієї доби була притаманна динамічнаінтрига та гостра несподівана розв’язка. В основі сюжету ле-жав анекдот» [3; 271]. І хоча у слов’янські літератури жанр но-вели потрапляє порівняно пізно, аж у ХІХ ст., однак він швидконабуває популярності. Ареал побутування новели теж достат-ньо широкий. Так, розрізняють новели психологічні, сенсацій-ні (В. Стефаник), ліричні (Б. Лепкий), соціально-психологічні,лірико-психологічні (М. Коцюбинський), філософські, істо-ричні (В. Петров), політичні (Ю. Липа), драматичні (Г. Косин-ка) та ін. Теоретик літератури А. Ткаченко переконаний, щоновела — це різновид оповідання: «…можна, справді, називатибудь-яку новелу і оповіданням, додавши певне уточнення (гу-мористичне, анекдотичне, пригодницьке) [4; 84]. Відомийдослідник української малої прози І. Денисюк теж звертає увагуна різновиди новели та виділяє «новелу акції» та психологічнонастроєну новелу. У своїй роботі «Розвиток української малоїпрози» він влучно відзначає основні риси новели: «У новелікожне речення, а особливо обрамування, наповнене глибокимсенсом, і всі компоненти взаємозв’язані так, як і в сонеті». От-же, як і І. Франко, який вважав найголовнішим у новелі «кон-центрацію чуття, так і І. Денисюк акцентує увагу на необхід-ності зменшення обсягу новели та компенсації сюжетнихпрогалин почуттєвими описами головних героїв. Та зосеред-женість на духовному світі, психології, внутрішніх пережи-ваннях і перетвореннях стала притаманною новелістиці не

262

265

знайти точку опори (і опору!) людині необхідно замислитисянад одвічними цінностями, справжніми підвалинами родулюдського, виплеканими нашими предками. Саме під час цьо-го осмислення, під час вимучених вагань приходить бажанепросвітлення. Новелістика Василя Портяка звертається досправжності, якої так не вистачає кожному в жорсткому сього-денні, у тому числі й самому письменникові, і яка так легкой невимушено відкрилася митцю в Карпатах, звідки він родом.

Уже перша новела письменника вражає оригінальним спо-собом розкриття вічної теми занапащеного таланту. Підпилийгуцул Мицьо, який, почувши, що прибулий у село студентАндрій вчиться музики, миттю потягнув того до гамірного ре-сторанчика. Тут мав грати Вовчур — скрипаль, прославленийна всі гори. Андрія вразила техніка гри музики: «Вовчур гравімпровізацію, скомпоновану з фігур гуцульськів танців. Фігурзвичайних і знайомих, за винятком хіба танців старовинних, ізяких Андрій лише один із найпізніших — «Півтора» — упіз-нав, однак сприймалося усе це як один цілісний і стрункийтвір» [3; 6]. Це була не звичайна віртуозність, а стиль. Усі слу-хали із захопленням музику, яка була: «Незнанно-дивнай близька водночас, мала вона силу, що тримала в полоні уяву,ведучи крізь мінливість настроїв: то огортала все тремка хвилясвітла, то котилася грізна габа загуслої тривоги і зойкала переднею тонко струна, передчуваючи недобре» [3; 13]. Навіть ле-генда ходила, що нібито тієї музики Вовчур навчився завдякинечистій силі, адже він колись на свято Івана Купала рівноопівночі зіграв на стоці двох потоків. Після цього треба булойти і не озиратися, а він озирнувся , тому йому перекосило очі.Ще з дитинства пам’ятав Мицьо, як із страхом і захопленнямставилися до таланту ще молодого, але зовні зовсім не привабли-вого скрипаля: «…гачкуватий ніс, густезні брови, а з-під них —очі врізнобіч. Врізнобіч і різного кольору, одне сіре, другеякесь зеленувате» [3; 13]. Далі підпилий гуцул розповів, щой сам у дитинстві так хотів бути схожим на знаменитого скри-паля, що зробив усе, як у легенді, — зіграв на стоці двох по-токів у визначений день. Однак йому не судилося використатисвій музичний хист у повній мірі, хоча він швидко навчивсяграти, бачив яскраві віщі сни, у яких грав на сонячних проме-нях, був один час дуже популярним виконавцем. Змарнувавчоловік свій талант через любов до спиртного. Вовчур би ніза-що не заграв після чарки, бо то було для нього святе, та й ха-рактер мав. Мицьо ж змарнував свій талант, бо виконував

років, до проблем побутування Західної України, УПА, НКВС,трагедії часів голодомору 33-го. Своєю творчістю письменникзаявляє, що гордиться історією свого народу, тим, ким він є, денародився, яких предків має. Цей патріотизм, вважаємо, при-таманний багатьом західноукраїнським письменникам, вонийого немов би всмоктують з молоком матері, адже знають, щонадто дорогу ціну заплатили предки, аби існувала така неза-лежна держава — Україна.

УПА для Василя Портяка — щось значно більше, ніж прос-то тема. Не дивно, що всі новели письменника пройняті трагіз-мом, він описує картини з життя, які в той час були звичнимявищем, буденністю, а нині від них кидає в холодний піт. Ба-чивши це все на власні очі, успадкувавши досвід і знання своїхпредків, він намагається донести до читача не епохальну кар-тину, а фрагмент із життя, який би розкривав ту епоху чіткоі яскраво. Читаючи новели В. Портяка, людина ніби бачитьживу картинку. На ній — момент, вихоплений із реальної роз-мови, який, однак, може більше розповісти, ніж ціла книгаз історії українського народу. Василь Портяк у цьому планіє справжнім сценаристом, адже те, що ми уявляємо, читаючийого новели, — це живі, яскраві, реалістичні картини, узятіз самого серця подій. Вони немов вимагають екранізації.

Новеліста цікавлять не легендарні постаті, які відзначилисясвоєю відвагою та безстрашністю, а звичайні прості люди, якимдоля приготувала страшні випробовування морального штибу.Звичайна людина за незвичайних обставин — улюблений геройновеліста. Це відзначали і ранні дослідники творчості митця.Так, рецензент першої збірки новел Василя Портяка МихайлоСлабошпицький відзначає: « Герої оповідань першої книги мо-лодого українського прозаїка мовби вихоплені з нашого узви-чаєного повсякдення. Проте за їхньою зовнішньою простотоюавтор зумів розгледіти непересічність людських вдач і характерів,щирі поривання до духовної наповненості помислів і вчинків,якомога повного розкриття людського в людині». [3; 152]. Са-ме лаконічним словом новеліст прагнув описати нам маленькіпостаті, але з великою і багатою душею. Образи ж героїв-повс-танців він залишає для своїх професійних кіносценаріїв.

Василь Портяк любить зображувати події, на які багатаісторія українського народу останніх десятиліть: коли мораль-ні й естетичні цінності втрачають своє природне значення, під-мінюються псевдоідеями, коли довкола панують взаємозапе-речні почуття, думки, вчинки. Щоб вижити у цьому хаосі,

264

267

ру. Його дружина Марія ображається на чоловіка, адже тогов кінці березня завжди немов підмінили: вештається лісами,блудить у пошуках тих рогів старого оленя з багатьма відрост-ками. Шукачі такого скарбу назвали їх крислачами. Кожен та-кий відросток вказує на кількість років, що прожила тварина.Метою головного героя є не знаходження їх, а навпаки, лишене побачивши крислачі, він заспокоюється і впевнюється, щопроживе ще один рік. Отже, ці крислачі стають символомшвидкоплинності життя, його несподіваним завершенням.

Як бачимо, рання творчість вже демонструє сутнісні особ-ливості новелістичного мислення Василя Портяка: уміння від-найти індивідуальний прозовий тон та виявити авторську ма-неру письма у змалюванні сюжету, потужний наративнийструмінь, сміливі експерименти з манерою оповіді, тяжіння дофольклорних елементів. Твори відзначаються тонким психо-логізмом та зачаровують своєю магічною канвою. Перевагу ав-тор віддає не описові сюжету, а відтворенню подій за посеред-ництва внутрішнього світу, думок, переживань головнихгероїв.

Література

1. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ — початку ХХ століт-тя. — К., 1999. — 154 с.

2. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Громяка. — К., 1997. —752 с.

3. Портяк В. Крислачі. — К., 1983. — 152 с.4. Теорія літератури. Підручник / За наук. ред. О. Галича. Вид. 3-тє, стерео-

тип. — К., 2006. — 488 с.5. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства: Підручник

для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів.Вид. 2-е, випр. і доповн. — К., 2003. — 448 с.

АнотаціяГудзенко В. До витоків новелістики Василя Портяка: традиції і но-

ваторствоУ статті досліджується творчість сучасного новеліста Василя Портяка.

Відзначаються основні риси його новел: уміння віднайти індивідуальнийпрозовий тон та виявити авторську манеру письма у змалюванні сюжету,потужний наративний струмінь, сміливі експерименти з манерою оповіді,тяжіння до фольклорних елементів. Твори новеліста відзначаються тон-ким психологізмом. Перевагу автор віддає не описові сюжету, а відтворен-ню подій через призму внутрішнього світу, думок, переживань головнихгероїв.

музику, яку хотіли від нього почути, а не ту, що звучала в го-лові. Недарма ще з самого початку новели він каже на Вовчура:«мій суддя і призвідець мій» [3; 8]. Відчуває, мабуть, сором пе-ред людиною, яка за тих самих можливостей досягла найвищоїмайстерності і хисту.

Як бачимо, Василь Портяк використовує елементи фольк-лору, а саме форму легенди (про можливість навчитися талано-вито грати) як містичне тло. Воно затягує, інтригує читача. Щеодин цікавий прийом, що носить романтичний контекст, — ви-користання символіки сну. Віщий сон, що наснився маломуМитку, пророкував йому стати не гіршим, а може й кращим заВовчура, адже в ньому хлопець грав не просто на скрипці, а насонячних променях. Гра та була легкою, а музика — неповтор-ною і якоюсь казковою.

Цікавою за тематикою та формою вираження є ще одна но-вела Василя Портяка «Сусід». Вона піднімає проблему духов-ного становлення маленького хлопчика. Розуміння справжніхстосунків між чоловіком та жінкою надходить за посередницт-ва мистецтва — у цьому випадку живопису. Увесь сюжет роз-вивається на тлі символіки двох картин. Першу хлопчик поба-чив у сусіда на стіні і не зміг відірвати від неї погляду. На ній —бузок та чорнява жінка із сумним поглядом, і все. Однак хлоп-ченя розгледіло у картині якусь справжність, непідробну чут-тєвість. Це був портрет дружини сусіда, яка вже з ним не жи-ла, та до якої, очевидно, він ніколи не був байдужим. Згодомчоловік одружився вдруге, намалював ще одного портрета, девже красувалася молода дружина, однак цей витвір чомусь невикликав у дитини таких яскравих емоцій. Тож недивно, щовже в дорослому віці, прийшовши на похорони до цього сусіда,він побачив над ліжком померлого саме ту картину з бузком, ізякої дивилася печально чорнява жінка. Вражає те, що особли-во не вдаючись до подробиць особистого життя героїв, авторовівдається через сприйняття портретів маленьким хлопчикомнамалювати картину справжніх, на перший погляд, непоміт-них, утаємничених почуттів художника-любителя.

Тема справжності, непідробності — чолова у творчостіписьменника-новеліста. Подекуди ця справжність постає у не-сподіваному ракурсі й ілюстрована досить непрозорою симво-лікою. У новелі «Крислачі», що назвою перегукується із заго-ловком першої збірки Василя Портяка, автор звертається довічної проблеми життя і смерті. Щовесни Кузьма залишає свійбудинок і прямує шукати роги оленів, які ті скидають у цю по-

266

269

добудько, Марія Ільницька — псевдонім Ніли Зборовської таін.), яка «рішуче відмовляється від традиційних стереотипівзакритості і починає говорити правду про людське «я», про себе,про свою, тобто українську культуру, побачену не крізь призмуумоглядної історичної схеми, а крізь призму особистогожиттєвого, навіть інтимного досвіду» [11; 183]. З міркування-ми Соломії Павличко солідарна Оксана Забужко, твердячи, що«українська жіночість цілий час залишалася в культурі в ста-тусі символічної «дівки-бранки», яку належить визволити»,викликаючи в чоловіків «не еротичну хіть, а приспані патріо-тичні почуття», тому не лишалося місця для справжнього «їївласного голосу» — «від себе» і «про себе»» [4; 172]. Тому біль-шість творів набуло не феміністичного, а «синтетичного» ха-рактеру, відбиваючи специфіку «не так жіночого, як націо-нального і патріотичного «Я»»[6; 108].

Аналізуючи жіночу прозу останніх десятиліть, беручи заоснову класифікацію Елейн Шовалтер (жіночність — феміні-стичність — жіночість), Тетяна Качак дійшла висновку, щоіснує певна система жіночих образів, об’єднана у відповідні ти-пологічні групи, які мають свої характеристики. Ідеться прообрази або з усталеним, патріархальним уявленням про рольі місце жінки у родині та соціумі, або із синтезованим запере-ченням такої традиції задля гармонізації буття, або із ради-кальним спростуванням стереотипів жіночої поведінки задлясамоствердження жінки як іншої. Така літературна практика,що ввібрала в себе досвід класичного, некласичного та постмо-дерністського письменства, розмежована на кілька типів жіно-чих образів. Серед них можна зустріти дівчат, які вбачаютьсвою долю у щасливому заміжжі, матерів, «пасивних» героїнь.Їм протистоять аристократки духу, романтичні натури, жінки,які живуть «за законами свого часу». Повною протилежністюданим двом типам видаються активні жінки «перехідного ти-пу», самодостатні, схильні до «самореалізації із чітко сформо-ваним бажанням», незалежні від зовнішньої опіки «новіжінки» та феміністки, характерні бінарними опозиціями діло-витості, самостійності, претензійності і водночас черствості,еґоїстичності, характеризуються знівельованими жіночимирисами [6; 136]. На думку дослідниці, притаманне українськійпрозі останніх десятиліть «жіноче осмислення дійсності, само-вираження при цьому просто інші, а не гірші або кращі за чо-ловічі. І ця іншість повинна бути врахована, адже забезпечуєплюралізм і багатоаспектність розвитку сучасної літератури»

SummaryGudzenko V. The origins novelistyky Basil Portyaka: tradition and inno-

vationIn this article the work of novelist Vasil Portyak’s contemporary. Observed the

main features of his novels: the ability to find individual prose tone and reveal theauthor’s writing style in the depiction of the plot, strong narrative flow, boldexperiments with narrative manner, attraction to folk elements. Works of novelistobserved a fine psychological. Preference author gives no narrative story, andreproduction of events through the prism of the inner world, thoughts, feelingsprotagonists.

Юрій КОВАЛІВ,д. філол. н., професор

ФЕНОМЕН ЖІНОЧОЇ ПРОЗИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

(НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНІЇ КОНОНЕНКО)

Літературний процес межі ХХ–ХХІ ст. характерний по-тужним вибухом різножанрових форм в українському пись-менстві, що спростовує уявлення про його «занепад». Очевид-но, основна причина нехтування таким піднесенням полягаєу постіндустріальній, постколоніальній ситуації, коли спожив-чі інтереси або інерція промовляння з чужого голосу перено-сяться і на художню дійсність, що не вкладається у моделіпостсучасності, засновані на динаміці нелінійних структур,рекламі та інших симулякрах, які втратили референційну ос-нову. Тому реципієнт, адаптований до схематичної белетристи-ки, а також критика, орієнтована на його читацькі потреби,позбавлені естетичного смаку, та на попит ринкової, часто чу-жомовної кон’юнктури і перебільшені залякування патріар-хальною культурою, не помічають активізації жіночої прози,що, на думку Соломії Павличко, засвідчує немовби «повернен-ня жінок у літературу» після покоління Ольги Кобилянської,Наталі Кобринської, Лесі Українки та ін. Насправді, феміннатворчість на межі ХХ–ХХІ ст. — іншоякісна і не зводиться лишедо постаті Оксани Забужко, «розкрученої» засобами масовоїінформації, часто «глухої» до артистичної сутності, притаман-ної прозі нової ґенерації письменниць (Галина Пагутяк, СофіяМайданська, Галина Тарасюк, Євгенія Кононенко, МаріяМатіос, Світлана Йовенко. Людмила Тарнашинська, Ірен Роз-

268

271

дення краще за будь-який «високий» роман» [9; 159]. Критикасподівалася, що твір «заживе скандальної слави», знаходили уньому ознаки доби імітації державотворення, мистецтва,«інтелектуальних дискусій», доброчинності, розбудови грома-дянського суспільства [7]. Назву письменниця вибрала не ви-падково, як і детективний жанр. Роман був спробою заповнитижанрові прогалини української літератури, якій бракувало бе-летристики, сприймався критикою невідповідним усталеномужанру, уникав «усіляких бурлесків та реверансів, […] нудот-них туманностей потоку свідомості (на вітчизняному ґрунті)»,поривав «з гуманістичною традицією класичного роману»[12; 160]. Проте письменниця не ігнорувала вимог жанротво-рення, базованого на добре продуманій, загостреній інтризі,дарма що твір мав непропорційні частини, зумовлені екстен-сивним розпросторенням імітації життя, на яку не вплинуланавіть трагічна смерть головної героїні. Впадало у вічі зосеред-ження оповіді на «синтезі лаконічних спостережень тадіалогів, акценті на уявній фабулі, а не на змісті» [15; 8]. Цікаво,що серед письменниць вона була однією з перших у реалізаціїдетективного роману, репрезентованого творами В. Шкляра,А. Кокотюхи, Л. Кононовича та ін. Запропонована письменницеюдетективна інтрига перетікає переважно через образ нишпоркиЛариси Лавриненко, яка володіє внутрішньою інтуїцією, а неоперує логічними судженнями або засобами дедуктивного ме-тоду, що властиве героям творів Шерлока Холмса, Ната Пін-кертона, Еркюля Пуаро, а також Насті Каменської чи Даші Ва-сильєвої, які стилізують чоловічу прозу. Головна героїня завласною ініціативою, самотужки розслідує справу загиблоїподруги Мар’яни Хрипович. У романі помітне поєднання де-тективних інтересів та домашніх клопотів, брак вільного часузаклопотаної Лариси Лавриненко — все це компенсовано жіно-чим чуттям, або «внутрішнім зором» (за Агатою Крісті).

Намагаючись поєднати у своєму романі імітаційний детек-тив реалістичного дискурсу на зразок «Що робити?» М. Черни-шевського та інтриговане постмодерністське письмо У. Екоз феміністичним дискурсом, висвітлюючи напружену колізіюсправжніх і несправжній цінностей, Євгенія Кононенко пропо-нує інтелектуальну інтригу розслідування загибелі під колесамипотяга феміністки, співробітниці української філії Міжнарод-ного фонду підтримки обдарованих дітей, мистецтвознавця,публіциста і культуролога Мар’яни Хрипович від непередбаче-ного випадку у Новожахові, за яким вгадується Сєверодонецьк,

[6; 174]. Дослідниця своїми міркуваннями немовби підтверд-жує завбачення Р.-М. Рільке, наведені А. Моруа: «Обидві ста-ті, можливо, стануть набагато ближче одна до одної, ніж прий-нято вважати […]. Вони перестануть бути просто доповненням,придбають завершену форму буття — виникне жінка в їїістинній людяності»[10; 467]. Єдність відмінностей засвідчуєбагатство людського буття, однак фемінне письмо інше, ніжмаскулінне. Свого часу Сімона де Бовуар зазначала, що «Жін-ка уважніша, ніж чоловік, до самої себе і до світу» [2; 219]. Їїтвердження потребує корективів. Жінка-письменниця, заспостереженням Тетяни Ткаченко, попри те, що пише твори,наповнені емоційною тональністю, охоплені плетивом вишу-каних інтриг і випадкових епізодів, що виконують сюже-тотвірну функцію, інтересом до промовистих деталей і мовлен-нєвих натяків, акцентує на тому, як саме розгортається та чита подія. Її героїня прагне бути. Натомість герой намагаєтьсямати, володіти в контексті логізованої композиції з виразни-ми детермінантами і докладними описами. Його, як і письмен-ника-чоловіка цікавить передусім що відбувається.

Такі загальні уявлення про нову жіночу прозу варто розгля-нути на прикладі творчості Євгенії Кононенко. Письменницядовго віднаходила свою нішу в літературі як епік, хоча почина-ла творчий шлях на теренах перекладацтва, опублікувала «Ма-лу антологією французького сонета» на сторінках харківсько-го журналу «Березіль» (1992), яку, на жаль, не було помічено,хоч автор стала лауреатом премії ім. М. Зерова. Так само про-майнула повз увагу читача не тільки її поетична збірка «Вальспершого снігу» (1997), а й дебютна прозова добірка «малень-ких трагедій» у журналі «Сучасність», характерна неприкра-шеним змалюванням люмпенського дна, міщанського загалута інтелектуального світу — «веж із слонової кості», що насп-равді стосувалися звичайної комуналки. Непримітні для сто-роннього ока буденні події київського життя були добрезнайомі Євгенії Кононенко — корінній киянці, тому не претен-дували на особливу винятковість. Тому ці делікатні наративимали на собі ностальгійно-сумний карб, як і перша збіркаоповідань «Колосальний сюжет» (1998), що також не спромог-лася знайти свого читача, можливо, через малий тираж. Етап-ним у творчій еволюції письменниці став її роман «Імітація»(2001), що викликав жвавий читацький інтерес здатністю три-мати рецептивну увагу «до останнього рядка» завдяки своїм«іронічно-трагічним інтонаціям», відтворювати «наше сього-

270

273

під смарагд. Роман набуває ознак соціальної значущості,сприймається як маска детективу, компенсована вдалою спро-бою письменниці не тільки залучити до спілкування якомогаширше коло читачів, вмінням не тільки «на високому рівні го-ворити про сучасний світ, — а й тому, що завдяки цьому текс-тові ми маємо дуже вчасну можливість поглянути на себе нібизбоку» [1; 64]. Пропонуючи читачам синтетичний твір, у якомупереплетено детективні, кримінальні, соціально-побутові,психологічні елементи, Євгенія Кононенко застосовує смис-лові підказки, що розкривають деформовану семантику абсурд-ного світу у вигляді топосу на кшталт села Дружбонародівка,або імені дванадцятирічного Юрка Піддубного — вбивці з при-хованими алюзіями на відомого десятиборця.

Євгенія Кононенко, використовуючи аналогічну детектив-ну інтригу, звернулася у новому романі «Зрада» (2002) довисвітлення слідства, але вже на особистісній основі, коли ма-ти бальзаківського віку силкувалася захистити свого сина віднебажаного, на її погляд, кохання. Очевидно, письменницявирішила зробити серію детективних творів, бо недарма голов-ною героїнею, яка виконує роль аматорської нишпорки, лиши-лася та ж сама Лариса Лавриненко. Однак «планка, яку вста-новила письменниця собі першим романом, виявиласянастільки високою, що перевершити її в другому не вдалося»[13; 3], як і повторити творчий шлях Агати Крісті. Можливо,це спонукало її знову повернутися до малої епічної формиу книзі «Повії теж виходять заміж» (2004), що складаєтьсяз чотирнадцяти оповідань, розмежованих на два антитетичнихрозділи «Там» і «Тут», хоч насправді вони мало чим відрізня-ються безвихідними ситуаціями. Таке архітектоніко-тематич-не структурування, попри внутрішню суперечність, цілкомвиправдане. У першій частині мовиться про парадоксальнеіснування жінки-інтелігентки на межі тисячоліть, яка опи-нившись віч-на-віч перед прірвою абсурду буття, намагаєтьсязробити свій вибір, що їй не завжди це вдається. Найчастішедоля українських олен та руслан, позбавлених права на працюта перспектив у рідному краї, пролягає через іноземних чо-ловіків, зокрема данців, на кшталт Антоніуса Кремера («Немараю на всій землі»). Такими ж безталанними постають героїнірозділу «Тут» — переважно жінки, духовно обікрадені нею ра-дянською владою, тому перейняті жалем за змарновані літа.Не дивно, що оповідання позбавлені ефекту happi end, томунонфінальне завершення таких новел, як «Тридцять третя

заповнений, за зізнанням письменниці, «найвідвертішимикартинами тихого жаху» [8]. Образ головної героїні змальова-ний опосередковано й фокалізовано через рецепцію друзів —Лариси Лавриненко, Риженка та Чеканчука, тобто під різни-ми, іноді суперечливими кутами зору. Вони прагнуть шукати«конкретну істину життя і смерті» близької їм людини. Обрав-ши собі роль добровільного мецената талановитих, але травмо-ваних природою дітей, зокрема здібної до малювання Люби Ко-зової, головна героїня стає жертвою елементарної заздрості,гинучи від рук підлітка Юрка, який помстився за свою позбав-лену хисту сестру Ангеліну Піддубну, якій не судилося матимеценатів. Письменниця порушуючи проблему достеменногота фальшивого мистецтва, коли «сірість «косить під талант»»,мимоволі зачепила моральні питання, що не збігаються з ар-тистичними цінностями, іноді вступають у конфлікт з ними.Мар’яна Хрипович репрезентує альтруїстичний, вольовий типжінки, яка «прийшла в цей світ, щоб ламати традиції і ритуа-ли», утверджувати високе мистецтво. Вона була переконана,«якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільшенадбання — замість того, щоб робити комерцію на окремих об-дарованих особистостях — тоді все буде добре». Однак героїнявиявилася великою ідеалісткою, чого не міг замаскувати абсо-лютизований розум, тому не чула голосу Бога, трактувала ста-тевий акт як «філософську категорію», глузувала з чоловіків,які «ридають під час оргазму», допоки не зіткнулася із лю-бов’ю у душі [4; 442].

Весь твір сприймається як імітація не лише духовного по-риву справжніх інтелектуальних еліт, витиснутих плебеїзова-ною дійсністю на її узбіччя, а сприймається порожній знакпосткомуністичної доби, всуціль заповнений всілякими по-рожніми знаками з вилученою референційністю. Зустрівшисьіз ними, Мар’яна Хрипович та Лариса Лавриненко намагаютьсяподолати їх, знайти втрачений зміст, але скрізь натрапляютьна болючий епістемологічний розрив. Довколишній світ розк-рито крізь погляди і думки київського бомонду, інтелігенції,яка мала би бути сумлінням нації. На жаль, така мета лишає-ться недосяжною, тому письменниця вживає дошкульний нео-логізм — «елітарії». Шлях до істини виявляється заблокованим.Творча інтелігенція почувається позбавленою перспективи, то-му що опинилася в полоні симулякрів, які підмінюють зна-чущі речі, зокрема й художні. Навіть Мар’яна, яка полюблялакоштовності, не здогадувалася, що на її каблучці була імітація

272

275

жінок цікавила ще й їхня пригнічена сексуальність, намаган-ня створити свою ауру за моделлю матріархальної родини,з якої вилучений примітивний «мужик», не спроможний ком-пенсувати «благородних мужчин», знищених або в сталінськихтаборах, або на війнах. Така однобічна векторизація соціумупризводить до хворобливого розриву його єдності, коли матерівиховують безвольних фемінізованих синів, а дочки протесту-ють проти материнської опіки, «жалюгідної безмузчинноїколонії». Нагальна потреба перегляду сексуальної культуризавбачає переборення відворотних для жінки чоловічих стерео-типів пияка, бабія, мамія та «безробітного нероби», ліквідаціюукраїнських Отелло, які пережили радянські психушки і те-пер вимагають від «дездемон» поваги за свої позірні страждан-ня. Обурення чоловічою безпорадністю й неадекватною реф-лексованістю в особистому та національному житті викликаєу Євгенії Кононенко еволюціоністські філіпіки, виповненііронією та сарказмом: «Хай згинуть усі чоловіки, для яких до-машній борщ і домашні пироги є цінністю! Зварити їх живцему казанку з домашнім борщем! Пхати їм в горлянку домашніпироги, поки не полізе з носа!» Прозаїк у неприкрашеній то-нальності висвітлила фемінізованих українських чоловіків, неспроможних на адекватну відповідь на суворий виклик дійс-ності. Натомість жінки, змушені компенсувати маскуліннуенергію власною ініціативою вітальної екзистенції, на поглядавторкині, змушені стати структурним чинником поруйнова-ного родинного і національного космосу.

Євгенія Кононенко менш схильна до емоційної розкутостіу порівнянні з іншими жінками-прозаїками, але своєю раціо-нальністю не вподібнюється до чоловіків-письменників, лиша-ючись фемінною за типом мислення у власному епічному дис-курсі, з якими можна і треба полемізувати.

Література

1. Андрусяк І. Літпроцесія: Рецензії, есеї статті / Бібліотека альманаху«Кальміус». — Донецьк, 2002. — С. 64.

2. Бовуар, С. де. Друга стать. — К., 1995. — Т. 2. — С. 219. 3. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстка 90-х. — К.,

1999. — С. 172.4. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої

української літератури. — К., 2006. — С. 442.5. Зборовська Н. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті за-

гальноукраїнської проблематики // Слово і Час. — 2005. — Ч. 6. — С. 58.

соната» чи «Special woman», вражають своїм тихим трагізмом.Аналізуючи книгу «Повії теж виходять заміж», Галина Тара-сюк звернула увагу на відверту, жорстку, реалістичну стильо-ву манеру письменниці («без словоблудства із завитушками»,«без імітації»), яка оголює «содомітські глибини обивательсь-кого єства, вирощеного в апокаліптичних джунглях великогоміста» [14; 338] , зображаючи своїх героїнь такими, якими во-ни існують в житті, часто «не переобтяжені, м’яко кажучи, мо-ральними умовностями» [14; 235–236].

Книга Євгенії Кононенко «Без мужика» (2005) складаєтьсяз повістей, новел та есеїв. Перетворення автобіографічної са-мотності, що вважається «найбільшим страхом і нещастям»для жінки, в мистецтво служить «відправним пунктом дляаналізу закономірностей жіночої творчості», супроводжуєтьсябунтом проти традиційної патріархальної культури, супрово-джується активізацією жіночої сексуальності, тобто «жіночоїсуб’єктності», тому, мовляв, формує волю до життя, до йогоперебудови [5; 58]. Розглядаючи під цим кутом зору феміні-стичний дискурс у розмаїтті його проявів, Ніла Зборовськавважає, що таким чином Євгенії Кононенко вдалося подолатиінерцію пересічного жіночого животіння, перебороти постко-лоніальний синдром. У кінці розкрито причини неврастенії таспроби її радикального подолання, ніж пояснено мотиви жіно-чого бунту на підставі пансексуальності [5; 60]. Принаймнікритик вбачає архетипну ремінісценцію бунтівливої Ліліту міркуваннях героїні повісті «Ностальгія» про продуктивнеспілкування з дияволом, а не з Богом, у яких можна простежи-ти також традицію мільтонівської реабілітації Люципера, до-свід байронізму та ніцшеанства. Про каяття поки що не йдеть-ся, як і про осудження поведінки мирного обивателя, киянинаМиколи Андрійовича — вбивці своєї дружини, який, очевид-но, підсвідомому рівні виправдовував скоєний злочин. Новела«Втрачені стіни» присвячена спогадам про юність та колишніхдрузів, зокрема про Романа, який за нових умов життя не зна-ходить у ньому своєї ніші тому вдається до суїциду.

Есей «Без мужика» сприймається за «маніфест сучасногожіночого письма» [5; 68], висвітлює бінарну опозицію чолові-чого світу, ототожненого із тоталітарністю, та жіночої «філії»,що сприймається як маргінальна «держава в державі, за зако-нами якої живе неміряна кількість жінок». Розмежуванняміж двома дійсностями проілюстровано 1988 роком, коли чо-ловіки захопилися перебудовою «без Сталіна», натомість

274

277

Валентина ЛАВРІНЧУК

ТЕОРЕТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ ІДЕЇ НАРОДНОСТІ У КРИТИЧНІЙ СПАДЩИНІ М. КОСТОМАРОВА

Понад двовікова історія нової української літератури — цескладний, внутрішньо драматичний процес становлення і роз-витку художньої свідомості, який протікав водночас із проце-сами культурно-історичного оновлення нації, утвердженняукраїнської мови в статусі літературної, виборювання і консти-тування суверенної держави.

Теоретичне осмислення ідеї народності в застосуванні доукраїнської літератури одним із перших здійснив М. Костома-ров, автор «Обзора сочинений, писанных на малороссийскомязыке». У підґрунті його рецензійних відгуків і міркувань протеатральні видовища («зреліща») лежать досить вагомі, можнасказати — наріжні, камені з історико-психологічним і естетич-ним сенсом.

«Когда в Европе явилась идея народности, подражатель-ность уступила оригинальности, а школьность — таланту»[1; 206 ], проникливо констатував цей теоретик кореляційні за-лежності в літературно-мистецькій творчості між творчимивиявами та ідейно-естетичними орієнтаціями письменства.Під впливом ідеї народності сталися значні зміни в літературіросійській та українській. Ведучи відлік від змін у першій,М. Костомаров зауважив її головне стремління «не к подража-нию иностранному, но к своенародности». Зі стриманим по-лемізмом і витриманою логікою історик означив глибиннуспроблематизованість наміченого процесу: «В таком преобра-зовании должны были, по-видимому, участвовать только однималороссияне, а между тем вся Россия, богатая другими эле-ментами, имела на него право: ближайшее принадлежало ма-лороссиянам, как народу многочисленному и единому по вереи племени с великороссиянами. Но народность малороссииесть особенная, отличная от народности великороссийской», —проголошує вчений, чітко означуючи обєктивну альтернативу,яка випливає для українства з факту його осібності: «малорос-сияне или вовсе не должны были касаться литературы, или жеусвоить себе народность великороссийскую»[1; 206 ]. ДляМ. Костомарова цілком ясно, що пристати на таку альтернати-ву для українства означає самознищення. Він відкидає щойно

6. Качак Т. Б. Художні особливості жіночої прози 80–90-х роківХХ століття // Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидатафілологічних наук. — Івано-Франківськ, 2004. — С. 108.

7. Кононенко Є. Імітація. — Л., 2008. — 280 с.8. Кононенко Є. Різні бажання і різні думи. Як з тих доданків складуться

суми? // Ґендер і культура. — К., 2001. — С. 82–91.9. Курков А. Післямова // Кононенко Є. Повії теж виходять заміж. — Л.,

2004. — С. 159.10. Моруа А. Письма Незнакомке. — М., 1989. — С. 467.11. Павличко С. Фемінізм. — К., 2002. — 322 с.12. Сидор-Гібелинда О. Чим пахнуть «бідні люди» // Кур’єр Кривбасу. —

2002. — Липень. — Ч. 2 (152). — С. 160. 13. Стріха М. Євгенія Кононенко та її героїні // Україна молода. — 2005. —

17 лют. — С. 3.14. Тарасюк Г. Проза без імітацій Рецензія на повість «Повії теж виходять

заміж» Євгенії Кононенко // Кур’єр Кривбасу. — 2005. — Жовтень. —Ч. 3 (184). — С. 230–338.

15. Тебешевська-Качак Т. Пошуки істини як викриття імітацій. Художніособливості прози Є. Кононенко // Українська мова та література. —2002. — Лютий. Число 5 (261). — С. 8.

АнотаціяКовалів Ю. Феномен жіночої прози в українській літературі почат-

ку ХХІ ст. (на прикладі творчості Євгенії Кононенко).Літературний процес межі ХХ–ХХІ ст. характерний інтенсивним роз-

витком жіночої прози в українському письменстві. Загальні уявлення пронову жіночу прозу варто розглянути на прикладі творчості Є. Кононенко.У статті запропоновано літературознавчий аналіз художніх творів Є. Коно-ненко: роману «Імітація», оповідань з книги «Повії теж виходять заміж»,повістей, новел та есеїв з книги «Без мужика».

SummaryKovaliv Yu. Phenomenon of women’s prose in Ukrainian Literature of

the XXI century (for example, creativity Eugene Kononenko). Literary process limits XX–XXI century characterized by intensive develop-

ment of women’s prose in Ukrainian literature. The general idea of the newwomen’s prose should consider the example of E. Kononenko work abroad. Thearticle presents the analysis of literary fiction E. Kononenko: the novel«Imitation», stories from the book «Prostitutes are also married», novels, shortstories and essays from the book «No guy».

276

279

своєрідних «перекладів» (чи «переспівів») із мови наддніпрян-ських українців на мову українців галицьких чи «покутських».Такі «переклади» були, безумовно, потребою тимчасовою, вик-ликаною фазою становлення єдиної національної літературноїмови. Але їх поява і побутування в сценічній практиці тількизайвий раз підтверджує слушність теоретичних узагальненьМ. Костомарова, зокрема — думки, що «многое то же самое…на природном языке… лучше». А зауваження про «талантли-вых людей, которые… сроднились с малороссийским языком»,загалом належить до вищою мірою демократичних і, як пока-зали цілі наступні десятиліття, надзвичайно продуктивниxпрактично. Це засвідчила діяльність не тільки творців «Русал-ки Дністрової», а й прозаїків «покутської трійці» — В. Стефа-ника, Л. Мартовича, М. Черемшини, значною мірою — ОльгиКобилянської, почасти — й самого І. Франка та й непоодино-ких інших авторів, що вдавалися й до драматургії.

Практика, як бачимо, розмаїто підтвердила теоретичніміркування М. Костомарова. Підсумовуючи їх, сам вченийконстантував: «Итак, идея народности, подвинувшая впередрусскую литературу, произвела в ней особенный отдел — лите-ратуру малороссийскую, которая по направлению своему естьчисто русская, своенародная. Многие из современных рецен-зентов называют это стремление писать по-малороссийски не-понятною прихотью, но думают неосновательно: оно есть по-требность времени, потому что исходит из того начала, котороеоживляет настоящее общество» [1; 196–197]. ВисновкиМ. І. Костомарова надійні й переконливі: становлення ук-раїнської літератури вчений аргументував історично, виходя-чи з рівня й насущних потреб культурного розвитку народу,враховуючи його відображення в історично актуалізованихідеях часу, насамперед — в ідеї народності. «Малороссийськийнародный язык, — зазначає вчений, — до того времени не имеяписьменных памятников, как и всякое народное слово до появ-ления идеи народности, но зато этот язык тайно хранит в себебогатые сокровища поэзии — народной песни и сказки». Прицьому історик вважає за доцільне підкреслити, що «малорос-сийские сочинения появились гораздо прежде, нежели изда-ния песен» [1; 197], тобто що мистецька форма суспільноїсвідомості, прислужившись збереженню народної мови в уснійтворчості, випередила наукове освоєння останньої (збирання,обробку та публікації фольклорних пам’яток) на шляхахоригінальної творчості.

прописане «або-або» як хибне: «Несправедливость того и дру-гого мнения, если бы кто имел несчастие защищать их, очевид-на сама собою»[1; 206 ]. Спираючись на формальну єдність(«самодержавие и единовластие») імперії, вчений показуєлогічні цивілізаційні наслідки цієї офіційної єдності: «если ка-кая-нибудь идея в известном отделе нашей цивилизации бро-шена в одном углу государства, невозможно, чтоб она не про-никла в самые отдаленные»»[1; 206]. Оскільки ж ідеться проактуальність «ідеї народності», яка істотно «оживила нашулитературу: и читающая публика, и писатели почитают народ-ность главным достоинством всякого сочинения по изящнойсловесности», то з її проникненням «в самые отдаленные» за-кутки держави актуалізується проблема механізмів втіленняідеї в життя, у відповідні мистецькі форми. «Но как мог явит-ся на поприще изящной литературы малороссиянин, получив-ший первые впечитления в Малороссии, лепетавший, можетбыть, первые слова на родном языке?» — формулює до не виз-наченості чітко М. Костомаров посутнє питання про реальниймеханізм втілення ідеї народності для «малороссиянина». І таксамо чітко відповідає: «Не иначе, как с своею малороссийскоюнародностью, с своим народным наречием. Многие из малорос-сиян чувствовали, что на русском языке нельзя того выразить,что можно на малороссийском, и потому начали употреблятьсвое родное слово. И в самом деле: они правы«»[1; 206].

Аргументуючи свої твердження, М. Костомаров одним ізперших теоретиків вдається до доказів через порівняння фак-тів літературної практики: «Конечно, — апелює вчений до чине найпоказовішого з таких фактів, — Гоголь в своих высокихсозданиях много выразил из малороссийского быта на прекрас-ном русском языке, но надобно сознаться: знатоки говорят, чтомногое то же самое, будь оно на природном языке, было бы луч-ше. Притом, много найдется талантливых людей, которые, пообстоятельствам жизни, так сроднились с малороссийскимязыком, что если б они начали писать по-русски, то писали быхудо, а по-малороссийски сочинения их читались бы соотечест-венниками с большим удовольствием« [1; 195-196].

Здійснена М. І. Костомаровим розробка ідеї народності цін-на тим особливо, що доведена до осмислення механізму її вті-лення — «природної мови» народу, яка єдина дає органічнийспосіб повномірного (а не просто «много») вислову «малороссия-нина» — «на поприще изящной словестности». Цей же меха-нізм проявляє свою чинність і в створенні тих переробок —

278

281

для ч[тения]» указывал на них (тобто «Чари»), как на необык-новенное, замечательное явление; другие, говорили, что в «Ча-рах» нет здравого смысла, ни тени народности» [1; 207]. CамМ. Костомаров дещо критичний в оцінці драматургії К.Тополі(про що спеціально буде сказано далі), але загалом сприйняв ці«Несколько сцен…» схвально: «Читатель малороссиянин неувидит в «Чарах» отпечатка творчества, но он все-таки прочтетих с удовольствием, прочтет не один раз, и всегда с новым нас-лаждением» [1; 207]. В цілому толеруючи думку М. Полєвогопро конкретний твір, М. Костомаров не вдається до прямої по-леміки з російським критиком щодо ідеї народності, про якувін, як і М.Полєвой, веде мову так само на початку статті.

Судження російського критика-теоретика подаються в до-сить обдуманій формі діалектично виваженого трактату з чи-малою дозою образно-публіцистичних прикрас та історичнихвідсилок до світового процесу взаємодіями між народами.

«Многие, рассуждая о поэзии, говорят о народности, ищутнародности, думают «создать» народность. Двоякая бывает на-родность, и в поэзии, и в общественном образовании. Все наро-ды испытывают первую; не все достигают до второй.

Первая народность — та, которую можно назвать детскимвозрастом каждого народа. […] общество движется, растет; из-меняется его поэзия. Каждое общество непременно испытыва-ет потом два изменения. Или образуется оно в государство, ко-торое укрепляется войною, законами, местностью, поглощаяв себя соседние народы, и делаясь даже всемирными, как Рим,впоследствии империи Карла Великого и Карла Пятого, в но-вейшее время Россия и Великобритания. Или оно исчезаетв составе другого народа, образующего более сильное государ-ство. […] При этом народ, пересиливший соседей, вступает вовторой, высший период народности, которую можно назватьгосударственностью. […] Язык такого народа богатеет идеями;поэзия непременно является и здесь, но также полная идеями,зрелая, сильная, могучая. Она образует его правильную, болееили менее оригинальную драму, эпопею и лирику, которые де-лаются «народными» в высшем смысле слова […]

Эта высшая народность не может быть создана; она создает-ся сама собою, как создаются сами собою, исторически, вре-меннем, из народов государство и из множества народных жиз-ней самобытна жизнь государственная» [2; 31–32].

У зовні стрункому теоретизуванні автора «Библиотеки длячтения» майже непомітно відбувається підведення міркувань

З певним випередженням етнофольклористики з’являєтьсяне тільки «Енеїда» Котляревського, в якій письменник «бралпредметы классические, одевал их в романтическую одеждуи таким нескладным нарядом смешил публику», а й твір дра-матургії, де автор постає перед складнішими з мовного й пси-хологічного погляду завданнями: «Опера «Наталка Полтавка»есть опыт Котляревского в другом роде; сочинитель хотелпредставить здесь семейный быт малороссиян, нежное сердцемалороссийской девушки: пиеса приобрела сочувствие у чита-телей. Наталка представляема была столько раз на сцене; всеслушали ее с участием, и до сих пор она любимое сочинение ма-лороссиян, несмотря на то, что содержание ее отзывается уста-релою сентиментальностью прошлого века» [1; 198,199].

Для теоретика, який має справу з живими процесами, дужебагато важить відчуття історичності. Цим відчуттям історик-філолог М. Костомаров був наділений достатньо. Поряд з конс-татаціями певної архаїчності (зокрема в зауваженнях щодо«застарілої сентиментальності минулого віку») він зазначає,що на публіку справляють враження новизни «слова, выговор,обороты малороссийского языка» — мови, що тепер практи-кується і в поезії, і лунає з підмостків театру — в мовленнідійових осіб драматичних творів, переконуючи своїм живимзвучанням у тому, що слово, « которым потешали публикуКотляревский и Артемовский, вовсе не искаженное наречиерусского языка, а язык, данный судьбою в удел двенадцатимиллионам народа…» [1; 199–200].

Теоретичі завдання, а серед них найперше — осмислення за-кономірності для «дванадцятимільйонного народу» становленнясловесного мистецтва на власній мовній основі, — були питання-ми доволі гострими, об’єктивно полемічними. Потреба «показатьспособность его («языка», української мови. — В. Л.) к развитиюи богатству» [1; 200] об’єднувала істориків, філологів, письмен-ників. А практика показу таких «способностей» нової літератур-ної мови захоплювала дедалі ширші сфери словесності.

Полемізм праці М. Костомарова гостріше відчувається в лі-тературному контексті, що формувався тогочасною російськоюжурналістикою. Автор «Обзора сочинений… на малороссийс-ком языке» в «Молодику», видимо, добре пам’ятав (або й мавперед очима) ті теоретизування на теми народності, якими бу-ло попереджено статтю-рецензію на «Чари» К Тополі в «библио-теке для чтения» (1837. № 25). Автор рецензії не назвався, алесаме М. Костомаров називає його: «Полевой в «Б[иблиотеке]

280

283

коли самі народи «потеряли свою самобытность и слились со-вершенно в государственном составе с народом сильнейшим…»Прикладами таких народів з живою «первобытною поэзиею»для автора є шотландець — у Великобританії, «венгерец» —в Австро-Угорщині… А в Російській імперії, визначає автор,це — «малороссиянин, верный и благочестивый семьяниннаш, напевает песню о своей прошедшей гетманщине и любитзвуки своего казачка» [2; 53].

Тут у теоретизуваннях М.Полєвого окреслюється ще одна,найважливіша ланка. «Время, когда насильно стараются соз-дать народную словесность при высшей (?) государственнойгражданственности (зворотня підміна: замість «государствен-ной народности» — «государственная гражданственность». —В. Л.), предстваляет всегда усилия бесплодные и нередко за-бавные. Мы теперь находимся в этом времени». — І що ж? Ви-являється, що в російській словесності, тобто в літературі, деє Пушкін, Дельвіг, Козак Луганський, критерій «народноїсловесності« задовольняє хіба що повість Кирші Данилова,і тільки в глибинці «Руси-матушки» можна почути «настоя-щую русскую песню, и сказку, которую импровизирует, поетили рассказывает русский мужичок». Проте ж, драматурги тапрозаїки свої власні твори російською ж мовою тільки «выда-ют нам за Русскую эпопею, Русскую драму, Русскую лирику,стихотворную, и даже музыкальную, если угодно» [2; 54].Інакше застосовується цей критерій до словесності інших на-родів «періоду державності» «Так, словестности Латинская,Французская, Английская должны быть почитаемы столь женародными, как и первобытные песни сабинца, франка и пик-та. Вергилий и Тацит, Мольер и Расин, Шекспир, Коупер, Бай-рон и Вальтер Скотт — писатели в высшей степени народные»[2; 52]. Отже, критерій у застосуваннях теоретика роздвоюється:те, що у словесності одних народів належить вважати народним,інших (точніше: іншого, російського) не стосується, на іншу сло-вестність не поширюється. Принаймі відноситься на майбутнє:«Какая должна быть и будет народная словесность высшего пе-риода? — мы можем догадываться, но утвердительно сказатьничего нельзя. Крылов постиг ее в басне. Постигнете ее такжев драме, эпопее и лирике. Ее постигнет только гений, а не творе-ние гения» [2; 54], — парадоксально підсумовує теоретик.

Отже, російський «народ, пересилевший соседей», усе щесилкується «создать народную словесность» … А спромігсялише на байку. Критерії теоретика відчутно завищені відносно

до аналогії «народність-державність». Думка про те, що «вищанародність не може бути створена» нічиїми вольовими зусил-лями, а лише виникнути «історично», залишалась би слуш-ною, якби не зауваження, що у «вищий період народності»вступає не кожний народ, а лише той «народ, який пересиливсусідів», тобто титульна нація імперії. Далі поняття народ-ності і державності ототожнюються, зливаються в двочленно-му терміні «державної народності», яким автор оперує відвер-то по-імператорськи:

«Мы, русские, если обратим взор на себя, мы дошли до эпо-хи государственной народности…» — і тут ця народність, що,як твердилося щойно, «не может быть создана», — зазнає ди-воглядного винятку: «она создается…». Саме так: «создаетсяу нас трудами Правительства и нашею историею, в государ-ственных постановлениях, нравах, обычаях, законах, где всю-ду появляется русский самобытный дух, добрый, сильный,православный. Но словесность наша едва только касается это-го периода. Она только-что перешла период подражания и ки-пит, как ключ под землею, новою самобытностью. Но ключеще не пробился на поверхность» [2; 33].

Ставлячи сурядно категорії етнологічні («нравы, обычаи»)з політико-правничими («труды Правительства»), «государ-ственные постановления», «законы»), релігійними («православ-ный»дух) і самою «історією», як ніби є такий чинник безсуб’єктивного наповнення, автор ніяк не зауважує відносної ав-тономності історії етнічної і політичної, підминає першу другою,а потім кидає першій своєрідну винагороду, «кістку» зі слів про«самобытный дух»… Всі «труды», всі чинники, всі формисуспільної свідомості «народа, пересилившего соседей», виявля-ються узгодженими «у нас» у справі «созидания» «государствен-ной народности». Точніше: майже всі. Бо «словестность» відчут-но відстає. Але й вона проб’ється «на поверхность» і не інакше як«новою самобытностью», чого так хочеться авторові прогнозу.

І все ж із певними очевидними фактами авторові доводить-ся рахуватися. «Между тем и первобытная народная поэзияникогда не гибнет», — визнає він, розгортаючи улюблену вікову(«возрастную») аналогію: «Общество есть лицо собирательное.Если общество переходит возрасты юношеский, мужеский,старческий, в то же время в нем есть люди, младенцы, юношии мужи по образованию, даже при дряхлеющем старчестве це-лого». Ними можуть бути цілі народи з своєю народною по-езією, «и первобытная их поэзия остается и живет» навіть тоді,

282

285

Тут і виявляеться з усією наочністю підступність принижу-вальних висновків про «все эти мнимо-Русские сказки Пушки-на», «мнимую народность» творів нової російської літератури.

Практична турбота М.Полєвого полягає в тому, що теоре-тично обгрунтувати межі для «самобытной» української літе-ратури в її нерівному, спотворюваному «подражателями и пос-ледователями», але все ж наявному поставанні. «Чем, —запитує заклопотаний теоретик, — должна ограничиваться игде поставить пределы поэзия и словесность племени (вженавіть не народу! — В. Л.), вошедшего в состав государствен-ный другого народа? Она ограничивается остатками первобыт-ной поэзии племени, повторением ее в безыскусственной песнепростолюдина, и наконец несколькими частными явлениями,иногда блестящими» [2; 56]. Найбільше, що великодушно доз-воляє проімперський теоретик-асимілятор для «племени, во-шедшего в состав государственной другого народа», — це те,що Котляревський, як і шотландець Бернс (а у автора Котля-ревський іменується Бернсом Українським!), — «могут повто-рится еще несколько раз» [2; 56]. Якщо ж це відбуватиметься,то важливо-для автора рецензії, — щоб то був саме повтор —«невольное, безыскусственное стремление проявить душу своюи глубокое напитание ее духом своей страны. Беда, если тутвмешается школьная натяжка, поддельное вдохновение, прос-тота искусственная, подготовленная систематически!» [2; 56].здавалось би, сама щира турбота живить теоретика «самороднойпоэзии»! тай тут на нас чатує підступність: це тільки у «народа,пересилившего соседей», постає поезія, «полная идеями, зрелая,сильная, могучая» [2; 52]; поезії ж «племени вошедшего в со-став государственный другого народа», належить просто «по-вторюватися» — без ідей, без зрілості, без сили, без могутності.

Видається, саме за цим критерієм із «груды романов, сти-хов, всякой печатной дряни» теоретик-рецензент і вирізнив«Несколько сцен из народных былей и рассказов Украинских» —твір К. Тополі «Чари», виданий окремою книжкою в Москві1837 р. І що це саме так, переконує зіставлення оцінок рецен-зента «Библиотеки для чтения» з оцінками в «Обзоре…»М. Костомарова.

Перший вважає, що із зібрання кількох сцен — «Вышло ка-кое-то драматическое целое…» [2; 58]. Другий застерігає:«…если вы будете смотреть на «Чары» как на нечто полное,оконченное, то они представятся с невыгодной стороны»,оскільки «сочинитель не заботился о целом, и сам признался

російської літератури — і можна було б це вважати за проявпалкого патріотизму. Але сум з приводу відставання російсь-кої словесності від російської ж імперської політики — напуск-ний. Клопочеться він про «нашего малороссиянина», котрийістотно «отличается от настоящей (курсив наш. — В. Л.), севе-ро-восточной, Руси нравами, обычаями, жилищами, одеждою,привычками и народною поэзиею. […] Поэзия малороссийскаяосталась жива и отдельна и после государственного соединениядвух народов. Песня малороссийская до сих пор не то, что на-ша русская песня» [2; 55], — визнає теоретик не без певноїтуги, яка видає в ньому адепта асиміляторства.

З цієї ідейної позиції М. Полєвой і розгортає наступ на всеще живу «песню малороссийскую», виказуючи повністю тен-денційність своїх теоретичних побудов: «Обольщенные тем,что эта песня находит еще сочувствие в самых образованныхмалороссиянах, несколько умных и грамотных уроженцев Ук-райны подумали, будто может еще сосуществовать и народнаямалороссийская словесность. Котляревский едва ли не первыйподал пример своею перелицованною «Энеидою». Как умнуюшалость, даже и мы, Русские, читали с удовольствием «Энеи-ду» Котляревского. (До речі, назви цього твору автор постійноподає без лапок і з малої літери. — В. Л.). Но подражатели ипоследователи обличили потом ошибку мнимой малороссийс-кой словесности, этого анахронизма в нашем нынешнем быту.Впрочем, Котляревский сделал несколько опытов и простона-родной малороссийской поэзии, и, проникнутый духом своейродины, он вышел из попытки удачно, как потом удачно пере-нес Гоголь несколько народных черт Малороссии в свои Рус-ские повести. Последователи того и другого опять показалисмешную сторону мысли об искусственном создании самобыт-ной малороссийской поэзии и о том, чтобы Малороссия моглабыть предметом драмы, эпопеи, лирики, романа, повести, са-мобытных, таких, которые образовали бы отдельную словес-ность: все это составляет только частный элемент для общейРусской поэзии и словесности» [2; 55–56]. Вся атака теоретиказ «Библиотеки для чтения» наснажена давньою латинськоюмудрістю: що личить Юпітеру, не личить бикові! Мовляв, як-що вже словесність «народа, пересилившего соседей», не спро-дукувала «Русскую эпопею, Русскую драму, Русскую лирику»(неодмінно з великої літери), то тим більше смішна сама думкапро самобутню поезію Малоросії, навіть про те, щоб остання«могла бути предметом драми, епопеї» і т. д.

284

287

Література

1. Костомаров М. Обзор сочинений, написанных на малороссийском язы-ке..// Історія української літ. критики та літературознавства: У 3 кн.:Хрестоматія. — Кн. I.: Навч. посібник / Упоряд. П. Н. Федченко,М. Н.Павлюк та ін. — К., 1996.-416с.

2. Библиотека для чтения. — 1837. — Т. ХХV.

АнотаціяЛаврінчук В. Теоретичне осмислення ідеї народності у критичній

спадщині М.КостомароваУ статті йдеться про працю М. І. Костомарова, в якій історично аргу-

ментовано становлення ідеї народності в українській літературі, виходячиз рівня й насущних потреб культурного розвитку народу, враховуючи їївідображення в історично актуалізованих ідеях часу. Показано кореляційнізалежності в літературно-мистецькій творчості між творчими виявами таідейно-естетичними орієнтаціями письменства.

SummaryLavrinchuk V. The theoretical understanding of the idea of nationality

in the critical legacy Kostomarov The article describes the work N. I. Kostomarov, which historically argued the

idea of becoming nationality in Ukrainian literature, based on the level and thepressing needs of cultural development of people, given its reflection in the his-torically-dated ideas of time. Shown the correlation depends on the literary andartistic creativity among the creative expressions of aesthetic and ideological ori-entations literature.

Світлана ЛИТВИНСЬКА,канд. філол. наук

П’ЄСА ОЛЕКСІЯ КОЛОМІЙЦЯ «ЗАВТРА — ПОМПЕЯ»: ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ ТВОРУ

О. Коломієць у своїх драматургічних творах уміло поєдну-вав власні естетичні шукання із кращими класичними тра-диціями української драматургії та надбаннями світової куль-тури, творчо й плідно використовував їх для створення новихсамобутньо-художніх п’єс. Мистецький доробок драматургааналізувався літературо- і театрознавчою критикою — Д. Ваку-ленко [1], С. Веселкою [2], Л. Дем’янівською [3], Г. Дорош, Й. Ки-сельовим [6], Г. Семенюком [3], А. Спиридоновою [9], Л. Уколо-вою [10], С. Хоробом [11], Н. Шейко-Медведєвою [12] та ін.

в том…» [1; 207]. Рецензент зазначає, що «лица мало действу-ют, но характеры их оттенены… это не мертвые лица; они шеве-лятся, дышат, высказывают себя, и здесь-то в этих милых очер-ках видно на каждом шагу превосходное дарование автора»[2; 60]. Оглядач відмічає відсутність «отпечатка творчества»,констатує, що в сценах «нет развитых характеров» [1; 207].

В цілому обидва автори хвалять «Чари» К. Тополі, але пох-вала М. Костомарова — вимоглива, а М. Полєвого — поблаж-лива: «…не ищите здесь настоящей драмы. Сочинитель изви-няется в ее неправильности. Охотно извиняем» [2; 58].М. Костомаров не потребує спускатися до вибачливого тону:«В «Чарах» нет единства и окончености в целом, но все оконче-но в сценах — каждая из них представляет целую, верную кар-тину» [1; 207-208]. Хвалять обидва автори й мову «Чарів». Алеоглядач відкриває для цієї мови перспективне майбуття, а ре-цензент «Библиотеки для чтения» — закриває: »Русскомуязыку вам поучится не худо, и если бы вы могли так же хорошопредавать ваши «Чары» по-Русски, это был бы нам усладитель-ный для осиротевшей (Натяк на смерть Пушкіна? — В. Л.) на-шей словесности подарок. Но, впрочем, вас станут читать и нахохляцком наречии, — вже зовсім цинічно, попри всі похвализавершує рецензент, — вас переведут и с козацкого языка. Пи-шите!» [2; 32].

З такими «взірцями російської теорії народності» і її засто-суваннями в рецензуванні української літератури, в даномувипадку — твору драматургії, мали справу українські авторипри спробах осмислення ширших і спеціально драматологіч-них проблем. Пафос таких рецензій (теоретизуючі літераторитипу М. Полєвого, О. Сенковського, М. Греча, М. Булгадіна бу-ли в своїх випадках проти всього українського в словесності.)не допускав відвертої полеміки й контраргументації насторінках російських видань. Відважившись на зустрічні тео-ретичні й критичні міркування, М. Костомаров оприлюднив їхв українському виданні, висловившись стримано й розважли-во. І хіба той факт, що в його «Обзоре…» уділено значну увагуідеї народності і «Чарам» К.Тополі — єдиному драматичномутворові, про який ідеться на майже 2 сторінках огляду (тоді як«Наталці Полтавці» відведено лише короткий абзац, «Сватан-ня на Гончарівці» тільки оказіонально згадано), — виказує,що оглядач «Молодика» вирішує в своїй праці завдання конт-раргументуючоюї теорії і критики.

286

289

П’єса «Завтра — Помпея» передає есхатологічні настрої,драматизм відчуття автором небезпеки кризи і хаосу, що загро-жує нашому недосконалому світові. Симультанна сюжетно-композиційна будова твору конструюється з різних монтажнихелементів за допомогою дискретних епізодів, зміни кольорів,світла, звуку, декорацій, прикрашених символічними малюн-ками (наприклад, кентавр — це символ домінування над людсь-кою істотою ницої сили). Монологи-сповіді дійових осіб моде-люються як окремі епізоди, що передають читачеві певнесмислове навантаження і змушують рефлексувати, аналізува-ти, активно мислити. Використання прийому очуження сприяєактивізації авторського начала у художньому творі, висловлен-ня драматургом своєї соціальної і моральної позиції.

Структура п’єси не розчленована на окремі дії, сцени, кар-тини. Проте текст можна поділити на композиційні елементи,хоча й умовно. Так, в експозиції твору на авансцені висвітлює-ться чорний квадрат, у ньому — дівчина в білому — Пам’ять.Цей символічний образ репрезентує початок твору, в якому бу-де прочитана сторінка з давньої історії, але записані на ній нелише почуті слова, але й думки людей. Поряд з Пам’яттю наавансцені з’являється Він і звертається до давньоримськогопоета Горація з проханням вибачити його за те, що він зображуєжиття в усіх його барвах.

У ремарках подано опис оформлення театральної сцени,у якому в неприхованій формі одразу формулюється настановабачити і чути тісний зв’язок між давно минулим і сучасним:

Ремарка: Сцена — наче купол з білих полотнищ, на яких де-що ірреально зображена Помпея. Вона віддалено нагадує і су-часне місто. На заднику в голубому квадраті два кентаврискачуть у протилежні сторони, хоч тулуб у них спільний.Профіль кентавра — типовий римлянин, профіль іншого (мо-же тому, що в окулярах) нагадує нашого сучасника. Один ска-че, мовби хоче якнайскоріше схопити римський «золотий», щомаячить попереду. Перед очима другого — сучасний золотийгрошовий знак. На фронтоні напис: «Не вихваляйся завт-рашнім днем, бо не знаєш, що день той народить». Серед сценичервоне і чорне кола [7; 22].

О. Коломієць запропонував суттєву для його творів струк-турну зміну тексту п’єси. Твір «Завтра — Помпея» має двоч-ленну будову. Драматург використав прийом метамови: перене-сення реалій сучасної йому дійсності на історичну основу.І. Кирпель влучно зазначив: «Засвідчую: незакінчена трагедія

Так, Д. Вакуленко характеризувала О. Коломійця як само-бутнього і талановитого митця, а Л. Уколова відзначала, щов п’єсах цього драматурга максимально активізується сюжет-но-композиційна форма вираження авторської позиції, підси-люється роль монтажу [10; 308]. Дослідниця довела, що О. Ко-ломієць використовував зіставлення великих, масштабнихсемантичних епізодів (минуле, теперішнє, майбутнє) — часо-вих пластів, і це дозволяло авторові досягти епічного, масштаб-ного, філософського зображення подій. Драматург за допомо-гою монтажу поєднував часові фрагменти й окремі елементип’єс спільною ідеєю.

А. Спиридонова говорила про своєрідність і нестандартністьдраматичної форми у творах О. Коломійця, вказала на викорис-тання драматургом кінематографічних прийомів, за допомогоюяких органічно поєднується реальність з певною умовністю, щосприяє стрункості, єдності, цілісності композиції твору. Йогоп’єси визначаються новизною і в змісті, і в стилістичній при-роді. Особливістю творчої манери драматурга є введення у кан-ву п’єси символічних образів [9; 155].

Про творчу ініціативу О. Коломійця, пошук нових схем і за-собів поетики пише С. Хороб [11; 41].

Актуальність обраної теми зумовлена тим, що п’єса О. Ко-ломійця «Завтра — Помпея» ще не була об’єктом дослідженнялітературознавчої критики.

Мета — на матеріалі драми О. Коломійця «Завтра — Пом-пея» простежити використання драматургом засобів поетики,нехарактерних для соцреалізму.

Наприкінці свого життя О. Коломієць прагнув створити мо-дерну п’єсу-трагедію (авторська дефініція жанру). Митець не за-кінчив цей твір. П’єсу за назвою «Завтра — Помпея» (в редакціїЮ. Мушкетика та І. Кірпеля) опублікували в 1996 році в жур-налі «Слов’янське віче», на жаль, після смерті драматурга. Однакі в такому варіанті вона суттєво доповнює його творчу спадщину.

Подібно до образу Фауста в трагедії О. Левади «Фаусті смерть», де автор переносить свою філософську ідею з кла-сичної літератури в сучасність для усвідомлення читачем го-ловної думки твору — зіткнення творчого і руйнівного началу суспільстві, — в п’єсі О. Коломійця образ зруйнованого і за-гиблого міста Помпеї є вісником катастрофи світового масшта-бу, яка нависла над людством, і виразником художньої ідеїтвору — роздумів про сенс людського життя на Землі та триво-гу за долю людства.

288

291

жевільний, в другому Провидець» [5; 20], далі «Перемінасвітла. Прокинулась, проспівала флейта. На сцену виходитьМім» [7; 20]. Ще на початку п’єси дійові особи обмінюютьсярепліками між собою, пізніше промовляють до читача і зрідказвертають увагу на присутніх поруч на сцені дійових осіб. За-мість драматичної природної динаміки на сцені панує статика.

Створено візію міста — центру світу і цивілізації, протеу місті панує атмосфера ненависті, підступу. Драматург впершезгадує образ міста, де будуть відбуватись події, у розмові Бо-жевільного з Провидцем: «Божевільний. А що тебе понесло са-ме сюди в Помпею? Провидець. Слава Помпеї розходиться стадорогами, славу Помпеї розносять кораблі по всіх морях. А сла-ва Помпеї — то слава її людей. Я прийшов побачити їх» [7; 21].Далі автор поглиблює цю тему ремаркою: «Синій світанок па-дає на завісу, що імітує браму фортеці. Завіса розходиться,ніби розчиняються ворота. Сцена — наче купол з білих полот-нищ, на яких дещо ірреально зображена Помпея. Вона віддале-но нагадує і сучасне місто…» [7; 21]. В описі не випадково про-ведено паралель з теперішнім для драматурга часом, а з метоюстворення у читача потреби дешифрувати написане і порівню-вати його з реаліями сьогодення. Потім про місто розповідає Бо-жевільний, тональність його розповіді відрізняється від попе-редніх (інтонація захоплення у Провидця, статистичний опису автора): «Людей Помпеї? Людей? Може, колись вони булилюдьми. А тепер… це напівбоги. Поглянь на Помпею. Вона нібине витвір рук. Не збудована, а намальована геніальним худож-ником. Форум мовби сонцем облитий, храми ніби з неба опусти-лися на землю. А вілли — мармур, золото, срібло — в них невідмовилися б жити й Боги…» [7; 22].

Риторичні запитання сприяють посиленню емоційного фонуна початку твору. Візуалізація образів досягається вживаннямописів, умінням передати напівтони тощо. П’єса має емоційнийфон, який є суб’єктом. Можна сказати, що розповіді — це ціл-ком самостійні історії, вплетені в канву тексту і пов’язані міжсобою образами Пам’яті та Міма. Наприклад, Божевільнийі Провидець розмовляють про Помпею, Багатій вихваляє себеза талановитість, оскільки саме вона дає йому можливість панува-ти світом. О. Коломієць будує тексти із серії епізодів-зустрічей.Одні з них визначальні, інші похідні. Перед читачем виникаєситуація, коли немає вмотивованих підстав для наголошенняпершочерговості жодної з розказаних історій, бо кожна розказанаісторія має свою мету, об’єднуючим началом між якими є Мім.

«Завтра — Помпея» — це твір не стільки про минувшину,скільки про нас із вами» [5; 37].

Так, події твору розгортаються у Помпеї, прив’язка до дано-го топосу присутня у назві п’єси (пряме називання), а такожє ще декілька вказівок на тогочасні реалії — Сенатор, Гладіа-тори, Раб, Вільновідпущеник та ін. Однак автор ще у назві тво-ру намагається створити своєрідний підтекст для його розумін-ня. Назва п’єси «Завтра — Помпея» є емблематичною, аджепобудована у формі простого речення з імпліцитним присуд-ком, де перший компонент («завтра») містить часову вказівку,а опущене дієслово-присудок створює можливість різночитан-ня. Наприклад: завтра настане Помпея (ствердження), завтраможе бути Помпея (ймовірність). Третій компонент речення —власна назва («Помпея»), що провокує у читача алюзію на відо-ме історичне місце та події, які в ньому відбувались. Фоновізнання з історії Стародавнього Риму дають можливість скоор-динувати думки, і у такий спосіб назва прогнозує зміст твору.В тексті п’єси автор також уже на самому початку змушує за-мислитись над цією історичною подією: «Я хочу сьогодні прочи-тати одну сторінку… послухайте… не дивуйтеся, коли по-чуєте. Що людина вголос вимовить? Те, що тільки в думкахдозволяє собі почути, бо я ж записую не лише слова, а й думки…Коли це було? Було це вчора» [7; 20]. Спосіб мислення, якийіснує в суспільстві сьогодні може призвести до його руйнуванняу майбутньому. О. Коломієць будує розповідь за принципом, щодумки людини правдивіше й відвертіше передають спосібсвітосприйняття, ніж мова.

У тексті п’єси «Завтра — Помпея» не існує домінантногоелемента. Перед читачем низка розказаних історій, проте жод-на з них не може превалювати. Тому розгортання сюжету відбу-вається за принципом нанизування історій-епізодів. Подія якрушійна сила сюжету відсутня, водночас відбуваються зміниракурсів. Простежується процес дегероїзації, коли головний ге-рой не актуалізований і всі дійові особи рівнозначні. Твір ха-рактеризується очевидною деформацією звичайного лінійногосюжету. Окремі епізоди, слабко пов’язані між собою місцем, ча-сом, дією, створюють мозаїчну структуру, яка ілюструє мо-ральний занепад, деградацію всього суспільства. Мисленнєваробота глядача спрямована на декодування інформації, поданоїу репліках героїв, ремарках. Сюжет рухають нові персонажі,що з’являються на сцені, а не події. Наприклад, «Перемінасвітла. На авансцені висвітлюється два кола. В одному Бо-

290

293

прихильність «Великих», які є рабами в душі й вимагають сво-го господаря (людину, імперію, аби господаря ): «Скаже держа-ва треба убити того... Я — сердолюбний, але уб’ю» [7; 32]. Ха-рактери дійових осіб п’єси відзначаються високим рівнемтипізації. Своїм героям О. Коломієць не дає конкретних імен,вони є типовими представниками суспільних прошарків.

В архіві драматурга у нотатках п’єси «Завтра — Помпея»є також записи, що характеризують психотипи державних чи-новників: «Де вони шукають свого щастя? ...лізуть і лізуть починовничій драбині... деякі добираються до самого верху, аж донаближених... Але ж треба знати, що ходити в отарі жирнихімператорських баранів не так і безпечно — їх часто стри-жуть. А коли збунтовані плебеї влаштовують собі свято — їхріжуть... Що не правда?» [8; 25].

О. Коломієць і у попередніх своїх драмах і комедіях («Келихвина для адвокати», «Санітарний день», «Злива», «Двоє див-ляться кіно») гостро висміював і засуджував бюрократів, підла-бузників, хапуг, нахаб, кар’єристів.

Своєрідним у творі є перелік дійових осіб. Адже у традицій-них п’єсах персонажі впорядковані за значущістю їх ролей у пе-ребігу п’єси — від головних до другорядних дійових осіб. У цьомутворі О. Коломійця організація зорієнтована на хронологічнийпринцип — почерговість появи персонажа на сцені, що зумов-лює її залежність від оповідної структури п’єси. Герої зне-осіблені, бо невизначеними залишаються їх вік, ім’я, а іденти-фікувати дійову особу ми можемо за здібностями (Провидець),за соціальним статусом (Раб, Раб німий, Вільновідпущеник), запрофесією (Повія, Сенатор, Гладіатор) тощо. Дійові особи тво-ру — емблеми суспільних явищ. Склад дійових осіб дещо нез-вичний, серед двадцяти чотирьох персонажів деякі з’являють-ся у творі лише в одному епізоді (Пам’ять, Він) і не маютьяскраво вираженого характеру, позбавлені певної рольовоїфункції і могли б бути об’єднаними з іншими дійовими особами(наприклад, Він з Мімом). Можна припустити: О. Коломієцьпланував це зробити.

Наявні ремарки ззовні орієнтовані на драматично-сценічнеоформлення і містять вказівку щодо оформлення сцени, як от:«Переміна світла», «Довга пауза» [7; 20]. Проте це не єдине їхпризначення: частина зорієнтована на створення необхідногосценічного образу дійової особи, наприклад, «Виходить Повія.Перев’язана яскравим червоним поясом. Вона ні на хвилину незабуває відверто підкреслити свою вроду, звабливість,

Сюжет не концентрується в одне ціле, а розпорошується надрібні мінісюжети. Подано новий спосіб реалізації драматично-го конфлікту — через його множинність (ідейну, соціальну).Тому можна припустити, що О. Коломієць використав хаотич-ність форми, відмовився від послідовного розгортання сюжету.Усе розмаїття подій утиснено в максимально сконцентровануформу тексту.

У п’єсі «Завтра — Помпея» О. Коломійця сформульованосерію питань, створено мікро-провокації, що спонукають до по-шуку розуміння прихованих рушійних сил внутрішнього буттяперсонажів (для Клієнта — це прожити біля стола Великогоі скористатись його відблиском; для Провидця — побачити ве-лике місто Помпею і його людей). Майстерно відтворено ме-ханізм зміни внутрішніх станів дійових осіб (наприклад, колиКлієнт вихваляє свій спосіб існування, свою величність і рап-тово зауважує: «... а якщо по щирості — то життя наше брех-ливе, собаче. (Боязко оглянувся). Я це подумав чи сказав? А ко-ли хто почує...» [7; 29]. У такий спосіб драматург частовикористовує метод «подвійного кодування», який дозволяє од-ночасно подавати внутрішній і зовнішній стан персонажа.

Автор вживає вказівки-маркери, які декларують типажперсонажів та їхню світоглядну позицію, як от: Божевільний(у його мові приховані і сміх, і злість) [7; 20], Вільновідпущеник(у його мовленні є щось вкрадливе, покірливе, нещире) [7; 32].Позиція героя виражається як певна мовна характеристика:«Коли він зненацька заспіває, треба підспівувати… Коли пожар-тує, хоч і не смішно, — треба сміятися… А де як сміятися? Цетреба вгадати, який варіант сміху йому сподобається…» [7; 28].

Питання номер один для всіх помпейців — це питання їжі.Їх не цікавлять ні культура, ні політика, ні загальнодержавнаробота, а лише їжа. Герой п’єси Ненажера виклав суть цієїпроблеми такими словами: «Все, що ти маєш, можуть відібра-ти, спалити, вкрасти, а вже коли з’їси, то воно твоє... Усі лю-ди на землі діляться на дві частини: на тих, хто їсть, коли хо-четься, і на тих, які їдять, коли є що їсти» [7; 31].

В зізнанні персонажа твору Сенатора звучить роз’ясненнявчинків політиків: «Тисячі хочуть стати сенаторами, всі хо-чуть влади і воюють за неї руками, ногами, красою, веле-мовністю, головою, обіцянками, щоб догодити і сукновалам,і пекарям, і торгівцям, і бідним, і багатим» [7; 33]. Та найбіль-ше тривожать образи Клієнта й Вільновідпущеного, які підла-бузництвом, хитрістю, лестощами здобувають волю, гроші,

292

295

АнотаціяЛитвинська С. П’єса Олексія Коломійця «Завтра — Помпея»:

особливості поетики твору.У статті розглянуто деякі аспекти майстерності драматурга-новатора

Олексія Коломійця як одного з найталановитіших представників українсь-кої літератури ХХ століття. Авторка зосереджує увагу на особливостях проб-лематики і поетики драматичної п’єси О. Коломійця «Завтра — Помпея».

SummaryLitvins’ka S. Oleksii Kolomiiets’ play «Tomorrow — Pompeii»: partic-

ularly poetic work.The article views certain sides of creativity by Oleksiy Kolomiiets as a play-

wright-innovator, and as a one of the most famous representatives of Ukrainianliterature of the ХХ-th century. The focuses of author’s attention are peculiaritiesof the problems and poetics of Oleksiy Kolomiyets’ play «Tomorrow — Pompey».

Наталія ЛУПАК,канд. філол. наук

МУЗИЧНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Українська культура, багата на глибокі традиції та невичерпнуенергію самооновлення, по новому розкрилася на хвилі націо-нального пробудження кінця ХІХ — поч. ХХ століття. Куль-турний синтез, охопивши весь мистецький простір, інтенсивнопроявився в літературі, що призвело до розширення і взаємодіїестетичних полів, активізувало пошуки художнього новатор-ства в параметрах різних мистецьких напрямків і течій. «Новебачення світу», змалювання давно знайомих речей «з нової точ-ки зору», зображення подій «очима персонажів», а дійсності че-рез їх психіку спонукало митців слова до збагачення художньоїтехніки, свідомо використовуючи досвід суміжних мистецтв.

«Прагнення прозаїків початку ХХ століття до вираженняякнайтонших переживань людини, інколи навіть скоромину-щих душевних порухів, нюансів почувань, до поглибленогопсихологічного аналізу закономірно звернуло їх увагу на музи-ку, оскільки основний мотив прози став, так би мовити, чистомузикальний: змалювання певного настрою душі» [6; 382].

Кінець ХІХ — початок ХХ століття був періодом якіснихзмін в історичній еволюції національної думки про музику.

похітливість» [7; 27], або «Ніби хотіла вийти, потім поверну-лась. Як і всі інші дійові особи, говорить з глядачем» [7; 27].

П’єса «Завтра — Помпея» — моралізаторська, в ній прос-тежується зв’язок між подіями на планеті Земля й у Всесвіті(від виверження Везувію до загрози нинішньої екологічної ка-тастрофи, до знищення життя на планеті) та ставленням людейодин до одного, їх думками (у цьому колі перебувають всі — відСенатора до Раба і Повії).

Поетика цього твору характеризується такими рисами: роз-митістю стрижневого конфлікту, багаторівневістю і фрагмен-тарністю сюжету, деієрархізованою системою дійових осіб,відсутністю просторового і часового розгортання подій, кон-тамінацією жанрових форм, перенесенням уваги на мовленнядійових осіб та ін.

Таким чином, О. Коломієць уміло володів прийомами мон-тажу, світловими і звуковими ефектами, експериментувавз жанровими формами. Текст п’єси «Завтра — Помпея» О. Ко-ломійця відображає експериментальну природу драматургії наідейно-тематичному, жанровому, стилістичному рівнях.

Література

1. Вакуленко Д. Т. Мовою драматичних образів. — К., 1988. — 48 с. 2. Веселка С. М. Олексій Коломієць: Враження і роздуми. — К., 1979. — 119 с.3. Дем’янівська Л., Семенюк Г. Українська радянська драматургія. — К.,

1987. — 160 с.4. Дорош Г. О. Українська психологічна драма 70–80-х років ХХ ст. — К.,

2001. — 170 с.5. Кирпель І. Шлях, який не закінчиться ніколи // Слов’янське віче. —

1996. — № 1. — С. 33–38. 6. Кисельов Й. М. Розвідники часу. Літературно-критичні нариси. — К.,

1973. — 279 с.7. Коломієць О. Завтра — Помпея // Слов’янське віче. — 1996. — № 1. —

С. 19–33. 8. Коломієць О. Завтра — Помпея. Діалоги // Архів Коломійця О. Ф. — Ф.

346. — Спр. 14. — 38 арк. 9. Спиридонова А. Театр Алексея Коломийца // Радуга. — 1979. — № 3. —

С. 147–156.10. Уколова Л. Актуальність авторської позиції і форми її вияву в поетиці

української драматургії 60–70-х років // Художнє розмаїття сучасноїрадянської літератури. — К., 1982. — С. 294–312.

11. Хороб С. І. Українська драматургія: крізь виміри часу. Зб. статей. — Іва-но-Франківськ, 1999. — 200 с.

12. Шейко-Медведєва Н. Доцільність експериментів // Жовтень. — 1978. —№ 2. — С. 135–138.

294

297

турно-науковому віснику». Цей часопис був своєрідним «мис-тецьким всеобучем», на сторінках якого друкувалися твориукраїнських та зарубіжних авторів, здійснювалися періодичніогляди художніх виставок та концертів, осмислювались проб-леми синтезу мистецтв, що, безперечно, позначалося на спосо-бах бачення певних явищ, об’єктів, процесів та станів. Музич-ні теми були дуже виразними. «Приміром, у контекстілітературних творів та публіцистичних і критичних статейпершого річника знаходимо прізвища окремих композиторів(Шуман, Ліст), назви музичних інструментів та їх частин (ор-ган, фортепіано, скрипка, струни), музичних жанрів (соната),партій людського голосу (бас, тенор), специфічні музичнітерміни (нота, тон, акорд, мелодія, контрданс), назви окремихтанців (вальс, полонез, мазурка, галоп, лан сієр)» [16; 27–28].

Творчі пошуки письменників «визрівали» на схрещеннівідомих стильових течій (реалізму та романтизму) з ідеями мо-дерну, що приходили в Україну різними шляхами, набуваючинових ознак у національному середовищі. Специфічною лан-кою в системі взаємодії різних течій літературного руху рубежаХІХ–ХХ століть було угрупування «Молода Муза». Молодо-музівцями називали себе Михайло Яцків, Петро Карманський,Василь Пачовський, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак,Сидір Твердохліб, Остап Луцький, Богдан Лепкий та ін. У пошу-ках власної концепції кожен письменник намагався репрезенту-вати свою лінію розвитку, проте всіх представників об’єднувалоодне — освоєння довкілля крізь призму «людської душі».

До цього клубу літераторів горнулося чимало молоді, якапрацювала в різних галузях мистецтва: композитор СтаніславЛюдкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Се-верин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст ОсипШпитко та ін. Проблема синтезу мистецтв для них була не ли-ше актуальною, а й визначальною.

Митці «Молодої Музи», навчаючись у різних країнах Євро-пи, набували міжнаціонального досвіду, який переносили нанаціональний ґрунт. Так, Петро Карманський навчався у ко-легіумі Ватікану, а в роки першої світової війни деякий часпрацював у Німеччині та Австрії в таборах українських війсь-ковополонених, Богдан Лепкий, Василь Пачовський та СидірТвердохліб навчалися у Віденському університеті, Остап Луць-кий здобував освіту в Празькому та Краківському університе-тах, Михайло Рудницький після закінчення Львівськогоуніверситету, в якому здобув учений ступінь доктора філології,

«Формується зрілий національний стиль, що поєднує ди-намізацію фольклорної виразності з ускладненням ладо-то-нальних відносин, збагаченням гармонії. У цьому річищі роз-горталася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового,О. Кошиця, які по-новаторському продовжували традиціїМ. Лисенка» [5; 71].

Глибинні аспекти музичного мистецтва виявлялись у духов-ному освоєнні світу, художньому пізнанні, стилі мислення пись-менників, що значно розширювало аспекти їх самовираження.

На зламі епох формувалися і розвивалися нові стильові мо-делі та творчі парадигми, утверджувані великими майстрамислова — Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Ольгою Коби-лянською, А. Кримським, В. Стефаником, В. Винниченком,М. Вороним, О. Олесем, М. Черемшиною та ін. Слушно зазна-чав О. Рисак: «Саме висока культура митців, енциклопедизмїхнього кругозору, різнобічність їх інтересів і філософічністьмислення спричинились до розширення потенційних можли-востей поетики слова, виявлення його поліфонії» [16; 3].

Насиченість поетичного світу музикою виявлялася на різнихрівнях: тематичному, стильовому, ритмомелодійному, структур-ному, на рівні символіки, розлогих асоціацій тощо. Про цесвідчить великий літературний архів письменників, наприклад,вірші «Сафо», «Сон», «Грай, моя пісне», «Королівна», «Мійшлях», поезія-реквієм «До мого фортепіано» Лесі Українки, а та-кож збірки поетеси «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки»,поетичний цикл «Сім струн», музична ораторія «Лісова пісня»;«Інтермеццо» та «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського;оповідання Г. Хоткевича «Блудний син» та Г. Потапенка «Окта-ва»; вірші «Інфанта», «Dies irae», «Тіні», «Подвійний сонет», «AveRegina», цикл поезій «Ad astra», зокрема поезія «Spherenmusic»М. Вороного; оповідання В. Винниченка «Раб краси», «Намисто»;вірші «Дивна містерія», «На концерті», п’єса О. Олеся «Осінь»; но-вели «Impromtu phantasie», «Valse melancolique», поезія в прозі«Акорди», повісті «В неділю рано зілля копала», «За ситуаціями»,новела «Битва» Ольги Кобилянської та багато інших.

Музичністю відзначалися пейзажі Г. Світлицького, якимхудожник дав назви «Мелодія», «Ноктюрн», «Вечірні мело-дії»; сонатами назвав ряд своїх картин М. Чюрльоніс. У живо-писних полотнах вбачаються структурні принципи відповід-них жанрів музики.

Презентація української культури кінця ХІХ — поч. ХХ сто-ліття, нові художні тенденції митців здійснювались у «Літера-

296

299

У збірку «Ой люлі, смутку» ввійшла поезія «Надгробні стихи-рі», що складається з трьох частин, назви якої — «Наспів»,«Псалми», «Фінал» — є чисто музичними. У «Псалмах» (псал-ми — хвалебні пісні релігійного змісту) автор використав му-зичні терміни канцона (лірична пісня, близька до народної,в Італії та Франції ХV-ХVІІІ ст.., пізніше — «пісня без слів»в інструментальній музиці) та містерія (жанр середньовічноготеатру, в якому сцени релігійної тематики чергувалися з побу-товими інтермедіями). Музична термінологія зустрічається та-кож у творах П. Карманського «Якби знати», «Місячна соната»(соната — жанр камерної інструментальної музики, де в різ-них співвідношеннях розвиваються контрасні теми), «Танець»(згадується «Весілля» Виспянського — драму-памфлет польсь-кого драматурга і театрального діяча Станіслава Виспянсько-го), «Українська балада» (балада — сюжетно-розповідна пісняна фантастичному, історичному, чи побутовому матеріалі).

У вірші «Шевченкове свято» названі імена відомих музи-кантів Фридерика Шопена (1810–1849) — польського компо-зитора і піаніста, твори якого (мазурки, полонези, ноктюрни)відзначаються красою і досконалістю; Едварда Гріга(1843–1907) — норвезького композитора, автора багатьох ро-мансів і пісень.

Створенню музичного ефекту в поезіях сприяло те, що поетвикористав звукову лексику: бринить, цвірчить, шумить,дзвенить, журчить, гримить, грає тощо.

Насичення поетичних текстів музичними образами спос-терігається і в творчості В. Пачовського. Знайомство з літера-турним архівом письменника дозволяє визначити стрижневуознаку його творчого натхнення — замилування мелосом, зок-рема українською народною піснею. Про це свідчать назви по-езій: «Ой я маю вже надію», «Ой як банда загриміла», «Ой якморе, стогне горе…», «Ой гай, гай, шумить гай…», «Ой ти, со-ловій, золоте перо…», «Із-за гори вітер віє…», «Ой від вітру ло-зи гнулись…», «Ой чого ти рожевієш», «Гей дівчино, гордови-но…», «Жалю ти мій, жалю…» та багато інших.

У збірку «На стоці гір» увійшла поезія «Соната». Варто заз-начити, що автор у музичному плані не обмежився лише наз-вою соната (дослівно — «звучати»), а й використав досвід со-натної побудови, тобто тричастинної музичної форми, якаскладається з таких основних розділів: експозиції, розробки тарепризи. Для унаочнення зацитуємо всю поезію

продовжував освіту в Парижі та Лондоні. Знайомство «молодо-музівців» з багатьма діячами європейської культури значнорозширювало діапазон їх художнього мислення. Переорієнта-ція зі словесності на зображальність з акцентом музичності бу-ла спільною тенденцією, що об’єднувала мистецькі помислиі яскраво виявилась у їх творчих здобутках. Звернення до мовимузики: одухотворення музичних інструментів, використаннямузичної термінології, персоналій композиторів тощо спос-терігається у текстах письменників.

Петро Карманський у поезіях «Моя цитро, цитро, моя типотіхо!» та «Сумно ллються звуки цитри» звертається до му-зичного інструмента (цитра — струнний інструмент переважнощипковий, поширений в Австрії та Німеччині), як до близько-го друга, здатного в часи розпуки розігнати лихо, підсолодитижиття, потішити душу, якому можна довіритись:

«Ти одна на світі — ти знаєш зітхання,Мої думи — мрії вечірнії і сни,Бо ти знаєш муки і тихі ридання,І ти чуєш горе і біль з-за туги».

(із збірки «З теки самовбивці»)Народно-пісенний елемент, запозичений з фольклору, на-

явний у поезії «Ой люлі, люлі». Заколисуючи власний смуток,автор немов звільняв утомлену душу від проблем буденних,зливаючись із чарівно-мелодійними звуками засинаючої при-роди. Бажання піснею звеселити людей виявляється у поезії«Навіщо сі думи?»:

«Ой рад би я гратиі світ звеселити,Та в мене не много,не много тих струн».

Проте «неньки мозолі пекучі», «черні нещасні сни», «ярмовітчини» налаштовують автора на сумну мелодію.

«Ударю по струнах — бандура заплаче,Несила мажорнихакордів дібрать.Розбив би я, брате,бандуру ледачу,Та що ж! коли мушу часами заграть…»

П. Карманський призначення поета зіставляв з піснею,а музичний інструмент бандуру — з поетичним словом.

298

301

ти». Ця музика лунала, наче блискавка, «Втворилось небо —і тайна // Розблисла нечайно в душі…».

З образом Мадонни Ботічеллі — італійського живописцяі автора низки творів на релігійні та міфологічні теми — порів-нює автор образ дівчини, змальованої в драмі кохання («Горіш-ні акорди: Дія Г. Леїла»), слова якої «будуть в повітрі тремті-ти, як музика зір полусоння».

До засобів суміжних мистецтв часто вдавався М. Яцків.«Живописно-музична стихія проявляється у творах письмен-ника по-різному: то світ подається через сприйняття вразливо-го митця, то автор запозичує в живопису принцип композицій-ної структури, зокрема при створенні групового портрета, та,нарешті, вдається до тропів, особливо в пейзажних картинах,щедро послуговуючись музичними та живописними асоціація-ми. Музичні й живописні враження стають джерелом метафо-рики М. Яцківа — багатої і розмаїтої, в якій помітна виразнатенденція до схоплення різнопланових зв’язків між предмета-ми і явищами» [5; 66].

Відданістю заняттям літературою та мистецтвом відзначав-ся С. Чарнецький. Зблизившись з літературним угрупуванням«Молода Муза» та «Молода Польща», він друкував віршій фейлетони, виступав у пресі з рецензіями на театральні вис-тави, перекладав для українського театру п’єси та лібрето оперз німецької та польської мов. 1913 року С. Чарнецький працю-вав режисером і художнім керівником театру «Руська бесіда».Захоплення театральним мистецтвом відбилось у поетичнихрядках поезій збірки «Сумні ідем». Театральними асоціаціяминавіяний цикл «З життя і сцени». Ліричний герой С. Чарнець-кого пройнятий настроями персонажів п’єс та опер, що стави-лися на сцені українського та польського театрів у Галичині.

Як зазначав М. Ільницький «Ой не ходи, Грицю…» — віршнавіяний виставою за п’єсою українського письменника Ми-хайла Старицького (1840–1904) «Ой не ходи, Грицю…», що бу-ла в репертуарі багатьох галицьких театральних труп.

«Хата за селом» — вірш навіяний виставою за повістю поль-ського письменника Юзефа Ігнаци Крашевського (1812–1887),постановку якої здійснив театр «Руська бесіда».

«Надія» — вірш навіяний виставою за п’єсою голландськогописьменника Генріха Гейєрманса (1864-1924), що в оригіналімала назву «Загибель Надії». П’єса в українському перекладіС. Паньківського («Надія») була поставлена на сцені галицько-го театру (1907) та театру М. Садовського в Києві (1908).

СОНАТАІ

Слав я очі у безкраєНа перловім стоці гір,Там, де в сонці світлозорнімГрає море в дальнозір… (експозиція — Н. Л.)Взрів я море і заплакав,Плили сльози з віч моїх:В них святив я свою душу,Своє серце, сум і сміх!

ІІТам, де в зорях море граєВ рубіновім блиску гір,Цілувала в човні чорнімМене люба, краща зір.Цілувала і спивалаРевні сльози з віч моїх, (розробка — Н. Л.)Та й випила мою душу,Моє серце, сум і сміх!

ІІІРозстелилась моя тугаБілим снігом рідних піль,Моя люба одружиласьІ лишила в серці біль.

(реприза — Н. Л.)Йде за нею весна красна,А за мною курить сніг:Потеряв я свою душу,Своє серце, сум і сміх!

Подібною до побудови оперного дійства є поезія «Ладі й Ма-рені терновий огонь мій …», у якій, як і в опері, є дії (Горішніакорди: Дія А. Раїса; Горішні акорди: Дія Б. Гелена; Горішніакорди: Дія В. Леїла; Горішні акорди: Дія Г. Хризанта:Горішні акорди: Дія Д. Онілла), а роль інтродукції (вступу) ви-конує вірш «Не вернеться заквітчана в червоні маки…».

Враження від почутого маршу Л. Бетховена — великогонімецького композитора, автора симфоній, сонат, увертюр,концертів, а також обробки української пісні «Їхав козак заДунай» — вилились у рядки поезії «Старайтеся кращими бу-

300

303

я тиху ніч», «Серед ночі», «Місячна ніч», «Яка чудова ніч»,«Іде в осінню ніч», «Минеться ніч, розвієсь тьма…», «Вночі»,«І знову ніч, і знову день» та ін.

«Ноктюрн» Богдана Лепкого — своєрідна скорботна поема-плач, побудована на цифрі 12, у якій вираження трагізму на-родної долі сягає апогею. Зображення конкретних сцен, ситу-ацій у творі — це не лише змалювання «нічних епізодів».Моторошні і трагічні картини, подані через призму фантасти-ки, повір’їв є наслідком реальних подій (результатів війни),які Б. Лепкий переводить в узагальнений філософський план.

Поети «Молодої Музи», враховуючи специфічні ознаки му-зичного мистецтва, конструювали нову художню модель світу,в епіцентрі якої перебувало ліричне «Я» героя. Через посилен-ня такої позиції свідомо і підсвідомо виводило їх на поріг «му-зичності» як особливої домінанти часу.

«Посилений інтерес до проблеми синтезу мистецтв з’явивсяв українській літературі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.,у період її глибокої психологізації. І нерідко для передачівнутрішнього світу особистості, відтворення її емоційних спа-лахів чи станів необхідні були «допомога» суміжних Муз, за-позичення певних структурно-композиційних та стильовихознак і прийомів, а також способів функціонування естетично-го явища в художньому просторі та часі» [16; 20].

Перехід від побутового реалізму до психологізму спос-терігався у творчості Б. Лепкого. «Модерністський художнійдискурс Б. Лепкого органічно пов’язаний з його естетичнимипринципами й світобаченням. Як лірик, він зазнав певної ево-люції — від «реальної лірики», соціальних контрастів, вболі-ванням над недолею людини до модерністського, зокрема сим-волістського світорозуміння і поетики, спрямованої навідбиття вічних і абсолютних смислів, пишучи поезії, напов-нені символістськими натяками на таємничість, ірраціо-нальність світу» [18; 29].

Стиль Б. Лепкого розвивався в контексті французькогой польського модернізму (опираючись на національні тра-диції), тяжів до створення узагальнено-філософських творів.Прагнення змоделювати «надчуттєвий світ» ліричного героязближувало письменника з поетикою образомислення фран-цузьких символістів (зокрема Малларме).

Синтезуючи народнопісенні й книжні, романтичні й модер-ні художні засоби, Б. Лепкий творив власну оригінальнухудожню систему, в якій поєднувалася рельєфність

«Травіата» — вірш навіяний мотивами опери італійськогокомпозитора Д. Пуччіні (1858–1924).

«Pagliazzo» — вірш навіяний оперою італійського компози-тора Леонковалло (1858–1919) «Паяци». (Правильно мовоюоригіналу «Pagliaccio») [17; 681–682].

Назви поезій «Гуцульська пісня», «Кулевий сонет», «Накларнеті», «Місячна соната», «Баркарола» (із збірки «В годинісумерку»); «Пісня Сольвейги», «Пісня кільчастих дротів»,«Драма», «На зламаному кларнеті» (із збірки «В годину заду-ми») вказують не лише на зовнішній зв’язок поміж літерату-рою і музикою, а й на образне взаємопроникнення мистецтв.

Настрої поета, навіяні музикою, знайшли втілення у циклівіршів «Відзвуки» за мотивами творів великого польськогокомпозитора Ф. Шопена. Назви віршів «Ноктюрн es-dur»,«Ноктюрн g-moll», «Прелюдія des-dur », «Соната a-moll» ізвказівками на тональності творів (Es-dur — мі мажор, g-moll —соль мінор, des-dur — ре бемоль мажор, A-moll — ля мінор) на-дає кожному з них відповідної інтонації та забарвлення (пере-важно сумних), демонструє не лише поверхове зацікавленнямовою музичного мистецтва, а й професійну підготовку та му-зичну грамотність поета.

«Молодомузівці» часто називали свої поезії ноктюрнами(ноктюрн — лірична інструментальна п’єса, в якій зобража-ються «нічні» сцени). Ставши поетичним твором, ноктюрнувиразнює щось таємне, приховане, інтимне, надчуттєве. Нап-риклад, «Ноктюрн» С. Твердохліба, присвячений артистові-маляреві Ю. Панкевичу, з перших рядків уводить читачау темряву ночі — час, коли (на думку молодомузівців) людиназдатна вступати в контакт з надприродніми силами. Так,зустріч з ельфами у поезії відбувається тоді, коли

«На сонні ниви, на левадиМісяць сріблясті ллє каскади,Сипле брильянтів срібні роїНа польні рожі і пової»

(«Nocturno», із збірки «В свічаді плеса»). Образ ночі зустрічається в поезіях С. Твердохліба — «Як

заблисли срібні зорі в розцвіті весни», «Зорі меркнуть», «Ніч.Б’ють повагом години», «В пітьмі»; у віршах О. Луцького«Темна ніч над бором ходить», «Спокійна, ясна ніч. З вер-хів…», у численних поезіях Б. Лепкого: «Ніч над Черемошем»,«Така чудова нічка», «На небі сонце гасне, на землю нічкайде», «Осіння ніч на скелі», «Не люблю осінньої ночі», «Люблю

302

305

Маловивченими в романі є особливості творчої інтерпретаціїобразу-характеру, визначальні засоби художнього зображеннята специфіка прийомів характеротворення постаті І. Мазепи,які маємо на меті дослідити крізь призму синтезу мистецтв.

Система художнього мислення Б. Лепкого, як зазначавО. Рисак, насичена кольоровими імпресіями, тональнимимодуляціями та ритмомелодикою. «Вкраплення» музичнихелементів у художню структуру його творів збагачують таурізноманітнюють стильову манеру письменника, виявляютьглибоке емоційне осягнення процесів і явищ через їх асоціа-тивні звукові вияви, сприяють поліфонічному звучанню. МоваБ. Лепкого «наповнена елегійністю, музичною ритмікою.В своїй творчості він часто користувався метафорою: поезія-пісня. Ця тенденція спостерігається і в циклі романів про Ма-зепу, зокрема в центральному образі.

У структурі образу Мазепи яскраво проглядаються музичнікомпоненти, які є особливими і вагомими засобами у процесіхарактеротворення.

Державотворчу ідеологію та національний характер ук-раїнського народу, а також характер центральної постаті Мазепирозкрито завдяки тому, що письменник влучно і багатофунк-ціонально використав пісні, вертепні мініатюри, поспівки,а також численні звернення до мови музичного мистецтва.

Музичність художнього світу Б. Лепкого в епопеї «Мазепа»визначалася двома аспектами: внутрішнім, що виявляється урозкритті людського ставлення до музики (герої твору грають,співають, танцюють, говорять про музику тощо) і зовнішнім,оскільки музичність твору виявляється в звуковій сфері літе-ратурного тексту, його поетичному ладі, який інспірує вра-ження милозвучності.

Поетичності та емоційної виражальності художнього образуавтор досягає, використовуючи різноманітні посилання на музи-ку, на її звучання та функціонування в побуті. Завдяки музич-ним аплікаціям та асоціаціям глибше розкривається внутрішнійсвіт героя, його особисте ставлення до різних явищ дійсності.

Велику роль Б. Лепкий надавав пісні, бо в ній «міститьсяі музичний елемент, і признаки культури, давнішої і сучасної,в них (піснях) радощі і смутки, такі притаманні українськомународові» [7; 114].

Народне музичне мистецтво представлене у творі в усіх йогожанрах — від думи, історичної пісні до обрядових, танцювальних,наймитських, козацьких, сороміцьких, жартівливих пісень тощо.

імпресіоністської стилістики з символістським прагненням«омузичити все». «Загалом символістські концепти Б. Лепко-го інтертекстуально співзвучні з образним світом європейсько-го модернізму, зокрема символізму, але спирається нанаціонально-історичні, фольклорні джерела та християнськізагальнолюдські цінності. Такі збіги й типологічні тотожностіміфопоетики вибудовують нову парадигму закономірностейі національної специфіки символізму як естетичного феноме-ну, його власний український варіант, що засвідчує не так йо-го «недорозвиненість», «неповноту» як типовість та індивіду-альну інакшість, своєрідність» [18; 55].

Органічний зв’язок музики і поетичного слова спостерігав-ся у всіх трьох частинах спогадів «Казка мого життя» («Крегу-лець», «До Зарваниці», «Бережани»), у численних поезіях:«Заспів», «Моя душа, як струна тая», «Молоді пісні», «О пісне ...»,«До народної пісні», «Чар пісні», «Вечірній дзвін», «Як шум-но хвиля грає», «Мій спів», «Тільки звуки», «Мої пісні»,«Дзвони», «Ми йшли з тобою», «Часом мені здається», цикл«На позиченій скрипці», повістях «Зірка», «Під тихий вечір»,«Веселка над пустарем», епопеї «Мазепа» тощо. Поетичне сло-во Б. Лепкого поклали на музику композитори: О. Бобикевич,В. Балтарович, М. Гайворонський, Н. Нижанківський, Б. Куд-рик, В. Барвінський, Д. Січинський, С. Людкевич, Ф. Колесса,І. та А. Фіцаловичі, Я. Мазурак, М. Крищук, В. Шкільний таін. Багато пісень на слова Б. Лепкого стали народними, зокре-ма поезія «Журавлі» (написана під враженням від вистави задрамою польського письменника С. Виспянського), музику доякої написав у 1914 році брат поета Л. Лепкий. Поступаючись ли-ше «Заповіту» Т. Шевченка за кількістю музичних обробок, пісня«Журавлі» («Видиш, брате мій…») увійшла до скарбниці безсме-ртної пісенної спадщини української національної культури.

Постійний творчий пошук Лепкого є результатом еволюціїстилю письменника від елегійного мінорного смутку до світло-го мажорного тону утвердження ідеї вільної незалежної держа-ви. Саме ця ідея стала найважливішою справою життя «співцяЗолотого Поділля», його кульмінаційним осягненням, що таксильно вплинуло на формування національної свідомості та ду-ховності українців.

Прагнучи презентувати в історичних повістях державногодіяча, відданого ідеї побудови незалежної держави, Лепкийзвернув увагу на сильну постать — гетьмана І. Мазепу, відтво-ривши героїчну добу України (1687–1709) в епопеї «Мазепа».

304

307

«ліризація прози» з наближенням до музики — мистецтва пе-редачі тонкощів людської душі. Проза «переймала» власти-вості драми, рушійною силою якої є конфлікт. Специфічнийзакон драматургії — показ героїв у дії, через їх вчинки, вислов-лювання, внутрішні і зовнішні суперечності, зображення пере-живань звичайної людини — починав функціонувати в прозі,драматизуючи її. Ілюзію безпосередньої дійсності створювалимонологи, діалоги, полілоги, в яких виявлялися характери,протистояння, конфлікти, боротьба героїв тощо, що є рушій-ною силою драматичної дії. Поява у прозових творах лірично-го та драматичного первнів зближувала її з музичною формою.Так, роман як «історія про конфлікт» набував сонатної форми,складовими якої є експозиція, розробка, реприза. «Експозиціяформи служить зав’язкою сюжету, де окреслюється основнеджерело розвитку — тональне протиставлення розділів експо-зиції. ...Розробкова частина твору містить нові моменти зістав-лення образів, що поглиблюють тональний та інтонаційнийконфлікт між ними, створюють ефект зіткнення, протиборства,активної взаємодії «персонажів» музичного сюжету. У репризівиникає нова якість зіставлення образів: вирішення тонально-го протистояння знижує інтенсивність «розпалу боротьби»,але контраст образів, їхня сюжетна протилежність не зника-ють. Розв’язка сюжету в репризі іноді настільки ще сповненаактивного контрастного зіставлення тем, що лише в коді —своєрідному епілозі — драматургічний розвиток приходить довичерпування провідного образного конфлікту»[19; 292–293].

Композиційні елементи літературного і музичного творів

Роман Сонатна форма експозиція експозиціязав’язка

розвиток дії розробкакульмінація

розв’язка реприза

Якщо виокремити весь музично-пісенний матеріал у епопеї«Мазепа» Б. Лепкого, то одержимо своєрідну «партитуру» тво-ру, яка підпорядкована логіці ідейно-композиційної побудовироману, і має свою структуру. Цю партитуру можна розглядати,

Б. Лепкий «вводить» музичні фрагменти у тканину творуне тільки з метою підсилення емоційних акцентів. Часто урив-ки з народних пісень мають вагоме смислове і композиційненавантаження.

Музичний матеріал у творі Б. Лепкий використовує зазви-чай з метою увиразнення, спонукаючи читачів домислювативажливі грані змісту. Особливо це виявляється тоді, коли вве-дення музичного елементу творить контраст, за допомогоюякого розширюється художня семантика образу.

Музика в епопеї Б. Лепкого є образним еквівалентом різнихінтонацій людської душі: радості, щастя, захоплення, смутку,розчарування, болю, відчаю тощо.

У міру розгортання подій змінюється і звукова лексикав творі. Для прикладу наведемо найбільш уживані письменни-ком іменники та дієслова, які виразно ілюструють наростаннятривожних почувань, характерних для звукової канви творув цілому. Іменники: спів, галас, шум, бренькіт, шелест, шепіт,регіт, гам, стук, крик, стогін, зойкіт, виск, писк, брязкіт,іржання, вереск, гук, грохот, луск, гул, свист, тріск, рев, дикаоргія звуків, плач, ридання, гуркіт, тупотіння, скигління тощо.Дієслова: шумить, гуде, співають, виграють, вдарили (музи-ки), гомонять, лопотять, задрижали (струни), лунає, дзвонить,тріщить, скрипіли, гукав, бриніли, виють, зойкнули, заскре-готав, булькотить, хрипить, гаркотить, торохтіли, дріжала,тупали, шелестіла, перешіптувалась, буяла (пісня), переспіву-вав тощо.

Музичні твори в епопеї виконують: гетьман, гетьманськийоркестр, партесний гетьманський хор, козаки, генеральнийсуддя В. Кочубей, капела Кочубея, дівчата, старий сотник,бурсаки, бандуристи, козаки-полковники, Мотря, Чуйкевич,Ганна Обидовська, гетьманів сестрінець А. Войнаровський, ко-ролівський блазень, народ тощо. Навіть трубадур на гетьмано-вому годиннику вигравав романтичну курантову арію, а ко-ролівський блазень грав на скрипці сарабанду.

Синтетизм на межі ХІХ–ХХ століть торкнувся і родів ху-дожньої літератури. Як відомо, специфічною сферою лірикиє осмислення сутності людського буття в формі естетизованихпереживань, відтворення внутрішнього стану людини, її ду-шевних настроїв і помислів. Людина в своїх об’єктивних вия-вах, яка діє зовні, є предметом епічного зображення. Нова тен-денція вираження внутрішнього світу героя в прозі набуваларис, характерних виключно ліриці. Відбувалася так звана

306

309

що характеризується повторами АВА. Подібним може бути іпринцип лейтмотиву в музичній і літературній композиції»[1; 185].

Література

1. Денисюк І. О. Розвиток української малої прози ХІХ — поч. ХХ ст. — К.,1981. — 215 с.

2. Зуляк І., Шама О. Історія культури. Словник-довідник. — Тернопіль,2000. — 136 с.

3. Ільницький М. Настроєний життям, як скрипка. Штрихи до портретаБогдана Лепкого // Українська мова і література в школі. — 1989. —№ 10. — С. 3–10.

4. Ільницький М. М. Таємниці музи / Про поезію. — К., 1971. — 105 с.5. Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910–1930-

ті роки: Навч. посібник / за ред. В. Г. Дончика. — К., 1993. — 784 с.6. Калениченко М. Українська проза ХХ століття. — К., 1964. — 442 с.7. Лев В. Богдан Лепкий: 1872–1941. Життя і творчість. — Нью-Йорк —

Париж — Сидней — Торонто, 1976. — 396 с.8. Лепкий Б. Наше письменство // Короткий огляд української літератури

від найдавніших до теперішніх часів. — Краків, 1941. — 135 с.9. Лепкий Б. С. Твори: В 2-х томах. — К., 1991. — Т. І. — 861 с.

10. Лепкий Б. С. Твори: В 2-х томах. — К., 1991. — Т. ІІ. — 719 с.11. Лепкий Б. С. Мазепа: Трилогія. Мотря: Істор. повість у 2 т. — Львів,

1991. — 424 с.12. Лепкий Б. С. Мазепа: трилогія. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. —

Львів, 1991. — 450 с.13. Лепкий Б. С. Мазепа: трилогія. Полтава: історична повість у 2 т. —

Львів, 1991. — 407 с.14. Лепкий Б. С. Мазепа: трилогія. З-під Полтави до Бендер: історична

повість. — К., 1992. — 241 с.15. Лепкий Б. Казка мойого життя / Відп. редактор Уляна Скальська. — Іва-

но-Франківськ, 1999. — 292 с.16. Рисак О. О. Найперше музика у Слові: Проблеми синтезу мистецтв

в українській літературі кінця XIX — початку ХХ ст. / Рецензенти:М. Г. Жулинський, І. О. Денисюк, В. Ф. Давидюк; Худ. оформленняМ. І. Кумановського. — Луцьк, 1999. — 402 с.

17. Розсипані перли: Поети «Молодої Музи» / Упоряд., автор передм. таприміт. М. Ільницький. — К., 1991 — 710 с.

18. Ткачук М. П. Модерністський дискурс лірики та новел Богдана Лепко-го. Дослідження. — Тернопіль, 2005. — 128 с.

19. Шип С. Музична форма від звуку до стилю: Навчальний посібник. —К., 1998. — 367 с.

як окремий текст, виявити експозицію, зав’язку, розвиток дії,кульмінацію та розв’язку.

В експозиції (приїзд Петра І до гетьмана) звучить пісня«Гей не дивуйтесь». У зав’язці виконуються пісні: «Ой підвишнею, під черешнею», «Ой піду я, піду ...», «Ой вивели Мо-розенка на Савур могилу».

Розвиток дії, що розпочинається приїздом гетьмана в оселюКочубеїв, наповнений піснями: «Як гуляв, так гуляв», «Із го-рода Козлова», «Нема люби, нема згоди», «Не всі тії та садицвітуть», різдвяні пісні. У кульмінації твору (загибель Батури-на) трагічно звучить пісня «Вічная пам’ять». У розв’язці (до-рога до Бендер) кілька разів виконується пісня «Ой на воликиналигачі».

«Для української літератури поч. ХХ століття властивібільшою чи меншою мірою тенденції, притаманні високороз-виненим світовим літературам. Спостерігається нахил дочіткішої дефініції жанрів, зростає культура підзаголовка, мно-жаться різновиди малої прози. Авторський чи редакційнийпідзаголовок вживається з наміром акцентувати якусь влас-тивість даної форми зображення дійсності. Ця своєріднаоб’єктивно-суб’єктивна «вивіска» має певне значення в про-цесі сприймання твору» [1; 214]. У літературі з’являються наз-ви жанрів: етюд, ескіз, арабеска, панорама, картина, образок,акварель, фотографія з життя, фрагмент, ноктюрн. У «Літера-турно-науковому віснику» друкувалися образки М. Черемши-ни, ескізи В. Стефаника, образки й акварелі Г. Хоткевича, етю-ди В. Винниченка тощо.

Симфонізм творів, що полягає у гармонії кольористичнихі звукових образів, «картинний» принцип передачі простору,що проявляється у певних пропорціях між персонажем і тлом,поліфонія форми, яка позначається на внутрішній організаціїтвору, спорідненість характеру виконання літературного творуз жанрами суміжних мистецтв свідчать про глибоке включен-ня літератури у міжмистецький синтез, що так активнофункціонував на межі століть. Хоча аналогія між музикою і лі-тературою була умовною, «але звернення письменника до му-зичних вражень свідчить про зрослу культуру красного пись-менства, яке прагне вбирати в себе й здобутки суміжнихмистецтв... Вплив музики на літературу (підсумовує І. Дени-сюк — Н. Л.) полягає: 1) в загальній тенденції до ліризації,інтимізації, до підвищення емоційного тонусу; 2) у ритмізаціїречі; 3) у застосуванні деяких принципів музичної композиції,

308

311

своєму часові, певним естетичним та стильовим канонам, ідей-ним та смисловим інвективам.

Природа ідейно-тематичного перегуку не може бути пояс-нена самою лише спільністю, наприклад, якихось історичнихпроцесів чи, скажімо, «впливами». Контактні, історико-гене-тичні зв’язки виступають у щільній взаємодії з типологічнимипроцесами, за умові активної діяльності письменника, що од-наково глибоко володіє життєвим і художнім матеріалом обохлітератур — літератури реципійованої та літератури-ре-ципієнта.

«Загалом завдяки подібним міжлітературним взаємозв’яз-кам створюються продуктивні між каноном та його варіантами.Міжлітературні взаємозв’язки можуть бути опосередкованоконтактними, синхронними, напівсинхронними, несинхрон-ними, а також локальними, ізольованими. Адаптація текстіводнієї літератури іншою відбувається шляхом їхньої акульту-рації, онаціоналення, осучаснення» [3; 45].

Дослідження асиміляції сюжетів з інших літератур є надзви-чайно актуальним в сенсі загальної проблеми встановлення світо-вого значення, міжнародних зв’язків української літератури.

Зв’язки можуть бути як доказом широких, чисто пізнаваль-них обріїв національної літератури, так і доказом засвоєння,оволодіння нею іноземних джерел. І якщо при зовнішньо кон-тактних зв’язках творчої дії іноземного письменника (чи літе-ратури) ми не помічаємо, то при внутрішньо контактних (і ге-нетичних) така дія — неодмінна.

Особливо цікавою і значущою, на наш погляд, є проблемаінтерпретаційних моделей цих сюжетів в національному пись-менстві, детермінованість жанрових модифікацій тих чиінших творів в національному духовному просторі, варіант-ності сюжетних колізій, трансформації образних систем,зміщення ідейних, смислових акцентів тощо.

Ці явища, поза сумнівом, продиктовані насамперед тра-диціями національного письменства, домінуванням тих чиінших стильових систем на різних етапах розвитку літератур-ного процесу, індивідуальними авторськими манерами аж дотяжіння того чи іншого автора до певних жанрових систем, на-самкінець навіть історико-культурними умовами та реаліями,що визначали рамки творчої атмосфери на різних етапахсуспільного розвитку.

При застосуванні методів компаративного аналізудосліджуються загальні закономірності світового літературного

АнотаціяЛупак Н. Музичність літератури кінця XIX — початку ХХ століття

У статті розглянуті особливості процесу культурного синтезу, що інтен-сивно проявлявся в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Наматеріалі творів митців «Молодої Музи» вказані форми вияву синтезу мис-тецтв, зокрема взаємодію літератури і музики.

SummaryLupak N. Musicality literature late XIX — early XX century

The article deals with the peculiarities of the process of cultural synthesis,which was intensively displayed in Ukrainian literature in the XIX — XX cen-turies. Forms of disclosure of art’s synthesis, in particular interaction of literatureand music are depicted in the artist’s compositions of «Moloda Muza».

Дар’я МІЩЕНКО, аспірантка

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ МОДЕЛІ ОБРАЗУ ДОН КІХОТА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Українська література давно засвідчила самою історією талогікою свого розвитку, що вона є органічним сегментом світо-вої та європейської культури, що кращі її надбання стали над-баннями духовної культури усього людства. Процес асиміляціїв національний духовний простір світових сюжетів та мотивівне припинявся ніколи — свідченням тому можуть бути твориукраїнського бароко, потужна духовна спадщина Г. Сковоро-ди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українкита багатьох інших класиків національного письменства.

Звернення до інонаціональної тематики, сюжетів, мотивівзавжди було виразом потреб внутрішнього розвитку кожної ве-ликої європейської літератури і завжди йшло поряд з іншимиформами літературних взаємодій — переспівам и, наслідуван-ням, перекладанням, критичними оцінками тощо.

Проте скільки б знані письменники України не зверталисьдо образів та сюжетів, ідей та тем минулих століть та інших на-родів, вони залишались глибоко національними творцями засвоєю суттю, оскільки були міцно пов’язані з надіями і устрем-ліннями, інтересами та стражданнями рідного народу й бать-ківщини. Метою для них насамперед було переосмислити зна-чення цих образів, знайти в них те, що могло б бути суголосним

310

313

самперед тому, що для нас є важливими також і соціокуль-турні параметри епох, коли образ Дон Кіхота і саме явищедонкіхотства актуалізувалось у вітчизняній культурі.

Іспанія була саме тією країною, якій судилося зазнати най-більш гостро впливу безумства лицарської культури. Післяальбігойського погрому вона була переповнена провансальсь-кими трубадурами. Століття жорстокої боротьби з маврамиперетворили Іспанію на військовий табір. Лицарські традиціїстали кодексом національної моралі. До слова, це явищецілком зрозуміле і в українському духовному просторі: кодек-сом національної моралі в Україні довгий час був кодекс буттяукраїнського козацтва. Лицарські романи протягом століть бу-ли основним джерелом духовності країни. Відтак «Дон Кіхот»і став своєрідним запереченням засилля лицарської прозирізного ґатунку, останнім сегментом у довгому ланцюжку літе-ратурних фактів.

«Ця твереза і пристрасна книга уславлює запах землі і звіря-чу жадібну силу життя. Вона корінням сягає в той ґрунт, якийвиростив фламандський повнокровний живопис, англійськуемпіричну філософію і буржуазну драму. Фізичне існуваннялюдини, фізіологічні потреби людського організму приверта-ють увагу романіста. Він з нещадним і наївним натуралізмомописує гастричні пригоди Санчо (ХVШ і ХХ розділи І книги),не боячись заразити ними читача. Сатиричний і побутовий ро-ман є найвеличнішим взірцем літературного натуралізму» [4;ХVІІІ–ХІХ]. Для нас же важливим є насамперед те, що цей ро-ман — не однозначний памфлет на іспанське дворянство ХVІстоліття, а змалювання доль багатовікової культури людства.

В історію мистецтва входить не тільки історія творів, не ли-ше історія їх авторів, але також історія середовища-ре-ципієнта. Це — найцікавіша історія. Вона розповідає, як жи-вуть і розвиваються літературні твори після смерті їхніхавторів, як вони служать культурним інтересам нових епохі нових соціальних груп. Кожна епоха і кожне соціальне куль-турне середовище створюють свій образ У. Шекспіра, М. Сер-вантеса, Т. Шевченка, О. Пушкіна.

«У взаєминах двох літератур визначальними є внутрішні.Структурні умови розвитку сприймаючої літератури, через щозовнішні дії і втручання в цей процес підкорені його законам»[1; 36].

У світовій літературі про Дон Кіхота найбільш яскравимиє літературні інтерпретації, що належать перу Г. Гейне,

розвитку, типологічні аналоги єдиного літературного процесувступають у складні діалектичні відносини з контактнимивзаємодіями та впливами. Це у свою чергу вимагає насампередпереходу від вивчення бінарного (двостороннього) типузв’язків до мультилатерального (багатопланового), а відтак ме-тою будь-якого дослідження подібного плану постає не-обхідність створити концепцію певних літературнихвзаємовідносин як єдиної системи різноманітних літературнихвзаємодій.

У передмові до поетичної збірки «Мій ізмарагд» І. Франкотак сказав про своє ставлення до питання про літературні дже-рела: «Поряд з оригінальним є тут чимало й такого, де на чужуоснову я накладаю свої власні візерунки. А звідки взято цю ос-нову і кого й де «я наслідую», це покладаю на цікавість тих кри-тиків нинішнього й майбутнього століття, котрі не матимутьі не вмітимуть займатися більш корисною справою, ніж знахо-дити джерела, в яких котрий-небудь поет черпав своє натхнен-ня. Гай, гай. Ці джерела сотні, тисячі років як створені і до-ступні кожному, і здоровому оку шукати їх недалеко» [5; 303].

Серед іспанських мотивів та сюжетів чимало перетворилосьна світові сюжети з надзвичайно цікавими національнимиінтерпретаціями. Йдеться насамперед про архетип Дон Кіхота,історію Дон Жуана, іспанську інквізицію. Загалом їх чимало,проте насамперед варто зосередитись саме на цих.

«Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса став свого часу справж-нім відкриттям у духовному просторі не лише європейської,але й світової культури. Твір утвердив у світовій літературідекілька образів-архетипів, образів-символів, які поступовореципіювалися іншими національними культурами, стаючитвірною основою сюжетів, але не зазнаючи посутніх концепту-альних смислових образних змін.

Цей роман виник на ґрунті певних суспільно-історичнихвідносин. Породження своєрідної культури, він найповнішевисловив істинну сутність своєї епохи, здійснив колосальнізміни в життєвій практиці свого часу, сформувався у новийлітературний жанр і проніс крізь віки свою незмінну ідеологіч-ну актуалізованість.

Епоха, яка створила «Дон Кіхота», була епохою Відроджен-ня. Економічний переворот ХУ і ХУІ століть зруйнував пану-вання військово-поміщицької аристократії, розпорошив дво-рянство, висунув нові соціальні групи, створив нові культурніідеали, нові смаки та художні форми. Все це є важливим на-

312

315

уславити безкорисливий ентузіазм і вольовий імператив лица-ря Дульсінеї, оскільки саме цих якостей не вистачало йогосоціальному середовищу. Отже, в даному разі інтерпретаційнамодель була продиктована не органічною для даної доби стиль-овою домінантою, не конкретикою творчого задуму самого ав-тора у відповідності до його індивідуального стилю, а до певноїміри «поза літературною» потребою — бажанням автора впли-нути на морально-етичні канони суспільного життя.

Немає нічого дивного, що інтерпретація цього унікальногообразу в українській літературі була запропонована І. Фран-ком — енциклопедично освіченим вченим, людиною, що частозверталась до переосмислення інонаціональних та формальнозафіксованих так званих «світових» або «мандрівних» сюжетів.

В історії літературних взаємин бувають надзвичайно складній несподівані ситуації, коли творчість письменника однієї літе-ратури, зберігаючи її традиції і самобутні риси, відбиває найха-рактерніші риси певного історичного періоду іншої літератури,синтезує її здобутки, випробовує їх на тривалість і можливістьвикористання. Такі ситуації наступають переважно внаслідокбезпосередніх зв’язків письменника з інонаціональним гро-мадським і культурним життям, підсилюваних аналогічнимипроцесами, які відбуваються в сусідніх, контактуючих між со-бою літературах. Взаємозв’язок явищ конкретно-генетичногоі типологічного рядів тоді виступає особливо яскраво.

Історія цього сюжету загальновідома. Протягом століть, які решта вічних тем і сюжетів, він переживав найрізно-манітніші трансформації та інтерпретації.

Поема «Пригоди Дон-Кіхота» була опублікована у дитячомудвотижневику «Дзвінок» у 1896 році. До окремого, другого ви-дання поеми, І. Франко додав і передмову, в якій виклав короткібіографічні відомості про М. Сервантеса. У згаданій передмовіє і безпосередня оцінка роману Сервантеса. Український пись-менник насамперед підкреслює сатиричне спрямування роману,відзначає «величний малюнок» боротьби між благородними по-ривами чуття і дійсністю, між поезією і прозою життя. ОцінкаІ. Франка надзвичайно висока: як і властиво було українськомуписьменникові, він намагався співвіднести ідеї роману іспансь-кого класика з тими національними проблемами і реаліями, які,власне, і лежали в основі його інтерпретаційної моделі.

Сам І. Франко зазначав, що його поема є вільною перероб-кою прозового твору на поетичний, за приклад для якої авто-ром було взято іспанські народні пісні.

І. Франка, І Тургенєва. Поза сумнівом, для нас надзвичайнопоказовими є інтерпретаційні моделі, які народились в різнихкультурних середовищах — німецькому, українському,російському.

У 4-й частині «Дорожніх картин» Г. Гейне змалював вра-ження, яке справило на нього читання «Дон Кіхота». «То бувпохмурий день, огидні туманні хмари тяглися вздовж по сіро-му небу, жовте листя болісно падало з дерев, важкі краплі —сльози висіли на останніх квітах, що сумно схиляли зів’ялі по-мираючі голівки, солов’ї давно вже замовкли, з усіх боківзловісно дивився на мене образ минущості всього земного —і серце моє готове було розірватись, коли я читав, як благород-ний лицар, приголомшений та побитий, лежав на землі і, непідіймаючи забрала, ніби він говорив з могили, сказав пере-можцеві слабким, хворим голосом: «Дульсінея — найкра-сивіша жінка на світі, а я — найнещадніший лицар на землі,але непристойно, щоб моя слабкість відкидала цю істину —бийте мене списом, лицарю!» [2; 304–305].

Основний тематичний задум роману М. Сервантеса поетГ. Гейне зрозумів і розкрив цілком адекватно насампереду своєму знаменитому «Вступі до Дон Кіхота», — одному з кра-щих аналітичних досліджень класичного іспанського роману.«Перо генія завжди більше, ніж він сам, воно не обмежуєтьсяйого тимчасовими цілями, завжди йде далі, і М. Сервантес, самтого ясно не усвідомлюючи, написав найвеличнішу сатиру налюдську екзальтованість», — наголошував німецький класик[2; 306]. Але в основу інтерпретаційної моделі образу Г. Гейнепоклав зовсім іншу тезу, аніж сам М. Сервантес. «Жити — оз-начає воювати», — ця формула лежала в основі авторськогопотрактування образу. Ця формула мала незаперечну силу дляМ. Сервантеса. Але не для Г. Гейне. Для Г. Гейне жити — озна-чало мріяти, елегійною іронією боронитись від буденної, при-земленої дійсності.

Апологію донкіхотства дав І. Тургенєв. У своїй знаменитійпромові «Гамлет і Дон Кіхот» від по суті вирішував для себепевні концептуальні питання власної творчості, боровся з нері-шучістю, скептицизмом і рефлексуючою безвольністю своговласного покоління. Відтак російська інтерпретаційна модель,репрезентована І. Тургенєвим, виглядає так: донкіхоти роб-лять «велику, нову справу». У російського класика не виникаєдумок про направленість і конкретну доцільність подвигіві пригод Дон Кіхота. Російський письменник вважав первинним

314

317

За славу, за невинність вінІде в нерівний бій [6; 109].

У своїй поемі Іван Франко зберіг вузлові моменти сюжетуіспанського роману — битву з вітряками, посвячення в лицаріу корчмаря, взаємини з вірним Санчо, закоханість у Дульсінею(у І. Франка — Дульчінею — Д. М.) тощо. Український пись-менник виявив ґрунтовні знання іспанської літератури таісторії — він згадує героя «Пісні про Сіда», драму Кальдерона«Війт Заламейський», героїв багатьох тогочасних лицарськихроманів. Так само вільно орієнтується і в побутових деталях,створюючи своєрідну атмосферу оповіді, вдається до викорис-тання іспанських слів, понять.

Саме в образі Дон Кіхота, лицаря з Ламанчі, можна вираз-но простежити внутрішні чинники і мотивацію національнихінтерпретаційних моделей як сюжету роману М. Сервантеса за-галом, так і власне образу головного героя, що став прозивноюназвою і alter ego багатьох інших образів національних літера-тур, що з’являються дотепер. Якщо існує певна закономірністьу зміні естетичних відкриттів, тоді широкі міжнаціональнізіставлення інтерпретаційних моделей мандрівних і світовихсюжетів, стильових модифікацій, які в багатьох випадках виз-начають специфіку жанрової інтерпретації того чи іншого сю-жету (мотиву, образу), — можуть призвести до несподіванихрезультатів, дати методологічний ключ для пояснення багать-ох своєрідних явищ як конкретної національної літератури,так і міжнародного літературного життя.

Література

1. Бакош М. К проблеме периодизации межлитературных связей // Чешс-ко-русские и словацко-русские литературные отношения. — М., 1968. —596 с.

2. Гейне Г. Полное собрание починений. Изд. 2-ое под. ред. Петра Вейн-берга. Изд. А.Ф.Маркса, Спб. 1904. — Т. ІV. — 311 с.

3. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад. Ю. І. Ко-валів. — К., 2007. — 624 с.

4. Новицкий П. К социологии жанра и образа / Мигель де Сервантес Са-аведра. Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский. В 2 т., Т. І. — М.,1997. — 944 с.

5. Франко І. Передмова до збірки «Мій ізмарагд» / Твори в двадцяти томах.Т.ХУШ. — К., 1953. — 497 с.

6. Франко І. Пригоди Дон-Кіхота / Твори в двадцяти томах. Т. ХІІ. — К.,1953. — 569 с.

Розповідь ведеться в стилі народного гумору, насичена яск-равими елементами народної сатири (особливо в розділі ХХV,де автор викриває соціальні порядки). Поемі передує натхнен-ний пролог, в якому автор оспівує мужній іспанський народ зайого волелюбність, історичну боротьбу проти загарбників-маврів за єдність країни. І. Франко залишається вірним собі:в поемі очевидною є виразна симпатія до простих мешканцівІспанії на відміну від феодалів, що часто зневажали честь своєїкраїни. В основу інтерпретаційної моделі іспанського сюжетуукраїнський автор поклав концепцію соціальних протиріч,безсумнівно найбільш актуалізовану в тогочасній українськійлітературі. Чимало смислових паралелей можна віднайти міжописами природи в поемі «Пригоди Дон-Кіхота», наріканнямиавтора на сумну долю простої людини та подібними елемента-ми багатьох творів української літератури. Наприклад:

Один лиш серед блисків тихІ гір, лісів, і рік,Посеред раю земногоБідує чоловік [6; 105].

Відтак, запозичивши основні сюжетні колізії з романуМ. Сервантеса, І. Франко насамперед зосередився на інтерпре-тації на національному ґрунті аспекту соціальної сатири, со-ціальної проблематики. Як і в поемі «Мойсей», основні ідейніавторські настанови зосереджені в пролозі. А відтак ми може-мо констатувати, що І. Франко екстраполював соціальні проб-леми, задекларовані М. Сервантесом, на проблеми суспільствасучасної йому Іспанії. У тому ж таки пролозі звучить заклик доєднання у спільній боротьбі проти несправедливостей новогосуспільного устрою, який замінив феодальний гніт на більшвитончені форми соціальних утисків, — так вважав Франко.

Можна спостерегти і такий цікавий момент: І. Франко,щоправда лише формально, а не за внутрішнім змістовим на-повненням, наблизився до концепції образу Дон Кіхота самогоМ. Сервантеса, яку свого часу заперечив і відкинув Г. Гейне:жити означає боротись. У І. Франка це звучить так:

Самотній, без приятеля.Посеред ворогівДо смерті він з неправдоюБорбу затяту вів [6; 108].

І далі:Без боязні, без оглядуНа біль, інтерес свій,

316

319

ратура поставала смислотворчістю буття з його надією і без-надією. Вона опромінювала граничні питання людинознавст-ва, пошукувала сенс у дійсності, яка, здавалося, назавждивтратила будь-який сенс. Прикметно, що саме на початку ХХ сто-ліття у нашому мистецтві слова виразно оприявниться у поста-тях Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Вин-ниченка, Олексія Плюща, Михайла Яцкова та ін. типписьменника-мисленника (Homo philosophicus). «Войовничадоба» (Ф.Ніцше) наснажувала їхні твори пристрасними роз-мислами про вічне і проминальне, про людину та її стосунки ізсоціумом, світом.

Прагнення вітчизняних письменників наблизитись до без-конечного, абсолютного, незбагненного цілком відповідали ду-ховній ситуації, яка склалася на європейських просторах по-чатку ХХ ст. Як зазначав Василь Пачовський: «В Европіпробудилася метафізична потреба, що жила в середніх віках.Зі землі глибші уми глянули вгору до останніх проблем і зага-док, що окружають наше життя. Зачинало родитися щосьу роді релігійності, глибоке поняте шукання Бога, далеке відконфесій, що ставить питання про послідні причини і цілі світуй життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя»[1; 290–291]. Драматично, у загострено екзистенційній формірозсмислюють над тими «останніми проблемами і загадками»Олексій Плющ, Василь Стефаник, Михайло Яцків та ін. Ху-дожньо проникнути в таїну буття-на-межі, таїну життя і смер-ті прагне і Михайло Грушевський. Метою нашої розвідки є до-слідження особливостей метафізичного запитування прозиписьменника-історика, яка до сьогодні залишається не вивче-ною українським літературознавством.

1918 року в Києві виходить у світ прозова збірка М. Гру-шевського «Sub divo», до якої ввійшли оповідання та нариси,написані митцем протягом 1909–1912 рр. Розтлумачуючи чи-тачам у своїй передмові назву «Sub divo » (під голим небом), ав-тор зауважував, що обрав її задля того, «щоб передати цимисловами те почуття, коли людина бачить себе перед лицемвічності чи всесвітнього простору, — коли падає все, що обме-жує, закриває ці перспективи, відгороджує людину від них і відтих запитань, які вони ставлять. Відкрите, голе небо, особливонічне, часто будить такі почуття і настрої в людині, вирваній зметушні щоденних інтересів…» [3; 243]. Як засвідчують твориГрушевського із цієї збірки (« Ніч», «Предок», «З похорону»),перебування під голим небом — це порубіжжя, вихід людини

АнотаціяМіщенко Д. Інтерпретаційні моделі образу Дон Кіхота в україн-

ській літературі.В статті розглядається проблема інтерпретаційних варіацій образів

іспанської літератури (зокрема, образу Дон Кіхота) в українській літера-турі кінця 19–20 століття. Основна увага приділена поемі Івана Франка«Дон-Кіхот».

SummaryMischenko D. Interpretaciyni models of appearance Don Quixotе in

Ukrainian literature.Hermeneutic variety of imageries of Spanish literature (e.g., Don Quixote’s

character) in Ukrainian literature of the end of XIX — the beginning of XX cen-tury are the main subject matters of the article. The emphasis is upon «The DonQuixote» poem of Ivan Franko.

Лілія ОЖОГАНканд.філол.наук, доцент

SUB DIVO І ПЕРЕД ОБЛИЧЧЯМ ВІЧНОСТІ: МЕТАФІЗИЧНІ ЗАПИТУВАННЯ ПРОЗИ

МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Стресогенна доба першої половини ХХ століття з її глобаль-ними кризами — економічними, соціальними, моральними,культурними та ін., що оберталися нищівними війнами, рево-люціями, голодом, в епіцентрі яких перебуватиме Україна,відкриваючи митцям слова загрозливі істини щодо крихкостіта незахищеності життя, яке виявилося «тремтячим вогникомна протягах світових просторів» (П. Флоренський), спонукалавітчизняне письменство до глибоких філософських розмислівнад буттєвими проблемами, осягнення яких могло б статирятівним для людини і нації в атмосфері апокаліпсису і дозво-лило б уникнути небезпеки самознищення. В тогочасній ук-раїнській культурі з «ослабленим філософським началом»(О. Забужко) (відомий критик М.Сріблянський у 1913 році за-уважить, що «у нас в сфері загально-філософічного думання —порожнє місце» [4; 718]), гостро відчувалася потреба творів,«де було б хоч трошки філософії, де хоч би клаптик яснів тогодалекого неба, що від віків манить нас своєю неосяжною кра-сою, своєю незгубною таємничістю…» [2; 14]. Відтак саме літе-

318

321

сах людського життя, як смерть, ритуальні обряди, звільняємисленника-раціоналіста від роздрібленої реальності, від по-чуття страху, який щоразу охоплював його при «ближчомуроздумуванні» над власною перспективою «трагічного перехо-ду індивідуальної енергії в ніщо». Порубіжжя як буття на межібуденного і високого оприявнює сакральність, суверенністьособистості.

Усвідомлення неповторності та величі людини попри усю їїмалість будить у душі героя почуття подиву і захвату. «Цеймікрокосмос, такий мікроскопійний. Такий ірреальний в своїйскороминущості, змінності і зникомості, і заразом такий без-мірно могутній, такий сильний перед цим безбережним океа-ном матерії, до котрого висилає він, як з ліхтарні рефлектора,проміння своєї мислі, що пронизують його, освітлюючи в од-нім моменті безграничні простори, — чи не варт він всесвіту?[3; 133] — риторично запитує герой-любомудр. Внутрішній,містичний досвід виводить його на парадоксальну діалектику:«Там, де величні віддалення, простори часу, громади матеріїтратять свою величність, свою масу перед безграничністю без-конечності, там зникає всяка ріжниця між великим і малим,і цей слабенький огник людського мікрокосмосу такий же ве-ликий, як світи, — або такий же малий, як вони, але в кожнімразі в своїй слабкості і марності він вартий такого ж подивуі захвату, як і вони» [3; 133], — стверджує він. Парадокскриється ще й у тому, що на порубіжжі, де неочікувано для се-бе опинився філософ-матеріаліст, треба не бути, а ставати. Ста-вати чимось іншим, або, точніше, кимось іншим. Оскільки безцього і страждання, і смерть, і дійсність здаватимуться абсурд-ними, а самотність виявиться безвихідною. Проте оцей перехідвід себе-колишнього до себе-нового, власне, є становленням са-мим собою (гегелівське — Sichselbstwerden). Зіткнувшись ізНіщо, мисленник Грушевського долає своє відчуження відсвіту, від людей. Повертаючись потягом із похорону свого това-риша, він зацікавлено долучається до розмови пасажирів, щоперебувають із ним у купе, щиро переймається молодою па-рою, італійкою та її чоловіком, яка вирушила в артистичну до-рогу, аби здобути славу та визнання. А коли залишиться сам,без своїх супутників, то самотність його не гнітитиме. Аджейого душа відкрилася для людей, світу, краси та щастя: «в йо-го душі поруч себе підіймалися і образи того життя для смерті,котре лишив він за собою, і цього життя для життя і тількизадля нього, що перелітало щойно перед його очима в образах

за межі буденного існування з його безособовістю в ті стани, денабувається досвід розуміння себе як унікальної, самодостат-ньої особистості. Адже в граничному бутті оголюється і постаєусвідомленою реальністю внутрішня самотність, від якої неможна сховатись, її можна лише подолати. Подолати самозмі-ною, само-трансцендуванням. Саме такий шлях проходить ге-рой оповідання «З похорону».

У тихе, мирне кабінетне життя чоловіка-мисленника вжепохилого віку із невеличкого швабського містечка вриваєтьсятрагічна звістка про смерть його старого товариша і свояка,сільського священника. Ця подія змусить відлюдника-ма-теріаліста і атеїста, який насолоджувався своїм духовнимусамітненням, відчуженістю від оточення, для якого «давновже згасли путівничі зорі старої віри і всі ті образи загробногожиття, посмертного воздаяння», по-іншому поглянути на себеі довкілля, по-іншому осягнути вічне і проминальне.

Участь у похоронній церемонії, яка спершу сприймаласяфілософом-книжником як щось зайве і непотрібне, стане пере-ламною в його світовідчутті. Опинившись в обіймах «могут-ньої поезії смерті», поставши перед «Ніщо», він пристраснорефлексує над питаннями: Де я? Хто я? Для чого народжуєть-ся людини? Які сили роблять життя привабливим повз усі тра-гічні обставини його здійснення? Чи існує щось, що не запере-чується смертю? Внутрішній досвід, набутий чоловіком під часритуального поховання, загострює його розуміння буття-лю-дини-у-світі. Запитування героя не лишень підсилюютьвідчуття самотності, а й уможливлюють дійсний вихід за їїмежі. Потрапивши під впливом зовнішніх обставин у ситуаціюпорубіжжя, безпосередньо зіткнувшись із «найвищою пробле-мою» — життя і смерті, мисленник Грушевського звільняєтьсявід буденності з її затишком та спокоєм. Власне, в оповіданніфеномен порубіжжя є негацією буденності, трансцендуваннямза її межі. Граничне буття для героя оповідання — це процеснародження чогось нереального й ірраціонального, яке ранішеним заперечувалося. Він відчуває безмірну велич всесвіту, «деродяться й зникають світи, навіть не спостережені нашимиочима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії явля-ються такою ж зникаючою марницею, як зерно піску, викину-те морем на берег, і тисячоліття зостаються таким жесуб’єктивним враженням, як момент мислі, що хвильомину-щою блискавицею перелетіла через нашу свідомість…»[3; 133]. Контакт із «голістю» Буття, здійснений у таких моду-

320

323

Розмислюючи над питаннями таїни життя і смерті в опові-данні «Предок», письменник вимальовує ситуацію сновидногобуття людини на межі цивілізованого та первісного світів, дестирається лінія поступального розвитку людства, стираютьсяепохи та віки, а історичний відтинок між давнім минулим і те-перішнім губиться у колобіжному міфічному часі.

Герой оповідання «Предок» — мешканець урбанізованогопростору, перенасичений буденністю, тікає від неї в ліс, вибу-ває із неї. Відчуття своєї дисгармонії із оточенням, суспільст-вом, цивілізацією змушує його, як і ліричного героя «Inter-mezzo» Михайла Коцюбинського, добровільно усамітнитись налоні природи. Він здійснює свідомий вибір, який можна озна-чити, за Карлом Ясперсом, як «стрибок у нескінченне»[5; 143]. Аби не пов’язнути в сірій буденщині, аби вирватися із«проклятого кола» «безвихідно-складного, болющого життя»,цивілізований чоловік Грушевського жадає повернення до ста-ну первісної людини, «до першопочатку», жадає втечі на цілетисячоліття назад, до своїх предків, щоб жити «їх простим,нескладним життям з-перед тисячі літ». Відтак він опиняєтьсяна порубіжжі природного, первісного і цивілізованого, куль-турного. Символічною межою, що розділяє ці два просториу творі, є ліс. Це царство хаосу, містичного, таємничого. Тутвсе оповито казковістю, фантастичністю. Тут не діють жоднізакони цивілізації. Тут владарює природа. Ліс — це місце, дезустрічаються минуле й сучасне, де зустрічаються в снах-ма-реннях герой та його далекий предок. «І раптом, при непевнімогні ватри, що, хитаючись, то висував контури наваленого ло-му, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив його — мого предка з-перед тисячолітть, тільки дуже далеких» [3; 124] — ця митьміж двома невимірними станами сну, перший з яких — при-родне буття, другий — буття цивілізації, оприявнює глибиннуекзистенцію людського страждання, де все зникає тимчасове,і здійснюється прилучення до вічності. Крізь товщу історично-го часу пробивається до героя-оповідача зачудований поглядпервісного чоловіка, охопленого постійним відчуттям незахи-щеності, небезпеки. «І я чув на собі, через віддаль десятків ти-сяч літ, цей зачарований екзстазний зір мого далекого предка,що як чуду культури й поступу, просто неймовірного, дивував-ся тому, що для мене було поворотом до безкультурних часівдалеких предків з-перед тисячоліть [3; 126]. До героя прихо-дить усвідомлення, що людина завжди перебуває на межі бут-тя та небуття. Якщо на початку історичного часу її фізичному

жадних слави і тріумфім молодих співаків, і нарешті той крегідей, повних відречення, що панували в його душі — для кот-рої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості ніна небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю влас-ною своєрідною красою, такою відмінною в кождій категоріїцих образів, а стрічаючися, своїм контрастом робили ще більшвиразною, ще більш блискучою красу других образів.

І від цього невичерпного багатства людського життя, щоможе знайти бездонне джерело краси й утіхи в житті для життясвітового і позасвітового, — він почував щастя невимовно со-лодке, жагучу насолоду, почуття безмірного внутрішнього ба-гатства, також безмежного, як той простір зоряного неба, щовисів тепер над ним» [3; 136–137]. В оповіданні «З похорону»увиразнюється шлях звільнення людини від тягаря самот-ності-нудьги, самотності-туги, самотності-жаху. Таке звіль-нення знаменує вихід у щось метаграничне, яке у творі постаєв символічному образі зоряного неба. Показово, що простір ху-дожнього світу цього твору, як і всієї збірки «Sub divo», органі-зовано за принципом універсальної картини світу, де небо — цеірреальний світ Абсолюту, земля — реальний світ людини і ду-ша — метафізичний світ Бога як Першопочатку нашої совісті,внутрішнього закону всередині нас. Власне, герой «З похоро-ну», як і автор, вибудовуючи таку своєрідну космогонічну мо-дель, апелюють до відомого німецького філософа І. Канта,який у «Критиці практичного розуму» існування Бога виво-дить з безсмертя душі. Мисленник Грушевського цитує відо-мий кантівський вислів: «Зоряне небо наді мною і моральнийзакон в мені — це дві найбільш величні речі на світі» [3; 133]у момент осяяння істини про велич всесвіту і велич людини.Ці дві бінарні опозиції — «зоряне небо наді мною» і «мораль-ний закон у мені» в ієрархії безмежного простору Всесвітутворять гармонію, яка уможливлює людське побутування нагрішній землі й одночасно людські поривання до небесного,сакрального.

У своїй передмові до «Sub divo», автор зауважував, що при-значення збірки, як і будь-якого писаного (чи друкованого)слова, — «подати один одному руку через простір місця, часуі всі життєві перегорожі перед лицем тої вічності, що прозираєдо нас з тої мовчазної безодні зоряного неба» [3; 243]. Відтак,у творах М.Грушеського досить виразно простежується жадан-ня людини подолати будь-які часові, просторові кордони, абидолучитись до божественого, непроминального.

322

325

образ сонця як символу вічності і початку, незнищенної божест-венної енергії: «І чується, як сонячне промінні проникає десь-десьуже зовсім близько, щоб ударити між ці причаєні сили і об’явитидовершену містерію життя» [3; 118]. Варто зазначити, що, вибу-довуючи свій твір на бінарних опозиція «ніч — день», «темрява —світло», «холод — вогонь», «смерть — життя», «земля — небо»,«язичництво — християнство» і под., автор увиразнює їхню пара-доксальну взаємозалежність і взаємопов’язаність, утверджуючицим самим космогонічну ідею вічного боріння і руху. У метафі-зичному просторі оповідання «Ніч» усе перебуває тут-тепер-завжди, все виходить із своїх меж у божественне безмежжя.

Отже, Михайло Грушевський у збірці «Sub divo» витворюєгранично індивідуалізований художній світ, який наповненийфілофськими розмислами про таїну людини та її буття, протлінне і незнищенне.

Література

1. Барка В. Лірик-мислитель // Укр. слово : В 3 кн. — К.: Рось, 1994. —Кн. 1. — С. 286–294.

2. Вороний М. Відозва // ЛНВ. — 1901. — Т. 16. — С. 14.3. Грушевський М. Предок: Із белетристичної спадщини / [Упоряд., післяс-

лово та прим. С. І. Білоконя]. — К.: Веселка, 1990. — 247 с.4. Сріблянський М. Рецензія на: Микола Корнєєв. Умовний рух в другій по-

ловині ХІХ століття. В перекладі і з передмовою М.Залізняка. — Львів,1912. 146 с. // Укр. хата. — 1913. — № 11. — С. 718–719.

5. Ясперс К. Психологія світоглядів / З нім. пер. О. Кислюк, Р. Осадчук. —К.: Юніверс, 2009. — 464 с.

АнотаціяОжоган Л. «Sub divo» перед обличчям Вічності: метафізичні запи-

тування прози Михайла ГрушевськогоУ статті аналізуються особливості художнього світу прозової збірки

«Sub divo» М. Грушевського. Розкривається своєрідність проблематики таобразної системи творів. З’ясовуються найприкметніші риси індивідуаль-ного стилю письменника.

SummaryOzhogan L. Sub divo and before the face of Eternity: metaphysical ask-

ing of M. Grushevskyy prose. The artistic world peculiarities of the prose collected works «Sub divo» by M.

Grushevskyy are analyzed in this article. The singularity and system of images ofhis works are clarified. The most typical features of individual writer’s style arefond out.

існуванню загрожували сили природи, дикі звірі, сусідні во-рожі племена, то тепер її сутності загрожує власний, створенийнею світ. Натомість саме цей цивілізований світ, який «повнийбезконечного страждання», водночас прекрасний і «повнийбезмірної привабності». Оновлений і освячений таємничиммістичним знанням, герой оповідання «Предок» виходить іззамкнутого простору самотності, аби «ввійти в життя, злитисяз ним, взяти в нім свою пайку»: «…вчора мене тішила гадка,що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончен-ня в глибину минулих віків.. Сьогодні — навпаки мені булоприємно думати, що я цим розкішним лісом іду до життя, щоя спочиваю в цій гостині у природи, щоб з новими силами вер-нутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурно-го життя, в сучасному світі ідей» [3; 127–128]. Відтак міфічнеколо часу цивілізованого чоловіка знову розмикається і набу-ває історичної векторності, де сучасне все більше віддаляєтьсявід минулого: «І образ мого предка злегка пригадувавсь мені,як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже мину-ло — як пережита безповоротно скрута» [3; 128]. Метафізичнийпрорив героя оповідання у первісне буття людини згармонізовуєйого із сучасною йому дійсністю і пориває до творчого діяння.

У космогонічній моделі Всесвіту у збірці «Sub divo» цент-ральне місце посідають такі архетипи первинних стихій, як во-гонь, вода, повітря, земля. Це ті сили природи, які творять, заГрушевським, макрокосм і мікрокосм у нерозривній єдності.В оповіданні «Ніч» прозаїк описує картину Великодньої ночі,де «серед містичного, повного звуків мовчання природи» відбу-вається таємне дійство весняного відродження і Воскресіннядуху. І люди, і природи перейняті тут «екстазною жадобою ру-ху»: «Комахи, жуки, хробаки розривали покрови своїх сховівв пориві жадоби руху і множення. Набряклі пупінки тріскали,сповнюючи солодкуватим бальзамічним запахом повітря, на-повнене густими випарами життя і бажання» [3; 113], «юрбалюдська лилася без кінця з розчинених дверей, з корогвами,фанами, хрестами, ліхтарями, образами, що в пітьмі набиралифантастичні контури і форми…» [3; 115]. І в центрі цієї «вели-кої містерії знаходиться вогонь, символіка якого у творі доситьпрозора. Це стихія очищення, творення, активності: «Святийогонь-чиститель палить і нищить мертві останки й очищає зем-лю для нового життя. Він прогоняє ворожих духів холоду тасмерті й помагає землі розродитися» [3; 114]. Завершальнимакордом у картині торжества життя над смертю є в оповіданні

324

327

Розв’язання означеної проблеми пов’язуємо скоріше з ося-гами українського діаспорного літературознавства (передмоваМ. Ласло-Куцюк до румунського двотомника С. Яричевсько-го), певним орієнтиром для яких стали авторитетні праціпольських (монографія «Віденська апокаліпса» Є. Курилюк,1974) та інших закордонних учених. Тож для реконструкціїтипології української культури в усій її повноті й репрезента-тивності необхідно висвітлити своєрідність поетики західноук-раїнського й усеукраїнського письменства в зв’язку з виявамигенераційної свідомості вітчизняного модернізму в європейсь-кому контексті, подбавши при тім і про уніфікацію терміно-логічного інструментарію навіть на рівні назви поняття (се-цесія — сецесіонізм).

Пропонована стаття присвячується невирішеній досі час-тині загальної проблеми сецесіонізму в новітній українськійлітературі, а саме особливостям адаптації цієї мистецькоїстильової течії у художньому набутку письменників — зокре-ма, «відфольклорної» частини творчої спадщини буковинсько-го поета і педагога козацького роду Сильвестра Яричевського.Метою статті є розкрити перебіг і специфіку рецепції засад се-цесіонізму вищеназваним літератором, показати естетичнуспівдію засад цього мистецького стилю з асимільованими Яри-чевським-поетом міфофольклорними структурами, вже «своїми»й у локальній літературній традиції від Ю. Федьковича доС. Воробкевича й О. Кобилянської.

Проте насамперед — термінологічні прояснення й пропо-зиції. На нашу думку, варто залишити термін латинського по-ходження «сецесія» (у перекладі відірвання, відокремлення,вихід частини з цілості) для домінування ним явищ в істо-ричній і політологічній сфері, як це усталено маємо, наприк-лад, у працях діаспорних дослідників В. Маркуся «Право се-цесії» (Париж, 1952) чи Б. Галайчука «Das Secessionsrecht»(Мюнхен, 1968), у т. 7 «Енциклопедії українознавства» чи неменш авторитетних західних джерелах — «Neues MeyersLexikon».

Прикладами сецесії — виступ плебеїв проти патриціїву Римі 494 р. до Р.Х. із метою заснування власного поселення,таке ж «розкольницьке» намагання до відокремлення півден-ноамериканських штатів 1861-го р., вихід українських послів(депутатів) із галицького сейму чи українських студентів ізЛьвівського університету того ж 1901, а також 1902-го р.,навіть конституційно зафіксована Сталіним можливість,

Володимир ПОГРЕБЕННИК,д. філол. наук, професор

МІЖ ТРАДИЦІОНАЛІЗМОМ І СЕЦЕСІОНІЗМОМ: ФОЛЬКЛОРИЗМ ПОЕЗІЇ СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО

З’ясування ідейно-естетичних векторів оновлення україн-ського письменства доби fin de siecle, його іманентних євро-пеїзаційних орієнтацій у добу раннього модернізму становитьодин із пріоритетних напрямків сучасного вітчизняного літе-ратурознавства. Декодування шляхів літературної модерни,зокрема, тих, що простелились у Західну Україну (via Відень),дозволить розв’язати важливе наукове завдання — дослідитипроцес європеїзації й «вестернізації» (Н. Шумило) національ-ної художньої культури, що відбувся практично без відмовивід питомих і органічно їй притаманних традицій ХІХ ст.,розв’язати непрості практичні завдання розкриття феноменузвуження «домени літератури» (Б. Бойчук) на початку ХХ ст.,синкретизму в ній традиціоналістських і модерних первнів, об-сягу і форм естетичних аплікацій сецесіоністських компонен-тів в усталену класичним романтизмом і натуралізмом жанро-во-стильову форманту.

На жаль, сьогодні в Україні ще бракує хоч би достатньоїкількості концептуальних статей про присутність в українсь-кому літературному просторі центральноєвропейської мо-нархії над Дунаєм, тобто у буковинській чи галицькій регіо-нальній частині вітчизняного письменства, «слідів» такогорізновиду австрійського модернізму, як сецесіонізм. Досі нашідослідники «відчувають певні труднощі», за словами М. Лас-ло-Куцюк, у визначенні його особливостей. Поняття сецесіо-нізм не зафіксоване у другій редакції «Літературознавчогословника-довідника» Р. Гром’яка і Ю. Коваліва, відсутнєі у «Малій літературній енциклопедії» пера колишнього учас-ника модернізації української літератури початку ХХ ст. «ха-тянина» П. Богацького, не кажучи про універсальні виданняна зразок «Енциклопедії українознавства». Опубліковані мо-нографічно Інститутом літератури НАНУ у 2005 р. матеріализасідань науково-редакційної комісії та плани томів ака-демічної «Історії української літератури» показують, щой у вже у 12-томнику місця таким усе ж не фантомним утво-ренням вітчизняного письменства, як сецесіонізм чи бідер-майєр, скоріше за все не знайдеться.

326

329

в міжчасі 1890–1898 рр., показує: молодий автор, вірний су-купній внутрішньолітературній традиції українського письме-нства доби романтизму й реалізму, свідомо орієнтувався на на-роднопісенні зразки («Жаль», «Чом голівоньку склонила?»,«Стоїть хатина») до метрики і строфіки включно.

Гуманістичну цікаву інтерпретацію фольклорного образу«князя ночі» поет дав у мініатюрі 1895 р. «Місяць». Якщо в не-оромантичній поезії образ набув домінуючих трансцендентнихзначень, у символістів (цикл Карманського, адресований Льоті)фігурує в містичних рамках, то у Яричевського він найближ-чий до хтонічно-міфологічних уявленнях вірша «Місяцю-кня-зю» Франка. «Місяць» не тільки співвіднесений із народнимпереказом про вбивство Каїном Авеля (мотив, спеціально опра-цьований автором у поемі в прозі «Каїн» — жанр, додамо, влас-тивий якраз для сецесіонізму), а й по-пацифістськи остеріг пе-ред «ділами кривавими» новітньої доби.

У поетичному набуткові автора «Пестрих звуків», зорієнто-ваного на творчі уроки І. Франка й О. Маковея, значніших пи-сань наддніпрянської автури, превалюють у 90-ті рр. творигромадянського плану. Створені в усталеному реалістичномуключі, вони пройняті широю емпатією до народної тяжкої не-долі («Похорон», зіставний із «Сиротами» Грабовського, «Но-вобранці», позначені впливом Шевченка, народного мелосу).Разом із тим відкритий до новітніх художніх віянь та самоївіденської дійсності митець спромігся апробувати, розширю-ючи зображувально-виражальні можливості рідного письмен-ства, сецесіоністські естетичні концепти у прозі (оповідання«Проблематик», твори циклу «З людського муравлиська»)й поезії (цикл «Наддунайські мелодії») самобутньої урбані-стичної тематики, ввести цього ж походження модерністськіприйоми і засоби, деякою мірою і сам тип світосприймання,в українську драматургію. Назвемо тут насамперед позначеніспівдією з суміжними мистецтвами, зокрема музикою, поетич-ну казку «Горемир», староукраїнську драму-думу «КнягиняЛюбов» і драматичну алегорію «Небесні співці».

«Візитівкою» сецесіоністських пошуків і знахідок Яри-чевського може слугувати не стільки його віршова «відфольк-лорна» лірика й епіка, більшою мірою традиціоналістська,скільки ряд поетичних текстів, — першочергово програмна по-езія «Ver sacrum, novum». До речі, імпульс для такого заголов-ку автор здобув від назви друкованого органу віденських се-цесіоністів «Ver sacrum» («Священна весна»). Характерне для

звісно, цілком теоретична і нереальна тоді, полишеннясоюзною республікою складу СРСР задля заснування власноїдержави.

У галузі ж мистецтвознавства слід було б закріпити в сучас-ному термінологічному узусі пойменування «сецесіонізм» наозначення мистецького напрямку, що постав у кінці ХІХ ст.у північній і центральній Європі (Англія, Нідерланди, Німеч-чина, Австро-Угорщина). Він досить повно виявив себе в архі-тектурі, де «фірмовими» ознаками його стилю стали динаміч-на стилізована орнаментика, криві неорганічні лінії тощо, тау малярстві, де він показовий символічністю, пленеризмомі настроєністю. Напрямок веде початок від англійського теоре-тика мистецтва і письменника Дж. Раскіна. Організаційнооформився в діяльності мюнхенського товариства сецесіоністів(1892, позначився на його т. зв. «юґендштилі») і з Відня поши-рився в слов’янські землі, зокрема у Буковину та Галичину.В Україні його впливу тією чи іншою мірою підлягали деякіз тих літераторів, в біографії котрих була віденська сторінка,наприклад українські студенти віденські «січовики», як-отЯричевський.

На час видання своєї першої й єдиної ліричної книжки«Пестрі звуки» (1904) він відбув уже студії в університетах Льво-ва та Відня, де близько став до австрійського еквіваленту фран-цузького символізму — сецесіонізму. Зі столиці молодик над-силав у «тіснішу вітчину» дописи, знайомлячи читачівчернівецького часопису «Буковина» в цілій їх серії із вистав-кою малярів-сецесіоністів 1898 р. Вона справила на нього над-звичайно глибоке враження та сприймалася віденським зага-лом як новаторський виступ проти закостенілих мистецькихтрадицій і моральних норм на захист волі й краси. Якщо в літе-ратурному праксисові сецесіонізм намагався поєднати симво-лізм і психологізм із натуралізмом, «чисте мистецтво» з ідейнозаангажованим, то Яричевський, не сприйнявши «хворобливі,«декадентські» чи й екстравагантні прояви австрійського мо-дернізму, виявився особливо чулим до його життєстверднихначал» [1; 12].

Матурант славнозвісної Бережанської гімназії С. Яричевсь-кий дебютував як лірик віршем «Доля» ще 1892-го р. у «Зорі».Вже публікації в періодиці принесли йому визнання як автору,який проникав глибоко в душу свого народу і черпав звідти«пісні, які йшли до серця народу» (В. Калинович), боровся по-руч із ним за його волю. Рання поезія Яричевського, створена

328

331

мисел «Ангела убійника» цікавий. Це спроба подати найзна-менніші чи найнезвичайніші події з історії своєї малоїбатьківщини через народну словесність (у фольклористиці такробили П. Кузьменко, І. Журавський, В. Степаненко й інші,у літературі — П. Куліш, Я. Щоголів).

Як зауважив сам Яричевський у примітці до видання 1908 р.,до Рогатина й відносяться «оці балади (за виїмком послідньої),що розповідав мені старий рогатинський міщанин» [3; 3]. От-же, п’ять балад із шести, «Ангел убійник», «Опир», «Чортовагора», «Огняна рука» та «Бегеба», крім «Маминої слізки», зас-новані на вправно звіршованих місцевих переказах. Збірка ба-лад Яричевського, творчо спираючись на засади народногосвітосприймання й естетики, показала плідність «олітерату-рення» місцевих переказів на перетині традиціоналізму й дея-ких впливів модернізму. Унісши новий тематично-мовнийструмінь у літературу, книжка показала розмаїття ритмоме-лодійного та строфічного арсеналу поета (всі балади в книжціцим різняться).

У творі, що дав назву книжечці, два взаємозв’язані плани:родинно-побутова історія, розпочата в тоні «Думи про удову»(«Жила ж в нашім місті славна удовиця...»), та лінія злочинуперед «мовою рідною і вірою», його покарання. З одруженнявдовиччиної «білолицьої донечки красуні» з шляхтичемзав’язується конфлікт «Ангела убійника». Важко судити проміру адекватності чутій розповіді, та структуру народного мов-лення з живомовними зворотами («дівчина, бачте, от плоха на-тура, / Стала танцювати, як заграв шляхтюра») автор зберіг.Напружені перипетії, що їх складають вигнання вдови з хати,вияви шляхетської пихи дочки-«панії», підвели до розв’язкиспроектованої у сучасність балади. Вона заснована на ототожнен-ні ангелів: того, від чиєї руки загинула зрадниця, і його дерев’я-ної подоби. Про неї старші люди кажуть: як не стане перевертнівна «руській землиці», ангел повернеться до небесного хору.

Подібно до німецьких романтиків, Яричевський у родинно-побутовій баладі «Опир» через реальні людські заємини (у дос-товірності подій мають упевнити точна локальна прив’язаністьдо місцевості Бабинці та цвинтаря при церкві Св. Миколая, реалі-стичні подробиці передісторії персонажів) перейшов до міфо-поетичного світу народних вірувань. Сконтамінувавши україн-ську версію про Каїна й Авеля, в якій мотивом братовбивстваЙваном Максима через отруєння диким зіллям є прагнення за-володіти майном рідного брата, з фольклорними переказами

творчої індивідуальності автора те, що, протиставляючися«вибухам духа борб і злості» дійсності кризової доби та її мис-тецтву, ліричний наратор твору ревно прагне «гармонійногоспокою», оновлення власного серця й усього «життя поеми»чудесною світлодушною симфонією, мріє про наближенняв метафоричному сенсі — на противагу пізній сльотавій осені,коли й написано вірш, — свята нової весни.

Пошуки індивідуального голосу, нових форм самовиразувиявились особливо перспективними там, де поет Яричевсь-кий розробляв урбаністичні теми, що також є маркантною се-мою сецесіоністського стилю. При цьому в пошуках новітніхструктур Яричевський не без впливу сецесіоністських ейдоло-гічних структур акцентував, перебуваючи в кліматі літератур-ного фольклоризму, на суґестивній силі народної пісенності(в «Як пісня грає!» на такій основі створено цілий культ кра-си), пов’язуючи з нею ідею боротьби за волю («Пісня-пробуди-телька»); вдавався до культивованих сецесіоністами історич-них алегорій («Вставай, Україно!» з народним епічнимзаспівом і образом козака-невмираки, що його не знищать ні«ляцька злоба», ні «підлість московська») та видової формипоезії в прозі (збірка «Серце мовить» із її універсалістськимитворами «Помалу, помалу», «Каїн» тощо); оздоблював фольк-лорними аплікаціями т.зв. «віґілійні» поезії 900-х рр. на моти-ви народних релігійних свят («На Різдво», «Свят вечір»). Од-нак для повного творчого успіху лірикові бракувало свіжогодуху, а процес засвоєння новітніх художніх структур був длянього складним і тяглим. Його поетичне обдаровання виявило-ся дещо скромнішим, ніж у інших значних передсимволістіві ранніх символістів його доби, втім одногрупника з Бережан-ської гімназії Б. Лепкого.

Неначе відчувши висихання джерела поезії, Яричевськийактивно працював над перекладами модерної німецької літера-тури (з Ніцше, Демеля, Гольца), у збірці «Ангел убійник»(1908) опрацював мішаний баладний жанр, утім на закоріне-ний у міфофольклорному ґрунті. Взагалі він надавав особливо-го, як виховного, так і навчального, значення баладній твор-чості, зокрема на теми змагання добра і зла (трактат«Мистецтво і естетика в середній школі»).

Вже ранні баладні спроби показують недотримання канонівтрадиційної романтично-фольклорної баладності. Походжен-ня переважної більшості творів збірки нестандартне місцево-містечковою своєю конкретною локалізацією дії. В цілому за-

330

333

людські сльози та прокльони) вдовиця не знає спокою. Згідно зуявленням про посмертне життя, залишена мандатором у хатідуша-покутниця тероризує квітучу до того вдовицю явищамиполтерґейсту. Фольклорна тема заклятого місця розв’язуєтьсячерез порозуміння ченця з духом, що передає першому повно-важення покарати грішницю, а на їх підтвердження дошкуз вогняним відбитком пальців. Деталь «Та дошка з рукою»,з’явившися в зачині, де через контраст її, зчорнілої, з зеленимузгір’ям виникає тривога, обігрується в дидактичному ключі:«Ой, гляньте на неї, малі і старі!..» Критика в сецесіоністсько-му дусі аморальних і заскорузлих явищ родинного й міжнаціо-нального життя поєднують «Ангела-убійника» і «Огняну руку».

Балада ж «Мамина слізка» привертає увагу тим, що тут ав-тор не дотримувався готових прототипів при ліризації жанру.Повне опанування традиційною манерою засвідчив зачин тво-ру. Надприродна поява любої дитини, гірко оплакуваноїматір’ю-«підстреленою пташкою», в північну годину та щей у «шатках», змочених маминими слізками, в останній секстиніформує єдність надприродного і людського, до якої сецесіоніс-ти були особливо чутливими.

Сюжет балади «Брат-Біс» (1912) почерпнуто, як указав по-ет, із народного повір’я. Дійсно, він доволі близько став до най-загальніших мотивів казок «Два брати» і «Кирик»: егоїзмустаршого брата-багача, який здобуває ім’я і виразну соціальнухарактеристику. Так, «Гриць, сільський надутий дука», не хо-че допомогти бідному брату («Іван, добряча дитина») гідно по-ховати матір. Мотив заслуженого збагачення бідного братау баладі — без елементу містики: копаючи могилу серед поля,Йван викопав чисте золото. Про це здогадався з золотого за-лишку в позиченій мірці брат-багач і з заздрощів убравсяв «косматую кожу» з рогами і хвостищем, як священик у казці«Кирик», щоб одібрати скарб. У розв’язці — несподіваний по-ворот. На регіт і свист страшила відгукується «Антипко прав-дивий» і забирає фальшивого диявола. Це є покараннямнегідному життю, невідповідному народній етиці. Патологічнеу людського житті, психіці й моралі, додамо, постійно цікави-ло митців «сецесіону».

Балади Яричевського доби першої світової війни «Нарече-на», «Три сини», «Щаслива мати» і «В лазареті» головнимджерелом мають архетипові ситуації й воднораз реалії страш-ної дійсності, набувають трагедійного пафосу. Баладний змістмайже не оновлюється, виняток становить хіба що двочастинна

про упирів, поет зумів відтворити автентичну зловісну атмос-феру романтичної балади. Так, коли після похорону бра-товбійник вернув і щасливо заснув, опівночі зашуміли вітри(обставина й час появи нечистої сили за фольклорними уявлен-нями), в хату зі свистом влетів мрець. Вірність баладним прин-ципам визначила відповідність дії розбурханому станові при-роди, коли за спільним присудом «груди мерця розірвализ осики колом...».

Властивої баладам Яричевського перемоги добра над злому творі немає. Помста страшенного опиря із роздертою груддю(сецесіоністи не цуралися натуралістичного елементу) паде навипадкових перехожих, у яких небіжчик живцем виїдає серце.Погоджуючись із оцінкою балади М. Ласло-Куцюк як свідчен-ня яскравості соціальних характеристик, несподіваності сю-жетних поворотів, прийняти твердження дослідниці про ви-разність діалогу можна лише з заміною діалогу, в баладівідсутнього, на виразність двох монологічних реплік опиряй місцево забарвленої мови.

Народні демонологічні уявлення лягли в основу й «Чорто-вої гори», розпочатої екскурсом у минуле Рогатина. Балада до-дає до виробленої структури дещо нове. Зокрема, притаманнуфольклорним оповіданням апологетизацію минулого, принадиякого (в даному разі безмірність постів і щедрість офір) роз-повідач протиставляє змалілому сьогоденню, оригінальнежартівливе закінчення. Серцевинне в творі — протистоянняхристиянського доброчинного світу фантастичному. Вужчезмальовано спробу пекельних сил, усіх цих «безп’ятих антип-ків», упирів, чарівниць, дідьків на чолі з самим Люципером,засипати «город святий». Прекрасно передана поетом гіднабуйної фантазії народу картина несення в повітрі чортамицілої гори, перерваного співом когута. Вона витримана в сти-лістиці фольклорної розповіді зі звертаннями до слухачів («Чизнаєте, де є Лопушна-село?»), формулами правдивості («І кажувам, вірте, се правда, бігме!»). В естетичному освоєнні народноїдемонології відчутний іронічно-жартівливий новочасний ком-понент ставлення до неї: «Таку мали силу тоді когути, / Що ниніі люди такої не мають!», що заміняє вираз авторської позиції.

Важливим чинником, що організував зміст балади «Огнянарука», є морально-етичні норми народу. Керуючися ними, по-ет засудив здирство мандатора. Покарання зла здійснюється задопомогою надприродних сил. По наглій смерті пана (лихо нагосподу, відповідно до народної ідеї Божої відплати, стягають

332

335

Література

1. Ласло-Куцюк М. Сильвестр Яричевський // Яричевський С. Твори:У 2 т. — Бухарест, 1977. — Т. 1. — С. 5–34.

2. Там само.3. Яричевський Сильвестр. Ангел убійник. — Чернівці, 1908. — 15 с.

АнотаціяПогребенник В. Між традиціоналізмом і сецесіонізмом: фолькло-

ризм поезії Сильвестра Кричевського. Статтю присвячено проблемі впливу сецесіонізму — різновиду мо-

дернізму в літературі початку ХХ ст. — на естетичні принципи і художнюпрактику С. Яричевського-поета, зокрема як автора ліро-епічних творів,прикметних асиміляцією міфофольклорних джерел.

SummaryPohrebennyk V. Between Traditionalism and setsesionizmom: folklo-

ryzm poetry Sylvester Krichevsky. The article is devoted to the problem of the influence of secessionism (mod-

ernisms variety in the literature of the beginning of the XX-th c.) to the aestheticprinciples and the art practice of S. Yarychevsky as a poet, especially as the authorof the lyro-epick works, which are significative by the assimilation of the mythand folklore sources.

Наталія ЩУР,старший викладач

ЖАНРОВІ МОДЕЛІ СОЦРЕАЛІЗМУ В ДРАМАТУРГІЇ Я. МАМОНТОВА

Соцреалізм сьогодні розглядається багатьма дослідникамине лише в ідеологічному, а й естетичному контексті. Деякідослідники, зокрема Т. Свербілова та Л. Скорина аналізуютьсоцреалізм у дискурсі масової культури 30-х років і вважають,що він пристосовує до себе форми художнього мислення, ви-роблені модернізмом та авангардизмом [8; 18–46]. Цю думкупоглиблює Д. Наливайко, вказуючи на зв’язок соцреалізмуз класицизмом, романтизмом та іншими напрямками, течіямиі тенденціями [7; 50]. Соцреалізм, на думку Т. Гундорової, ви-користовує естетичні можливості різних художніх систем,підпорядковує взяті з арсеналу культури символічні коди, імі-тує їх, доводить до крайнощів, переводить їх в інший, неприй-нятний для них регістр — реалізмоподібність, підпорядковує

балада «В лазареті». Тут малюється примирення вчорашніхмимовільних ворогів, буковинця та його сусіди-брата з Над-дніпрянщини. Справедливо вважаючи, що війна –трагедіярозділеного кордонами народу, горе матерів і батьків, Яри-чевський майстерно стилізував згадані твори під давній народ-ний епос і фольклорну лірику, драматизував їх. Така оздоб-леність як вияв устояного культу краси й чутливості,незвичайності — питома ознака сецесіонізму. «Чисто народнимдухом, — слушно зауважила М. Ласло-Куцюк, — віє із баладиЯричевського «Щаслива мати» — чудового монументусинівської любові, тональність якої — чисто місцева, буко-винська, нагадує в певній мірі жовнірські вірші Федьковича,які, до речі, також мають фольклорну основу» [2, 24].

Тож у творчому аспекті сецесіоністська стильова течіясприяла збагаченню доробку українського письменника жан-рово («поеми в прозі», ліро-драматична поема) та формамивикладу (розповідь, підвладна засобам художньої умовності,психологічна увага до проблем підсвідомості), суґестивністю.Врешті, визначила такий принцип фольклоризму його творів,як орнаментальність. Вона значною мірою походить від естети-ки сецесіонізму — принаймні третього в історії українськогописьменства такого стильового напрямку після києворуськоїлітератури «орнаментального стилю» (Дм. Чижевський) та ба-роко. Увага сецесіоністів до архаїчних екзотичних стилізацій,якої не уникнув Яричевський-баладник, готувала ґрунт дляавангардизму (сюрреалізм, кубізм).

У контексті всієї української поезії творчість С. Яричевсь-кого та інших українських передсимволістів чи й традиціона-лістів (Г. Цеглинський), зберігаючи питомі національні прик-мети, стверджувала при цьому модерний не ілюстративнийпідхід до освоєння міфофольклорної стихії. Він виявивсяв більшій вибірковості процесу, підпорядкуванні освоюванихфольклорних джерел історіософським (особливо в М. Чер-нявського, В. Щурата), іронічно-сатиричним (О. Маковей,С. Яричевський) і психологічним підходам (А. Кримський,О. Козловський, той же О. Маковей) тощо. Поезія цих авторівтворилася часто-густо на перетині внутрішньолітературноїі фольклорної традицій, старих підходів і нових віянь, але зба-гатила рідне письменство рядом новочасних явищ суцільногохудожнього ефекту. Наступна літературознавча перспекти-ва — комплексне і системне їх наукове дослідження.

334

337

Починаючи з драматургічного дебюту в 1918 році і до сере-дини 20-х років ХХ століття у драматургії Я. Мамонтова пере-важає жанр драми, зокрема такі її різновиди як лірична(«Дівчина з арфою», 1918), психологічна («Над безоднею»,1921), морально-етична («Веселий Хам», 1921) та філософська(«Коли народ визволяється», 1923, «Ave Maria», 1924). Драма-тургія цього періоду розвивається в силовому колі символізмута експресіонізму. Основним рушієм конфлікту є боротьба про-тилежних позицій, думок, поглядів, дійсність моделюється напозаісторичній та позачасовій основі за допомогою сим-волічних та алегоричних образів. П’єси соціально орієнтовані,універсальні за своїм змістом, порушують загальнолюдськіпроблеми війни і миру, життя і смерті, віри і релігії, любові,ненависті, творчості тощо.

У другій половині 20-х років у драматургії Я. Мамонтова,як і загалом у драматургії цього періоду, переважають ко-медійні жанри, зокрема побутова комедія («Рожеве павутин-ня», 1926, «Багатий жених» (інша назва «Самовар»), «На дру-гий день», — останні дві не збереглись), трагікомедія(«Республіка на колесах», «Княжна Вікторія», 1927), сати-рична комедія («Гетьманщина», 1930 — не збереглась). Основ-ним принципом художнього узагальнення і типізації у багать-ох комедійних творах Я. Мамонтова цього періоду виступаєгротеск, за допомогою якого драматург викриває недоско-налість нової суспільної системи, деформації у соціальній тапсихологічній сферах. Гротескні образи, створені митцем,відзначаються високою мірою узагальнення, завдяки чомутвори не втрачають своєї актуальності і для сьогодення. Так,образ Дудки з трагікомедії «Республіка на колесах» є симво-лом політичного авантюризму, а Бузанівська республіка начолі з її президентом та урядом сприймається як метафора натрагічну історію національної державності.

Наприкінці 20-х — у першій половині 30-х років із загост-ренням ідеологічної боротьби літературне й мистецьке життяполітизується. Я. Мамонтов знову повертається до жанру дра-ми, зокрема таких її різновидів, як «виробнича» («Йоговласність», 1929) «колгоспна» («Своя людина», 1932) та мелод-рама («Архітектор Шалько», 1935). У згоді з жорсткими вимога-ми часу, драматург шукає нового героя (радянського інженера,робітника, представника індустріального виробництва), у реалі-стичній манері порушує поширені в той час теми соціалістич-ного будівництва, боротьби з прихованим класовим ворогом тощо.

сфальшованій реальності, міфу та утопії [1; 15]. Щодо жанро-вої палітри соцреалізму в царині драматургії дослідники нази-вають такі жанрові моделі, як «оптимістична» й «колгоспна»трагедії, «колгоспний» водевіль, «лірична» (рожева) комедія,«виробнича», кримінальна, історична та ювілейно-рево-люційна драма і мелодрама [8; 3].

Вивчення літератури радянського періоду з погляду масо-вої культури соцреалізму дає підґрунтя для нових інтерпре-тацій, змінює негативізм стосовно тих авторів, яким довелосяпристосуватися до панівної ідеології, зокрема Я. Мамонтова,І. Кочерги, І. Дніпровського, О. Корнійчука, І. Микитенка та ін.

Я. Мамонтов — відомий у 20–30-х роках ХХ століття дра-матург, педагог, дослідник українського театру і драматургії,а також поет, прозаїк і педагог, творчість якого лише частководосліджена, а отже, потребує неупередженого науковогоаналізу та належного поцінування.

Виразний відбиток залишив Я. Мамонтов у царині драма-тургії і театру: дебютувавши у 1918 році ліричною драмою«Дівчина з арфою», він написав близько 40 драматичних тво-рів різних жанрів, низку науково-публіцистичних працьз історії і теорії сценічного мистецтва та поточного театрально-го життя України 20–30-х років минулого століття. Його п’єсизаймали помітне місце в репертуарах багатьох професійних те-атрів України, численних самодіяльних колективів, вони ста-вилися також у «братніх» республіках та за кордоном, зокремав Канаді.

На художні, світоглядні та естетичні погляди Я. Мамонто-ва неабиякий вплив мали традиції української класичної дра-матургії ХІХ століття (творчість І. Тобілевича), ідеї модерноїзахідноєвропейської драматургії кінця ХІХ століття (драма-тургія Г. Ібсена, М. Метерлінка, А. Стріндберга), віяння модер-нізму в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ сто-ліття (драми Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка), а такожлітературний рух 20–30-х років ХХ століття (драматургічнатворчість М. Куліша, І. Дніпровського, І. Кочерги та ін.).

Упродовж майже двадцятилітнього творчого шляху драма-тургія Я. Мамонтова зазнала значних еволюційних змін, у нійперехрещувалися багатовимірні, часом несумісні, літературніперспективи, різні типи художнього мислення, що спричини-ли певні модифікації в манері, стилі, поетиці. Умовно можнавиділити кілька періодів розвитку його художнього мислення,кожен з яких має свої ідейно-стильові та жанрові домінанти.

336

339

щено. Соціальні мотиви у творі підсилюються особистими:дружина Антона Гужія Оксана, зрозумівши підступність і ни-цість свого чоловіка, підтримує Романа Ланового, якого давнокохала. Від численних тогочасних п’єс-агіток (М. Ірчана «Два-надцять», 1922, Д. Бедзика «Люди! Чуєте?», 1923, «Шахтарі»,1924, А. Головка «В червоних шумах», 1923 та ін.) драмаЯ. Мамонтова відрізнялась психологічною насиченістю драма-тичних колізій, виразніше окресленими героями, майстерновиписаними масовими сценами, театральністю. Проте вона нестала помітним явищем тогочасної драматургії, як, скажімо,драма «97» М. Куліша. Автор не зміг уникнути надмірноїагітаційності, лозунговості та схематизму через нашаруваннярізних типів художнього мислення, зокрема романтизму з йо-го спрямованістю до ідеального та ідей нової культури, зро-щення героїчного романтичного пафосу з реалістичними фор-мами. Про зв’язок з романтизмом свідчить винятковість героївта обставин, у яких вони діють, протиставлення вимріяногоідеалу світлого майбутнього і реальної дійсності, героїчнасмерть героїв заради ідеї тощо. Подібне пристосування роман-тичної ідеї нової краси тогочасною пролетарською літературоюТ. Гундорова вважає протоваріантом соцреалізму 30-х років[1; 18]. Революційна драма Я. Мамонтова «До третіх півнів»,поряд з іншими драмами-агітками, демонструвала спрощене,сфальсифіковане та мелодраматизоване бачення трагічного,стала прообразом численних «оптимістичних» трагедій 30-хроків (Л. Первомайського «Коммольці», Ю. Яновського «Думапро Британку»). Від рук кайзерівських окупантів в ім’я ідеї гинутьдимарівські незаможники Редь, Тиченко, Чугай, революціо-нер Роман Лановий. Але найменше вмотивованою і значно те-атралізованою видається загибель Оксани. Переконавшисьу тому, що її чоловік — негідник і зрадник партизанів, ворогнового радянського світу, вона вбиває ножем німецького лей-тенанта і приєднується до приречених на смерть однодумців.Образ Оксани свідчить про формування соцреалістичного міфупро роль жінки в революції, він передує аналогічним жіночимобразам, пізніше створеним І. Микитенком, А. Корнійчуком,Л. Первомайським, Ю. Яновським. Отже, своєрідні кліше такоди соцреалізму почали формуватися у 20-х роках, аджеісторія вітчизняної драми 30-х років почалася раніше хроно-логічних рамок цього періоду.

Як єдиний «творчий метод усієї багатонаціональної пожо-втневої літератури і мистецтва» соцреалізм був утверджений

Це один із найскладніших періодів в особистому і творчомужитті Я. Мамонтова. У 1928 році померли його батьки, а за-можні дядьки були розкуркулені й депортовані. Улітку 1929 ро-ку драматург змушений був передати садибу своїх батьків, дебули написані всі його твори, новоствореному колгоспу. Як ко-лишній «попутник», він стає об’єктом вульгарно-соціологічноїкритики, його донедавна популярні п’єси поступово сходятьз театральних підмостків як ідеологічно шкідливі, а новоство-рені — не друкуються, на авансцену офіційної драматургії ви-ходять інші фігури — А. Корнійчук, І. Микитенко. У приват-ному листі до Л. Сабініна від 30 березня 1932 року драматургпише: «На великий жаль, нічого нового зі своїх творів не можувислати Вам, бо…нічого не написав. Ні, неправильно: напи-сать то я написав, але Репертком мою останню п’єсу (ко-медія «На другий день») до вистави не дозволив, так вонай лежить у мене в шухляді» [4]. В іншому листі Я. Мамонтовз сумом констатує: «Я зараз не в моді і п’єси мої ідуть лише напровінції» [5].

У 1938 році він був звільнений з посади викладача Україн-ського інституту журналістики за надто пристрасну лекціюпро італійського драматурга Л. Піранделло. Як згадує син дра-матурга, здоров’я Я. Мамонтова різко погіршилося, він щоночінебезпідставно чекав арешту [2]. Можливо, від арешту йоговрятувало те, що він був безпартійний, не входив у минуломудо жодного з літературних угрупувань, відійшов від літератур-ної творчості і займався здебільшого історико-теоретичнимипроблемами драматургії і театру.

У художньому плані цей період засвідчує найбільшу транс-формацію художнього мислення Я. Мамонтова від нереалістич-них структур модернізму до сублімованої реалістичної поетикита жанрових моделей соцреалізму, зокрема «колгоспної» і «ви-робничої» драми та мелодрами.

Цей механізм перетворень і переорієнтацій розпочався вжев ранній драматургії Я. Мамонтова, зокрема в революційнійдрамі «До третіх півнів» (1924) про класову боротьбу українсь-ких селян-бідняків за землю, за нове життя, створеній за моти-вами оповідання П. Лісового «В революцію». Дія цієї п’єсивідбувається в роки громадянської війни в селі Димарівці, ку-ди повертається із заслання монтер гуральні Роман Лановий.Під його керівництвом селяни організовують раду депутатіві ділять панську землю. З приходом німців незаможники ідутьу партизани, але через зраду писаря Антона Гужія загін зни-

338

341

ника кар’єру. Отже, в основі конфлікту — запозичена з пролет-культу суперечність соціалістичного та капіталістичногосвітоглядів. Професор Дорош маркується драматургом не ли-ше як утілення власницького світосприйняття, а й як вираз-ник «буржуазного націоналізму». У словесному двобої з Руж-ним він намагається пояснити свій злочин з підміною зразківуболіванням за національні інтереси «Прекрасний камінь, щови одшукали на Кам’яному Броді! Куди він піде? Туди ж, кудивезуть український хліб, українську залізну руду, українськевугілля — на Москву?» [6; 364]. Образ професора Дороша уна-очнював радянський міф про шкідництво та саботаж представ-ників старої української інтелігенції, а сюжет драми був пер-шим опосередкованим відгуком радянської драматургії на такзвану «шахтинську справу» 1928 року, коли було засуджено53 інженерів і техніків-гірняків, обвинувачених у шкідництвіта злочинних зв’язках з колишніми власниками копалень.

Окрім основного драматичного конфлікту (Ружний — До-рош), у драмі показані й інші колізії, пов’язані з особистимивзаєминами Дороша і його дружини Віри Михайлівни, Ружно-го та економки на кар’єрах Мар’яни Іванівни, студента-прак-тиканта Куця та сестри Ружного — студентки-медички Жеки.Жіночі образи твору засвідчують реалії гендерної політики20–30-х років, коли передусім підносився соціальний статусжінки, її активна участь у громадському та виробничому життікраїни, натомість нівелювалася власне «жіночість» жінки, їїроль як матері і дружини. Наприклад, Віра Михайлівна вва-жає, що бути просто матір’ю та господинею — значить викрес-лити себе з життя. Причому прагнення бути «корисним членомсуспільства» виникає в неї не під тиском життєвих обставин чисвідомої позиції, а скоріше внаслідок наочної агітації, нового,соціалістичного способу життя. Вона не займається вихован-ням сина, оскільки вважає, що «материнство — одне, а вихо-вання — зовсім інше. В нашу добу виховання — професія, а нефункція материнства» [6; 330]. Втіленням жінки нового ра-дянського покоління у п’єсі виступає двадцятилітня студент-ка-активістка Жека, для якої сім’я, подружній обов’язок, лю-бов — лише вияви міщанства.

Лише намічено у творі й інші поширені в соцреалістичнійлітературі колізії, зокрема виховання самовідданою працею:студенти Борис Куць та Методій Маруда з ледарів та балагурівперетворюються наприкінці твору на серйозних та свідомихпрацівників.

Першим Всесоюзним з’їздом радянських письменників у 1934році, хоча його основні засади були сформовані значно раніше —під впливом пролетарської культури та авангардного мистецт-ва 10-20-х років [8; 22]. То ж не дивно, що на театральному дис-путі 1929 року М. Скрипник у вступному слові по-суті сформу-лював засадничі ознаки цього стилю у драматургії,акцентуючи на партійності, класовості, агітації і пропагандіпанівної ідеології, а також поставив конкретні завдання переддраматургами і театральними діячами: «1) творення новоїклясової людини в оточенні виробничому і побутовому, 2) ви-явлення і формування…основних тенденцій соціяльного роз-витку епохи: соціяльний героїзм, колективістичний світог-ляд, клясова воля, діялектично-матеріялістична філософія,нові форми громадської моралі, соціялістичне змагання, тру-дова дисципліна і культурна праця» [3; 587].

Вплив соцреалістичної естетики спричинився до появи та-кого специфічного жанрового різновиду, як «виробнича» дра-ма, витоки якого можна знайти в драматургії німецькогоекспресіонізму, зокрема у творчості Г. Кайзера та Е. Толлера.На думку критиків, «виробнича драма» — явище двоїстої при-роди: з одного боку, вона свідчить про розширення жанрово-те-матичних обріїв драматургії 20–30-х років, а з іншого, — стає«прикметою домінування соцреалістичної естетики, показни-ком відданості письменника пролетарській справі» [8; 126].В українській драматургії цей жанр започаткував І. Дні-провський драмою «Любов і дим» (1925). Відтоді драматургивсе частіше звертаються до роботи великих промисловихгігантів, реалій шахтарської праці, наприклад «Штурм»О. Корнійчука (1930), «Шахта «Марія»» І. Дніпровського(1931), «Завойовники» Ю. Яновського (1931), «Справа честі»І. Микитенка (1931) та ін.

У 1929 році Я. Мамонтов створює «виробничу» драму «Йоговласність», яка спочатку називалась «На камені горить» і булаопублікована в 1930 році. У драмі розповідається про знахідкурадянським інженером Антоном Ружним покладів цінного ка-меню-анартезиту на житомирському лабрадоритовому кар’єрі.Сюжет п’єси відбиває пафос тогочасної епохи індустріалізаціїкраїни, промислового наступу, коли будівельний матеріал ви-ростав у велику державну проблему. Антін Ружний змальова-ний як ентузіаст, передовий радянський інженер, який «живедухом великого будівництва». Протистоїть йому контррево-люційно настроєний професор геології Дорош, нащадок влас-

340

343

дина», написана упродовж 1931–1932 років, а надрукована ли-ше в 1936 році. Відтворити процес колективізації у всій склад-ності і трагічності драматург не міг, хоча він безпосередньоторкнувся його родини: у 1929 році заможні дядьки Я. Мамон-това були депортовані. Тож боячись за своє життя, драматургстворює відверто кон’юнктурну п’єсу «Своя людина» і наслі-дує соцреалістичний канон, закріплений у масовій свідомості«Диктатурою» І. Микитенка (1929). Драма Я. Мамонтова бу-дується за поширеною схемою, коли в село із заслання потайповертається класовий ворог (злісний куркуль з промовляю-чим прізвищем Загуба) аби помститися більшовикам за втраче-не майно. За подібною схемою побудована і п’єса М. Куліша«Комуна в степах», проте, на відміну від Вишневого, Загубапозбавлений будь-яких привабливих рис. Як зазначає Т. Свер-білова, така концепція негативного героя відображалапартійні настанови на рішучу боротьбу із саботажем у сільсь-кому господарстві і на «ліквідацію куркуля як класу» [8; 94].Протистоїть куркулю не ідейний більшовик, а селянин МатвійШостак, який надав притулок ворогові і був за це покараний.У його душі зіштовхуються традиційні християнські моральніцінності (неприпустимість зрадити людину, що попросила продопомогу) та нова псевдомораль (виправдання підлості та зло-чинів вірністю партійним інтересам). Душевні сумніви Шоста-ка свідчать про те, що він не був для соцреалістичного мистецт-ва позитивним героєм. Таке маркування селянина, на думкуТ. Свербілової, вказує тиражовану в радянській літературі схе-му оцінки селян як консервативного класу, часто настроєноговороже до революційних перетворень [8; 95].

Дослідниця відзначає також зародження у драмі Я. Мамон-това поширеного в дискурсі соцреалістичної колгоспної п’єсимотиву донощицва, втіленого в образі сина Матвія Шостака«юного ленінця» Тишка, якого можна вважати прообразомПавлика Морозова [8; 96]. Він стежить за батьками, намагаєтьсяздати на «утиль» ікону Божої Матері, а дізнавшись про Загубу,вимагає негайно повідомити про нього в сільраду. Лише випад-ковість перешкоджає Тишкові донести на батька. «Колгоспна»драма Я. Мамонтова мимоволі демонструє страхітливий процесвиродження моралі, загальнолюдських цінностей і підміну їхпсевдомораллю, здатною виправдати будь-які злочини [8; 96].

Отже, драматургія Я. Мамонтова — явище складне й неод-нозначне. Драматургові довелось пристосовуватись до панівноїідеології, тому нерідко в його п’єсах переплітаються естетичні

«Виробничу» тему Я. Мамонтов продовжує розроблятиі в п’єсі «Архітектор Шалько» (1934–1935) з життя нової ра-дянської інтелігенції, у якій порушує гострі морально-етичніпроблеми. Джерелом сюжету п’єси послужив створений Я. Ма-монтовим сценарій «Так народжується людина», назва якогодосить вичерпно розкриває ідейний зміст твору — виробленнянових моральних якостей радянської людини у процесі само-відданої творчої праці. Ідейне спрямування увиразнюється та-кож піснею, яку співає один із героїв: «Растет, растет Стра-на Советов. Растут і люди и дома» [6; 434].

За жанром — це мелодрама, оскільки п’єса має як зовнішнімелодраматичні ефекти (підслуховування, ляпаси), так і внут-рішні (загострення і перебільшення складної гами почуттівархітектора Шалька і Даші Копитової, перед якою він споку-тує свою провину, щоб заслужити право на батьківство нею са-мостійно вихованого сина). Мелодраматичного пафосу такожсповнені і мистецькі суперечки щодо будівництва палацу куль-тури, представлені революційно-абсурдним проектом (у виг-ляді молота) архітектора Пушкарського та проектом групиархітекторів на чолі з Сіверсом та Шальком (поєднання мону-ментальності й легкості, зі скульптурами Праці й Радості).

Ідеологічним нашаруванням у п’єсі є протиставлення двохродин — робітничої, на чолі з потомственним каменярем Мак-симом Кузьмичем Копитовим, та інтелігентної, на чолі з про-фесором будівельного інституту, інтелігентом старої школиАндрієм Михайловичем Сіверсом. Відповідно, втіленням ви-щих моральних якостей у дусі соцреалістичної логіки є предс-тавники робітничого класу, про що свідчить порівняльна ха-рактеристика молодшого покоління — Даші Копитової та ВіриАндріївни. Донька Сіверса не розуміє свого призначення, ведепаразитичний спосіб життя, не відчуває повноти буття і щастя,оскільки ніколи не знала, що таке нужда і праця. Натомістьтруднощі і тяжка праця загартували Дашу Копитову, перетво-рили з малограмотної фабричної дівчини на студенткубудівельного інституту, високоморальну громадянку новогосуспільства.

Отже, кон’юнктурні нашарування мелодрами «АрхітекторШалько» зумовлені прагненням автора показати визріванняв соціалістичному суспільстві нових стосунків між людьми,нових моральних засад.

Наступним твором, що засвідчив пристосування Я. Мамон-това до панівної ідеології стала «колгоспна» драма «Своя лю-

342

345

SummaryShchur N. O. Genre models of sotsrealizm are in the dramaturgy of

Y. Mamontov.In the article the mechanism of transformation of Y.Mamontov’s dramaturgy

is probed from ideological aesthetically beautiful principles of modernism on thecanons of socrealizm’s mass culture, which addresses dramaturg testifies to «pro-duction», «collective farm» dramas and to melodrama.

Михайло ГЕРАЩЕНКО, канд. пед. наук, професор,

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА,доцент НАУ

СИСТЕМА РЕФЕРАТИВНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ ТА ЇЇ МІСЦЕ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ДОКУМЕНТОЗНАВСТВІ

Науковий потенціал кожної країни визначається не лишекількістю наукових установ та кількістю науковців, але і їхскладом, творчими ресурсами, що є результатом їх інтелекту-альної діяльності.

До таких наукових ресурсів документознавці відносятьрізноманітні науково-дослідні та науково-популярні видання,навчальну, виробничу, науково-інформаційну та довідковулітературу, що класифікується за ознакою соціального приз-начення [11; 274]. Ознака «соціального призначення» вва-жається основною ознакою-критерієм типологічної кла-сифікації літератури. Разом з тим ці багаточисленні науковівидання поділяються на первинні та вторинні документи. Ос-танні є результатом аналітико-синтетичної переробки доку-ментів і становлять собою певну систему видань.

У світі, як відомо, вже існує достатньо розгалужена системаінформування про нові напрями розвитку науки. Світовийпотік наукової літератури майже в повному обсязі відображе-ний у реферативних журналах різноманітних служб. А це важ-ливо для науки кожної країни.

Враховуючи безперервне й швидке зростання кількостідрукованої та неопублікованої інформації в сучасному світій підвищення цін на передплату періодичних видань, однимз найреальніших і дійових засобів її повного охоплення приформуванні інформаційних баз даних є тісна співпраця

засади модернізму, авангарду та соцреалізму. Його двадця-тилітню драматургічну творчість можна розглядати як еволю-ційну зміну певних етапів художнього мислення, кожен з якихдемонструє властиві ідейно-стильові та жанрові домінанти,а також ступінь наближення до соцреалістичної парадигми.Вплив соцреалістичної естетики найбільше позначився нап-рикінці 20-х — на початку 30-х років, спричинивши появуу драматургії Я. Мамонтова таких жанрових модифікацій соц-реалізму, як «виробнича» драма «Його власність», «колгосп-на» драма «Своя людина» та мелодрама «Архітектор Шалько».Ці твори становлять певний історико-літературний інтерес,особливо якщо сприймати нав’язувані погляди та ідеологемивід протилежного, адже в репліках зовні негативних героїв ча-сом криється неприхована правда життя.

Література

1. Гундорова Т. Соцреалізм: між модерном і авангардом // Слово і час. —2008. — № 4. — С. 14–20.

2. Із спогадів А. Я. Мамонтова // ЦДАМЛМУ. — Ф. 264. — Оп. 2. — Спр. 18а.3. Лесь Курбас у театральній діяльності, в оцінках сучасників, — докумен-

ти / За ред. В.Ревуцького — Балтимор — Торонто, 1989 — 1026 с.4. Лист Я. Мамонтова до Л. Р. Сабініна від 30 березня 1932 року // Фонд

ДМТМК України. — Р № 2181.5. Лист Я. Мамонтова до Л. Р. Сабініна від 10 грудня 1934 року // Фонд

ДМТМК України. — Р № 2179.6. Мамонтов Я. Твори. — К., 1988. — 557 с.7. Наливайко Д. Замітки щодо генези й типології соціалістичного реалізму

// Слово і час. — 2008. — № 9. — С. 46–51. 8. Свербілова Т., Скорина Л. Українська драма 30-х років ХХ ст. як модель

масової культури та історія драматургії у постатях. — Черкаси, 2007. —384 с.

9. Свербілова Т. Проект національної самоідентифікації вітчизняного соц-реалізму та драма 30-х років ХХ ст. // Слово і час. — 2008. — № 4. —С. 21–28.

АнотаціяЩур Н. О. Жанрові моделі соцреалізму у драматургії Я. Мамонтова.

У статті досліджується механізм переорієнтації і перетворення драма-тургії Я. Мамонтова з ідейно-естетичних засад модернізму на канони ма-сової культури соцреалізму, про що свідчить звернення драматурга до «ви-робничої», «колгоспної» драми та мелодрами.

344

347

І серія. Природничі науки. Медицина.ІІ серія. Техніка. Промисловість. Сільське господарство.ІІІ серія. Суспільні та гуманітарні науки. Мистецтво.Журнал одержав широке визнання в наукових колах краї-

ни, адже тут були витримані всі вимоги до випуску подібнихвидань (повнота відображуваних наукових публікацій з даноїгалузі, оперативність в опублікованій інформації, максималь-не подолання інформаційних бар’єрів, зручність використанняРЖ як для поточного, так і для ретроспективного пошуку, доб-ре розроблений науково-допоміжний апарат). У журналі роз-писуються та реферуються переважно вітчизняні академічнівидання, журнали та збірники, а готує випуски журналукваліфікований колектив аналітиків-референтів, використо-вуючи весь потік української наукової літератури. В журналі«ставиться за мету досягти 100 % реферування української на-укової інформації» [9; 5].

Наказом директора Книжкової палати України М. І. Сен-ченка було засновано окремий структурний підрозділ — відділреферування інформації, діяльність якого спрямована на ство-рення реферативних баз даних шляхом підготовки галузевихРЖ. З листопада 1997 року палата розпочала випуск щомісяч-ного журналу «Політика. Політичні науки», а роком пізніше«Економіка. Економічні науки» (в електронному варіанті ви-ходить РЖ «Історія. Історичні науки»). Журнали одразу при-вернули увагу політиків, економістів, науковців широтою проб-лематики, ґрунтовною підготовкою рефератів (до 200 слів), добрерозробленим довідково-пошуковим апаратом (покажчик вико-ристаних періодичних і продовжуваних видань, кумулятивнийрічний покажчик вміщених матеріалів, «ключові» слова).

Розглянемо для прикладу РЖ палати «Політика. Політич-ні науки.» («ППН»).

Укладачі РЖ «ППН» зазначали, що реферуванню підляга-тиме все найвартісніше з публікацій політичного змісту.Таким чином, були закладені підвалини для відображеннянайважливіших за змістом публікацій і відкидання компіля-тивних, несуттєвих матеріалів. Для галузі політики, якавідзначається швидким застаріванням інформації, такий під-хід дозволяє подавати інформацію в узагальненій, концентро-ваній формі за умови збереження всього суспільно цінного, щовідображено у первинному потоці друкованої інформації.

Якщо взяти до уваги, що систематизована за змістом сукуп-ність рефератів у РЖ моделює первинний потік інформації, то

документознавчих центрів країни, розподілення і взаємо- ви-користання інформаційних ресурсів.

У нашій країні створюється чітка система науково-техніч-ної інформації з її бібліографічними центрами. Ці центри бага-торівневі і багатопрофільні, які готують різноманітну бібліог-рафічну, реферативну, оглядову продукцію для потребспоживачів і перш за все науковців [12; 95].

Розглянемо систему національних реферативних видань,попередницею яких були реферативні журнали (РЖ) Все-російського (в минулому Всесоюзного) Інституту наукової татехнічної інформації, а також Інституту наукової інформаціїз суспільних наук. До речі, ці московські РЖ досить автори-тетні наукові видання у світовій науці.

До 1991 року в Україні національних РЖ не було, хоча пот-реба в них серед науковців, вчених та політиків була великою.

Починаючи з 1993 року в Україні почала поступово склада-тись власна система реферативних видань, передусім журналів.В основі цих наукових видань знаходиться реферат, що в перек-ладі з латинської означає стислий виклад змісту документа (ос-новних ідей, методів дослідження, результатів і т. п.) з основни-ми фактичними відомостями та висновками [10; 38]. Відповіднопроцес реферування — це процес аналізу первинного документай складання реферату. Тобто, це інтелектуальний, творчий про-цес, що потребує осмислення, аналітико-синтетичної обробкиінформації та створення нового документа-реферату [1; 101].

Як відзначають дослідники цього питання Н. Зайченко,М. Сорока та багато інших, «є спроби випуску реферативнихвидань, створених за галузевим принципом» [2; 10]. Так, Ук-раїнський центр наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи з 1993 року видає «Медичний рефератив-ний журнал». Черкаський науково-дослідний Інституттехніко-економічної інформації в хімічній промисловості ви-пускає з 1994 року науково-технічний реферативний збірник«Химическая промышленность», хоча там переважає спрямо-ваність на зарубіжні публікації.

Справжнім проривом в плані створення власних рефератив-них видань став вихід першого універсального реферативногожурналу «Джерело», що почав щоквартально виходити з 1995року в трьох серіях. А організаторами його стали Національнабібліотека України імені В.І. Вернадського та академічнийІнститут проблем реєстрації інформації. РЖ «Джерело» маєтакі три серії:

346

349

офіційні документи: укази, закони, постанови тощо. Згідно ізпринципами реферування подібні документи не підлягають ре-феруванню. Їх зміст може бути представлений у виглядібібліографічного опису та індикативного реферату — анотації.Уточнення змісту офіційних документів може складатися з од-ного речення або з назв розділів документа.

У зв’язку із зростанням документного потоку з політикив подальшому формою подання вторинної інформації будеіндикативний реферат, в якому представлятимуться основніаспекти змісту першоджерела, розкриватимуться результати,висновки і сфера застосування наведеної у документі інфор-мації. Цей підхід уже реалізується у РЖ. У перших номерахжурналу за 1997 рік вміщено розширені реферати.

Так само широкоаспектно представлений і інший рефератив-ний журнал палати «Економіка. Економічні науки.» («ЕЕН»).

Як справедливо зазначає завідувач відділу реферування ін-формації Книжкової палати України Л. Кочубей, «Книжковапалата … перетворюється у потужний видавничий, інфор-маційний та науково-дослідний центр» [5; 7].

Названі РЖ Книжкової палати України знаходяться на ро-бочих столах перших осіб держави та їх референтів-аналітиків.

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека Акаде-мії аграрних наук України, починаючи з 1999 року започатку-вала своє щоквартальне видання — РЖ «Агропромисловийкомплекс України», що теж вважається одним з кращихвітчизняних галузевих реферативних журналів. Зміст випускужурналів свідчить про високу бібліографічну культуру їх ук-ладачів, високий професіоналізм та намагання постійно три-мати руку на пульсі сільськогосподарського життя в Україні таза кордоном. Тут широко представлена проблематика з питаньрослинництва та тваринництва, вітчизняний та зарубіжнийдосвід у вирощуванні рослин та тварин, а також діяльністьпровідних вітчизняних та зарубіжних вчених-аграріїв. РЖ«Агропромисловий комплекс України» включає такі види пер-винних документів: серіальні (періодичні та видання, що про-довжуються), праці наукових конференцій, довідники й слов-ники, офіційні та відомчі видання, матеріали держанихі громадських організацій, посібники для аграрних вузів. Ізнеопублікованих документів реферуються автореферати кан-дидатських та докторських дисертацій та препринти.

Базою для створення галузевого РЖ є електронний каталогДержавної наукової сільськогосподарської бібліотеки, зокрема,

за РЖ можна відстежувати розвиток не тільки наукової, публі-цистичної думки, а й соціально-політичні процеси в країні таза її межами.

Діапазон розповсюдження РЖ знань досить широкий. Зок-рема, у журналі запроваджені такі рубрики:

· політологія;· політичні науки і філософія;· форми політичної влади;· внутрішня і зовнішня політика України;· міжнаціональні відносини;· політичні партії та рухи;· персоналії політичних діячів.РЖ вміщує інформацію за такими напрямами:¨ теорія й історія політології;¨ політичні інституції;¨ політична культура;¨ форми політичної влади;¨ проблеми глобального політичного розвитку;¨ зовнішньополітична діяльність України.Рубрикація змісту РЖ формалізована відповідно до прий-

нятої робочої класифікаційної схеми у РЖ «Політика. Полі-тичні науки.». За основу взято розділ 32 «Політика» Універ-сальної десяткової класифікації.

Відбір публікацій для реферування здійснюється за якісни-ми та формальними ознаками. Якісний відбір передбачає вияв-лення та оцінку найцінніших за змістом публікацій, щовисвітлюють значущі події політичного життя України та сві-ту або містять науково цінну інформацію. Важливо підкресли-ти, що відбір публікацій за змістом виходить за межі розділу«Політика». Робоча класифікаційна схема означеного РЖохоплює також суміжні галузі науки, а саме: культура, філо-софські науки, релігія, демографія, соціологія, право, адміні-стративні органи і заклади.

Реферати в журналі мають переважно інформативний ха-рактер, оскільки саме такий вид реферату відображає основніположення змісту первинного документа. Інформативні рефе-рати зберігають змістову сутність первинного документавідповідають вимогам повноти, об’єктивності, змістовності,стислості та читабельності. Обсяг рефератів — до 200 слів, щовідповідає нормативним вимогам.

Серед рефератів, представлених у РЖ, є реферати, які мож-на віднести до індикативних. Це реферати, що супроводжують

348

351

пошуковий апарат, який складається з авторського покажчи-ка і переліку збірників депонованих наукових робіт. Авторськийпокажчик включає прізвища автора, номер РЖ, реєстраційнийномер бібліографічного опису і реферату, його порядковий но-мер. До речі, автор своєї наукової роботи сам готує на неї реферат.

В. Корнієнко слушно зазначає, що «враховуючи зацікав-леність учених та фахівців, а також установлені творчі тадружні відносини між двома центрами депонування науковихробіт — Державною науково-технічною бібліотекою України(ДНТБ) та науково-дослідним Інститутом технічної та еко-номічної інформації з хімічної промисловості (НДІТЕХІМ), —хотілося б висловити думку про те, що настав час об’єднаннядокументальних потоків вторинних документів для публікаціїрефератів з нафтової, нафтопереробної і нафтохімічної промис-ловості в журналі «Депоновані наукові роботи». Це дозволитьзменшити розпорошення інформації і створити єдиний загаль-нодержавний журнал з депонування наукових робіт» [4; 20].

Отже, система вітчизняних реферативних видань, що скла-лася і продовжує розвиватись в умовах сьогодення, є важли-вим важелем і прискорювачем науково-технічного прогресу,допомагає у реалізації загальнодержавної програми «Докумен-тальна пам’ять України».

Є, звичайно, і проблеми в організації вітчизняної системиреферативних видань. Це, перш за все, тісніша співпрацявітчизняних редакцій РЖ з редакціями однорідних виданьв країнах СНД та висвітлення досвіду роботи провідних доку-ментознавчих центрів країни по удосконаленню підготовки оз-начених журналів на сторінках фахових видань.

На сучасному етапі формування та практичного викорис-тання інформаційного потенціалу України особливо важливосконцентрувати зусилля вітчизняних інформаційних установна впровадження нових технологій створення інформаційнихмасивів, їх збереження і передачі.

Література

1. Варенко В. М. Референтна справа: Навч. посібник. — К., 2008. — 212 с.2. Зайченко Н., Сорока М. Український реферативний журнал (методо-

логічні та практичні засади розробки і створення) // Бібліотечнийвісник. — 1999. — № 1. — С. 10–12.

3. Карташов Р. П. Про створення реферативних журналів України //Вісник Книжкової палати. — 1996. — № ??. — С. 27–28.

каталог нових надходжень, дані з якого беруться періодично.Бібліографічні записи редагуються згідно з нормами та прави-лами, загальноприйнятими в інформаційних виданнях.

Бібліотека активно співпрацює з бібліотеками системиАкадемії аграрних наук України. Магістральне завдання РЖ«Агропромисловий комплекс України» як і «Джерела» «сто-відсоткове відстеження та відображення потоку наукової ін-формації в Україні» [2; 12].

На завершення хотілось би стисло охарактеризувати щеодин РЖ, який з травня 1997 року почав видаватися в стінахДержавної науково-технічної бібліотеки України (ДНТБ). Це«Депоновані наукові роботи» (РЖ «ДНР»), який в нашійкраїні не має аналогів. Основна мета журналу, як зазначаєзавідувач сектору організації депонування наукових робіт НТБУкраїни В. Корнієнко, «ознайомлення вчених і фахівців з нау-ковими роботами вузькоспеціального характеру або широкогопрофілю, надання необхідної оперативної інформації про ре-зультати наукових і науково-дослідних робіт з усіх галузейзнань, депонованих в НТБ України, для встановлення їх віт-чизняного пріоритету» [4; 18].

Поява РЖ «ДНР» зумовлена рядом причин. У складнійекономічній ситуації для авторів-науковців не завжди трап-ляється можливість надрукувати рукопис свого наукового ви-дання чи статті з різних причин, зокрема, через відсутністьвітчизняних галузевих наукових та науково-технічних періо-дичних та продовжуваних видань. Відсутність коштів такожускладнює публікацію наукових робіт. У цій ситуації окремівчені, фахівці, особи, які бажають здобути вчені ступені, а та-кож творчі наукові колективи змушені заявляти про себе черезРЖ «ДНР».

До РЖ «ДНР» включаються різні типи документів з усіх га-лузей знань. Бібліографічний опис складається на кожну окре-му депоновану наукову роботу, збірник чи депонований випускбагатотомного або серіального видання, а також на окремустаттю. Джерелами бібліографічних описів є титульний листі зміст роботи документів. Досить сказати, що об’єм рефератівв РЖ «ДНР», за нашими підрахунками досить великий — пер-ший номер журналу містить понад 1400 рефератів депонова-них наукових робіт.

Нумерація бібліографічних записів та рефератів в РЖ«ДНР» наскрізна. Для забезпечення більш оперативного по-шуку документів журнал має добре організований довідково-

350

353

АДРЕСИ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА УСТАНОВ,КУДИ НАДСИЛАЄТЬСЯ ЗБІРНИК

«ГУМАНІТАРНА ОСВІТА В ТЕХНІЧНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ»

4. Корнієнко В. Проблеми створення українського реферативного жур-налу «Депоновані наукові роботи» // Вісник Книжкової палати. —1998. — № 5. — С. 18–20.

5. Кочубей Л. Відділ реферування інформації Книжкової палати України:сучасний стан та перспективи розвитку // Вісник Книжкової палати. —1998. — № 10. — С. 6–7.

6. Кулєшов С. Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, ти-пологія, історія типологічної схеми / Укр. акад. інформатики. — К.,1995. — 191 с.

7. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учебник. — 7-е изд., перераб.и доп. — К., 2006. — 460 с.

8. Реферування документів // Аналітико-синтетична обробка документів:Підручник для студентів ін-тів культури. — Х., 1996. — С. 218–255.

9. Сорока М. Система реферування українських наукових видань (основніконцептуальні положення) // Бібліотечний вісник. — 1999. — № 3. —С. 5–7.

10. Швецова-Водка Г. М. Короткий термінологічний словник з бібліогра-фознавства та соціальної інформатики. — К., 1998. — 166 с.

11. Швецова-Водка Г. М. Документознавство: Навч. посібник. — К., 2007. —398 с. — (Вища освіта. ХХІ століття).

12. Швецова-Водка Г. М. Бібліографічні ресурси України: Навч. посібник. —Рівне, 2000. — 206 с.

АнотаціяГеращенко М., Добровольська Л. Система реферативних видань

України та її місце у вітчизняному документознавствіУ статті подаються відомості про систему реферативних журналів, що

була започаткована в Україні з 1993 року. Автори характеризують такі ре-феративні журнали як «Джерело», «Економіка. Економічні науки», «Полі-тика. Політичні науки.» та ін., наводять дані про їх структуру, бібліографіч-не оснащення, цільове та читацьке призначення.

SummaryGerashchenko M., Dobrovolska L. A system of referent issues of

Ukraine and it’s place in a soviet document scienceThe article has details about a system of referent magazines, which was found-

ed in Ukraine in 1993. The authors characterize such magazines as «Dzherelo»,«Economic. Economic sciences», «Politics. Political sciences», etc., showed theinformation about their structure, bibliogeografical equipment, aimed and read-ing destination.

352

№ Одержувач Адреса

1. Вища атестаційна комісія України 01001, Київ, вул. Хрещатик, 34

2. Волинський державний університетім. Лесі Українки

43009, Луцьк, проспект Волі, 13

3. Державна науково-технічнабібліотека України

03171, Київ, вул. Антоновича, 180

4. Дніпропетровський національнийуніверситет

49050, Дніпропетровськ,вул. Наукова, 13

5. Донецький національний університет

83055, Донецьк, вул. Університетська, 24

6. Запорізький національний університет

69600, Запоріжжя, вул. Жуковського, 66

7. Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України

01601, Київ, вул. Грушевського, 1

8. Київський національний університет імені Тараса Шевченка

01033, Київ, вул. Володимирська, 60

9. Книжкова палата України 02660, Київ, пр-т Гагаріна, 27

10. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника

79000, Львів, вул. Стефаника, 2

11. Львівський національний Універси-тет ім. І. Франка

79002, Львів, вул. Університетська, 1

12. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського

03039, Київ,пр-т Голосіївський, 3

13. Національна парламентськабібліотека України

01001, Київ, вул. М. Грушевського, 1

14. Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова

01601, Київ, вул. Пирогова, 9, корп. 1

15. Одеська державна наукова бібліотека

65026, Одеса, вул. Пастера, 13

16. Одеський національний університетім. І. Мечнікова

65026, Одеса,вул. Дворянська, 2

355

Науково-періодичне видання

ГУМАНІТАРНА ОСВІТАВ ТЕХНІЧНИХ ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Випуск 18(частина II)

Збірник наукових праць

Тексти статей подано в авторській редакції

Оригінал-макет виготовлено у видавничо-друкарському комплексіУніверситету «Україна»

03115, м. Київ, вул. Львівська, 23, тел. (044) 424-56-26, 424-40-69Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 405 від 06.04.01

Віддруковано з оригінал-макета у видавничо-друкарському комплексі Університету «Україна»

Підписано до друку ________. Формат 60х84/16.Папір офсетний. Умовн. друк. арк. 20,88.

Обл. вид. арк. 18,49. Наклад ______ прим.

354

№ Одержувач Адреса

17. Полтавський державний педа-гогічний університет ім. В. І. Короленка

36003, Полтава, вул. Остроградського, 2

18. Державний вищий навчальнийзаклад «Прикарпатськийнаціональний університетімені Василя Стефаника»

76025, Івано-Франківськ,вул. Шевченка, 57

19. Сумський державний університет 40007, Суми, вул. Римського-Корсако-ва, 2

20. Східноукраїнський національнийуніверситет імені Володимира Даля

91034, Луганськ, кв. Молодіжний, 20 А

21. Таврійський національнийуніверситет ім. В. І. Вернадського

95007, Сімферополь, пр-т Академіка Вернадського, 4

22. Ужгородський національнийуніверситет

88000, Ужгород, вул. Підгірна, 46

23. Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

46027, Тернопіль, вул.Максима Кривоноса, 2

24. Харківська державна науковабібліотека ім. В. Г. Короленка

61003, Харків, провулок Короленка, 18

25. Харківський національнийуніверситет ім. В. Н. Каразіна

61077, Харків, м-н Свободи, 4

26. Чернівецький національнийуніверситет імені Юрія Федьковича

58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2